1
Сіренький ослик сумно непорушний.
На ньому дві корзини, звідки сивий
арвадець дістає смачні плоди
і гучно пропонує скуштувати.

“Віддам разом з корзинами за безцінь” -
кричить старий якомусь товстуну,
що із прислугою іде здовж ряду
торговців фруктами. 
		 Тому байдуже.

Старий услід йому щось гнівно шепче
і повертає голову направо.
І бачить хлопчика, що простягає
його ослу дві фіги на долоні.

При хлопчику стоїть чужинець-жрець
в просторих білих шатах, двоє слуг.
Торговець дотикається осла,
неначе співчуваючи тварині,
говорить, що сьогодні день важкий,
бо довелося з гір везти ці фрукти.

Малий, скормивши осликові фіги,
приязно гладить сіру теплу шию,
здивовано завмерлої тварини.

Жрець розмовля з арвадцем про ціну,
а хлопчик з осликом про синє море.

Нарешті слуги стягують з тварини
важкі корзини. Радісний арвадець
засовує за пояс щедру плату
і зичить всім здоров’я та удачі.

Раі бере за руку Са і йде
услід за слугами. Хлопчина знову
і знову обертається назад,
де залишив свого нового друга.

Арвадець б’є тварину по спині,
бо та не хоче рухатися з місця, 
а дідуган жадає сісти в тінь,
поїсти і напитися вина.

2
Раі спиняється і разом з Са
спостерігає, як юрба регоче,
втішаючись упертістю осла
і вибраною лайкою торговця.

Та врешті все закінчено щасливо.
Старий з ослом зникають між рядів.

Мале хлопча в задумі. На очах
у нього сльози, - так собі плететься
вслід за Раі, аж доки жрець не садить 
його у затінку базарної стіни.

Раі з усмішкою говорить, що
на дідугана цього вельми схоже
у Кемет писарі навчають своїх
завжди лінивих й неслухняних учнів:

“Ось слухай їх повчання: “Стань писемним!
Він звільнений повинностей всіляких.
Від праці в полі, від мотики, від
тягання переповнених корзин.
Й не будуть різками тебе сікти.

Як станеш писарем, то твоє тіло
гладеньким буде і рука м’якою.
Виходитимеш ти в одежах білих,
ітимеш в шані, між вітання люду,
бо писар завжди є побіля стоп
у Пераа - вслухається до слів
Великого Палацу. Він - язик
його Величності, він - виконавець
приречень і наказів можновладця.

Тож повсякденно вбирай знання,
роби завдання, і про себе, мовчки,
аби не чути було вуст твоїх.
І дня не проводи в байдикуванні.
А ні, то битимуть тебе невпинно.
Бо вуха хлопця на спині його
і слухається він, як відлупцюють.”

А далі писар сердиться на учня,
що не бажає вчитися, говорить:
“Мені набридло вічно повторяти
тобі оці, одні і ті ж, повчання,
ударю я тебе сто раз і будеш
труситися, що той осел побитий,
і ноги зв’яжу, як бродити будеш
по вулицях, і знову батогами
зі шкіри бегемота буду бити!
Бо навіть мавпа, спіймана на півдні,
і та хороше слово розуміє.
Виїжджують коней, навчають левів,
і тільки ти не здатен до науки.
І по-своєму поступаєш вперто...”

Хлоп’я схиляє голову на руку
Раі і каже: ”Учень Са слухняний,
не треба бити Са, не треба бити
і ослика, скажи тому торговцю.”

Жрець гладить хлопчика по голові
і промовляє: “Учень Са – хороший,
і вуха в нього є не на спині.
А ослик утече вночі від діда
і буде жити ген на тому схилі.”

Раі показує малому гору,
дібровами покриту і полями.
Са радісно підскакує: “Я теж,
я теж утік би від лихого діда!”

3
Прекрасне синє материнське море.

Поодаль невисокі гарні гори.
В той час, як ближні підступи Арваду
давним-давно очищені від лісу,
Їх схили тішать зір сосною, кедром.

До обрію - сади, малі й великі
будівлі різного достатком люду,
високі пальми, ладні евкаліпти,
дуби, між виноградників поля,
луги, покриті крапками худоби,
і всюди, всюди нескінчений рух.

Життя вирує, крутиться, бринить
у поспіху незнаному для Кемет.

Від моря долітають крики чайок,
дме теплий і солоно-терпкий вітер,
оповідаючи про те, що буря
до ранку завалила береги
медузами і донною травою,
усякою дрібнотою морською
і рибою, заснулою на сонці.

Смагляві бідняки перебирають
морські дари і лаються на чайок,
що прагнуть витягти з-під рук поживу,
та більше між собою. Бійка, крики,
волання допомоги.
   		Синь затоки,
покрита табунами кольорових
великих і малих човнів - рибалки,
мандрівники, торговці, пірначі,
а заодно й розбійники цих вод,
всі тут. Хто прагне повернутись в місто,
хто плисти звідси далі, інші просто
шукають, де здобутися чужого.
І вітер повнить кожні паруси.

Раі і Са у супроводі стражі
милуються довкіллям з висоти
могутніх мурів, з радістю прийнявши
цю пропозицію від ради міста,
сановників, багатих громадян,
й відмовившись від інших подарунків.

Са раптом пальцем тикає у далеч
й викрикує, що бачить, там, на схилах,
поміж кущів, біжить до лісу ослик -
“Він втік, він молодець, тепер він вільний!
Як ми з тобою, правда? Як дідусь!”

І як Арвад, подумалось Раі.
Арваду Пераа дозволив жити
без деспотії хазану й помітно,
що незважаючи на данину,
тут коштів вистачає на порядок,
і навіть нову розбудову міста.

Раі порівнює це місто з Біблом,
Сідоном, Тіром, іншими містами,
і розуміє, хоч з одного боку,
держава Кемет тягне соки з них
і не дає тубільцям багатіти,
проте майбутнє не на стороні
народу Пераа, бо, власне, простір
можливостей, свобода і уміння,
стікаються із-звідусіль сюди,
і це вагоміше за тимчасове
наповнення скарбниць чужим достатком.

І що достаток є, як не сукупність
народом опанованого вміння?

Скарби відняті силою солдатів
невпинно повертаються назад -
за пахощі різноманітні, меблі,
тканини, різнокольорове скло,
за посуд, вироби дорогоцінні,
і навіть за папірусні листи.
За все, що вироблялося у Кемет!

“Раі, усе довкола, бачиш, - біле,
а в нас коричневе і волохате.
Мені тут до вподоби! Тут живуть, 
живуть і все, а в нас живуть для смерті.”

Жрець пильно дивиться на Са й питає,
де той почув таке, - живуть для смерті?
Са каже, що про це казав Сандал.
Раі говорить хлопцеві: “Все вірно,
одначе в Кемет не живуть для смерті,
а все життя готуються до неї...”

4
Внизу, поза товстим фортечним муром,
що колом охопив старий Арвад, 
забиті людом вулички. Безладдя
настільки галасливо-хаотичне, 
наскільки, очевидно, ділове.

Лише довкола храму Ашерат  
- сестри-дружини любої Ваала,  
якийсь порядок. Видно - йдуть жерці.
Лунає музика. Звучать пісні.

Хоча процесія, під стать будові,
не величава, як в сусіднім Біблі,
одначе, безумовно, ближча серцю,
і значно радісніша, і світліша.
У всякому випадку так Раі
здалося по сердечній простоті,
з якою долучався люд до дійства.
                               
А ген, у далині, поміж садів, -
із капищем біленьким на вершині
охайно визирає зикурат  -
найголовніший із арвадських храмів.
Там у Раі сьогодні буде зустріч 
з місцевим головним жерцем Ваала.

Цікаво, чим тутешній перший жрець
від побратимів з побережних міст -
жерців найвищих - може відрізнятись?
Хотілось, щоби був таким же щирим,
як і вони, аби вдалось здійснити
навчання спільного прекрасний задум,
що пропонує многомудрий Менес.    

Раі і Са спускаються донизу,
виходять з Ашерат-воріт за місто.
Сідають в колісницю, б’є батіг
і коні мчать їх по дорозі, вздовж
занедбаного захисного рову.

Повітря переповнюють густі
духмяні пахощі від евкаліптів,
зростаючих обабіч від дороги.
Раі стуляє очі і бажає,
аби цей запах линув в груди вічно...

5
В тіні стіни, на килимі старому 
сидить людина в сірім одіянні.

Колись добротне біле полотно
в такому стані, що його здійняти
якщо й захоче хтось, то тільки той,
який не стане з-за кутка вбивати.

Людина посміхається чи так
у неї звично витягнуті губи.
Лице старе, але не зсохле, погляд -
ясний, чіпкий, направлений туди,
де відстань й час ковтали колісницю.

“Кого і що не умаляє Вічність?
Хіба що сяйво?” - Незнайомець рвучко
витягує із-під накидки руку.
В долоні враз спалахує вогнями
трьох різнокольорових камінців
коштовний перстень. 
		“Ні. І світло тане.

Раі сказав би, певно, щось про душу,
та і душа втрачає самостійність.
Однак, він має те, про що не знає,
тому й не знаю цього я, але
я бачу нашу незворотну зустріч.
Коли ж це було, ні, вірніше, буде?
О, роки через два, яка дрібниця.

Кого ж і що не умаляє Вічність...
Можливо час? Але його немає!”

      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Арвад -древнє місто-царство на побережжі Середземного моря, на території Фінікії.

Беліт - вона ж Баалат-Гебал, фінікійська богиня, в пізніші часи мати і дружина бога Адоніса, можливо в описуваний період була пов'язана з культом Думузі (Таммуза), а також дружина і сестра бога неба Ваала, богиня родючості і материнства (як Іштар, Істар, Астарта в стародавньому Шумері, Вавилонії, Ассирії), (як Анат, Аштарт, Ашерат, Астарта в стародавній Сирії, Фінікії, Ханаані), цариця небесна.

Мардук-Бел - з часів Хаммурапі - Мардук є богом Вавилонського царства. Це бог весняного сонця, який переміг первинний хаос, - за переказами був творцем, визволителем, спасителем, йому присвячувався бик - Бел. Мардук замінив собою попередніх "героїв", точно повторивши їх подвиги. Власне, першою створення світу ( зі всіх старих текстів) описує вавілонська поема "Енума Еліш", де бога Абзу і його дружину - потворну богиню хаосу - Тіамат, вбивають їхні діти під керівництвом бога Еа. Потім чудовисько перемагає Ваал (Левіафана), в шумерів це вправно зробив Енліль, якого при Хаммурапі і зробили Мардуком. Самого Мардука змінив потім Ашшур - при ассірійцях. Пізніше переможно бореться з Левіафаном Ягве, і навіть святий Георгій. До речі спокусником "Адама" і "Єви" в найдревнішому месопотамському міфі виступає бог Еа.

Зикурат - ступінчата піраміда.

Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки