1
"Коли на заході сідаєш Ти -
землею йде пітьма, подібна смерті,
вилазять з лігвищ хижаки та гади.
Коли на сході знову постаєш,
женеш пітьму - уся земля святкує.

Від променів Твоїх животворящих -
рослини оживають на полях,
птахи летять із гнізд, співають радо
Тобі хвалу. Сяяння Твоє входить
у вод глибінь і на річній поверхні
плескають риби. Збуджені зі сну
здіймають люди руки ввись до Тебе,
беруться за роботу. Вічний Ра...”-
Са зводить погляд на Раі, що поруч
перебуває у своїм звертанні,
і старанно вклоняється на схід,
продовжуючи вранішню молитву
проханням сили світла від Владики.

Осінній ранок сизо клуботить
над кліткою замощеного двору.
Далеко поза ним, понад землею,
за межами оцього вкрай тісного,
і в той же час величнішого з міст,
зринає Сонце. Диск його багряний,
звичайно, добре видно з Зикурату,
чи з висоти палацу можновладця,
а звідси ні, хіба що за годину,
коли світило запанує в небі.

Дім Заназу - сановника дрібного,
відісланого Кадашман-Енлілем 
кудись далеко в невідкладних справах,
знаходився так близько біля стін,
оточуючих місто, що з площадки
вузенької тераси над двором
виднілись час від часу колісниці,
що рухалися муром, нагорі
чергово об’їжджаючи пости.

Периметр тераси приводив
в кімнати невеличкі, без вікон,
які колись сановника сім’я
використовувала для спочинку,
й де нині мешкали Раі та Са.

На першім поверсі містилась кухня,
відхоже місце, лазня, світлі сіни
із гарним, але крихітним басейном,
що дарував можливість освіжити
гостям пилюкою покриті ноги.

У глибині, за сходами на гору,
знаходилась кімната для моління
і статуя родинного божка.
Там попід плитами підлоги спали
у випалених з глини домовинах
батьки сановника - шановні люди,
що власне й збудували цю оселю.

Люб’язно наданий царем на час
перебування в Вавілоні - дім
подобався Раі своїм покоєм
і зручністю будови для життя.

Вертаючись із царського палацу,
з відвідин храмів, чи з гулянь по місту,
тут особливо відчувалась тиша
й ніщо не заважало вчити Са.

2
Події з того часу, як принцеса
у супроводі цілого кортежу
сановників, жерців і музикантів
ввійшла в Іштар-ворота й по центральній
широкій вулиці процесій була
доставлена під храм Мардука-Бела ,
де і здійснився врешті вищий шлюб, 
набули знов характеру стрімкого.

З чуток, що линули з верхів Євфрату,
передові загони Пераа 
зустрілися із Супілуліумом .
Хоча пролилося достатньо крові
бої завершились унічию.
Цар хетів відійшов до Кархемишу .
А корпус Пераа до стін Кадешу.

Казали, що опісля тих боїв
Аменхотеп трон розділив із сином.

Раі всміхнувся сам до себе: “Так-ось!
Аменхотеп-молодший майже Цар”.

А вчора, за чутками тими вслід,
прийшов наказ Великого Палацу
прибути, якнайшвидше, в Дім Тушрати,
і братись за навчання Тадухепу.

Наказ царя пояснював лист Тейє.
У нім цариця мудро приводила
докладне перечислення всього,
що мав Раі внести малій в голівку.

Читаючи перелік, жрець відчув
бажання Тейє оженити сина
на дівчині практичній і умілій.

В кінці послання був короткий припис
від юного правителя Палацу -
подяка за описані мандрівки,
за розповіді про красу принцеси.

Готуючись до виїзду, Раі
ловив себе на тому, як приємно
їм буде згадувати це життя, 
сумуючи за спокоєм, та ладом,
за вдачею тутешнього народу,
що, наче притомившись від діянь
вчорашнього минулого свого,
сьогодні благосно відпочивав.

Та й це колись закінчиться, звичайно,
з появою рішучого царя.
І знову Вавілон напружить сили,
і злине Сонцем понад Межиріччям, 
як те бувало вже не раз. Про що,
мов тінь присутності, незмінно свідчать
залишена в широкім вжитку мова
і клинописні знаки повідомлень -
і на цеглинах, і на грудях скель. 

Жаль, все на світі має свій кінець
і в першу чергу те, що тішить серце.

3
У двері стукотять. Слуга проводить
крізь дворик до Раі жерця Абаргі.

Вони ідуть, як завше, на терасу.
Сідають в затінку, де їх чекає
піднос з духмяним вранішнім коржем
і глечик із джерельною водою. 

Раі говорить гостю про від’їзд.

Абаргі, що сюди приходить з храму
дружини Сіна, чесної Нінгал
немовби вчити Са старим повчанням, -
у розпачі.  Всі місяці останні
такі ось зустрічі були для нього,
як він cказав Раі, найбільшим щастям.

Глибокі роздуми, знання широкі
обох жерців, поєднані докупи,
творили той захоплюючий світ,
якого буде так не вистачати.

Старий схвильований, що і його
запрошують поїхати в Харан,
та в нього тут дружина хвора і,
урешті-решт, він застарий для мандрів.

4
Жерці сидять і мовчки споглядають,
як Са щось вимальовує внизу.

На плитах кам’яних, в простих малюнках,
їх очі відшуковують сліди
часів давно забутих і картин
відтворених у цім дворі епох.

Ось краєвид прекрасної землі,
коли боги ще правили Міжріччям,
а ось - коли богів онуки стали
поміж собою люто воювати...
І нищиться дарована краса,
і люди знову, що тварини дикі...
А ось і Гнів, і Кара – із небес   
спадають води дужим ревом рік…

Раі пригадує, як із Абаргі
вони навідувались в дні прадавні.
Немов на власні очі споглядали,
як після сходження убивчих вод
з’являлися в долині нові люди
із Ханаану, із верхів’я рік –
пасли худобу серед непролазних
боліт у тих місцинах, де колись
росли сади, цвіли палаци й храми.

А ось в долину стали повертатись
праправнуки Володарів колишніх.
Здолавши довгий шлях від своїх гір,
ввійшли вони в південне Межиріччя -
до вод великих ближче і подалі
від злого побережжя Ханаану,
де жили правнуки їх ворогів.

Прозвали край свій іменем – Шінар ,
а вслід за тим й себе - людьми Шінару.

5
Прибульці з гір далеких жили мирно
з кочовиками, дивували тих
знанням і вмінням, котрі віддавна
були утрачені, - вважалось ніби
боги дари відняли в покарання,
але відняли, видно, не у всіх.

Зростав Шінар і владою, і людом.
Ті пастухи, що не бажали бути
під впливом чи під владою новою
свою худобу випасали вище,
серед долини, де Агаде нині.
А ті, що не молились на свободу,
а цінували ситість і безпеку,
у всьому дослухалися прибульців.

Знання шінарів й руки пастухів,
з’єднавшись разом, дали добрі сходи.
І тут, і там зростали вздовж річок
поселення, а нові землероби
багату впорядковували землю.
 
І відвели прокладені канали 
болотні води, і розцвів лугами,
полями і садами щедрий край.

6
І дивувались сині небеса
тому, як із поселень глинобитних 
зросли міста, а з ними і палаци
царів-жерців, згинаючих тубільців
і вкрай збіднілих родичів своїх
щоразу нижче у щоденній праці
на будівництві, на роботах в полі.

І приростали мурами фортеці,
й здіймались в небо штучні скелі храмів.

На зрізаних вершинах дивних гір,
мурованих із висушених сонцем
цеглин глиняних, зводились святині.
Тут вволю веселились божества,
вдихаючи жертовний запах мирти,
і дух квітучих цілий рік насаджень,
що на терасах гір цих виростали.

Утім, недовго тішились шінари -
володарі містечок - мирним ладом.
Розвилася між ними ворожнеча.
Відтак багатолітні мляві війни.
Аж поки люду вкрай це не обридло.

Підвівся над Агаде  цар Саргон ,
якого немовлям ріка могутня
порятувала від царів-жерців.

І охопив обіймами Долину.
І припинив дрібні шінарські війни.
І звів краї в одне велике царство.

Народ кочівників, з якого родом
і був Саргон, прокинувся зі сну,
і розпочав свій величавий ріст -
посилене здобутками шінарів
стрімке зростання гріло їх серця.

