1
"... І ти не бійся ночі. 
		Ця пітьма -
для відчуття божественності світу
і повноти дарованого нам.

В час ночі, хочемо того чи ні,
стаємо іншими - знаходиш в собі
пробудження дрімаючих вдень сил,
і слух гострішає, й глядиш не прямо,
а зором боковим, що прибавляє 
до бачення в цілому. Відчуття
наповнюються потаємним змістом,
немовби дане нам життя і інше,
і користатись можемо незнаним,
для денного небаченим, нечутним.

Приходять навіть помисли про те,
що міцність тіла - не така важлива,
літати - значно краще, ніж ходити,
аніж вбирати - краще розчинятись, 
наприклад, в царстві марева й видінь,
яким вершина - входження до сну.

Це сходження, ця праця, не втомляє,
а навпаки, дарує зранку сили.
Немов голодний, втішений їдою,
не тільки повертає міць у м'язи -
стає ще дужчим навіть, ніж раніше.

Звичайно, без надмірностей якщо -
і їжа добра, і не подавився,
і споживаєш те, що маєш їсти.

Їда - найперша ступінь відпочинку,
якого друга, більш важлива, - сон.
Проте глибокий, животворний сон,
як ніч ковтаючи осяйність дня,
нагадує водночас нам і смерть, 
здавалось, несумісні зовсім речі.
А то ж бувають сни важкі й страшні
від пережитого - і в них, як по їді, -
по стравах наших. 
		То ж бо і по смерті -
можливе різне, стан знайдемо свій, 
як благоденство, чи як біль - від того,
що їв, як жив - у підсумок життя.

За смертю нас чекає нагорода -
відновлення,
	     чи ж бо велика кара -
страшна, тривала мука руйнування.

Ось бачиш Са, які думки бувають.
І в них з одного проступає інше.
З малого виглядає щось велике,
з простого може бачитись закон.

То ж ти не бійся ночі. Всяк Творцем
є призваний на світ з якоюсь ціллю.
Й коли не суперечиш Волі Вищій,
то маєш вищий захист.
		       У молитві
ми, просячи від світла гнати мряку,
насправді кажемо про сліпоту,
якою губимо своє життя..."

Раі замовк. Легке гойдання хвиль 
навіювало абсолютний покій.
Немов би не Велике море терлось
об теплу, темну гальку – рідна Річка
про щось хороше шепотіла людям,
і з водами розлученим човнам.

На берег витягнуті, як завжди,
коли нема надійного причалу,
вони тьмяніли зовсім недалеко
від радісно палаючих багать.

Спокійна ніч. Проте похмуре небо
не провіщає лагідного ранку.
Напевно в сни великої води
невдовзі увірветься сильна буря.

2
Поодаль вогнищ височіють скелі.
Над ними невідчутний знизу вітер
від моря кволо тягнеться в пустелю.
Туди тривожно зиркає й сторожа,
подекуди шепочучи в пітьму
молитви до Амона і Ваала,
й закляття від незримих хижаків.

Маленький Са закутаний у ковдру,
калачиком зіщулився в колінах
мов вибитого з каменю жерця.

Малий кидає погляди угору
й шепоче врешті: "Я боюсь, боюсь,
Раі, про Са-Усера розкажи,
він добрий."
                     Жрець здригається, немов 
невидимий чаклун його вертає
від скам'яніння знов у світ людей.

"Пробач мені, я знову так далеко...
Звичайно, зараз розповім тобі.

Жив-був прекрасний хлопчик Са-Усер.
Повелівати він умів над звіром,
над рибами, над гадами і птаством.

Блукав усякий день по рідним плавням
й незмінно повертався з щедрим даром
додому, де старшенького чекали
брати і сестри, мати, сивий дід.

Вже пару років грізний Пераа
як батька відіслав в чужі країни
у супровід торгових караванів.
І дуже важко жилося без нього.
З цих труднощів місцевому вельможі
заборгували за їду і землю
і борг ніяк той не могли віддати.

Вельможа вже готовий був узяти
у двір рабами їх, коли, підрісши,
старшенький Са раптово розпочав
приносити у дім багатія
качок, гусей, і кошики ущерть
набиті рибою, чи ж бо плодами.

Уражений майстерністю хлопчини
і тим, як легко все тому вдається -
вельможа уявляв, як незабаром
маленького умілого раба 
заставить працювати як належить.
Не кошики носитиме - човнами
повинен буде приводити здобич,
раз таємницю володіння знає!

І день і ніч доймали можновладця
недоотриманих багатств видіння.
Геть схуднув, наче жовта лихоманка
його вогнем неситим поїдала.

І писаря царя він підкупив,
і вдвох вони засвідчили борги 
у сто корзин зерна і стільки ж риби,
численні табуни качок й гусей,
які вже завтра має повернути 
родина Са, інакше втратить волю.

Та не злякався Са біди - покликав
хлопчина вранці жадібного мужа
зі слугами його у плавні Річки,
аби отримав те, що забажає.

І розгорілись у вельможі очі.
І поскликав він слуг, і на возах 
подався за багатством. Са всміхався.
І, мовивши слова таємні, швидко
призвав страшенну кількість риби й птахів.

Вони кидались на вози, в корзини,
і незабаром, мов піски пустелі,
слуг і вельможу вкрили з головою.

Той, переляканий, кричав, що досить,
і, задихаючись, під тягарем хрипів,
що борг прощає і сім'ї, і хлопцю,
аби, лишень, це швидше зупинив.
В передчутті закінчення життя
і жадібних багатствами не звабиш.

Тож поклонився Са у ноги Річці,
подякував за безкінечну щедрість , 
і мовив, що вельможі певно досить. 
Затим настрашених людей з дарами
спровадив до поселення крізь плавні,
і там, о щастя, він угледів батька,
який додому врешті повернувся,
геть кволий, без дарунків, та живий.
А це було, однак, найголовнішим.

Вельможа ж прохворів аж до кончини.
І що йому не подавали слуги
на все твердив він тільки: "Мало, мало..."

Са міцно спить. І Ка його далеко,
мандрує, певно, десь поблизу Річки,
а може десь удвох із дідусем
вглядаються в минуле і майбутнє...

3
Раі здіймає голову на звук
легенької дівочої ходи.

Невтішна наречена від намету
простує до багаття. З кожним днем,
що наближає час її заміжжя,
вона стає сумнішою.
		 "Так страшно.” -
Шепоче до жерця, - “За що мене
від дому відіслали так далеко,
на край землі, до тих страшних і диких
людей, у сумнозвісний Вавілон.  

Боюсь землі чужої, їх богів,
царя, рідні, прислужників, палацу "-
дівча втикається лицем в край хустки
геть мокрої від безупинних сліз.

Та жрець суворий і слова його 
далекі від жалю чи умовляння: 
"Така є доля твоя, досить сліз.
Оточуй кожний день довкола себе 
живе і неживе любов'ю серця.

Якому богу б не вели вклонятись -
хвали Творця за світ в якім живеш,
за все навкруг, не створене людьми.
володарю своєму не переч,
в нім прославляй хороше...
		Що й до чого
навчать тебе служниці дуже швидко.
І дуже швидко ти знайдеш розраду.
Та не шукай в одежах лиш красу,
а у нутрі своїм, і Вавілон,
достатньо витончений, це помітить.

Як добре серце матимеш, то буде
того Унеферу цілком достатньо.
А зараз йди - не плач, а споглядай,
повторюй вголос те, що кожен день
в дорозі ти навколо себе бачиш.
Наступить час - розповідати будеш...”

Дівча пішло. Жрець врешті засинає.
Зітхання хвиль приховує неспішне
блукання від багаття до багаття
бороданя з гілляччями в руках.

Ось він підходить ближче, присідає,
перебирає оберемок хмизу.
Вогонь спалахує, поспішно ловить 
підкинуті доглядачем тріски.

Край моря клубочиться свіжість ранку
і перші подихи близької бурі.

З пустелі лине жалібне виття,
нагадуючи тоном і мотивом 
щоденні пісні веслярів. 

      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Секот (др.єг.) - Червоне море.

Шардана, шекелеша, (др.єг.) - жителі Сардинії, Кіпру.

Ахайва (др.єг.) - древні греки, ахейці.

Кефтіу (др.єг.) - жителі о. Кріт часів міноського царства.

Кнос - древнє місто, в останній час свого існування - столиця Міноського царства на Кріті.





Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки