Відведи мене до Чорного Месії,
Що живе з коханою над яром...
Я про нього так давно замріяв
Вірш і мову, воскресіння й кару...

Нову кару, світлу, трохи кволу,
Променем поховану у море
(Кришталеве, котиться додолу...)
Дихай світлом, дихай моя зоре...

Море... Гинуть твої хвилі...
Тиша, небо... Залишіть у смутку,
Що запінився і зник в глухім безсиллі...
В грішність кинув серця свого грудку...

Тьмяні стрічки тне рука повільна,
В них так швидко, боляче старію...
Твоя сукня м"яка і недільня,
Десь під нею я своє посіяв...

Берег... Квіти із чужого саду...
Бережешся і втрачаєш віру...
На землі так холодно від граду,
У душі без серця сіро-сіро....

Відведи ж мене до Чорного Месії,
Бо не жити я не зможу вічно...
Хоч вогнем, та все ж таки зігріє...
Він такий кумедний і трагічний...

Він мов ящірка, проте з душою птаха,
З крилами із облинялим пір"ям...
З жінкою кохається під дахом,
І з телятами на брудному подвір"ї...

Чому сам не можеш ворухнутись?
Ти питаєш тихо, навіть ніжно....
Бо до тебе вже не повернутись,
Він знайде і саме ту розбіжність,

Що шукаєш ти, коли у крові
Змочені твої худенькі ніжки,
Коли вверх злітають вузькі брови,
А я дихаю із сніжної доріжки


Все те море, що про нього вище,
Все те щастя, прокляте і п"яне...
Десь високо, може на горищі,
Дух свої молитви тягне...

Тут, де я, волого і похмуро,
Діти темряви малюють цю картину...
Під рукою вірші, чи текстура,
Лист сірішає так швидко, за хвилину...

Відведи мене від Світлого Месії,
Відведи свій надто черствий погляд...
Сонце вечору-вуглинка, тліє, тліє...
Над папером спаленого поля....

© Олександр Юськов. Всі права застережені.