1
Насуплений по виході від нього
жерців Амона-Ра, що як завжди,
плекаючи свої зміїні плани,
жадали більшого, аніж просили,
і, як завжди, просили забагато,
"Син Божий" розряджався на прислузі.
Ті, ладячи його до відпочинку,
затрачували так багато часу!

Почувши про прихід жерця, Величність
очима робить знак майстрам аби
вони закінчували бабранину,
і ті виходять поспіхом з покоїв.

За ледь помітним помахом руки
два дужі охоронці підіймають
жерця, розпластаного на підлозі,
і залишаються стояти поруч,
чекаючи наказів Можновладця.

Раі, схиливши голову, завмер
неподалік від вінценосних стоп,
при троні, хоч і меншому від того,
в центральній залі, розмірами, та
в коштовному оздобленні своєму
в цілому явно кращому. Як, власне,
і ця кімната - для прийомів - була 
приємнішою за врочистий зал.

Вважалось, побувати в цих покоях
велика милість з боку Пераа.

Ступаючи повільно, Божество,
немов не довіряючи й сандалям,
іде від трону, полишивши жезл
і посох, далі від підступних стін -
на вкриту першим сутінком терасу.

Вдень звідси добрий вигляд на Ріку,
на храми упокійні поза нею,
та в стрімко наростаючій пітьмі
для зору відкривається лиш небо
і жрець вертає шанобливий погляд
на втомленого світом Можновладця.

2
Тонкі розшиті золотом одежі,
м'якими хвилями обнявши царську стать,
ховали роздобріле знизу тіло.

Лице під синьо-пурпуровим клафтом 
з Уреєм витягнуте, як і в сина
від Тейє - юного Аменхотепа.
Хоча поставлені ледь ширше очі,
в царя з роками стали надто мляві, -
безмірно пересичені, взирають
понад покірно занімілим краєм
уже не так, як те було раніше.

І голос, в першу мить такий раптовий,
вимушує здригнутися Раі:

"Що ж, нас покинеш на недовгий час.

Ти багатьом сьогодні заважаєш.

Говорять - прислуговуєш не нам,
приховуєш знання таємні, древні.
Не тягнешся до слави, влади - все
шукаєш іншого чогось і так 
протистоїш мені, державі нашій.

Дурниці ніби. Хто ти, щоб державі
моїй протистояти, та одначе,
подумай сам, а раптом за тобою,
чи за первожерцем твоїм із Ону,
пішли би люди, хто би став тоді
служити цій країні? Хто могутнім,
шукаючим нагоди ворогам,
дав відсіч би без мудрого правління?
 
Чи ми забудемо прихід гіксосів ?"

Володар Кемет підійшов впритул
і стишив голос: "Знаю, ти не кличеш,
до себе не збираєш під знамена.
Говориш, що призначення шукати
своє повинний кожен сам, тим більше, -
воно з народженням дається нам.
І з даного спитається у нас.
Ось тільки ким спитається, скажи?
Ким? Мною, повелителем? Кимсь іншим?"

Аменхотеп із млявим інтересом
вдивляється в лице Раі. 
"Мовчиш.
В краях, мені підвладних, я спитаю.
Прекрасно знаєш, що усі ці духи,
ті образи, яким у нас поклони,
й пожертву віддають - не правлять. 
Мені, як і тобі, відома мудрість, 
що є життя, що смерть, і що є суд.
Та різна нам дана з тобою участь.
Мені відповідати не лише
за себе – за усіх відповідаю
за весь наш благодатний край, який
Унефер полюбив і нам залишив, 
його повинен я уберегти.

У нас держава все ж, а не як інде -
розрізнені і дикі племена.
Хто і коли, як не сьогодні я,
уміло зберігав і мир, і спокій,
і володіння, дані нам батьками?

Чи це не знак великого обранства?
Чи це не місія моя найвища?
Тож я поставлений і я спитаю!”

Цар робить крок у напрямку жерця:
“Мовчиш... Я добре твою знаю вдачу -
із кожним за посвятою говориш.
Чого ж по-твоєму не знаю я?
Чим у моїм краю не володію?

Ти певно думаєш - цар надто ситий,
а з ситого лиш сходить, а не входить,
ти думаєш моя постійна праця,
турбота за діла щоденні Кемет,
мої молитви кожен день і ніч
не так важливі, як твоя відсутність,
як зосередженість - від справ далека?!

Та не даремно сина вчив у тебе -
бо вороги твої і ти - то ціле,
і ми, щоб мудро правити, повинні
це ціле повновладно охопити.
Хоч древні вчення й дражнять багатьох.
Так, багатьох, кого – прекрасно знаєш.

Недоумки, служителі підступні,
забули, опираються сьогодні
на зроблене учора, що у нас
традиції - наслідувати древнім!
Повторюючи ритуал, насправді,
не розуміють істинної суті!

Але й не прагнуть поміняти устрій!""

На старанно доглянутім обличчі
живий здавалося займався вогник.
Ні, лиш проблиснув, потремтів і згас.

3
"Тобі відома мова Вавілону.
Тож їздитимеш по країнах інших 
вустами Пераа. І повернешся, 
коли покличу. Тут, в долині Кемет,
лишатися не можеш - надто близько
стоїш при сині, тож повзуть чутки,
що ти чаклун і неврожай накличеш.
А потім, родом із країв далеких -
хоч і давно прийшов, а пам'ятають.

Як пам'ятають іншого чужинця,
отого, з роду вічних пастухів,
що стада Нам пасуть в Річних низинах.
Отого, що, приближений царем
в часи важкі, прийняв від вільних землі
і вже назад, як царські повернув -
не тільки на міцніючу державу,
на всіх працюючи, а ненавидять.

Запам'ятали - землю відібрав.
Податки встановив на урожай!
Забули про сім років неврожаю,
забули, що від смерті врятував!
і що самі віддали! Так, самі!
І котре вже століття на чужинців
зі страхом поглядають. 
Ненавидять.
І більш за все отих, хто біля мене.

Жаль, ти не з тих, хто зміцнює державу"...

У паузах, залишених царем
на відповіді, жрець мовчав, усе
роздумував про те, а як би сталось,
коли запаси б дозволяли мати
від урожаю свого крім жерців
усім, хто землю свою обробляв.
Та власне так, в той час, чужих царів,
гіксосів, і поводилися з людом.
А що отой чужинець був ріднею
правителям, які привели владу 
до того стану, що існує нині,
про це ні думати, ні говорити.
Хоч ті властителі - не сьогоденні,
прекрасно знали як лютує чернь.
Не розгодовували так прислугу.
  
Царі є непідсудні, а часи
гіксосів підлягають забуттю.
Тоді навіщо згадують чужинця?
Його рід-плем'я древніх пастухів?
Згубивши тут достоїнства свободи,
мерзенні у очах народу Кемет -
погоничі корів, коней і кіз -
яку містити можуть небезпеку?

Невже дратує так іскринка волі,
що з голизни бідак тих проглядає? 
Чи може насторожує численність,
із кожним роком, кажуть, їх все більше.

4
Раі відчув на собі пильний погляд 
і очі підійняв на Можновладця,
з яким, було колись, немало часу
у неквапливих провели розмовах,
коли не був іще той Пераа.
Проте часи відкритості минули.

"Рабів і вільних немху намовляють,
підбурюють і хто це робить знаєш.
Є люди, що жадають більше влади,
потрібен поголос їм і злочинець,
всіляка видимість турботи, дійство,
і будь-яка причина увійти
до Ону, до Бубасту, інших міст.
Хотять примусити мене до дій,
які сьогодні не потрібні Кемет.

Життя надмірно добре рівне злому.
В серцях від жиру визріла отрута -
чекають тільки зручного моменту..."

Умащеним для вічності лицем
прокочується хвиля неприязні,
завершуючись в стиснутих губах,
напруженням на вилицях:
		 "Ну, що ж,
за порятунок сина борг віддав.
І за його навчання теж віддячу.
Ти відаєш, що значить син для мене.
Немає нагороди котру я,
не дам із вдячності, ось тільки знаю,
тобі це ні до чого. Жаль, Раі.

Сьогодні йди на пристань, до отих,
торговців фініками і човнами, -
на їхнім кораблі везу дівча
до вавілонського царя. Він просить
її віддати, наче то мою
дочку бере в дружини - задля слави
поєднання з ім'ям величним Дому.

Тримай оцю печать, аби Хепера,
чи там писці його, несли відразу
вістки мені. Коли війська численні
повсюди не тримаєш треба вчасно
підвладних чути, з кожним розмовляти,
сусідів між собою розділяти,
й так правити отими хазану
і радами вельмож, "дітьми", "синами"
і "жителями" "вільних" міст.
		         Раз платять -
то і нехай живуть, і вчасно порох
з ніг царствених собою витирають.

Потрібен людям страх перед Палацом,
перед судом високим, бо інакше 
почнеться різанина поміж ними.

Ти, жрець, повідомлятимеш мені
де, хто і що з підвладних виробляє
і як там спостерігачі мої.
Ні, не кажу за ними слідкувати,
тебе образила би ця робота?
кажу - дивись, аби не дуже псіли,
прошу - допоможи навести лад.

Вже завтра, зранку, виступите в путь.
Відплинете укупі із човнами,
які я посилаю до Бубасту,
затим вони поплинуть далі, в Пунт.
І з ними і безпечніше в дорозі,
і не помітним буде твій від'їзд,
тож вороги нашкодити не встигнуть.

Тобі я довіряю й ти повинен
допомогти мені, бо ми, Раі,
хоч дещо різні, у цілому схожі -
не прагнемо війни, воліємо
вирішувати справи мудро й мирно.
У цьому, вірю, згідний ти зі мною.
А діяти, сам розумієш, можу
лиш знаючи, що робиться довкола,
отримуючи зважені поради.
Тому чекаю помочі від тебе.
А прийде час і син, мій Гор, розкриє 
вуста мої для вічності блаженства,
і прийме владу з рук моїх. Раі,
це нам обом важливо, нам обом..."

Великий дім, немов би щось згадавши,
питає із хитринкою: "Послухай, 
а де твій Гор, коли нарешті вуха
мої почують про твого нащадка?"

"Палаце мій! Життя, здоров'я, сила!
Хіба не хочу я? Ось повернусь і ..."

"Смієшся!” - Пераа насупив брови.
“Жадаєш залишитися?! Іди!
Все, що потрібно буде для поїздки
тобі на корабель доставлять зранку.
Там і дари тобі для храму в Оні,
і трохи золота на прожиття.
Іди. Морськії швенді ждуть тебе.
Та вийдеш через сад - мій син, твій учень,
бажає попрощатися з тобою.

І стережися недругів своїх.
Їм було одкровення від Амона,
що він з-за тебе змовкне на роки."

І Пераа поспішно відсилає 
припалого йому до ніг Раі...

      


Читати далі
Повернутися до змісту

Всі примітки