16
-"...Отак переселенці опинились
на острові - на дуже довгий час...

Великі Ра відмовились двоногих,
як то було раніше, брати в рабство.
 
Дружили з племенами узбережжя.
Улещували дикунів дарами,
та раз за разом страшили вогнем,
що, з рук злітаючи, вбивав на місці
великого ведмедя, чи ж бо лева,
чи надто кровожерного тубільця.
Хоча найбільше страшив дикунів
той самий Фенікс, Золоте перо,
що довго жив при храмі Ра-жерців,
Відомо, він один порятувався
зі всього племені крилатих і
у спадок, як останній із царів,
по собі владу людям залишив.
 
Ми нині бачимо цю передачу 
на крузі Тота, а наступний знак,
до речі, передача влади нам.

Проте, все відбувалося не швидко - 
повільніше, ніж я розповідаю.

Під мудрим проводом одного з Ра,
загін озброєних жерців й двоногі,
з навколишніх приручених племен,
подалися гуртом до Межиріччя .

Там люди Сад великий посадили,
який осілі кругом племена
і стали стерегти від інших диких.

В той час води було довкола більше
і спеки не траплялося такої,
яка сьогодні в нас, чи в Межиріччі.
Тож Сад ріс швидко і невдовзі зайняв
долину поміж чотирьох річок.

Сьогодні там лишились дві ріки.
Дві інші, імовірно, пересохли.
 
У тім Саду і звели перший храм,
в якому до дівчат з племен первісних 
щоночі в ложе приходило Сонце.
Ті храми потім виросли повсюди.
А деякі із них стоять донині.

Так в племенах з'являтись стали діти
багато в чому схожі на людей.

На честь народжених отак - двоногим
давали їжу, зброю та одежі.
І племена бажали цих дітей.

Жерці пускали змалку їх у Сад
кормитися плодами і навчатись
й вертали з подарунками, тому 
всі були задоволені. Й поволі  
оті нащадки Сонячні повсюди
первісні племена преображали
на перші, нам уже подібні, роди.

Так відбувалось протягом правління
все нових й нових Ра-першожерців.

Уже довкола Саду в Межиріччі 
тягнулися оброблені поля
з поселеннями вільних землеробів,
А далі - нескінчені пасовища
стада кормили тучні цілий рік.
Наскільки це можливо серед диких -
повсюди злагода була і спокій,
підтримувані мудрим керуванням.

17
В той час, як діти Сонця розселялись
подібно велетенським дужим хвилям,
в яких зникали первісні двоногі,
предтечі будували своє царство
все більше відриваючись земного.

Намісниками Ра уже були
найкращі з вивчених нащадків Сонця,
що мали вищу втілювати волю,
керуючись залишеним їм планом.

Бажали люди за собою слідом
повести дикуватих спадкоємців
дорогою, якою відходили,
і з котрої не було вороття.

Все рідше бачили їх на землі,
і вплив їх з віку в вік робився слабшим.

Намісники ж продовжували працю.


18
Прийшли часи, коли предтечі зникли,
своє ім'я віддавши дітям Сонця.

Останні увійшли у всі права,
й запанували, спадщину прийнявши.
Та подолати в собі не могли
двоногої дикунської крові,
що проявлялася і тут і там,
жаданням нищити і убивати.
Заради чого? Звісно, задля влади.

Здалося їм, що править світом сила,
уміння бити, вміння вимагати,
тому навчання стало відкидатись.
І темні правнуки Великий Задум
сприймали як безглуздя, шлях у хаос,
і до порядку свого закликали.

Кивали на залюднені простори
і шепотіли: "На усіх не стачить!
Ген, звідусіль стікаються до нас!”, -
роди підбурювали проти влади
і бажаного, врешті, досягли,
просвітлених намісників прогнавши
і збуренням наповнивши простори.

19
Але безвладдя не триває довго,
де сходить володіння – квітне сила.

Правителем себе назвав сильніший.

Він воцарив свій рід над древнім Садом.
Затим, озброєний вогнем, почав 
винищувати кругом себе інших -
аби запанувало благоденство,
і просто так, аби вогонь не згас. 

І положив силенну силу люду.
І опустошив, обезлюдив край.

А спокою і щастя не знайшов.

І потекли криваві нескінчені
за володіння Межиріччям війни.

У черговій із них він і загинув.

20
Та, захопивши Сад, поля, будови,
його нащадки прибували в силі,
і царювали грізно і жорстоко,
і додавали віку їм плоди.

Аж поки разом з новим потеплінням 
не відбулися чергові переміни.

