1
Човен Сандала стрімко розтинає
піняве тіло вод. Попутній вітер,
напнувши парус, радує гребців.
Вони розніжено напівлежать.

Виймають час від часу на поверхню
своїх розмов одноманітні байки,
такі ж солені, як дрібненькі бризки, 
подекуди сягаючі їх лиць.

Сандал незадоволено бурчить
і дорікає брату за безпечність.
Того цікавити повинно море,
а не оповідання веслярів.
Наказує всім видати їду,
бо надійшла пора перекусити.
Затим спускається в напівпітьму
підпалубної комірчини, де
Раі та Са займаються навчанням.

Сандал прислухується до повчань
і вдавано турбується: “Навіщо
потрібні складності такі для Са -
ці лінії, фігури, довгі числа.
Кому до голови прийде лічити
окремі зерна - їх кладуть в міхи,
чи там в корзини і тоді рахують,
для більшості достатньо пальців рук.

Та ви, служителі, живете іншим
і не мені, звичайно, вас повчати.
Ось тільки розділіть обід зі мною,
а потім і робіть, що заманеться –
рахуйте рибу в морі, чи зірки!”
Й Сандал підморгує хитрющим оком
утомленому від навчання Са.

Раі киває згідно і зітхає.
Малий щасливий, що урок скінчився,
він хоче їсти і торкатись моря.

2
Велика пряна в’ялена рибина -
напрочуд ніжна і смачна.
		Сандал
приносить ще води й м’якого хліба
й, наситившись, береться вихваляти
Раі і Са за те, що дочекались
його повернення з Бубаста в Тір:
“Такі часи, коли не з усіма
потрібно мати справу. Я скажу,
що в багатьох сьогодні в голові
злочинні наміри і лиходійство.
А так і вам безпечніше й мені
до заробітку і приємні мандри…”

Сандал говорить щось про побережжя,
Раі ж пригадує, як по тривалій
і нелегкій дорозі до Дамаску,
принцесі сповістив цареву волю,
з якою згідно, мав іще лишитись
на невідомий час поодаль Кемет.

Як обіцяв розчуленій принцесі,
що повернеться зразу, як покличе… 
Пригадує життя коротке в Тірі,
в Сандаловім будинку, поклик моря,
і мрії побувати на Кіфару .
І ось нарешті, зовсім незабаром,
побачиться з минулим він.
		Для чого?
Для того тільки, щоби у глибинах,
куди не долітає сяйво глузду,
нарешті заспокоїлося щось,
переконавшись, вздрівши, зрозумівши…

І знову те багряне хмуре світло,
перед очима у жерця зринають
картини бурі… Чоловік і жінка
здіймаються лісистим схилом вгору.

Льє злива, вітер шарпає верхів’я, 
довкола з тріском падають дерева.
Дитя, прив’язане до чоловіка,
долоні притуляє до очей,
аби вода, чомусь ядушно-чорна,
так гостро не пекла. Мале не плаче,
боїться тільки, що його загублять…

І зразу інше – крики, плач, пожежа.
Човни украй заповнені людьми.
Хлопча шукає матір. Грубий воїн
кричить і б’є малого… 
		Світло гасне.

3
“Мій милий Са, скажу тобі важливу,
для мене дуже дивну таємницю.

Вона з одного боку, як завжди
у світі те трапляється, досяжна
для всіх, хто має очі, та однак
для більшості невидима чомусь.

Поглянь у далечінь - човен купців,
з якими ми віталися недавно,
ховається за обрій. Дуже добре,
що море є сьогодні вкрай спокійне, 
не заважають хвилі, дужий вітер.
Та від човна лиш бачимо вітрило,
і то його частину тільки, верхню.
Він що – спускається за горизонт?

Ось глянь - і жрець поволі за кулак
руки другої опускає палець -
чи не ховається так само й човен?
Але вода в такому разі пагорб?!
Вода! Стікаюча завжди донизу!

Тож Са, скажи, де ми з тобою зараз, -
у ямі, вщерть заповненій водою,
чи ковзаємо з пагорба униз,
у протилежний бік, аніж той човен?”

Хлопчина недовірливо глядить
на вчителя, шукаючи смішний,
як те раніш не раз бувало, вихід
з підступного, складного запитання:
“Виходить - ми на круглім камінці, 
його як намочити, буде мокрим,
і ми собі по мокрому й пливемо.”

Раі хитає головою: “Са,
ти хоч, як бачу я, собі жартуєш,
але, цілком можливо, кажеш правду.

Втім, спробуємо відповідь знайти
уважно подивившись над собою.

Ось пригадай - у місяця обличчя
то повне, то вузьке - пітьмою вкрите.

По досвіду відомо нам з тобою,
що все на світі має власну тінь,
і може чиясь тінь, а не пітьма
ховає лик царя нічного неба?

Та чия тінь так падає округло?

Що, з нам відомого, палає в небі,
даруючи усім довкола тіні?

Звичайно, Сонце! Та тоді воно
виходить не ховається в Аменті ,
а світить з того боку “камінця”,
яким пливемо ми з тобою зараз.
Причому, не сідаючи на землю,
а, як завжди, знаходячись далеко!
І тінь на місяць падає від нас?

Тобі оповідав не раз, не два
про Бену, що летіли вслід за Сонцем
й за ним услід додому повертались.
Все вказує, що наш камінчик круглий!
І це є дивина і таємниця.

Старайся не торкатися її,
не похвалятися таким знанням, 
бо добре відаємо тільки те,
що в цьому ключ до розуміння суті
життя сьогоднішнього й майбуття.

А мудрість, Са, на жаль, не всім потрібна.
Шукають більше насолод тілесних,
не прагнучи тягнутися до світла.
Є і такі, якими править зло.
Та в більшості - у немху, чи рабів -
своє життя і свій здоровий глузд, 
для них важливо вижити і стати
перед Судом Найвищим з чистим серцем,
а не з тривожним багажем знання.

І бачить Сонце, що вони праві.

4
“Пробач учителю, а раптом місяць
є смолоскипом, що пала вночі?
Як відаєш, що він, як води моря,
блиск сонця відбиває своїм тілом?”

“А дуже просто – той же смолоскип,
чи вогнище палаюче, чи Сонце,
поширюють не тільки ясне світло,
але і гріють, - місяць ж-бо, поглянь,
виблискує холодним, кволим сяйвом,
примарним і відбитим, як буває
тут світяться, виблискують простори,
коли з-за хмар на мить їх Ра осяє.”

“Він вдень бува з’являється також…”

“Бува з’являється, бо він лише
є місяцем, а не Світилом в небі.
А ось, якби він мав своє проміння 
його вгорі ми бачили завжди б.

Коли проміння сонця трохи слабне,
то Туті можна бачити удень,
трапляється ще - затуляє Сонце,
й пітьма холодна огортає світ.
Тоді він чорним є і не палає,
бо він всього лиш Туті, а не Ра.

Та недаремно ходить він у небі
і зв’язуємо образ Тота з ним.
У нашім Храмі, в Оні, є багато
повчань прадавніх, різних спостережень,
що стверджують безмірну цінність Туті. 
Згадай собі про Тота віщий круг.

У Вавілоні, пригадай, Абаргі
також розповідав про давні вчення
одного з храмів  Уру, де колись
він дуже довго Сінові служив.
Там переконані, що Сонця шлях
через дванадцять зоряних будинків,
який ми бачимо із віку в вік,
готує саме многомудрий місяць.
Хоча, тоді застерігав Абаргі, 
вважати правильніше навпаки,
що саме Сонце зрить наш рух незмінний...”

Са в розпачі охоплює руками
нажахану повчаннями голівку:
“Раі, мені так страшно, стільки знань,
я їх, боюсь, ніколи не осилю,
і що скажу, коли мене спитають,
чим зможу оправдатися, Раі?!”

Жрець притискає хлопця до грудей
і повідає учню, що знання,
урешті-решт, не саме головне, -
усякий з нас закінчує свій шлях
чогось навчившись, а чогось і ні.

“Хіба можливо все на світі знати?
І чи потрібно? Тот колись повчав,
і ми цього дотримуємось свято,
що таємниці зовнішні - це шлях
до головних, до внутрішніх, до себе!
А кожному, аби дійти до себе,
потрібно інше, ніж тобі, мені.

      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Секот (др.єг.) - Червоне море.

Шардана, шекелеша, (др.єг.) - жителі Сардинії, Кіпру.

Ахайва (др.єг.) - древні греки, ахейці.

Кефтіу (др.єг.) - жителі о. Кріт часів міноського царства.

Кнос - древнє місто, в останній час свого існування - столиця Міноського царства на Кріті.

Кіфара - острів Кріт, Міноське царство.

Аменті (др.єг.) - буквально "західний", термін вживався у стародавніх єгиптян для визначення загробного світу, царства мертвих.

Храм Сіна в Урі - зикурат Наннар Сін.

Нефтіда - сестра Усера і Ісет, - богиня пустелі, неродючої землі.







Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки