1
“В блакиті неба линув юний Фенікс*.
Над прибережним спраглим суходолом
віддався теплій течії повітря
й напівдрімоті – звично безупинно 
ковтаючи стрімкою тінню простір
у споконвічних мандрах вслід за Сонцем.

Велике Море   простягалось справа
поверхню вирядивши в пасма ліній.
Немовби раз за разом горизонт
з украй набридлого зривався місця
та з примхи злої долі знову й знову
з’являвся там, із-звідки було знявся.

Не зауваживши такої втрати, 
ще звичну велич зберігали хвилі:
в стрімкому бігу гралися ковзанням
і насолоджувалися безмежним
простором - вірнопідданим своїм.

Сповільнюючись біля берегів, 
оманливих ілюзій володіння
зненацька позбавлялись. Тверезіли
й за мить уже сварливі, аж до скону,
вгризалися в громади пітних скель,
й вмирали, - до збайдужілих пісків
окремими сягнувши язиками.

А зліва, на багатих пасовищах,
між величавими лісами кедрів,
бродили табунами швидконогі,
збираючи в п'янкім роздоллі трав
улюблене - для кожного своє,
чим залишали після себе й іншим;
і знались тіні дужі хижаки, 
що начебто нічим не переймались,
та раз у раз із клацанням щелеп
знаходили в стадах смачну поживу.

Й картина ця століттями незмінна 
являла врівноваженість і спокій,
вагоміший від спокою пустелі -
тривожної руїни з царства мертвих.

Аж ген, поміж зарослих скель, димами
означивши успішне полювання,
зібралися над закрутом ріки
двоногі, найстрашніші хижаки.

Все більше їх. В печері видно тісно –
кудлаті, вкутані у грубі шкіри -
снують між ям, набитих очеретом.
Виймають із волосся паразитів
і тулять до грудей малих дітей -
нічим не відрізнялись би від інших
численних хижаків якби не запах,
уміння управлятися з вогнем,
і незбагненна хитрість спільних ловів.

Та он позаду і вони лишились.
І фенікс, змінюючи швидкість льоту,
почав здійматись у вечірнє небо,
знаходячи черговий раз різницю 
між тим, що бачить зараз і що бачив
минулого великого польоту,
як незначну, у порівнянні з іншим..."


Син Пераа,   здається, задрімав.
Ходіння добре змучило його -
сидить недвижно, витягнувши ноги,
вколисаний неспішністю казання.
І жрець - немолодий аскет – підвівся.

Потрібно було взяти у дорогу
все, що зібрав учора: дивина,
прожив багато - назбиралось мало.
А ще, востаннє треба покормити
котів, і випустити з клітки птахів,
і зосередитися на дрібницях,
які постійно відкладав "на потім".

Останні справи видавались швидше
прихованим жаданням залишитись,
не покидати ці прадавні стіни. 
Та що для долі всі його бажання…

Жрець сумно посміхнувся і ступив,
одначе був зупинений негайно.

Хлопча його вхопило за одежу.
Підступно мружиться й питає - "Скільки?"
"Що – скільки ?" – у задумі своїй муж
не зразу помічає гру малого,
приховану під покривалом руку.

Дитячі пальці, зімкнуті докупи,
здіймали невелику піраміду
із кольорових візерунків саду.

-"Чотири" - навмання говорить жрець,
черговий раз милуючись з тканини, 
іще недавно ткати так не вміли.

-"Ні, три, я два зігнув! Їх три – поглянь" -
хлопча скидає сад, підносить руку
над головою, - "бачиш, ти програв!
А значить усього не можеш знати!
Як відаєш, що бачив мудрий фенікс?!"

Аскет зітхає кінчиками губ,
вертається на свій потертий килим,
уважно дивиться Аменхотепу 
у спраглі, темно-карі, владні очі.
І зважує, бо бути обережним
і, одночасно, щирим – неможливо. 
А особливо з тим, у кого дивний
для царської особи світлий розум.
Високий лоб - чуттєві повні губи.
Та надто вже велика голова
і погляд заважкий, як для дитини...