Правителем у ті часи був муж,
який жадав прожити цілу вічність.
Він поїдав дітей своїх, щоб сила
його передана нащадкам не могла
супроти нього підійнятись. Так
колись на свого батька він пішов,
і страх як не бажав, аби те саме,
що сталось з батьком, трапилось і з ним.

Та доля, видно, схильна до повторів.
Царю на горе син один вцілів,
і, упізнавши таємницю сили,
привів у Межиріччя племена,
яких єднала ненависть і дикість.

І запалав вогнем нещадним світ,
і ріки кольору набули крові...

Та не відомо, як би повернулось,
коли б правителя любили близькі,
а так при собі мав чимало друзів,
що ненавиділи його сильніше
за найлютіших ворогів. А ще,
коли раптово зими потепліли, -
підмили повені старезні мури, 
які підносились навколо Саду.
І вороги ввірвалися туди.

Цар був убитий, а війська розбиті.
Хто вижив, з сім’ями на кораблях
поплинули до моря і на схід,
і там сховалися на побережжі.

І потім, на одному з островів
нове почали будувати царство,
із мріями вернутися назад.

21
Усе звичайно має свій кінець -
війна, правління, побудови різні -
і попелища знов зазеленіли, 
та по війні не стало більше Саду.
Чому? Не знаю, та говорять різне:
одні про спеку, інші про потоп.

А переможець повернув туди,
де виріс, у маленький Сад,
на острів, де човни спинили Ра -
в будівлі пралюдей. І довго правив,
не те щоб мудро - весело і п'яно.
Любив жінок, та жив від них окремо,
дітей не їв, тримав побіля себе
в покорі строгій і під пильним оком.

А час прийшов – його дітей нащадки 
зібралися в могутні племена,
що нині носять назву благородних.

Правитель той, пізніше спопелив
останню спробу батьківського роду
вернутися назад. Зразок війни,
яка закінчилась не розпочавшись, -
вогонь небесний будить жар земний,
і води моря поглинають острів - 
із військом, що зібралось виступати,
і, звісно, усіляким мирним людом.

А ті, які порятувались, зникли.
Сховалися серед лісистих гір,
де жили і спокійно, і щасливо,
хоча й змаліли з часом. Та сказання
про дні минулі зберегли, щоб потім,
коли прийшла пора, частина з них
вернулася в низину Межиріччя,
і будувати стала там міста,
й повелівати понад різним людом, 
що кочував і випасав худобу.

22
І день за днем минали місяці,
плили роки, проходили століття.

У дивом уцілілих древніх храмах
ще зрідка зачинались діти Сонця,
та їх талант не розвивався далі
під проводом розумних вчителів.
Почавшись від Намісників колись,
рід охоронців потаємних вчень
свої печери покидав не часто -
жив тихо, відособлено і мудро.

Для немовлят Усера і Ісет, 
як і для нас усіх, велике щастя,
що їх знайшов увінчаний Уреєм
і взяв навчатись до садів підземних.

А про життя Унефера ти знаєш
і сам, о син великого царя."

Аменхотеп й Раі вслід охоронцям
виходять до палацу. Зупинившись,
духмяна ніч глядить на смолоскипи –
вогню букети блимають пітьмі
у відповідь, настирні кажани
стараються згасити їх, та марно.

Хлопчина зовсім сонний, позіхає,
готовий впасти в ліжко та руки
учителя не відпускає вперто.

"Останнім часом все не так цікаво,
як то раніше, у дитинстві, було.
Тоді хороші злих перемагали,
і юний цар мечем вбивав злочинців,
а зараз шкодять всі, а Ра карає...
Все стало складно і незрозуміло.

Колись Раі  лякав мене богами,
чудовиськами, духами без тіла,
страшними чи прекрасними - отак,
як те розповідають інші всюди.
Тепер сказання наче прибережні,
відбиті у воді Ріки, сади, 
де я ніколи чудисьок не бачив,
окрім хіба що різних Ху  й малюнків
і снів. Ну, я пішов."  І хлопець, сонно
зітхаючи, іде услід прислузі.

Та раптом зупиняється й біжить
назад до непорушного Раі:
"Ледь не забув, ось на, тримай печать
цариці Тейє, матері моєї.
Вона дозволила - щоби послання
для мене позначав її ім’ям.

Цар розповів, що завтра від'їжджаєш,
він дав тобі свою печать, і я
даю тобі свою, ось на, тримай.
Чекатиму від тебе описань -
дороги, царств, усього, що побачиш.

Як виросту - ми попливемо разом..."

      


Читати далі
Повернутися до змісту

Всі примітки