Чимало встиг зробити цар могутній.

Але і для Саргона вийшов час
і відійшов на перший владний оклик -
як там, далеко, у долині Кемет,
в Поля Достатку відходили Інші,
що звели піраміди й храми Сонцю.

А впорядкована земля і далі
народжувала й досита кормила.

7
Туземні племена зростали швидко,
а рід шінарів танув на очах.
Хоч правили з палаців, зикуратів,
жили у світлих і зручних будівлях,
збирали подать і розкошували,
усе ж вироджувалися невпинно.

Не виросла їх мудрість від часів,
як повернулися вони назад.
А як немає плину з джерела,
то й течія струмочка затихає,
і тим раніше, чим стрімкіший берег,
і чим сильніше било джерело.

8
А вздовж Євфрату підіймались вгору
ті волелюбні пастухи Агаде, 
яким на батьківщині за Саргона
і при його синах не стало місця.

Стада в них приростали і зупинки
поблизу міст і селищ додавали
прибуток усілякої торгівлі.

І їм подобалось таке буття.
І не здавались їм боги шінарів
аж надто вже могутніми в степах,
де можна вільно дихати і жити
і сподіватись на богів своїх,
яким вклонялися ще до потопу.

Боги, ж як вміли, так і помогли.

9
Набравшись досвіду і сили, стали
кочовики прихоплювати землі
розніжених північніших країв.

Утішилися, що, урешті-решт,
і в них величні розпочались дні.

Від успіхів таких собі давати
почали звучні царські імена
і, володінням тішачись добутим,
вимріювали осяйне майбутнє -
багате і заслужено спокійне.

Край їхній звався певний час Марі.

А у Міжріччі знову воювали -
міста з містами і роди з родами -
уперто, хоч і трішечки ліниво,
аж доки не з’явився Хаммурапі ,

і, як колись Саргон, не об’єднав
пожежами і кров’ю край докупи.

Царі-жерці, які не забажали
під владу нову стати, повтікали -
хто до Марі , а хто і в Ханаан.

За ними потягнулися і інші,
не прагнучі коритись Хаммурапі
і прославляти божество Мардука .

Проте, куди сховаєшся від зиску
об’єднаних потугою племен,
що під рукою, спершу, Хаммурапі,
а потім і синів його достойних,
заволодіти вирішили світом?

10 
Услід за військом на здобуті землі
входило й нове зібрання законів,
отримане, як кажуть, Хаммурапі
від бога Сонця - світлого Шамаша.

Хоча воно й нагадувало сильно
шінарське попереднє, та однак
в нових законах жила справедливість,
яку в найвищого з богів просила
ще до потопу людяна Іштар -
“Нехай відповідає самостійно
усякий грішний за свої гріхи.”

І, звісно, грішником таким вважався
не прагнучий коритись край Марі.
Недовго. Бо захоплений зненацька
був спалений дотла, й утікачі
заполонили ханаанські землі.

І вавілонські армії сягнули
і тут би непокірних, та раптово
зустрілись у верхів’ї рік з військами
якихось хетів, також спраглих слави.

А Ханаан, заповнений царями,
які позбулися своїх земель,
а також різними утікачами,
котрим не доставало місця й слави,
пожадливо вслухався до чуток,
що долітали із долини Кемет.

11
Такого не бувало тут ніколи. 
Покірний, працьовитий, щедрий край,
втомившись від нечуваного гніту,
повстав і геть позбувся управління.

Напевно, пара неврожайних років
співпала з недорослістю царя
і жадібністю осяйних вельмож.
І запалало полум’я нещадне.
І згасло сяйво дому Пераа.

Хто жив раніше голим, без майна -
заволодів будинком. Хто колись
лиш поглядом Ріку перепливав -
човна отримав. Пещені жінки
лягли у ложе до рабів колишніх.
Багатство, землю, владу захопив
у більшості сетапів люд простий –
солдати, чернь, ремісники, селяни.

І з цього скористалися чужинці.
Немов гірські потоки покотились
вони, здолавши прикордонні мури. 

Загарбники зі списами й мечами,
на конях, колісницях, в ладних латах,
як блискавки розкидали піхоту,
що поспіхом зібралась проти них.
І колесом давили і копитом
невивчене, зібране наспіх військо
країни, де і коні були в рідкість.

Ось так, безславно, Кемет опинилась
під владою чужих царів – гіксосів,
як тих прозвав покорений народ.

Вчорашня воля зникла, мов туман.

Вогнем й мечем душилися найменші
бунтарські виступи. Важка данина
лягла на плечі бідних і багатих.
Й правління тих чужинців було довгим.

12
В низини Річки, в час, коли посуха
випалювала ханаанські землі,
кочовики просилися завжди.

Колись з них брали податі за право
пасти худобу тут, а пастухи
були, здебільшого, із агедійців.
З гіксосами походження одного,
вони жаданні нині стали в Кемет -
з них навіть перестали брати плату.

Та все закінчується й вільні землі
під випас кінчились – і Пераа
пускати через прикордонний вал
велів, звичайно, знову за данину
й до зовсім диких, болотистих місць.

Втім, за сторіччя тільки в цих місцях
і залишились агедійці в Кемет.

13
Звичайно, що осівши над Рікою,
гіксоси були змушені прийняти
і всі традиції життя у Кемет,
бо як супроти діяти природи,
чи проти Ра, пануючого в світі,
чи проти безперервності бунтів?

Втім, слідувати звичаям розумно -
дослухуватись до порад жерців,
і навіть брити бороди, яку
носити мав єдино Пераа.
А ним, звичайно, був гіксоський цар.

Що прикрашає Пераа й богів -
те не повинно виділяти смертних.

Окрім речей неявних чи корисних.

Одним з таких вважалось й обрізання,
яке поширилося між гіксосів.
Раніше бувши тільки в Пераа,
чи у найголовніших із жерців,
як знак Усера, спадкоємства влади -
у кочових вождів воно невдовзі
прижилось, як доцільне і корисне.

Але гіксосів це не врятувало,
коли по череді голодних років,
віддавши землі й волю за їду,
доведений до відчаю народ
піднявся проти панівного клану.

14
Почалося з південних областей,
і з переможним іменем Амона,
який, спустившись нижче по Ріці,
піднявши Північ, став Амоном-Ра.

Тривала і кривава боротьба
завершилася вигнанням гіксосів
не тільки з Кемет, а і з Ханаану,
в степи далекі, геть за Хіддекель.

Води не так багато пронесла
від тих часів Ріка, чи не тому
неславу декількох сторіч сьогодні
аж надто в Кемет прагнуть позабути.

Чого не зробиш задля царювання.

15
Але гіксоси були непотрібні
й народам, що жили за Хіддекелем.

Програвши ряд значимих битв, чужинці
розсіялися світом, хто куди.
Найсміливіші знову повернулись 
до Ханаану, щоби випасати
свої стада, а також оббирати
віддалені поселення, садиби,
поля, перепиняти каравани.

Звичайно, все робилось обережно,
по древній звичці  не лишати свідків, -
На добрій відстані від побережжя,
де чималі стояли гарнізони.

Їх пригадали швидко, та назвали,
як ті себе самі тут величали.
Ті, що вернулись з-за ріки - хебреї .

16
Раі виходить із задуми, ставить
допиту чашу. Поряд з ним Абаргі
з корзини дістає якісь таблички.

Старий служитель, у чиїм житті
було багато різного з часів
його перебування в храмах Уру ,
любив приносити щось надзвичайне
і тішитись, дивуючи Раі.

Оповідав пригоди Гільгамеша ,
чи про богів, що будували світ.
Про Еа ,  доброзичливу Іштар .
Всілякі випадки з життя царів.

Останній раз Абаргі приголомшив
принесеними звідкись письменами
клинописів шінарських. На старезних 
табличках були тексти про мету
таємного служіння зикуратів.

Там храми визначались, як будови,
де приростала мудрості вага,
і звідкіля вивчається жерцями
буття відвічне бог-отця - Ану ,
богині-матері - Німмах  і сина
правдивого - Таммуза , що вмирав
в дні осені, і воскресав весною.

Приносячи сюди фрагмент, Абаргі
вивчав докладно перед тим весь текст,
який розповідав за тим показом.

І зараз ось він розгортає вкриті 
листами пальмовими письмена,
зі звичним придихом говорить про
особу від якої видно слід
у більшості переказів тутешніх.