-"О, сину наймудрішого з царів,
осмілююсь тобі розповідати
лише оте, чому мене навчали
просвітлені старі учителі,
про те, що залишила в мені
сувоїв древніх неминуща мудрість
і вибиті у камені послання.
Утім, хто справді прагне знань, слова 
порівнювати має з письменами, -
тому твоє бажання осягати
на власні очі зустрічаю радо..."

Та син Аменхотепа кривить носа -
читати ієрогліфи сьогодні 
йому не хочеться. Він залюбки 
пірне у хащі батьківського саду
опісля того, як задовольнить
своє бажання плинути човном,
що припливе за ним сюди невдовзі.

А поки він послухає про землі,
які ніколи не окинуть зором
ні сам, ні батько, може тільки Ра.
Велить жерцю розповідати далі.

2
"... Тож фенікс линув уві слід за сонцем,
байдуже помічаючи різницю,
як незначну, порівняно із іншим.

З  тим, іншим, поза обрієм далеким,
навколишню незмінність не зрівняти.
Як не рівняти цих двоногих з тими.
Ці - норовлять тебе дістати й зжерти,
гарчать, кидають уві слід каміння,
ті ж - люди - плем'я бену вихваляють
і голови схиляють перед ним...

О, незабаром моря береги
зійдуться до скелястих стін протоки,
щоби, у різні боки розійшовшись,
відкрити водам доступ до безодні
того нутра, що зветься океаном,
і обрій, наче хмарки штормові,
днем після, рідні обриси стурбують -
шпилясті. Світ довкола облетівши,
ніде не бачив кращих місць за ті,
де починав здійматися у небо.

Останнім часом фенікса проймала
туга по дому - сни, один в один,
прекрасно-звабні, чарівні видіння:
закинуті у океан шматочки
доглянутої старанно поверхні;
весна буяє квітами садів,
помірний вітер бродить поверх сходів
пшеничних, вимальовуючи знаки
своїх послань, таких недовговічних,
що не можливо їх запам'ятати,
не те що зрозуміти. Й не земля
внизу, попід натомленим крилом, - 
розкішний килим.
		Нескінченний тік
доріг - розбіжж'ям павутини - з міст,
заповнених живим тремтливим блиском
розкішних колісниць, поміж якими
сріблинки - вершники у світлих шатах...

Уздовж доріг то тут, то там зростають
охайними і строгими рядами
червоних, чорних, білих кольорів
будови, чепурні сади, поля -
аж до околиці лісів, де з селищ,
оточених міцним високим муром,
ведуть двоногих на роботу люди,
а гола, бешкетлива дітвора
навчається киданню гнутих палиць... 

Ще далі - рівні лінії каналів
зі зграйками човнів між ладних суден
під білими сліпуче парусами.
Поміж каналів невеликі ріки,
повиті паростю кущів, дерев;
струмки, джерела - теплі і холодні.
І тут, і там зростаючі споруди
розніжених палаців, строгі храми,
у камінь вдягнуті ставки, озера.

Здається феніксу, що він вже вдома -
кружляє серед родичів над світом,
який їх привітав у дні минулі -
безмірну кількість поколінь назад.

Давно настільки, що з видінь найперших,
дійшли польоти в теплому тумані,
що підіймався з тріщин і ущелин
і солодко, неквапно паморочив...
Туман, поза яким так відчувався
прадавнього обледеніння холод.
Такий самий, як нині, лютий холод.

Далекі обрії сіріли страхом,
покраяні згромадженнями льоду.
Лише тоді лід стале відступав.
Його відламки - талі та брудні -
уздовж крутих, високих берегів
тягнулися за теплий небосхил,
де прокидався грізний Океан.
Володар вод, розбивши панцир криги,
напружував отерплі дужі груди
і люто зиркав, спінюючи губи,
на твердь, яка нахабною дугою
від континенту витягалась вдалеч.

А легковажний до біди оазис,
від гибелі у льодяних обіймах
порятувавшись і підземним жаром,
і теплими морськими течіями,
погордливо вимріював майбутнє
і в синє небо з осяйним Світилом
свій погляд направляв, а не на поступ,
невпинний поступ вод по кручах вгору.

Змивав прибій обілені кістки
прародичів могутніх, що не встигли
набути здатностей угодних небу.
А сонце милосердно надихало
промінням силу в нові покоління.

3
Так розпочавшись потекли щасливі
часи для плем’я Бену. Розправляли
вони міцніюче крило все далі -
над урвищами скель, вологим лісом,
рівнинами, підступним тілом вод.

Безмежну кількість поколінь кормила
густа вічнозелена хаща плем'я
великими і ніжними плодами
з дерев пізнання і життя, як потім
назвали ті дерева люди.
		       Тільки
у час дощів плоди не визрівали,
і плем'я час той проводило в мандрах,
у пошуках споріднених лісів.

Та ті плоди, на жаль, росли лиш вдома.
І пошуки чогось ввійшли у звичку...
На жаль, плоди життя росли лиш вдома.
А сталі пошуки ввійшли у звичку,
чудову звичку - мандрувати світом...

А потім так приємно поділитись -
побаченим - і в пам'яті бездонній
старіших споглядати вік за віком
картини змін, що сталися в місцях
сьогодні інших, часто зовсім інших.
І образами цими наповнятись
на недосяжній висоті карнизів.
У споконвічних гніздищах своїх,
серед гарячих і химерних скель,
неспішно, сонно, владно прогортати
видіння зниклих у минулім далей,
збережених докладно сонмом предків...


4
Не так давно, у порівнянні з іншим,
коли ще було тепло, дуже тепло,
в околицях безмежного пралісу,
де Сонце плине в небі трохи вище,
спостерігати почали двоногих
що вперто сунули углиб пасовищ.

Здійнявшись з чотирьох на задні дві -
брели вони між безкінечних стад.
Гуртом оборонялись, полювали,
в середині підтримуючи зграї
прив'язаність, турботу. 
		     Разом з тим,
подібно левам, гризлись безупинно
зі схожими на себе, особливо ж,
до смерті, переслідували інших,
що чимось відрізнялися від них.

І з часом перемогу здобули
над усією слабшою ріднею -
одних загнавши в непролазні нетрі,
а інших вбравши в ненаситні шлунки.

5
Минали покоління й покоління.
Не раз двоногі проходили землі,
де Бену царювали, та ніколи,
мігруючи невпинно за стадами,
надовго не затримувались тут.
Аж доки якось чудернацьке плем'я,
із тих, що були вищими на зріст,
і звідусіль двоногими зганялось,
не наштовхнулось на пусту печеру,
колись давно там жили шаблезубі
гігантські кішки. Зайняли її,
та стали оглядатися довкола.

Вони остерігались звісно Бену,
могутніших у всьому за прибульців, 
одначе ті, що світом гнали їх ,
були страшніші будь-якого звіра.

Крилаті із висот своїх звертали
на ті чи інші дикі племена 
тоді не більше царської уваги,
аніж на різних інших хижаків.
Грізніша чатувала небезпека.

Невпинно підіймаючись по кручах, 
слухняний воїн долі - Океан,
півострів, наче лист, валами хвиль
розхитував, відчувши слабину.
Диміли потривожені вулкани,
підмите водами плато здригалось
і осідало грузько у  пучини.

І Бену, підкоряючись Наказу,
що кликав плем’я у політ за Сонцем,
здійнялись в подорож свою в той рік 
раніше значно. Вже за горизонтом
пройнялися страхітливим видінням
загибелі батьківської землі.

Змінився день на страшну мряку ночі,
розірвані кидались в небо гори,
вогонь потоками розкраяв твердь,
а уві слід вогню помчали хвилі.

І проковтнули світ стражденний води.

Дочитати главу "Бену" до кінця"

6
Залишились на щастя острови -
малі сліди величніших часів.

Вони задовольнити не змогли
чисельне плем'я ситною їдою
і стало бену менше, значно менше...

А доля, відвернувшись від одних,
потрафила, здавалось, недостойним, -
з небагатьох, що вижили в потопі,
двоногих, розрослося дуже плем'я,
яке вже не можливо порівняти
із родом вічно гнаних втікачів,
що було тут колись знайшли притулок...



      


Читати далі
Повернутися до змісту

Всі примітки