1
Син можновладця кинувся назустріч:
"Ти обіцяв сьогодні показати
сузір'я, до яких заходить Сонце,
а потім, ще, як Фенікс долетів - 
мені цікаво, що там далі сталось!"

Жрець з інтересом дивиться довкола.
Неподалеку групка охоронців.
За ними запашний чудесний сад.
Любимий син царя бере Раі
за руку і вони неспішно йдуть
стежиною поміж величних пальм,
пахучих заростей: кущів, дерев,
завезених сюди з країв далеких.

Неначе по ріці човни, повз них
пливуть будови, де живуть численна
родина Пераа, найближчі друзі.
Лунає сміх, звук арфи, дивний голос
на ханаанській  прославляє море
і свіжість дів, які виходять з піни.

2 
Яскравий місяць б'є через гілля
химерним і багатозначним світлом,
і в ньому, наче кошик рибака,
зринає в терен вплетена будова.

"Це мій палац таємний!" - гордівливо
шепоче хлопець, тягнучи Раі
низьким і довгим лазом всередину.

В дитячому палаці повна мряка.
Що зрештою ніяк не заважає
поводирю кудись рішуче йти.

Та ось він різко змінює свій рух
на вертикальний і Раі услід
за ним відштовхується від м’якої,
під товстим, певно, килимом, підлоги
і сходами скрипить підйомом вгору.

3
"... Їх всі сприймають за живі істоти."

Жрець поряд із господарем “палацу” 
лежить на викладеній очеретом
покрівлі даху, що удень ввібравши,
тепер вертала зібране тепло,
і споглядає всіяний зірками
нічний об'єм. 
	 "В епоху пірамід 
час рівнодення другий   співпадав
з перебуванням Сонця у Бика.
А зараз  човен Ра у домі Овна,
а після будуть Риби, Водолій.
А до Бика були Близнята, Бену,
а ще раніше правив світом Лев..." -
Раі показує рукою групки
незчисленних небесних світляків.

Аменхотеп слідкує за рукою,
дослухується непростих пояснень,
старається побачити, збагнути
та врешті покидає марну справу:
- "Чому Бика? Не бачу я нічого
подібного на нього чи на овна!
І, взагалі, йде кругом голова,
неначе дивлюсь з берега крутого!"

Малий перевертається на бік,
та замовкає, слухаючи далі.

"...Напевне форма Апіса і вдача
давалися небесному сузір'ю
в якім Світило було у пору,
коли під сів оралися поля.
Тому, ще знали Сонце як Бика,
що року розколов яйце рогами,
Він сонячний величний тягне плуг,
а борозни позаду нього - зорі.

Оте протяжне Апісове царство
в одвічнім плині Божества по небу
передане у формулі магічній,
яка повтором звуків творить коло
єднаючи минуле і майбутнє.
Відчуєш зараз сам - АБРАКАДАБРА, 
що значить Бик-Единосяйний-Бик.
Повернення постійне відчуваєш? 
На древню формулу магічну схоже -
АБРАКАДАБРА – не забудь її.

І з року в рік, в це друге рівнодення,
пройшовши через всі доми небесні, 
Світило повертається до місця,
з якого починало свої мандри.
Колись те місце було Дім Бика,
а нині інше вже воно – Дім Овна.

Чому так? – хоч і плине Сонце колом,
проте прийти назад, в те саме місце,
з якого вирушало у дорогу,
Воно до рівнодення не встигає,
так мов не вистачило трохи часу -
і сходить Сопдет, будить води Хапі ,
і новий рік свій відлік починає.

Отак-от за незчисленні роки,
додаючи малі нестатки часу,
Світило задкувало від Бика, 
аж доки не дісталося до Овна.

4
А знаєш, мудрі кажучи, що Сонце,
знаходиться на небі в певнім знаку,
насправді мали на увазі інше,
що кидало воно на знак проміння
із Дому протилежного - згадай
круг Тота, ієрогліфи, малюнки.

У час, як непосвячені возносять
лиш відображення Світила, інші
шанують справжній Дім Перебування.
А пізнання роз’єднує людей.
 
Тому, коли в нас жертвують биків 
у друге рівнодення Богу-Сонцю,
традиції продовжуючи древні -
з жерцями, музикантами, жінками,
танцюючими радо без одежі -
посвячені в знання стоять окремо,
вітаючи усі оці обряди,
як характерне розуму простому
сприймання через святкування істин.

Їх голови прикрашені Уреєм,
знак-символом небесним, звідки сяйво
освітлює старанного Бика.
В цім суть сказань, в яких небесний Змій
богів охороняє і царів -
у силі знань, які гартують розум
і захищають, але тільки тих,
хто справді служить розквіту життя,
яке, на правду, не одне знання,
а, що найперше, - доброчинність серця ...

І мало їх, посвячених в найглибше…
На жаль, народ Урея нині бачить
лише на Пераа й жерцях найвищих,
яким цей Знак вручається за саном.

На інших, справді видатних мужах,
печать лежить невидимого Знаку.
Вони неначе глядачі сторонні,
уміють те, про що ніхто й не знає,
але таємно заздрять у нутрі
своєму здатності рабів і немху
безмірно веселитися, віддавшись 
у ритуалах первісній природі.

Питаєш, як завидувати можна
неситим, бідним, темним їм? – але,
обпалених трудом, вітрами, жаром,
на день, чи два відірваних від праці,
в ганчір'ї, в поті, у слідах нагайки,
переповняє світла радість щастя.
Їм не до мудрувань, їм бракне слів,
вони ніхто, та зводять піраміди,
утілюючи волю Пераа.
Чим прославляють і царя, і край,
та і собі, до замислів великих
трудом надмірним й вірою приставши,
дарують вільний вхід у Край Блаженства.

Бо праведність є більша за багатство,
життя в роботі ціниться по смерті,
і щирій вірі не потрібні маги.

5
Вважається, царі - сини богів,
міцніший цар - гучніша слава бога.
Могутній ж Пераа - допоки військо
складається із воїнів сміливих
і сильних, вивчених умінню битись, 
озброєних, обходжених, з майбутнім,
в якому має місце сита старість.

Для цього, звісно, необхідна праця
незчисленних невільників і вільних.
Щоби плодилися і довго жили,
трудились на правителя, на край,
а також на свою сім'ю численну,
і праця щоб кормила - не вбивала.

Як люду меншає, а в роки воєн
це завжди відбувається, за військом
не йтиме слідом військо носіїв.
А значить воїн понесе на собі
і силу свою витратить в дорозі,
а не супроти ворога в бою.

І на полях, каналах, при палацах
не вистачатиме робочих рук -
вітри піском покриють землі Кемет.
І з кожним роком буде важче й важче.

Від відчаю, від голоду і смерті
потрібна людям милосердна воля,
що жадобу намісників, жерців,
вельмож, їх слуг достатністю обмежить,
і допоможе мудрому царю
відмовитися від кривавих воєн.
Зумовить всі божественні бажання
реальними можливостями краю,
дарованого нам земного раю,
де не буває лишнього дощу,
що так залежить від розливу Річки.

Я радий, що твій батько править Кемет.
Бажає він примножити  життя.

Але не тільки він життя дарує.
Он бачиш там, понад верхів'ям пальм,
зоря в Ахеті сходить найясніша, 
та сама Сопдет, про яку тобі
відомо від найменших певно літ.

Ріка тоді здіймається - розлив
цілюще поїть висушену землю.
Якщо цю милість нам дарує Сонце
і в покарання не спиняє води.
А ця біда, Аменхотепе мій,
трапляється із нами все частіше.

Колись давно долина Кемет була
широким руслом дужої Ріки,
навколишні пустелі гомоніли
лісами і степами, і дощі
вмивали, пестили і напували.

А потім стало надто жарко й води
попропадали, зникли і дощі -
залишилася тільки наша Річка,
і світ навколо став таким, як нині.

А що чекає край наш у майбутнім? -
про це мудріші думають щодня,
плекаючи одну і ту ж надію
на доброту, турботу, розуміння.

Правителі пов'язані з народом,
а той, із ними вкупі, лиш частина
Одній Руці слухняної природи".

Раі замовк, вловивши щось знайоме,
приглянувся - на восковому тлі
зеленого великого листа,
протягнутого з темноти рукою
химерної покрученої гілки,
йому ввижаються прадавні карти,
з яких здіймав він копії колись.
Так, наче завтрашня його дорога
проклалася поверхнею листа,
і тягнеться до краю, чи стебла.
Мов по долоні лінія життя.

6
Поволі прибираючи права 
на володіння простором - від тіні,
вечірньо-видовженої, до меж
зім'ятого під можновладцем ложа -
ступала ніч. Днем зайнята трудами
природа зараз, у пітьмі приємній, 
згадала про всілякі насолоди -
кричить, шепоче, різно шурхотить
понад притихлим вчителем і учнем.

"Тепер про Фенікса! З тривожним серцем
він день і ніч летів... Що сталось далі?" -
обличчям повернувшись до зірок,
Аменхотеп старанно мружить очі,
як вчив дивитися на світ учитель,
щоб зауважити суттєві риси.

Раі, що насолоджується садом,
чудовим небом, ніччю, поміж тим
спостерігає стиха і за хлопцем
в старім мистецтві зріти краєм ока, -
він вірить, вчить малого недаремно,
коли мине дитинства барвний сон
в Аменхотепі знайдеться чимало
почерпнутих в оцих розмовах знань.

-"Так, Фенікс мчав додому без спочинку.
І, врешті, досягнув зелених хащ,
де після мандрів довгих ласували
дозрілим соковито-ніжним плодом
його змарнілі родичі крилаті.

І в той же день побачив і її -
прекрасну, у чудових ладних барвах -
одну єдину, що на все життя.
І з нею став здійматись понад хмари
і пити пристрасть із джерел безсмертних,
і прибирати прадідів гніздо,
де з часом звичне таїнство і сталось...

Маленький Фенікс здивував старіших 
своїм чудесним золотим пером
посеред пуху сірого маківки.

І знак той провіщав великі зміни...

7
Добробут, що сягнув в останні роки
невиданих вершин, у можновладця
породжував тривогу за майбутнє -
якщо не зупинити розростання
глибоких знань і витворів науки,
то незабаром сила втратить зміст
і на престолі запанує розум -
розважливість, розсудливість, закони,
належні багатьом, і не йому.
Для чого буде їм тоді правитель?

І значить розум знищить цей престол,
що так здійнявся високо над світом.
Ущент зруйнує суть самої влади!
І все це може статись надто швидко,
раніше ніж очікуєш, раніше!
Тому усе нове, не зрозуміле, 
безмірно небезпечне! Лад прекрасний
на островах людей і досить! Досить!
Ще трохи й непотрібним стане цар -
дбайливо-мудрий, добрий і могутній!

І чи повинні піддані так довго
на світі жити? Здавна вже дітей
народжується мало; ні наложниць,
щоразу нових, юних і палких,
ні воїнів бездумно молодих...

І цар, аби в узді тримати розум,
став обирати в радники собі
жерців слухняних з провінційних храмів,
які йому всіляко догоджали.
Також народу повелів роздати 
ще по рабові на сім’ю, а стражу
почати формувати із двоногих.
Навчати їх мистецтву убивати,
і відданості, щоби одному, 
царю живого світу, поклонялись...

8
Хоча мудріші бачили зростання
пітьми довкола - до пори, до часу
діяння недостойні розглядали,
як неуцтво, як данину дитинству
зростаючого племені людей.
І заспокоювалися, мовляв,
прадавні поклонялися камінню, 
вогню, тваринам - промине і це.
Й безмірними трудами сотворяли
великі відкриття між сотень менших,
та пізнавали вслід за Бену світ. 

Та мало залишалося часу,
щоб Мудрість втілити і дати іншим
до істини наблизитись, прозріти.

Лик Сонця, певно від хули, темнів.
Його проміння, втративши могутність,
вже віддавало холоду простори.
 
9 
Похолодання підступало й інше -
від нового правителя людей.

Той, прийнявши від батька трон, почав
жорстокішу війну з усяким світлом.

Зі всіх посад змістив мужів учених.
У школи дав нових учителів.
Зібрав собор прислужників з провінцій -
і більшість, Храм Світила незлюбивши,
вождю докладно з дня на день казала
все, що хотів той чути - про підступність,  
таємні помисли, безчинство, зговір,
про вільнодумство й неможливість влади
над тими, хто навчиться від крилатих
мистецтву льоту. "... Ні тобі податків,
ані покори... - хаос злине світом..,
а там двоногі вивчаться польотам...
- Кому потрібна суть - є настанови...
- Важлива не реальність, а повчання,
як необхідно людям нашим жити...
- І кари розписати за гріхи...
- Злочинців мало просто виселяти
на континент, потрібно тут карати..."

Жерцям й прислузі Сонячного Храму
з крилатими заборонили знатись, 
мовляв, плодів життя є недостатньо
аби кормити крім людей і інших,
і чутка промайнули про дітей,
яких голодним феніксам давали.

На островах запанувало зло.

Коли в черговий раз крилате плем’я
здаля вернулося у рідний край,
своїх осель на скелях не знайшло.
І мало того – їх підстерігали
прислужники двоногі, а солдати
лиш високо у небі не могли
їх блискавками своїми палити.
І навіть діти їм услід кидали
ті палиці, що повертались в руки.

10
Посвячені таємно зустрічались
з крилатим племенем, несли плоди,
лічили рани і шукали засіб
їх рятувати, а також себе -
прекрасно розуміючи, невдовзі
правитель добереться і до них.

Не раз, не два проходили на карті
примічені із спогадів-обльотів
придатні для життя спокійні землі,
захищені від холоду і звіру.

Домовилися при зручній нагоді
зібратись і податися туди -
побудувати новий Сонцю Дім;
дерева посадити, цар-плодами
себе й царів крилатих вдовольнити;
без страху жити у новому світі,
довершувати працю мудреців,
роботу, що в зростаючій борні,
на островах не зробиш. 
		Не зуміли ж
своє учення іншим донести.

Та чи й могли? - в тій крихітній оазі,
в обіймах океану, поміж диких
просторів первозданної природи,
серед сердець осліплого в погорді
народу, що сягнув у всім достатку, 
що прагнув тільки нових насолод
і певності у радощах по смерті.

І в ту пору - першожерців збирання -
доведений нескінченним терпінням,
стражданнями борні з самим собою,
своє пряме закінчив Ра правління,
і погляд перевів, щоб відпочити,
здавалося на геть короткий час.

Тоді і відбулись Великі Зміни...
 
І з тих ось пір, аби у Край Блаженства
під лад Руки Божественної стати,
й потрібно суд пройти опісля смерті,
і він із віку в вік усе строгіший.

А нерозумне дітище Творця,
залишене без Вищої опіки,
ураз помітив Хаос руйнування,
що назбирав у грудях досить люті
до врешті підоспілої хвилини.

11
Чорнів, здійнявши хвилю, Океан.
Пробуджувалися зі сну вулкани.
І дим, неначе дихання чудовиськ,
носився понад водами і твердю,
і повивав заснуле в хмарах небо,
вселяючи у всяке серце жах 
і подаючи засторогу мудрим.

Вони зібрались швидко. Серед ночі
наповнили надійні кораблі
вкрай необхідним й вирушили в путь
каналами, між чорних берегів,
що, мов приречені на смерть, стогнали.

Жерці, майстерністю оволодівши
вести  без слів розмови між собою,
і в пам'яті все пізнане тримати,
надію мали з часом відновити
по переїзді у нові краї
усі потрібні речі, для яких 
не вистачило місця на човнах.
 
Відвозили з собою дивні вміння:
без крил здійматись в небеса й літати,
в оточені сліпучого сяяння
зникати і з'являтися раптово,
запалювати голосом вогонь,
який мов блискавиця вилітав,
і міг будь-що перетворити в попіл.
Й багато інших таємниць від люду,
і навіть від помічників та учнів,
прихованих до кращої пори...

Стрічали ранок вже далеко в водах.

Розтанув непомітно поміж хвиль
знайомий обрис батьківського краю.
Ніс безупинно, рівно і потужно
широкі паруса могутній вітер.
І кораблі сягнули континенту,
позаду не помітивши погоні...

12
Сім величавих, в золоті, човнів,
на кожному з яких плив Жрець великий
всім домом - з учнями, з потрібним людом -
ввійшли протокою у Море й стали
в затоці тихій, поміж скель, аби
перечекати доки втихне буря,
яка за ними навздогін летіла.

І каялися втікачі за слабість
свою людську, якій піддавшись, дім
батьків покинули в тяжку годину.
Просили, щоб не відвертався Ра,
не обривав завчасно путь людський.
Й надіялись - Рука керує ними
й побачать вчинені вони помилки,
своє призначення здійснять, а ще,
у цю  - відому всім затоку слідом
не увійдуть правителя човни.

І по молитві злинули думками
тужливими до рідних островів
й мовчання було відповіддю їм.

А буря щохвилини наростала.
І було ясно - скоро не затихне.
Негода обійняла світ довкола
скаженим вітром, хвилями крутими.

Здавалося, дійшло до апогею,
коли взялась земля попід ногами
здригатися в конвульсіях нестримних.
Та найстрашніше було попереду.

Ледь встигли люди вище підтягнути,
на берег, розвантажені човни,
як зовсім поруч величезні хвилі
промчали з океану - раз за разом,
в тісну протоку, що між скель вела
до місця їх надійного притулку,
ввергаючи шалені водоспади. 

13
Ще пару днів казилася негода,
аж поки, врешті, стало затихати.

Жерці в тяжких печалилися думах,
у довгих, нескінченно довгих радах.
О, кожен відчував, що відтепер
вони уже не разом, як колись
були об'єднані: служінням в храмі,
науками, потребами країни,
розважливим протистоянням владі,
що нині всі вони – утікачі,
яким би варто вибрати вождя,
чи розійтись навіки в різні боки.
Так, звісно, легше заховатись від
руки правителя, одначе важче
подужати первісно дикий світ,
уберегти досягнення минулі.

Домовилися керувати спільно.
Щоб владою ніхто не вирізнявся
і не постав правитель новий з них,
назватися ім’ям єдиним – Ра.
 
Коли, нарешті, виглянуло Сонце
і води норов свій утамували,
жерці, підозрюючи, що тепер
могли за ними кинутися слідом,  
веліли вийти чим скоріш у море.

І люди не впізнали берегів...

14
Переселенці правили на схід -
до острова відомого красою
стрімких суворих скель, густих дібров,
і рятівним теплом підземних вод.
Там часто перепочивали Бену
перед своїм поверненням додому.

Той острів у Великім Морі й нині 
дарує радість вікових лісів,
джерел цілющих рятівне блаженство.
А у тамтешніх горах час від часу
мандрівників спиняють сиві старці,
які зустрічних повергають в сон,
навіюють безпечне забуття.

І може дійсно - все, що було, сон,
і нам ніколи правди не пізнати.

Минуле не приносить насолод
і юним цікавіше сьогодення,
в нім син царя - Аменхотеп - досягне,
я відчуваю це, таких висот..."

Аменхотеп нараз перебиває:
-"Раі, знов пропускає безліч років.
І ще у нього нехороша звичка
розповідати кожен раз інакше.
Аменхотеп вважає, що Раі
при цьому щось важливе не говорить.
Я хочу знати - звідки що прийшло,
і про усі події - рік за роком."

15
Коли син Пераа замовк учитель,
удавано насупившись, зітхає
і визнає помічену провину:
"І справді часто кажу те саме,
повніше й глибше переповідаю, 
бо ми з тобою з часом все мудріші,
та і мені самому зрозумілим
стає не зразу древнє, а поволі.

Та на сьогодні досить, чуєш б'ють
поблизу у щити - то за тобою.
Чекає нас усіх нічний обряд.
У тебе свій, у мене дещо інший.
Не варто сперечатись, знаєш сам,
повинні всі дотримуватись правил,
і цар, і син царя - майбутній цар."

На юному лиці вагання й докір -
Аменхотеп не терпить підкорятись,
та видно рішення – раптове, нове -
його влаштовує, бо усміх красить
не змучені ще владою вуста:

"Ми, звісно, йдемо, та повільно. Ти
дорогою і швидко, і докладно
мені розповідаєш геть усе."

В Раі зринає образ ряду вух,
що підслуховуватимуть в пітьмі,
і злісних язиків, які розносять
надумане, невиразно почуте.

Та видно долі так чомусь потрібно.
Він зводиться на ноги - підіймає
за руку учня, учень позіхає...

>> Продовження глави >>


      


Повернутися до змісту

Читати далі
Всі примітки