Абаргі водить пальцями по знаках,
читає виразно і урочисто
закінчення сказань про Гільгамеша,
що взявся розшукати ключ від смерті.

17
“Допомогти царю міг тільки предок -
Утнапіштім  – єдиний на землі,
над ким не мала влади смерть всесильна.

Утнапіштім говорить Гільгамешу 
про те, як випало йому безсмертя.
Про місто Шурупак понад Євфратом,
де жив колись він разом з першим людом.
Про те, як уві сні прийшов Еа
за праведність віддячити йому
і попередив про потоп нещадний,
яким невдовзі покарають світ.

Велів йому ковчег побудувати
і перебратися туди з сім’єю,
прислугою, худобою, добром…”

Абаргі, прочитавши до кінця
принесене, говорить вже від себе.
Раі, цілком упевнений, що жрець
й по пам’яті помилки не допустить,
старається усе запам’ятати,
бо хоч і чув раніше ці сказання
та перекрученими - без кінця.

“Тож навантажив я на новий човен
усе, що за життя своє надбав.
Свою сім’ю на нього помістив.
Велів узяти парно всяких звірів,
худобу, челядь і майстрів умілих.

І тільки-тільки ранком зазоріло,
як з неба опустились чорні хмари,
і все, що було ясним, зникло в мряці,
і брат не годен брата був пізнати,
і навіть небожителі посліпли.

Земні ж боги так сильно налякались,
що утекли на небо, до Ану,
і там, як пси, до стін попритулялись…

Шість днів страшних і шість страшних ночей
вітри ревіли, скаженів потоп
і правив ураган понад землею.
І лиш на сьомий, як світати стало,
ущухли грізні бурі, зникли хвилі, 
страшні, немов вороже люте військо.

На море я поглянув - там притихло.
На твердь колишню глянув – скрізь вода
й народ у тім болоті потопився.

Окинув оком світ до горизонту
й один лиш острів відшукав на нім.
На тій горі – Нашир  – й осів мій човен.
Й гора ковчег уже не відпустила…

І от, як тільки знов настав день сьомий, -
я голуба узяв, пустив у небо,
той полетів та скоро повернувся,
бо не було йому землі, щоб сісти.
Затим я ластівку підкинув з рук,
та і вона вернулася назад,
бо не знайшла для відпочинку місця.

А ворона коли я відпустив, 
закаркав він і вже не повернувся…”

18
“Ось так описане буття Отців,
спасіння їх. Ця лінія життя
до нинішніх часів не розірвалась...”

Старий закінчив мовити й поважно 
вклонився слухаючому Раі.

Той дякує за рідкісне повчання
і каже, що цікаво, де це сталось,
бо і шінари надійшли сюди,
і місто Шурупак побудували
таки пізніше значно за часи,
коли потоп людей у світі нищив.

Абаргі твердить, що в шінарських текстах
царів ділили завжди на таких,
які царили в світі до потопу
і тих, що жили й правили пізніше.
А дати назву Шурупак могли 
у добру пам’ять про події древні.

Абаргі змовк. Він дивиться, як Са
малює корабель що плине в хвилях
до пагорбів, самотньої вершини.

19
У визначений для прощання час
царя Кардуніяшу не було.

Напевно позабув про зустріч чи
не забажав їх прийняти, тому
Раі і Са свої подяки щирі
за милості отримані просили
цареві переповісти уклінно,
коли той повернеться до палацу.

Покинувши будови лабіринт
і сад, за межами грубезних мурів
жрець з учнем тішаться нехарактерним
для цього міста обсягам простору.

Широка площа, що перед двірцем,
водночас служить й ритуальним місцем -
підніжжям у громади зикурату,
який хоча вражав, але не страшив.

Ступінчата могутня піраміда
приємна оку злагодою форм,
терасами, покритими садами.
Всі відчуття пом’якшені дбайливо
ледь видимою кривизною ліній,
і кольорами поверхів високих.

Два нижні пофарбовані у чорне,
затим червоні яруси, й нарешті,
святиня на вершині - вся в блакиті.
Немов з сапфіру викладені стіни.
Виблискує сяянням золотим 
з емблемою шпиляста баня даху.

Як говорив всезнаючий Абаргі,
тут чорне – смерті потойбічний світ,
червоне – то земля, блакитне - небо,
а золото – благе, чудове Сонце.

Будова грандіозна - сім терас,
вражає легкістю пориву в небо.

Із мурів ярусів через щілини,
ведучих вглиб кудись каналів-нір,
то тут, то там накрапує вода.
Не випиті садами скромні рештки
збираються у жолоби, які
здіймають воду знову на тераси.

20
Раі та Са проходять крізь незмінно
строкатий натовп біля Зикурату.

Навкруг бешкетна гола дітвора,
паломники, прочани, жебраки,
страшні каліки. Всі чогось жадають -
одні видовищ, інші  попоїсти,
а треті – поживитися чужим.

Утім, на площі зранку малолюдно.
Жерці народ приймають на задвірках.
Робота видно робиться - довкола 
усе буденно, непомітно, тихо.

У дні святкові не до порівняння -
народ шумливим натовпом безмірним
стоїть повсюди, хоч ніхто жерцям,
що здійснюють ходу навколо храму,
не зважується шлях переступити.

Під двоголосий хорів переспів
і награвання флейт та арф врочистих, 
по сходах вгору виступає цар,
за ним жерці, сановники в найкращій -
у золоті, коштовностях - одежі.
Над головами їх пливуть корогви,
емблеми переможного Мардука.

Вкладаючи свій крок у плескіт бубнів,
здіймаються трьома рядами сходів
до самої вершини, до святині, 
в яку ось щойно завітав Мардук,
на шум такий із голубого неба,
звичайно, поспішивши прилетіти.

Сьогодні ж на вершині певно пусто.
Раі всміхається про себе. Звісно,
життя тут плине хоч і трохи швидше,
проте воно нагадує лише
стрімке ковзання по слизькій поверхні.

Вода буття. Де піниться вона,
де широко розлилася - там мілко. 

21
Перед пащекою воріт Іштар
незмінно відбувалось те саме.

Одягнутий у сіре й кольорове, 
брудне і чисте, нове й геть старе -
під стінами кружився вир людський.
Кружився, щоби влитися ділами
торговців і селян, майстрів, жерців,
паломників, бродяг, рабів, чужинців
у спрагле ними тіло Вавілону.

Опісля відкриття воріт ці юрби,
здавалося, повинні були вплисти
й розтанути в безмежжі міста, та
такого не траплялося ніколи.
Так ніби кожен, хто зайшов туди,
негайно намагався повернутись,
аби черговий раз туди ж попхатись.
 
На пристані каналу кількість люду
здавалася ще більшою, можливо,
з-за суден вщерть наповнених товаром
і багатьом кортіло підробити.

Низький Абаргі у накидці білій
уже розтанув у густій юрбі,
а Са й Раі все дивляться услід,
немов шукають щастя день вчорашній,
який назад уже не повернути.

Жрець думає також, чи зник би натовп,
коли за вхід би вимагали плату.
Напевно так, і місто би збідніло
і нічим було би платити Кемет.

Та судячи зі всього, дуже скоро
Кардуніяш платити перестане,
бо, не рахуючи дрібних боїв
із хетами, з неясним результатом,
ніхто не бачить сили Пераа.

Чутки і інші ходять, що заслаб.

22
Їх човен, наче обережний кіт,
неспішно прокрадається між суден,
що геть обсіли береги каналу.
Старається не наробити бід,
та надто вже повільно він повзе.
А може то купець, що зі собою
їх до Агаде взявся довезти,
такий надмірно обережний муж,
що не бажає поспішати там,
де треба з кожним любо привітатись.

Раі глядить на Са, що непорушно
сидить і дивиться на ближній берег.
Там гамірно і дітлахи в воді.
Напевно заздрить, хоче теж пірнати,
долонею вдаряти по поверхні,
пускати зграйки пустотливих бризок.
Та встигне ще - Євфрат протяжна річка.

Розкинувся полями щедрий край.
Повсюди видно спини над землею,
засмаглих, зовсім голих трударів.

Чимало поглядами прикипіли
до пропливаючих каналом суден.
Та мрії геть відплинути, кудись,
де може скластися життя інакше, 
залишились в далекому дитинстві
і трударі знов тягнуть руки вниз
і сонце сушить їх спітнілі спини.

Жрець знову й знову дивиться назад -
химера Вавілону не зникає,
а лиш помітніше перед очима
тремтить розпечене, густе повітря.

      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Кардуніяш - в описуваний час так називалося Вавілонське царство.

Шамаш - в старовавілонській релігії - бог сонця.

Мітані - царство, в описуваний період знаходилося в краю, де протікає верхня частина Єфрату, - нижче хетського Кархемишу.

Ашшур - або Ассур - верховний бог у віруваннях стародавніх ассірійців, а також назва держави ассірійців.

Калимасин - цар Кардуніашу, в описуваний період передав вже свою владу синові Кадашман-Енлілю.

Сін - Вавилонський бог Місяця. Найбільш відомі храми в Урі і Харрані (знаходився на притоці Єфрату Нар-Белі)

Кадашман-Енліль - син Калимансина, - цар Кардуніяшу.

Мардук-Бел - з часів Хаммурапі - Мардук є богом Вавілонського царства. Це бог весняного сонця, який переміг первинний хаос, - за переказами був творцем, визволителем, спасителем, йому присвячувався бик - Бел. Мардук замінив собою попередніх "героїв", точно повторивши їх подвиги. Власне, першою створення світу ( зі всіх старих текстів) описує вавілонська поема "Енума Еліш", де бога Абзу і його дружину - потворну богиню хаосу - Тіамат, вбивають їхні діти під керівництвом бога Еа. Потім чудовисько перемагає Ваал (Левіафана), в шумерів це вправно зробив Енліль, якого при Хаммурапі і зробили Мардуком. Самого Мардука змінив потім Ашшур - при ассірійцях. Пізніше переможно бореться з Левіафаном Ягве, і навіть святий Георгій. До речі спокусником "Адама" і "Єви" в найдревнішому месопотамському міфі виступає бог Еа.

Супілуліум - в описуваний час цар хетів.

Кархемиш - Кархемиш - в описувані часи хетське місто, на березі Верхнього Єфрату, над царством Мітані.

Шінар - древнє шумерська назва свого краю в гирлі Тигру і Єфрату.

Агаде - інакше Аккад, стародавній край, потім держава в Міжріччі.

Саргон - цар Шумеро-Аккадського царства - 2360-2305 роки до Р.Х..

Хаммурапі - Близько 1800 року до Р.Х. заснував могутню вавилонську імперію. Видатний завойовник і законодавець.

Марі - царство, що існувало від 2050 (?)року до Р.Х., між верхнім Єфратом і Ханааном. До складу держави один час входило і місто Харран (імовірно тоді, коли в Харран прибув рід біблійного Фарри). В листуванні держави Марі, згадуються міста Нахура, Фаррахи, Саруги і Фалеки, - схожі на імена Авраамових родичів, згадуються там і племена Авамрам, Іакоб-ель, Веніамін. Марі була стерта вавилонськими військами в часи Хаммурапі, чи його перших потомків.

Хебреї - власне і перекладається, як люди з-за ріки.

Ур - древнє шумерське місто в колишній дельті Єфрату.

Гільгамеш - основний герой шумерського епосу, володар одного з шумерських царств-міст - Урука.

Еа - древнє вавілонський бог води і моря.

Іштар - Беліт, вона ж Баалат-Гебал, фінікійська богиня, в пізніші часи мати і дружина бога Адоніса, можливо в описуваний період була пов'язана з культом Думузі (Таммуза), а також дружина і сестра бога неба Ваала, богиня родючості і материнства (як Іштар, Істар, Астарта в стародавньому Шумері, Вавилонії, Ассирії), (як Анат, Аштарт, Ашерат, Астарта в стародавній Сирії, Фінікії, Ханаані) - цариця небесна.

Ану - ассіро - вавілонський бог неба, дослівно "Отець" - батько богів.

Німмах - древнє вавілонська богиня-мати.

Таммуз - вавилонський, ранній фінікійський "спаситель", в Фінікії більше знаний як Ешмун, - божество рослинності, - щороку восени вмирає і воскресає на весні, народився на зимове сонцестояння - культ з IV тис. до Р.Х.

Утнапіштім - у шумерських сказаннях - праведник, що чудесно врятувався від загибелі під час потопу в Межиріччі.

Нашир - гора Арарат.

Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки