Звіддавна
у місті моєму зійшлись
дороги звідусіль, зжились
під часто хмурим небом сим
у славі Господа і Рим
і Візантія, і юдей
і мусульманин. Тут в людей
дух споконвічний співжиття
й відкрите вернеться буття
для всіх, хто любить місто це,-
й руками, серцем піднесе
у краще Львів.
Сюди завів
і моїх предків - козаків -
шлях, як цариця Січ взяла.
За церквою осіли - та
так і назвалися...
-" Краса,
запущена та все ж краса," -
дружина з сином розвели
руками: "Люди, от вони,
якісь нещасні, жалкі всі,
невже і у Москві такі?!"
Ми певно звикли до життя
розніжених французів для
яких багатство, ситизна,
положення - ось успіх. Та
на Україні, що от-от
стрічає волю - успіх: рот,
свинцем не стулений між слів,
ім'я своє, а не "братів",
своє достоїнство, свій шлях,
культура, мова, гордість...
" Жах?"
Ні, біль від многих, многих бід
у душах проточили слід...
Пробачити пробачиться -
забути як? Й чи варто? Я...
ось думаю в твоїх однак
по-іншому усе, не так..."
Полін, поклавши за мету
за раз відвідати й Москву,
втішалась - безумовно там
не так: "їжджай, побачиш сам, -
не хочеш, що ж, передусім
картину стерегтимеш й дім."
Ставала в профіль під своїм
зображенням: "Там по усім
місцям любимим походжу,
себе красиву покажу..."
Минуло тижні два, як ми
домовившись з службовцями,
відкрили сховок. Пролетар
з квартири моєї удар
ледь не отримав. Й тільки "да"
злітало з уст його. Біда
містилась за для них у тім,
що влада рад забула дім
конфіскувати в нас, така
у неї впевненість дурна
в довічність свою була. Та
ніхто з нас, звісно, не бажав
втрачати час, тож уладнав
питання спритний адвокат
на користь всім...
І з різних хат
купили ми цю, чарівну,
біля театру. Й на стіну
капризну мить з того життя,
частково втілену в буття
повісили відразу.
Ах,
немов вона і не в літах,
Полін, міняючись з лиця,
вивчала ревностна уся -
сліди від пристрасних ночей
і синь утоми круг очей,
волосся - павутиння літ;
вакханку, чий навколо світ -
безмежне ліжко й голубінь -
вікно, мозаїку цвітінь...
І мовила таки: - "Це я", -
добряче покрутившися
під поглядами сина. "Й ще, -
зненацька обернулась вже
до мене(о, невдячна!) - "Ти
мовчиш про що?"...
Розповісти
тобі би люба міг би все,
скажімо, навіть, про оте,
як я читав паперів пак
призначений для комуняк.
І що з того, що я читав?
Що зброю потім постачав
СРСР і борг зростав
арабський? А коли настав
платити час, попід щитом
ракет радянських став гуртом
ОПЕК здіймати ціни і
за всіх бідніші на Землі
раптово вскочили у рай?..
Не розповім - уже нехай
тече життя сім'ї без змін.
Говорю - краще ти, Полін,
докладно поясни мені,
як розшукала на війні,
як витягнула звідти?.."
Ми
себе від себе берегли,
від непотрібних щастю знань,
і довіряли без вагань
тягар свободи, лиш неси,
якщо подужаєш.
"Ну ви, -
потилицю синок чесав, -
"Даєте! Хтось би розказав,
я не повірив би йому,
а тут насправді..."
18
Як же в ту
я не бажав пускати їх
дорогу. Та сваритись? Гріх,
тим більше в розтаванні, - ні.
Всі сумніви на самоті
долав, рисуючи в альбом
ескізи, й сходячись часом
у пересудах майбуття
з такими ж вільними, мов я,
хлопами. Зрідка зустрічав
знайомих давніх своїх, та
ми стали іншими, - не всі
усмішки мали на лиці.
Заходив іноді і в храм,
де був охрещений, і там
сидів тихенько в закутку,
у прохолоді, та, швидку
молитву мовивши, вставав
і знову й знову повертав
у спеку, в ті останні дні
весни. Й жадалося мені
торкатися до теплих стін,
і в зали підземель, де тлін
ледь чутний в камені живе,
спускатися і багряне,
вино вкушати, і розмов
торкатись теплих...
19
Вітер, мов,
наказ отримавши, нагнав
надвечір хмар і закидав
вогонь світила. На очах
темніло. З вуличних ватаг
подались геть говоруни.
А тут ще лопанням струни
могутній подих промайнув
над тілом міста - я відчув,
як щільна і липка пітьма
торкнулась серця. Зумер.
На
столі оживши телефон
вустами сина ніс поклон
з Москви. - "Нарешті. Що ж це ви
не дзвоните?...Куди? Взяли?
Де, де Полін?.. "
Син говорив
про непорозуміння...Вжив,
мовляв, вже всіх потрібних дій:
"Посол обурений, швидкий
перегляд справи обіцяв
йому сам генеральний... я в...
разом із нею...
Жди дзвінка!"...
Вітер ущух, та здалека
з фронтів зіштовхнутих армад
неслись розривами гармат
протяжні громи.
Знав! - ніщо
там не змінилося й ніхто!
Всі довгі роки очі злі
не зводилися з неї і
заочний вирок ждав і ждав,
хоч згнили всі, хто осуждав.
І дочекалися її...
На тій обманутій землі -
потрібний конче ворог, бо
братерство-рівність їм дано
в нещасті. Зблизька чи здаля,
друг, ворог – ти все рівно тля, -
і "справедливий" гнів тебе
обов'язково погребе.
Ні, не змінилося ніщо.
І не забутий злом ніхто.
Тривожно як... Відкрив вікно.
Ніч і живе могутнє тло
світіння заходу - на схід,
обхватом міста й краю літ
зворотний бурі - навпаки
прожитому - через роки…
Збережений з старих речей
батьківський тягну до грудей
портрет, - ще місяць й кінчать біг
півсотні літ по смерті їх…
“Ще б місяць... “
З неба на дахи
посипалися гомінкі
величні краплі.
Хвиля і,
відновлюючи лик всьому,
помчала злива крізь пітьму,
підносячи до спраглих губ
цілющі леза вод…
від згуб…
І серце -
серце,
щось не в такт
і знову ось - не в такт, -
в затакт,
в прочинене вікно,
в шум зливи,
в ліхтарів розмите тло,
в замовклий оперний театр,
в утомлений проспект,
в безлюдний тракт,
в протягнутий із майбуття
антракт;
втикаючись з крилом дощу
в метал скульптурному плащу,
у камінь надмогильних слів,
у схили парків і дахів,
в одвічність неба і води,
в тканину даної сюди
свободи, звитої в сльозу,
і в пам'ять - з краплями по склу;
в грозу. І в ляк.
Не в такт, не в такт...
Як Вищий знак...
В затакт, в затакт...
Сліпучим рокотом сковзав
за зіткненням свинцевих лав
грім,
як кінцевий глашатай,
все нижче.
Над воланням - "Дай,
ще хвилю!" -
ламаність лекал.
Рик - Спалах.
Змах -
звучний хорал.
Завмерле сяйво
й тінь Долонь
над спокоєм спустілих скронь.
Єдиний подих темних мас
і струмені стіною враз,
надавши круговерті вись,
помчали хвилями, сплелись
у найхимернішу з подоб
руки небесної, - потоп...
Та вибіливши інший лад
ударив черешневий град.
І брів, змітаючи сліди
землею вбраної води,
а потім стих.
І вмить розтав...
І ринвам в унісон скавчав
з-під арки в бік мого вікна
бездомний пес,
і ще - весна
бентежній уві слід душі
духмянила бузку кущі.
P.S.
Дзвінок самотньо прорізав
напоєний грозою світ,
де ні добра нема, ні зла -
а тільки розпад або ріст,
чим власне мертве і живе
і відрізняються, хоч зміст
"живого росту" ще несе
в собі з Всевишнього основ
і першовідчуття -
любов.
Manum de tabula лат. - "Руку від дошки", згідно розуміння римлян
"пора покласти крапку" на чомусь.
cest la vie фр. (се ля ві) - таке життя.
voila фр. (вуаля) - ось, от.
ОПЕК - організація країн (арабських) експортерів нафти.
USA.(Ю-ЕС-ЕЙ) - Сполучені Штати Америки.
