Частина V: 'Повернення'
Глава 2. 'Атлант'
1
Раі стоїть серед сумних руїн
колись прекраснішого в світі міста.
Біля зруйнованого вщент палацу.
Гірська долина, видно, неспроможна
дивитись на відкриту домовину,
із року в рік руїну покриває
багнюкою з розмитих лисих схилів.
Що не забрали нові поселенці
ховається потрохи під землею.
Ось півзруйнована стіна з малюнком
морських зірок, молюсків, восьминогів.
Чому її, як інше, не розбили,
не взяли на будову нових селищ?
“Все дуже просто - тут живуть злі духи.”
Жрець різко повертається і бачить
позаду себе незнайомця в білім.
Волосся вигоріле, зовсім сиве.
Людина посміхається чи так
у неї просто витягнуті губи.
Лице у зморшках, та не зсохле. Погляд -
ясний, чіпкий, колюче неприємний -
здається для Раі таким знайомим.
“Кого і що не зменшує Одвічність?
Ось Мінос думав - він навіки тут,
і де він зараз, де?” - людина зводить
угору очі, оглядає обсяг -
“Хіба невидимою бродить тінню,
та й то не поруч, я його б відчув...
Ось так Раі! Ти, зви мене Атлантом,
а ще заклич-бо Са, потрібно йти.
Ген, бачиш там, удалині, на гребнях
блищить вітрило - то, як кажуть в Кемет,
ахайва плине. Будуть незабаром -
шукають вас, аби в полон узяти.
Хтось із місцевих видно доповів.
Ти у полоні був у них колись.”
Раі взирає на Атланта - дійсно,
він бачив вже оцього чоловіка.
“Звичайно бачив, батько твій дотепний,
не раз мене запрошував до себе.”
Раі стискає голову руками:
“О, зупинися, ти думки читаєш?!
І хто ти, хто?”
“Вже Са прийшов, ідемо!”
2
У кам’яний тунель, що вів угору,
зненацька проникає денне світло.
Атлант встромляє смолоскип у нішу
й веде Раі і Са вслід за собою
ще далі через нутрощі гори.
Згори, крізь діри, заглядає небо
і добре видно дивні письмена,
і вибиті у камені малюнки.
Зненацька шлях впирається в стіну,
та це Атланта зовсім не тривожить,
він різко змахує руками й вмить
каміння розсувається. За ним
в сліпучім сяйві виринає зала.
Високі вікна дивляться в долину,
покриту височенним гарним лісом,
й на вертикальні стіни дужих скель,
що поруч свій продовжували зліт.
Са дивиться туди і з переляком
сахається, всю височінь узрівши.
Атлант веде їх плетивом кімнат,
знайомлячи з обителлю своєю,
розповідає різні дивні речі.
“А Мінос захотів в палаці жити,
хоча попереджав його – дурне!
як поєднатись можемо з дикунством!
Та забажав він слави бути богом.
Чим тут йому життя погане було?
Ні! знюхався з правителями Кносу,
тоді ще зовсім бідного містечка.
Війну почали з іншими царями.
Погратися захтів, мале дитя.
Й погрався трохи – у свою державу,
у човники, в загарбання, в палаци.
Й догрався - зупинити закортіло
вали морські невиданої сили!
аби його творіння не пропали!
І що? Куди подівся? Потонув!
Бо забажав утрутитися в справи,
яких не можна смертним зачіпати!
Утім - це схоже наша спільна доля.”
3
Атлант, немов про щось згадавши, погляд
затримує на непримітних дверях
і звідти незабаром випливають
дві гарні жінки. В кожної в руках
підноси срібні, на підносах чаші
з паруючими стравами.
“Знайомтесь,
ось Майя, ось Марія - мої милі
турботливі, сумуючі красуні.
За чим сумуємо - за юнаками?
Далися вам ті дикуни! дивіться,
кого я вам привів. Ідіть до нас,
сідайте поруч з нами, розважайте
усмішками Раі і учня Са,
й мене, старого схимника. Чудово.”
4
Раі вже перестали дивувати
всесилля старця і незвичні вміння,
і навіть необхідність бути гостем.
Довкола чудеса - холодні, спраглі,
в яких не видно жодної потреби,
а в голові сліди думок забутих...
Його печалять погляди жінок
ув’язнених у клітці золотій.
Марія й Майя – дивні імена.
Хитрюга “схимник” опускає хліб
в підливу і рукою робить жест,
немов йому забракло раптом слів:
“А як собі без них я раду дам?
Без них Раі я зовсім дичавію.
Я їм розповідаю казочки,
й вони мене буває навіть люблять.
А як стають невтішними конечно,
то я їх відпускаю: “Йдіть на волю”.
Така природа ж бо - жінки повинні
дітей народжувати для героїв,
і плакатися з-за дурної долі,
інакше так нещасні! - без страждань.
А ще я, знаєш, люблю молодих,
отож люблю допоки не старіють.
Думки читаю їхні, як твої,
завчасно бачу, де і що болить.
І доливаю щастя, забуття,
аби минуле їх не турбувало.
А потім пам’ять повертаю звісно,
хоч згадки про мій дім їх покидають.
А гроші й подарунки ні! – це плюс!
Ось так собі із віку в вік живу.
Та ледве не забув - їх називаю
старими іменами моїх предків.
О, Майя! О, Марія! – правда гарно?”
В Раі зринає думка, що в жінок
від слів таких з’явитись мали б сльози.
“Ні, не хвилюйся - ти хіба не бачиш,
що я мовчу, і чуєш тільки ти.”
Раі уже не стримує емоцій
й питає голосно: ”Чи це можливо?”
Атлант всміхається: “Чому би й ні,
ми зараз близько, і мене ти чуєш.
Ось прадіди мої уміли більше.
Та ти і сам казав Аменхотепу
про таємниці головних жерців -
перебували там, де їм потрібно,
і мовили крізь будь-яку протяжність.
Чому тебе дивує це тепер?”
“Як? значить ти, Атланте, з тих, найперших?
І, значить, зупинився тут навічно,
аж так надовго, при оцій руїні?”
Старий всміхається: “Куди спішити.
Поїш спочатку добре - о, гляди,
як учень безтурботно наминає,
не думаючи лишнього окрім,
чекай.., ні, вперше.., вперше зустрічаю! -
не можу зважити його думок!
Воістину! в нім те, чого не знаю.
А я повинен знати, я повинен
за межі цього світу заглянути...
Та є шляхи окружні, власне, ними
здолаю осоругу невідомість...”
5
Величний вечір, запашне довкілля.
М’яке, багрянооке сонце тане,
пірнаючи в червоно-синє море.
Атлант показує на сонце пальцем:
“А думаєш Раі воно є вічне?
Чи сяйво інших зір?” – старий раптово
витягує із-під накидки руку.
На пальці мерехтливими вогнями
трьох різнокольорових камінців
виблискує коштовний дивний перстень.
“Згадав його? Колись було любив ти
до нього доторкнутися рукою…
Звичайно упізнав. А пам’ятаєш,
як викупив тебе я у ахайви
і в Он, до храму, вчитися відвіз?
Я сподівався в храмі тім знайдеш
оте, що може втішити мене...”
Неначе у печалі застарілій
Атлант витискує з грудей повітря,
і поглядає вдалеч крізь вікно:
“А світло, бачиш, було біле, сильне,
а зараз червоніє і зникає.
Повір мені, хоч приклад цей не точний, -
та світло гасне у безмежній мряці.
І це є вкрай важливо для життя.
О, думаєш, я проти бога став,
грішу на найчистіше, наймиліше?
Та що є бог? Ти - знаєш? Думав знаєш,
і, звісно, віриш, - розкажи й мені.
Ми пошукаємо його довкола,
і раптом щось знайдемо, ну, Раі,
чого навчився покажи мені.
Старий уважно дивиться жерцю
крізь очі - хвилю, другу і відходить.
Замислено проходжується поряд
і каже: ”Те саме. Одне і те ж.
Недосконалість, недоладні мислі.
Ви всі - сліпе гілля, немає плоду.
Чого я хочу бачити? Хіба
не розумієш, це ж бо надто просто.
Ось моє внутрішнє, набута сутність -
велика сутність, плід мого життя,
бажає жити вічно, чи не так?
Відкинемо оману сподівання
і прямо глянемо у вічі правді -
за що воздасться на страшному Суді,
як Дію називаєш ти Закону,
недосконалим і гріховним тварям?
А як воздасться досконалим, котрі
себе нічим таким не проявили?
Вважаєш ти, що правду говорив
Аменхотепу чи його маленькій
царівні Тадухепу - Нефертіті,
як нині її Кемет величає?
Чи учню Са, коли оповідав
про Бену, про людей, події древні?
І більшість переконана – до них
жили такі ж недоумки убогі,
і світ у всі часи був той самий!
І зовсім ні! Вкусивши пізнання -
вони отримали усе й відразу.
Зерно потрапило в найкращий грунт
і виросло над сонце, понад зорі...
Не стало недосяжного – могли
навколо себе сотворити все,
що, власне, й відбувалось, та з собою
таким величним, що було робити?
Жаль, не вдалось їм зберегти свій край.
З ним і пішли одного дня на дно.
А ті, що врятувались, чи вони
зробили висновки, знайшли дорогу
аби продовжити собі життя?
Ось думати над чим потрібно нам,
мені, чи не останньому нащадку,
та і тобі, розумному жерцю!
Як перейти містком у нову дійсність,
якщо у цій усьому є кінець.
Не треба тільки стану сліпоти,
і віри у якусь там справедливість.
Довкола нас життя - дитя Закону!
скажімо досягнув чогось - і далі.
Я маю бути впевненим в прийдешнім,
в збереженні здобутого себе.
Та ось не має ясності із цим.
Зазвичай хід подій я знаю далі,
але сьогодні - жодної людини,
яка би бачила мене в майбутнім.
У тобі зауважив смутні згадки,
одначе геть якісь вони мертвотні...
А ще недавно було все інакше.
Одна надія - може Са побачить?
Са – ключ. Колись уже було зі мною
таке, як нині, - тут, Раі, важливо
змінити хід подій, творити долю...”
6
Раі схиляється до старця: “Слухай,
ти володієш незвичайним вмінням
і жив, напевне, добрими ділами,
чого боїшся, уникаєш смерті?
Ти будеш Там, на золотім човні,
з великим Богом поряд царювати,
чи станеш ким завгодно, як Достойний!
Лякає що тебе в обіймах смерті,
яка насправді визволяє сутність?”
“А ти не зрозумів чого боюсь?
Премудрості боюсь і всезнання!
Коли прадавні остаточно зникли,
намісникам залишились плоди,
причина неустанної жаги,
і невблаганної, гіркої долі.
Предтечі, знаючи усе на світі,
насправді Пізнання те проклинали, -
намісники здобулись таємниці
супроти волі їхньої - предтечі
нічого вдіяти з цим не змогли,
чи може не бажали й відійшли.
Тож рід намісників постав над світом.
І кожен з них, продовжуючись далі,
передавав оте Пізнання іншим.
А як від спадку відректись, коли
крізь себе пропустив! Коли запізно!”...
7
“Ти хочеш запитати, чи предтечі
жаліли про навернення двоногих?
Ні, не жаліли, може і тому
мій любий Мінос тішив дикунів,
аби знайти шпаринку у майбутнє.
Унефер? Сет? Ісет? Нефтіда ? Тот?
Тебе цікавлять ці герої Кемет?
Усі вони народжені у храмі
і були там посвячені в знання.
Могутній Сет загинув поряд, в Дельфах,
в ущелині відомій, де Оракул.
Нефтіда та Ісет пішли з життя
у тузі за Усером. О, вони
таки були жінками в першу чергу,
і йшли завжди за братчиком своїм.
