"ФЕНТЕЗІ" .
Природа літератора суть річ незбагненна. В усякому випадку для самого літератора. Уява, зіпсована відсутністю рамок, завжди підказує щось краще навзамін хорошому. І що з того виходить? Нічого доброго, там, де нормально так палало, зігріваючи твій обсяг, вогнище, здіймається страшна пожежа - пристрасті, жертви, неконтрольовані викиди енергій трансформують світ у зовсім нову, невідому пустелю. І що з того, що вимірів додалося - все починаєш заново, луги, ліси, сади, замки, покої, з видом на царство амазонок, камін, вогнище...
Потрібно шукати не краще, а трохи гірше? Наприклад, пишучи поезію, подекуди гратись прозою? Сидіти біля каміна і складати таку собі казкову штучку, чарівне "фентезі", де все закінчується добре. Ну, майже добре...
А як розпочати?.. м-м, - дійством чи поглядами?..Просто з листа, керуючись гармонією у розвитку сюжету?...
Скажімо так? :
І частина. Камінь
1
"Боляче вже не було, якщо "боляче" мало яке-небудь відношення до тієї трансформації, що відбулася з ним... Він підійшов до великого вікна і з хворобливою цікавістю прикипів поглядом до ламаного обрію дахів – це там, за ними, на околиці, на околиці цього старого, наповненого тілесними пристрастями, міста і так близько… Він відчував цю річ і з більшої відстані, ніж нині, тут - на самому дні можливого життя... У відбитку віконного скла форми набутого тіла не так кидались в очі своєю людською недоладністю. Він іронічно посміхнувся, переглядаючи лінії свого подальшого існування, що ж, і хіба могло відбутися інакше? І назад не повернутися, навіть якщо й дуже постаратись - але саме йому не повернутись. Саме йому… Доведеться звикати... Що ж, але там, де менше свободи, менше і відповідальностей. Що, може, й не на користь, але триває радісно… А ось внизу, в холі його готелю, вже розпочали відбуватись перші зміни, перші кроки із запланованих. Задзвонив телефон. “Мсьє Маро? до вас тут, мсьє, гм-м, Лежар.” “Нехай зачекає.” Говорити було ще досить незручно, втім він відчував, як новий організм відкривається для втиснутої в три виміри сутності. Ще пару днів і звикнеться. Скажімо, як до імені - Маро чи там Жерар. У дверях він на мить зосередився, фіксуючи в пам’яті обсяги прихожої, гостинної, спальні, до кожної пилинки включно. І, тільки входячи в ліфт, зрозумів, що людський мозок, зрештою, не така й примітивна річ для підтримки, як вони це говорять зараз, - брюк? Так, його нікому не потрібних брюк...
Невдовзі крізь парадні двері готелю, досить непримітного, як для цього району міста, неспішно вийшли двоє чоловіків. Від річки тягнуло свіжістю перших днів весни і ранкові, щойно вимиті вулиці, стікаючи до набережної, поки особливо не псували повітря дрібною суєтністю людей і машин. Загалом була саме та пора, коли приємно давати обіцянки жити і насолоджуватись життям. Низький, вертлявий чоловік, раз за разом, улесливо зазирав до очей високого, щось пояснюючи, активно жестикулював, обходячи того і зліва, і справа, подекуди навіть підстрибуючи і плескаючи в долоні. Смішний капелюх на його голові постійно рухався, а шалик вивалювався з-під плаща. Раз за разом високий помахом долоні зупиняв натхненне декламування і запитував вже про щось інше. Щось інше ставало чимраз складнішим і низькому доводилось по-справжньому вишукувати у своїй наскрізь кримінальній голові коректні відповіді. Саме коректні, бо попри все, чим займався Лежар у своєму барвистому житті, він волів жити спокійно і не зачіпати могутніх світу цього. А інтереси дивного співрозмовника в ході бесіди простягалися туди все явніше. І Лежару це дуже не подобалось. Так, звичайно, годинник і пухкий гаманець роззяви вже перемістилися в потаємну кишеню його плаща і Лежар не мав сумнівів, що в поцупленому гаманці серйозних купюр набагато більше, ніж у запропонованому гонорарі - роботу можна було завершувати. Перепросити й пірнути ось у те кафе на розі, вийти з нього чорним ходом і забути даний випадок назавжди. Проте якийсь чортик, чортик допитливості змушував підтримувати розмову. “Куди ж цілить цей пестунчик долі? мсьє Маро, мсьє Маро… Не чув про такого ніколи” - крутилося в голові Лежара. “Говорить без акценту, але чорт мене візьми, якщо в цьому місті ще хтось збирає слова докупи таким дивним чином. І питання все дивніші. Незрозуміло й там, на іподромі, де вони вчора познайомились, - незнайомець поставив на неявного фаворита і виграв, але він не міг знати про існуючі домовленості, ніяк не міг! Пофортунило! Везе ж декому!..” - Лежар облизав губи . Йому би трохи щастя і при успадкованих від батька, відомого на всю країну ведмежатника, талантах і працелюбстві скільки можна було б досягнути! Маро цікавився останніми серйозними пограбуваннями, питав про банки, приватних колекціонерів, роботу поліції і префектур, а зараз ось перейшов на відомі сім’ї. Хоча на журналіста не схожий. Особливо не розпитує, задає питання й тільки. Утім Лежар ще на іподромі відчував певну тривогу, але який дурень відмовиться від грошей за добре відому кожному з його кругу інформацію? Утім якось дивно все складається, незвично. Це напружувало Лежара. Насторожувало й інше - надто вже активно ворушились пласти нев’янучої пам’яті в його голові. За мить пролітали події розтягнуті на десятиріччя…
Вони вийшли до набережної ріки. Лежар мерзлякувато підійняв комірець плаща, озираючись в різні боки, і вишукуючи, куди при нагоді можна було б шмигнути.
“А давайте, мсьє, вип’ємо кави, я пригощаю”. Маро розвернувся і, підхопивши під лікоть Лежара, повів його саме до тієї кав’ярні на розі.
-"І останнє питання, друже. Ви вірите в Христа?"
Лежар аж зупинився. Спершу подумав, що його розігрують. До чого тут Господь? до всіх заданих раніше запитань! Але Маро ствердно кивнув головою і зненацька підморгнув Лежару.
“Ну, ви знаєте, ми тут не дуже церковні. Всі ці служителі! - страшенно набридли. І уявіть, що я на сповіді маю робити? А про Христа не знаю, та й до чого це – живемо тільки один раз!”
І саме в цей момент усе вперше й відбулось.
Лежару здалось, що земля під його ногами здригнулась і злегка припіднялась. Він злякано і швидко озирнувся, але навколо нічого ніби й не змінилось. Щоправда тут і там озиралися, в тривозі поглядаючи навколо себе, перехожі. Якось в Японії Лежар вже був захоплений землетрусом. Тоді все було інакше - просто твердь на декілька секунд перестала бути надійною. А потім повернула собі цю якість. Лежар звів очі на Маро і здивувався ще більше. Той печально посміхався.
“Мсьє, ви відчули? Що це? Це землетрус?”
“Ні, мій друже, на вас чекають більш цікаві випробування. Ось тільки не думав, що все розпочнеться так швидко…”
Вони знову рушили в бік кав’ярні. Лежар всю дорогу якось дивно поглядав собі під ноги і, врешті, біля самих дверей зауважив: “Послухайте, у мене таке відчуття, що від ріки ми весь час спускалися донизу. Але довкола, чорт візьми, рівніше-рівного!”
Маро, що вже було прочинив двері до кав’ярні, повернувся і з усмішкою, в якій більше не відчувалось печалі, сказав: ”А я вірю. І знаєте чому? Тому, що я сам жив тут раніше, і тут колись помер…” Останню частину речення Маро вимовив ніби акцентовано відокремленими словами. Вимовив і сухо розсміявся. Лежар відсахнувся, і почав задкувати. Йому стало все зрозуміло. Божевільний! І, значить, говорити їм більше не має про що! “Пробачте, мені пора, мені пора!..” І Лежар, обертаючись і знімаючи раз по раз капелюха, підтюпцем пустився геть, смішно човгаючи ногами. Йому здавалось, що він біжить зверху вниз, і лякало, що цей божевільний виявить відсутність гаманця і кинеться увіслід.
Пробігши цілий квартал, він зрештою призупинився, і, відсапуючись й оглядаючись, поліз до потаємної кишені по вкрадений гаманець. Тут, оддалі набережної, відчуття незручного для ходіння схилу, вже було не таким гострим, ледь помітним. "Це все мені здається! Цікаво, можливо, божевілля передається?" Лежар врешті витяг гаманця, відкрив і тремтячими пальцями, збиваючись, почав відраховувати купюри. “Чорт візьми!” Грошей було рівно стільки, про скільки й було домовлено! Багато, багато дрібних купюр. Лежар сплюнув. І потягнувся за годинником. Щодо годинника він був абсолютно впевнений. Дорогоцінний “Ролекс”! “Тільки де він тут?” Ага. Пальці спочатку кишенькового злодія, а потім і добре відомого у професійних колах міського шулера, намацали кришталевий циферблат і благородний метал браслету. Втім, Лежару здалось, що й тут уже щось не так. Він різко висмикнув руку з глибокої кишені й остовпів..."
2
Він з цікавістю дивився на утікаючого Лежара. Та хіба втечеш від долі, яка вже протягнула свою руку, руку поводиря? Утім, хіба до одного Лежара? й, що доля?! - нас веде, та вмій ступати... В цю мить поруч скрипнули гальма і за мить від симпатичного авто до кав'ярні попростувала приємна жінка. Замешкавшись біля дверей, він тепер з насолодою тягнув час. У неймовірних, зеленуватого кольору, очах красуні вималювалися два запитальні знаки: "Перепрошую?"
- "Ви не запізнилися".
- "Хіба? В мене що - зустріч?"
Він прочинив двері, пропускаючи красуню досередини. Вона стрімко ввійшла і привітно махнула долонею чорноволосому красеню за стійкою.
"Доброго дня, мадемуазель Амелі! Хороший ранок! Вам як завжди?"
"Як завжди, мсьє Алі, як завжди."
Амелі повернулася і очі її знову зблиснули. Він простягнув руку в напрямку столика з вікном до ріки: “Прошу за ваш улюблений, обличчям на колишні болота по той бік.”
“Ви жартуєте?” - Амелі кинула запитальний погляд в напрямку Алі, але той, не відаючи, потиснув плечима.
“Жодним чином не жартую. Ось” – і він неспішним рухом виловив з нагрудної кишеньки елегантного жіночого піджачка Амелі невеличкий, кольору морської хвилі, прямокутник твердого паперу. Підніс його на рівень її очей. Амелі, все більш дивуючись, перевела погляд від намальованого на візитці обличчя до пояснення, чим це обличчя займається. Чоловічі пальці, з майстерністю від картярського шулера, перекинули папірець іншою стороною. “О 9-тій ранку. Кав’ярня “Біля Д’орсе”, на набережній, навпроти музею”. Амелі задумано підійшла до столика і присіла на галантно запропонований їй стільчик, що вельми нагадував обтягнутий чужою шкірою нікельований кістяк якогось із сучасних художників. Вона заінтриговано крутила візитку в руках, доки незнайомець перемовлявся з Алі щодо свого замовлення.
Коли за хвилину він присів навпроти неї – Амелі повернула її з видом розгубленої щодо всього свого майбутнього людини.
“Мадемуазель Амелі - у жінок буває такий вигляд тільки тоді, коли вони, не збираючись розлучатися, ще не прагнуть виходити заміж?”
Амелі, народивши натяк на усмішку, захитала головою: “Нічого не розумію, нічого не пам’ятаю, і тут навіть не написано як вас звати!”
“О, все дуже просто – імені насправді немає, а пояснення є. Вчора, коли я перебував у будові, що розмістилася над могилою дуже близької мені людини, скажу точніше, я стояв прямо в ногах тієї особи, ви часто проходили повз нас. Зрозуміло, що я не міг не познайомитися, не перекинутися декількома словами з прекрасною особою, котра проводить стільки часу біля Юлія.”
“Ви жартуєте? Там немає жодної могили, і були ви вірогідно в залі Гаше? Ну, в залі, де висять роботи Вінсента з колекції його лікаря - Поля Гаше.”
“Так, саме там.
Амелі, я давно не був у цих місцях, і останнє, що пригадаю кращого з тутешніх звичаїв – це благопристойну необхідність знайомитись через третіх осіб. Отож я й передав вам запрошення через такого сивого і благородного, здається директора вашого закладу, чолов’ягу. Боюсь, що він виконав моє доручення досить недбало.”
“Через нашого директора?” – Очі Амелі округлилися й нагадували вже два літніх, зеленкуваті озерця, з глибин яких вночі виринали русалки, погратися з ліліями.
“Мадемуазель Амелі, мадемуазель Амелі, я страшенно перепрошую!” – голос Алі виглядав стурбованим, - “чи не могли би ви самі взяти ваше замовлення? бо мені сьогодні так недобре…”
Красуня встала і поправляючи сукню поспішила до стійки. Ноги в неї і справді були гарні. Стрункі, на розумної довжини шпильках, з акуратними колінами.
“Я нічого не розумію, роблю крок – і в голові починається кружляння! Я думав, що то мені здається, але ось погляньте.” Алі підхопив підніс із крихітним тістечком-трюфелем і горнятком кави й зробив непевний крок. Таця гойднулась і якби не Амелі, що ухопила її руками, нічого доброго з того би не вийшло.
“Нічого Алі, я сама.”
“Можливо, мадемуазель Амелі буде така люб’язна, й віднесе замовлення для мсьє, що сидить поряд з вами?”
Амелі глянула в той бік, на незнайомця за її столиком, ніби роздумуючи, наскільки він вартий такої уваги. Загадковий мужчина непевного віку, високий, міцної статури, з ледь загостреним профілем обличчя, з надписом на візитці “чарівник” і своїм на ній графічним зображенням, що постійно змінювалося. Прикольно, новітні технічні штучки. Потрібно й собі таке замовити. Вкласти в програму власний образ у стилі “від Модильяні”! Кльово, а ось “чарівник” звучить не дуже. Віддає таким собі зачовганим способом розваги багатенького плейбоя, що втратив відчуття реальності від широкої пропозиції за хороші гроші. А може і від вжитку наркотиків - “не міг не познайомитися з особою, що проводить стільки часу біля могили Юлія…”!
“Давай, що там у мсьє замовлено?”
“Кава, мадемуазель Амелі, за рецептом мсьє, відчуваєте яка духмяна?”
“Що там – келих рому?”
“Ні, мсьє просив мене відразу забути рецепт, але вам я скажу, вона зварена на суцільному алкоголі. Зранку таке вживати! Там значить…, м-м, чорт візьми…, не можу згадати! – зі мною сьогодні таке відбувається…”
“Ви напевно закохалися! А це добре! Хоча й швидко минає.”
Амелі граціозно повернулась і, погойдуючи стегнами, дійшла до свого столика.
“Мсьє чарівник! ваше замовлення виконано. Я претендую на виконання бажання!”
Вона присіла на радісно скреслий кістяк і, весело закинувши в полі зору незнайомця ногу на ногу, взялася смакувати чи то тістечко, чи то каву, чи то вираз його обличчя.
“Амелі, прекрасне ім’я. Знаєте, я теж відчуваю себе не комфортно - не запропонувавши навзаєм імені. Скажімо, Юлій. Годиться?”
“А насправді як?”
“Насправді ніяк - Юліїв, П’єрів, Жанів багато, а ми з вами неповторні.”
“А якщо Юлій, то це на честь вашого "знайомого", похованого під залом Гоше?”
“Так, Амелі, - його вшановуючи, хоча за життя він, як би це сказати, випадав із сучасного поняття моралі.”
“За що ж тоді йому такі почесті?”
“Амелі, розумієте, в певному сенсі то був я. Утім, щодо вашого бажання. Погодьтесь - це зараз важливіше, аніж розмови про долю нещасного Юлія.”
“Не робіть з мене таку вже егоїстку, зелені очі, ще нічого не значать! Ви у цю мить думаєте про таку собі кішку, що ходить за мотивами казок Кіплінга довкола своїх інтересів, правда?”
“Ні, зовсім про інше. У вашому місті відбулася дивна річ і ось Алі її помітив, інші перехожі й городяни, я помітив, а ви – ні. Я кажу про відчуття, що довкола нас щось змінилося.”
“Ви про той невеличкий струс? Так, мою машину підкинуло на рівному місці, ніби дорога раптово скочила вгору. Але те відчуття відразу минуло.
Між тим, мсьє Чаклун, ім’я Юлій вам личить. Знаєте, як у нас, в музеї, роблять, коли картина автором не підписана? Ми називаємо її самі. Вивчаємо, передусім, сам образ, а також, що там, довкола, у той час відбувалося. Отож, якщо “Юлій” так пов’язаний з тією особою, в ногах якої вчора ми зустрічалися, то прошу вас. Вважайте це моїм бажанням.”
“Єдиним бажанням?”
“Там побачимо” – очі Амелі засвітилися саме тим світлом, на яке, втративши голову, кидаються чоловіки аби знову пересвідчитися, що в тому місці пустелі, куди вони дійшли, може привидітися будь-що.
“Ваше рішення мене лякає. Ви не хочете вмить стати багатою, щасливою, ніколи не старіти?” – він старанно відганяв різні думки, від яких віддавало аналізом і висновками. З жінками завжди так, “ може привидітися будь-що, окрім реальності...”
“Чому ж ні, цього я теж хочу, але ж цікавість, жіноча цікавість, каприз! Хочу про Юлія! Можливо про щастя і про багатство я знаю куди більше!”
“Я маю вас попередити, розповідь вельми нагадуватиме реальність, і те, якими ви повинні стати колись в житті, ви можете стати раніше. Коротше кажучи, після моєї розповіді, Амелі, ви не будете такою, як зараз.”
Амелі відчула, що незнайомець говорить їй правду. В цю мить вона повірила йому, повірила повністю. Так маленька дівчинка вірить старшому брату, подумалось їй. І я можу встати й піти, а можу залишитися. Але якщо всі ті оповіді про долю – правда, і доля повинна знайти мене, хіба має вона мене наздоганяти? Але я ще не готова, не хочу! досить! - встати й піти!
“Розповідай, чорт візьми!”
У неї потемніло в очах. Їй здалося, що зараз вона втратить свідомість, якщо не зробить цього. Підійшовши до вікна, вона прочинила віконниці й світло увірвалося до її кімнати разом з бентежними запахами раннього ранку, разом із звучанням тисяч і тисяч сандалів, тисяч копит, скрипінням сотень возів. Війська Цезаря Марка Аврелія Антоніна Августа поверталися. Понуро і, водночас, бадьоро. Чума залишилася позаду, як і довгий шлях з берегів Дунаю до дому. Печальний шлях - з тілом їх улюбленого Цезаря і під проводом буйного, і тому неприємного серцю покійного батька, синка - віднині нового імператора - Коммода. Але повернення є поверненням. Їх чекає відпочинок, добрий віпочинок. “Ви усі отримаєте належне, коли я буду прийнятий як Цезар у Римі!” І це будуть не якісь дрібні срібляки, кожному по п’ять золотих і по декілька фунтів срібла! Чутки ходили найнеймовірніші, але вчинки Коммода перевершували навіть їх. Подейкували, що жоден із славних полководців, котрі успішно воювали останніми роками супроти германців, не повертався з Коммодом до столиці. В кращому випадку, склавши присягу новому імператору й затим обітницю новому богу, залишались в зачуханих гарнізонах уздовж північно-східних кордонів імперії. А в гіршому… Але про це Амелі зовсім не хотілось думати. “Він живий, і все!”
Війська плинули і плинули, втягуючись великим, кольоровим змієм до околиць Вічного Міста. Загартовані в боях центурії виблискували святково начищеними латами, шоломами під червоними, в лікоть довжини, пір’їнами; страшні, двосторонні мечі, немов принишклі у сні драконові немовлята Еєта, мирно колихались під мірним рухом міцних і мозолястих легіонерських правиць. Статний центуріон на чорному коні, з прикрашеним квітами щитом при попрузі,
ще здалеку привернув увагу Амелі. І вона, замилувавшись статурою воїна, гарною кольчугою, шоломом із посрібленим гребенем, султаном трикольорового кінського волосся, на мить втратила обережність. Центуріон раптово звів очі догори й осадив коня. Амелі відсахнулась в рятівні сутінки кімнати, але було пізно.
“Марія!” - голос був низький, хриплуватий і чомусь дуже знайомий. “Марія!” – знову долинуло знизу і цього разу більш вимогливо.
Амелі, зовсім не дивуючись своєму новому імені, швидко накинула на голову капюшон, швидким рухом поправила туніку і застібнула золотий ланцюжок, яким плащ з’єднувався на шиї. І, вже спускаючись сходинками донизу, зайнялася поясом. Сходинки були круті й Амелі ледь не впала, заплутавшись в полях своєї довгої туніки. Вона підняла тканину рукою і на коротку мить замилувалась своїми точеними ніжками, взутими у відкриті туфельки на довгих ремінцях. Він чомусь уподобав на ній саме їх. Її полководець… Найбільше збуджувало те, що і беручи її, він ніколи не поспішав. Вона бачила його готовність, напруженість усіх його прекрасних м’язів, відчувала, як міцні пальці м’яко дотикаються її чуттєвої шкіри, розплутують ці ремінці…
Адріан вже спішився і, тримаючи коня за уздечку таким чином, щоби закритись від сторонніх очей, щось виймав із невеличкої торбинки на поясі. “Марія!” – його очі дивно спалахнули і вона згадала, що вірний підлеглий і соратник Юлія, він вже здавна так поглядає на неї.
“Де Юлій!” – Амелі відчувала, як, затамований багатотижневим очікуванням, вогонь охопив її. “Де він?!”
Адріан сторожко озирнувся. Затим простягнув невеличкий мішечок зі шкіри. “Він живий. А це наказав передати тобі. ” Він пильно глянув Амелі в очі й зовсім тихо додав: ”Юлій нині поза законом. Особистий ворог Коммода.”
Вона причепила мішечок на тоненький мотуз, що охоплював туніку на талії. І знову повернулася до Адріана.
“Я буду турбуватись тобою” – у погляді воїна жевріла розгубленість, утім Амелі вона цікавила менше за все, її зір проникав далі…
Спочатку в темно-коричневих очах Адріана гойднулися непевні тіні, затим тіні набули обрисів вершників. Преторіанців. Посеред них, на своєму вороному коні, з незворушним обличчям він. Свіжий шрам зліва - від вилиці до шиї. Ось хижий блиск погляду Коммода. Вправляється з мечем. Раз по раз різко висмикує з піхв, і, ніби захищаючись, робить дужий помах назустріч. Нарешті спиняється.
“Що ж, Юлію, не бажаєш мені служити на полі брані, служи інакше. Вирощуй овочі та квіти! А все, що мій батько дарував - забираю. Окрім останнього подарунку. Впевнений, що тобі під силу осушити ті болота біля Паризії! Туди вже їде увесь твій дім - жінка, син. Що їм робити без тебе в сонячному Медіолані? підуть по руках! Отож, цінуй мою турботу! Тебе супроводять мої охоронці - легіони мають бачити турботу Коммода щодо своїх улюбленців. Вони думають, що ти ненадовго. А я знаю - твоє ім’я більше не долітатиме до моїх вух!”. Коммод зробив вказівний помах рукою.
Преторіанці двинули коней. І тільки Юлій ще декілька митей невідривно дивився в очі своєму ворогові. До кривої посмішки, що раптом, неначе тінь, наповзла на обличчя нового цезаря.
Військовий табір проводжав Юлія. Шанобливими поглядами ветерани і захоплено й, водночас, подивовано впивались очима більш юні. Проїжджаючи попри розташування рідних своїх легіонів Юлій привітально і, разом з тим, прощально підняв праву руку. І когорти відповіли йому глухим брязкотом - зброї до щитів, своїм найвищим ушануванням. Опускаючи руку, Юлій злегка завів її назад, до крупа коня. Подаючи таємний знак Адріану, командиру своєї найкращої центурії...
(Далі буде)
....................................................................
