11
"Коли на заході сідаєш Ти
іде землею тьма, подібна смерті,
вилазять з лігвищ хижаки та гади.
Коли на сході знову постаєш,
женеш пітьму - уся земля святкує.

Від променів Твоїх животворящих
рослини оживають на полях,
птахи злітають з гнізд, співають радо
Тобі хвалу. Сяяння Твоє входить
у вод глибінь і на річній поверхні
плескають риби. Збуджені зі сну
здіймають люди руки ввись до Тебе -
беруться за роботу..." - жрець простяг
у напрямку ранкового світила
в молитві руки і продовжив далі,
спостерігаючи за тим, як учень
повторює старанно вслід за ним.

Маленький Са старається, його
хвилюють нові почуття, у грудях
у нього в’ється гордості росток. 

Коліна їхні відчувають твердь
дощок і шурхотіння вод під ними.
Півсонні веслярі раз по раз зводять
лискучі зеленавим блиском весла
й на диво одночасно, тихим плеском,
занурюють їх в Річку і штовхають.

По різні боки корабля пливуть
ліниві пасма хвиль, які позаду
гойдають тихі прибережні плавні,
і з ними водяний пташиний світ.

Розкинувшись, мов крила птаха Гора ,
попереду неквапно плинуть царські,
товаром не обтяжені човни.
 
Флотилія, яка ще до світанку
покинула свою нічну стоянку.
поволі наближається до Ону.

Легенький вітер. Чисте небо. Жар
скоріше натякає на майбутній
і ще не дошкуляє. Са і жрець
заглиблені у вище споглядання,
вивершують звертання молитовні,
неначе ідоли в накидках білих
поблизу стернового на кормі
завмерли, передавши душі мандрам.

Сандал в барвистих шатах, гостроверхій
шкіряній шапці ходить біля щогли -
готовий вже до прибуття - щоб зразу
податися по торгівельних справах.

Глядить, то на повільний рух
квітучого зеленого ландшафту,
то на величчя пірамід позаду.
Пригадує вчорашній певно вечір,
коли опісля дня в дорозі стали
якраз навпроти них для відпочинку.

Гробниці Хуфу, Хафра, Менкаура  -
вмістилище відлічених часів,
ввібравши в себе Ка  царів спочатку,
затим і Ка славетного народу,
що виклав так для себе шлях спасіння, -
сьогодні, мов, сторожові пустелі.

Для більшості, укупі з Ха-рем-ху
гробниці царські - пильні охоронці
покою й благоденства краю Кемет.
Для інших - ці будови більш значимі. 

Дбайливо вичищені при гіксосах
від різного обтяжливого вмісту –
незчисленних прихованих багатств -
вони не втратили своєї суті,
не втратили закладеного змісту
і величі - скоріше навпаки.
Виблискуючи гранями поверхні
відполірованих ретельно плит,
безмірно піднеслись над кам'яним
пустелі горизонтом.
                                  Вечір, Річка -
учора все здавалося несправжнім
перед багряним сяянням Гробниць.
Немов таємні двері з того світу
відкрилися і висвітлили цінність,
вагу сьогоднішньої миті перед
очікуючим Вічності Лицем.

Раі згадав Сандалове обличчя,
коли той прислухався до балачок
двох царських справників біля багаття.

Ті стверджували, що якби жерці
не були проти, в деяких місцях
не шкодило б добряче пошукати.
Звичайно, не могили, а забуті,
піском засипані міста і села.

Тоді ні війни не потрібні, ні
така украй виснажлива робота
народу Кемет. Що, мовляв, коли 
літ сорок тому узялись копати,
то нібито відразу наштовхнулись 
на Ха-рем-ху і храм поперед ним. 
Бо ця пустеля - геть суцільний скарб,
прихований колись заради нас.
За тисячі і тисячі років
незчисленні багатства назбирались -
бери і з розумом використовуй.

Затим пішли уточнення про місце,
потрібну кількість інструменту, люду,
і суперечка про використання
усього знайденого. 
                                    Видно спір
двох справників при цьому досягнув
вершини, за якою була прірва,
бо від сусіднього багаття стали
випитувати, що вони знайшли,
й куди везуть віднайдені скарби.
Це пристрасті відразу остудило.

Раі, спостерігаючи те дійство,
розважливо мовчав, прийнявши мудрість
від вчителів про значення розмови.
І дозвіл маючи до суджень лиш
на рівні знань для справників відомих  -
вважав в їх крузі кращим помовчати.

Когось повчати, наставляти? – гріх,
без чітко усвідомленої волі
жадаючого мудрості набратись.
Для вчитись небажаючих від знань
одна лиш шкода - внутрішній протест
переросте із суперечки в лайку,
образу, у спокусу зла - донос.
А до таких розмов неприєднання,
мовчання для Раі завжди було
простіше набагато пояснити
своїми думами над чимось іншим
і бути визнаним за це смішним,
невмілим, недалеким, що, напевно,
є значно кращим наслідків всіляких.

Ханаанянин, судячи з обличчя,
вважав мудрішим пильно дослухатись
до розсипу "великих таємниць"
і старанно розпалював балачки
удаваним захопленням своїм.

Раі про себе визнав, що в той вечір 
багаття із отим усім своїм 
мигтінням, жарким пожиранням древа,
було всього лиш відблиском вогню,
що запалав від жадоби багатства.
Хоча останній й не торкався всіх.

Ті, що пізнали мудрість шляхом довгим,
світ пристрастей залишили позаду,
й навряд чи хто з них жалкував з-за цього.

Щоправда, жрець був певен, що Творець
усякі почуття дав неспроста.
Блаженство - це наближення до Цілі,
а найгостріші прояви повинні
у почуттях з'являтись при відході
від істинного шляху, як сигнал,
як крик, як біль, як сильний владний дотик.

Тут, звісно, головне є й другорядне.

У всіх сказаннях, що дійшли здавен
до наших днів, Творець являв людину -
не плем’я, не громаду – значить Перше,
найголовніше, в кожного в нутрі,
а все належне багатьом йде потім.
А значить врівноважені ледь чутним
і ззовні майже непримітним впливом,
що владно промовляє із нутра,
Ті, що пізнали Правду, йдуть по вірній,
призначеній для сходження дорозі. 

В дорозі...
                  Ще Раі під суперечку
пригадував давно минулі дні,
коли геть юним після школи в Оні
до Уасету плив - навчатись в Храмі.

Якраз тоді пустелю і розривали...

2
Четвертий з тих, хто був зачатий з Тотом ,
оточенню своєму сповістив
про неприємний, і вже вкотре! сон,
в якому до царя являвся бог
й казав, що геть засипаний пісками.

Загадку вирішив верховний жрець 
і настоятель храму Тота в Оні.

Це сталося в останні дні життя
мудрішого у сім тілеснім світі.
Не дочекався навіть на дари,
що їх в подяку Пераа прислав,
як тільки Ха-рем-ху і храм знайшли.
Бо чим людська є слава і відзнаки, 
коли до себе кличе Споконвічний?

Зруйнований ще певно при гіксосах,
цей Ха-рем-ху між лапами тримав
свою відбиту голову - мов лев,
втомившись, положив для відпочинку
її на прах пустельний, клафт, мов грива,
розчесаними гребнями вкривав
сумне лице, давно забуле сонце.

Не те, що нині - грізний, величавий
з червоно-пурпуровим царським ликом
і грізно настовбурченим Уреєм -
вдивляється на схід, поверх Ріки,
поверх пустелі, геть за небосхил.
Кудись за Кемет - у оази шасу ,
на землі ханаанські, сходи Сходу,
протягнуті містами узбережжя
й пустелі твердю до низин Оронта ,
викінчуючись брамами Кадешу .

Куди злітає пильний зір його?
У царство хетів, чи ж бо до Євфрату
і Хіддекелю  - в звичну неспокійність
перенаселеного Межиріччя?
А може й далі - звідки зовсім рідко
та все ж доходять вироби незвичні.

Що бачить всюди - тільки чергування?
Зростання і падіння, кров і муку?
Жорстокість, нетерпіння, злість, підступність
від висушеної життям нестерпним
прекрасної з народження натури?
Палаци в золоті і сріблі чи
нещасні бідні сиротливі хатки,
у кращому випадку із сирої,
на жаркім сонці висохлої цегли.

І в кожній мати кормить дітлахів,
аби з них хоч один чи два зросли.
А як зростуть таки при урожайних
підряд роках, тоді наступне горе -
зберуть велике військо на сусіда,
аби зустрітися з не меншим військом.
І лишні писки стуляться назавжди
законами меча, стріли, сокири.

Що бачить Ха-рем-ху там, за Рікою?
Напевне те саме, що і раніше.

3
Са, притулившись до Раі, дрімає.
Чорнобороді веслярі, здавалось,
попри усю свою сувору грубість,
ковзаючи в невтомнім русі греблі 
по ньому зорами, щораз світліють.
Немов пригадують своє дитинство.
А може просто бачать, як невдовзі,
на берег витягнувши човен, сядуть
у затінку, щоб випити й поїсти.

Весь східний берег - плин зелених схилів.
На них одне за одним нескінчені
поселення під куполами пальм,
між виноградників, садів, гаїв.

Униз, у напрямку Ріки, збігають 
терасами поля у зеленавім
окресленні насипаних валів.
Ділянки з овочевими, луги
квітучої духмяно конюшини,
мов поясом охоплюють хліба
і тягнуться впритул до пасовищ,
що від каналів сходять до Ріки.

І скрізь шадуфів  непорушні стріли, 
лише один чи два черпають воду.
В полях незвичайно пусто - нині свято.

Якщо не рахувати одиноких,
то тут - то там, доглядачів посівів
і невеличкі скупчення в садах, -
люд, переважно, у своїх домівках,
побіля повних в цю пору каналів, 
і на мілинах любої Ріки.

Дітей крикливі зграйки ловлять хвилі
від кораблів і плескаються радо.
При них дорослі - оглядають води.
Якийсь дідок свариться на човни
своєю палицею, непокоїть
його, що непомітно, серед хвиль,
до них підкрастись може крокодил.  

Поодаль групки гомінких жінок.
Одні купаються, мастять волосся,
вдягають амулети і прикраси,
а другі йдуть до селищ і співають.
Чоловіків не видно – бережуть,
можливо, для жінок свою наснагу,
потрачену добряче, видно, вчора.
 
Сьогодні сьомий день, день відпочинку,
а також свято древнє – в цю пору
народжується Сонячний Спаситель. 
Тож люди спочивають, веселяться,
готують страви і напої задля
вечірньої великої забави.

Ще вчора згадували люту смерть
Прекрасного у дні сумні пахону , 
коли почало танути сяяння
утратою засмученого Сонця, -
тоді приносили до храму жертви,
ридали і проходили терпіння.
Сьогодні ж-бо радіють – Народився!
і разом з Ним природа розквітає!

      


Повернутися до змісту

Читати далі
Всі примітки