Ось, хто дароване йому велике
ніколи не цінив. Повстав супроти
усього роду і сестер намовив,
аби отруту подали Старому.
І все аби укласти нове царство,
на зміну нам привівши дикунів.
Померти в сорок літ, коли найменше
прожити мав би тисячу, - безглуздя.
Що встиг він на землі за сорок літ?
Яких глибин не досягнув? і Сета
спровокував на братовбивство. Доля?
Немов не знав, що Сет готує це.
Чи було воскресіння? Ти питаєш?
О, значить маєш сумніви у вірі?
Приємно відчувати це в ченця
на перший погляд чистого, мов сніг.
Для чого це тобі? Не розумію,
чому отак цікавить воскресіння
далеко не найбільшого з людей?!
І воскресіння тут - серед пітьми!
Але воно турбує твою сутність.
На жаль, не розповім тобі нічого,
бо знаю тільки те, що в цьому світі.
А прояви стороннього - суть речі,
які стають відомі десь інакше.
Та і навіщо це тобі, Раі?
Втім, літ тому три тисячі назад
ще було досить тих, хто говорив,
мов бачив, як Усер постав із мертвих,
проте ніхто із наших в це не вірив,
хоча й зринали образи неясні.
Якщо ж тебе цікавить моя думка,
то диво воскресіння в цьому світі
без жодної потреби для Закону.
Якщо Закон існує й править світом,
яка Йому потреба так, чи сяк
доказувати свою всемогутність
усім отим, що й так живуть у ньому?
Виходить - Сам Собі Закон доводить?
А значить, що тоді Він не загальний,
раз бореться за владу понад нами?
Я справжніх воскресінь за сотні літ
не бачив, і хоча тіла вставали,
і рухалися певний час – ні слова,
ні погляду від них я не діждався.
Померлі душі тут не оживають.”
Раі здіймає очі на Атланта:
“Ми ж тільки люди, сили наші кволі,
можливо для Великого Закону
не має визначення “Воскресіння”.
Але повстання з мертвих є щасливим
дарунком вірним від душі Усера,
подією збереження в майбутнім
досягнутої сутності людської.”
“Ти кажеш про збереження “обличчя”?
Про сутності подальше існування?
Якщо ти кажеш про шляхи життя,
то саме їх продовжити жадаю,
бо є шляхи і в другий бік - у розпад.
Однак, виважуючи “Воскресіння”,
скажи, навіщо перейшовши в край
щасливий, нескінчений, благодатний
вертатися назад у сморід тіла,
у цей гнійник, в оточення тварин?
Хоча у цьому був увесь Усер.
Йому могло таке прийти на думку!
Чекай Раі, а хочеш станеш й ти,
як боги знаючим, умілим, сильним,
що твій отой Усер, - лиш забажай
і завтра ти прокинешся щасливим!
О, ми, удвох, знайдемо ключ у вічність!
А ні, забудеш все, що тут почув.
І візьмемо з собою Са. Цей хлопець,
коли згодиться, буде з нас найкращим!
У нього неймовірна власна сила.
Для чого народився він на світ,
як не для спадкування наших знань?
Не хочеш? Хай так буде. Проживеш
усього сотню літ і хворим старцем
зійдеш у прах земний і невідомо
чи є ще та дорога в небеса.
І ти і я не певні у майбутнім,
тому і є різниця скільки літ
до смерті проживеш! Ну як? Не хочеш.
Що ж, будь у темноті, - там твоє місце.
8
Раі жінкам описує мандрівки
свої колишні й нинішні - із Са.
Марію й Майю так усе цікавить,
а особливо побуту дрібниці, -
що одягають нині в Уасеті,
які прикраси у вавілонянок,
смак страв, приготування і обряди,
якими різні дійства прикрашають.
“Однак, однак ти молодець, кефтіу!” -
ввійшовши несподівано, Атлант,
підходить до Раі і дуже пильно
вглядається йому в обличчя, -
“Чи може я уже старий такий?
Як ти зумів від мене приховати
найголовніше? Це не справедливо!
Тебе я визволив колись від рабства,
а ти мені допомогти не хочеш!
Рятує нас дитяча щирість Са,
хоча, нажаль, він зовсім непроникний,
одначе, як гуляли щойно лісом
мені про тебе дещо натякнув.
У вас була розмова нещодавно
про вигляд суші, чи то б пак землі?
І ти щось говорив про рівень знань,
про таїнство від Тота, ну ж бо жрець!
Я бачу тої наслідки розмови,
але чому не видно головного?
Так ніби маєш ти такі комірки,
куди потрапити я неспроможний!
Можливо маєш в собі володіння,
керуєш над якими несвідомо.
Ну що ж, попробуємо іншим шляхом.
Я розповім тобі цікаву річ,
яку залишу пам’яті твоїй,
якщо її збагнути допоможеш.
Бач, милий мій, знання - то ще не все,
я можу знати, та не володіти,
не усвідомлюючи всю вагу
скарбів до особливої потреби.
Раі, як ти вважаєш, наш Творець,
чи там Закон, як бачу я Творця,
зробив нас із нічого? І для того,
аби ми після смерті спочивали,
чи, скажемо, закінчувалось все?
Чи маємо початок і кінець?
Ми розмовляли нещодавно про
щось схоже, я тоді не придивився...”
“Хіба Атланте я суддя Творцеві?
Всього і бачу - безкінечний рух,
від меншого, простішого, угору;
ускладнення, випробування різні.
Спираюся на мудрість вчителів,
упевнених - Творцеві ми потрібні.
А чи початок і кінець існують?
У мене, думав спершу, був початок,
коли із мами вибрався на волю,
а потім зрозумів, що “я” - тілесне -
зростання, пізнання, щоденні згадки,
триваюча з дитинства безперервність,
це ще не все. Буває відчуття,
немов вбираю сили невідомі
і навіть сутності, і з тим росту,
а зовні, ніби навпаки, сивію.
Не думаю, що є кінець шляхам,
бо не сліпий я, бачу старість – зрілість,
готовність до подальшого, я вірю...”
Атлант всміхається: “Що ж, дуже добре!
Хай буде від простішого, нехай.
Ми спробуємо, що таке подальший
рух уперед з тобою зрозуміти.
Поглянь, Раі, від нас лягає тінь, -
на цій підлозі є чимало тіней,
ось ти собі на хвильку уяви,
що є життя від нашого простіше.
Таке собі велике існування
на площині, простенькій площині.
Не тут, звичайно, серед нас, а інде.
І в них є правила, свої закони,
своя мораль, і погляди в майбутнє.
Наприклад, злом вважають рух наліво,
а ось на право - вірний шлях спасіння.
Але візьмемо їх папірус в руки,
із обсягу єдиного для нас
оглянемо їх площину життя.
Подивимося знизу і згори –
чи має значення їх напрям руху,
бо те, що знизу - “вправо”, зверху - “вліво”!
Нема добра, чи зла! усе залежить
з якого боку на листок дивитись.
Що правильно, морально - рух куди?
Куди б вони не рухались, для нас,
для світу вищого – усе одно.
А що для них “вперед”, життя подальше?
Якщо ускладнення - то зліт стіни,
яка з підлогою укупі творить
для наших тіней об’єм - третій вимір.
Та їх тіла є тінями плоскими,
чи можуть тіні жити в нашім світі?
У нашім безконечно кращім світі?
Отож опісля смерті і стає
для них доступним перехід сюди,
народження в новім, об’ємнім тілі?
І певно тіні вірять в перехід -
дають пожертви, моляться богам?
Ти, відчуваю, думаєш про те,
чи зберігають ті істоти сутність,
а раптом ні, - тоді це повна смерть,
безслідне знищення!
Буває різне.
Ти й сам здогадуєшся. Кожен має,
що своїм існуванням заслужив?
Давай іще простіший світ знайдемо,
скажімо, лінії прямої простір.
І безліч крапок бігають по ній,
бо в них життя таке - страшна нудота!
Чи є і ще простіше? Так, звичайно,
але щоби про них розповідати,
потрібно геть змінити рівень зору.
Та й нас цікавить інше, як здолати
свій світ тіней, - зійти у обсяг більший.
Якщо зростання правило, Раі,
то як зрости, зберігши свою сутність,
як кинути плоский і нецікавий,
одноманітний лист життя тіней?
Заволодіти чим аби постати?”
“Атланте, все що ти говориш - дивне,
самі знання, як бачу, не спроможні
тобі допомогти, хоча завдання,
яке рішити хочеш, те саме,
що в нас усіх, не знаючих багато.
Проте, я допускаю, що в майбутнє,
якщо воно таке, як кажеш ти,
багато з нас ввійдуть обов’язково.
Що є загальне для усіх світів,
тобою намальованих казково,
що якістю є справжньою, Атланте?
Подумай, що всесильним цього світу,
тобі й тобі подібним заважає,
а, скажемо, учителям моїм
не було і не є на перешкоді?
Чому не має рішення одного,
а будь воно - його ти певно знав би,
що є таким важливим і потрібним,
вагомішим за всі твої здобутки?
Поглянь на ті світи - від крапки вгору,
бо ж таємниці зовнішні лиш шлях
до головних, до внутрішніх, до себе!
А кожному, аби дійти до себе,
у першу чергу необхідна стійкість,
і якість кроків, необхідних кроків.
Можливо, не моральних для устоїв
конкретного листочка, та моральних
із огляду примноження життя
у собі, і навколо себе – якість...”
“Замри, засни, забудь усе, забудь!!”
9
Атлант переконавшись, що Раі
в глибокім сні, схвильовано береться
ходити здовж кімнати: “Саме стійкість!
Звичайно, я це знав і всі ми знали,
але чи маємо її. Так. Так.
Від найпростішого угору шлях.
Чи крапка має стійкість? - ще яку,
ніщо її не зіштовхне з прямої.
Чи мають стійкість тіні площини?
Звичайно, мають, - не таку, як крапка,
але достатню, щоби не хитатись.
У цьому світі менше рівноваги, -
повинні бути додаткові речі,
які урівноважують свободу.
Не знаємо про них, бо є вони
живим єством за межами об’єму...
Як перейти від крапки до тіней?
Всього лише - пройти свою дорогу.
Пряма, крива, як всі світи довкола,
початком і кінцем складає коло,
якщо ця крапка проповзла достатньо,
собою кривить, зрозуміло. В разі,
якщо ти не здобув, а зразу знаєш,
самі знання не скривлять безкінечність,
і треба йти, складати своє коло,
ваги із кожним кроком набувати.
А коло є ключем до площини.
Йому відповідає круг двомірний.
Весь світ тіней, і будь-яку його
істоту можна занести до кругу,
не гублячи при цьому її сутність,
якщо є якісна вона, без дірок,
можливе переродження в об’єм!
Бо рух подальший круга творить кулю.
Найбільш стійку у цьому світі форму, -
звичайно по відношенню до себе.
Цей перехід, - рух круга, рух до нас.
Рух визрілої якості крізь смерть...
Тому такі прекрасні всі істоти,
що тільки народилися…
Та як
тримірне, будь-яке довільне тіло,
зберігши сутність, знов звести до кулі?
Аби подальшим рухом сотворити,
пройшовши через невмолиму смерть,
нову прекрасну життєздатну форму
у світі значно більше нестійкому
й такому неймовірному багатством.
І знову сутності вага важлива,
обмеження по якості, без шпар,
по розмірах відкритої дороги…
Повинен стати я єдиним цілим!
Та розмір знань! уся моя пряма,
увесь мені відкритий світ – безмірні!!
Я не пройду ніколи їх, ніколи
у справах не дозрію, не побачу
чи я є цільний, чи одні дірки...
Прокляття у знаннях безмірних, що
мені скроїли неймовірний обсяг.
Чи можу я у розміри такі
коли-небудь набрати добру якість?
Це скільки тисяч літ прожити маю?
І що робити я повинен з цим?
Ось ще одна причина застороги
того самого “вигнання із Саду”.
Так це вони, предтечі, винуваті!
Це ж їхній злочин, їхнє покарання.
Й вони його мені передали!
Та може поступили по Закону?
І значить є надія? Та Закон,
Він обіймає крім життя і смерть...
Смерть теж зростає й косить згідно Нього.
І маєш право вибирати напрям,
куди іти, - мій вибір був невірний?
Де буде моя сутність після смерті,
невже й мене лиха чекає доля,
як і у вас, страждаючих, незримих,
химерних моїх побратимів, - голод
вас мучить і постійний розпад! ні!
Владики грізні, зараз ви не здатні
і запаху від їжі проковтнути...”
Атлант руками мацає повітря, -
“Напевно пожираєте друг-друга?
Чекаєте на мене? навіть смішно,
я сам вас всіх... я виживу! Життя!
Потрібен час, я добре підготуюсь,
я буду бездоганно щільний тілом,
я рівновагу віднайду в собі.
І глечик мій наповниться до краю!
Потрібно тільки знати скільки часу
у мене є, і що мене чекає.
Де Са? Я відчуваю - він це знає!”
10
“Я нині дивний, сам не свій” - Атлант
із усміхом підходить до гостей, -
“Давайте йти назустріч, з добротою
і розумінням на вустах, у серці.
На днях я таємницю осягнув,
і ви допомогли мені обоє,
отож я маю перед вами борг.
Чого ви хочете від мене? Може
старому буде це по силі нині?”
Раі та Са, неначе відійшовши
від сну тривалого, ледь очманілі,
переглядаються.
“Признайтесь друзі,
мої хороми трохи надоїли?
Турбують вас дрібнички, і минуле
лежить на серці в розсипах печалі...
О знаю, я позбавлю вас від болю,
від безпорадності перед вчорашнім.
Спочатку Са...
Раі – тривоги хлопця,
його невпевненість, самотність в світі,
сам розумієш, необхідні речі
для розвитку тонкого сприйняття,
але в надмірній кількості вони
хворобою обернуться. Ми зараз
повинні доторкнутись джерела
і витоки розчистити... Батьки?
Загибель їхня, несвідомий страх
перед повторенням, переплетіння
реального й надуманого потім...
Це треба зняти…
Зараз розберемось…
Са – батько твій герой і мати теж.
На них не леви ждали біля Річки,
а тільки люди, шестеро злочинців.
Ти бачиш їх оголені тіла,
покриті фарбами мертвотних знаків.
Вони жадають виконати волю
Амона-Ра, озвучену недавно
жерцем верховним: “Чужоземці смерть,
вона в собі не прийняла Амона,
і мужу смерть, порушнику традицій...”
На головах злочинців маски левів,
вони гарчать і сіпають руками,
озброєні залізними кігтями,
і на ногах взуття із пазурами...”
Са незворушний, видимо Атлант
його зачарував, Раі кидає
благальний погляд старцю, той спокійно
киває головою: “Чоловік
розлючено кричить прокляття різні,
вихоплює з-за пояса ножі,
корзину відкидає, віддає
ножа одного зляканій дружині,
що за його спиною притискає
до себе немовля. Дитина плаче...
Злочинці вже на відстані удару,
мужчина, ніби бачачи когось,
за спинами нападників, гукає
зраділо імена і зве на поміч.
Нападники, на мить втрачають пильність,
а муж, присівши, стрімко чинить випад
і робить круг - їм по ногах - ножем...
Три перші – ранені серйозно, інші
встигають відсахнутися. З кущів
розлючений виходить споглядач,
гарчить і шестеро з левиним риком
здіймаються вперед. Муж знов стрибає.
Ховаючись за спиною одного
з поранених, тримає оборону.
Одначе знову чути крик команди
і ніж, метнувшись в різні боки, в’язне
в чийомусь тілі. Блиски пазурів,
сплетіння ніг, голів, і рук, і крові.
Неподалік, в кущах сховалась жінка.
Вона спостерігає, на обличчі
у неї видно боротьбу. Нараз,
вона, мов вирішивши все, цілує
маля й кладе його в зелену гущу,
встає і йде на допомогу мужу.
Здіймає ніж і б’є ворожі спини, -
один раз, другий, третій. Споглядач,
до неї підібравшись, вибиває
із рук їй зброю. Жінка, розвернувшись,
здирає з нього маску й відчайдушно
нігтями драпає бліде обличчя...
Усюди кров. Споглядача лице -
одна кривава маска, що з прокляттям
накази віддає. Із гущі плавнів
висковзує човен. На нього носять
поранених і вбитих, хтось в накидці
уважно прибирає ті сліди,
що свідчили би не на користь левів.
Невдовзі рух стихає. На траві
лежать останки чоловіка й жінки.
В кущах тихенько хникає маля,
і замовкає враз, тепло відчувши
батьків, яких вже на землі не стало...”
11
“Раі, це дивно, він сприймав їх Ка,
отримав щось від них, я відчуваю...
Нехай це і залишиться у згадках -
батьки стоять між ним і ворогами,
батьки перемагають і відходять
разом, йому подарувавши долю,
тепло і світло, як колись тобі.
Малий усе згадає, я подбав,
затягнуться його дитячі рани.
Тепер, Раі, подбаємо про інших.
Від тебе знову мало що залежить,
тому не протидій, сприймай належно,
як неминучість. Про твоїх батьків
в минулому ми говорили вже,
забув звичайно, - ось вона, подяка...
Жартую друже, з ними в нас порядок.
Я обіцяв тобою піклуватись,
тому вони спокійно відійшли,
не стали посміховиськом ахайви.
Тебе з собою брати було гріх,
ти ще малий, незрілий, - жити й жити.
А я допомогти нічим не міг,
далеко надто був від вас тілесно,
а був би поряд – вбили би й мене...
Просила твоя мати, щоб тебе
я не робив на себе схожим, знала
вона про мене й Міноса багато.
І рабства не прийняла би ніколи,
як, звісно, і твій батько. Щодо нього,
сьогодні це нелегко уявити,
не існувало виміру якогось,
аби його належно оцінити -
упертий, як і ти, - не захотів
піти у владу, - “я проста людина,
моя дружина, син, - ось моє царство,
це царство усередині, у мені...”
Сміявся з мене змалку, а з роками
жаліти розпочав, мов, стільки ж часу,
як ти, Атланте, прозябаєш тут,
життя твоє би рухалося далі,
та ти не винен...
Ось, Раі, - не винен!
Так сталося зі мною, але в цьому
своя ріка, яка веде до моря.
І я повинен доплисти туди,
а не зігнити, здохнути в болоті.
Я – цар! Я – всемогутній! Це болото...”
Атлант торкається чола рукою,
і на його обличчі вже усмішка.
“Тож, про твоїх, - вони в останню мить,
вже прийнявши отруту, переможцям
віддали всі скарби взамін на слово
кривавого вождя. Тебе забрали,
і вивели з покоїв. Ти не бачив,
як обійнявшись на прощання, двоє
перехитрили дикунів й померли.
А вождь уже і слину розпустив,
здавна жадав він матері твоєї
і страх як лютував, та було пізно.
Вони поміж собою слово держать.
А ще й природа знову розсердилась.
Ти дещо пам’ятаєш, чи не так?
Жаль, було гарне царство, гарні люди, -
сьогодні їм подібних не знайти.
А ось з дружиною твоєю все
складніше значно, хоч на перший погляд
ці складності, як подих вітру, -
учора з ніг збивав, а завтра буде
пригадуватися усе смутніше,
чи навіть і забудеться тихенько.
Чого Раі не умаляє Вічність?
Людині необхідно забувати.
12
У сутінках кімнати дві істоти,
одна в накидці, очевидно, жрець,
а інша без накидки - гарні форми
обличчя, шиї, талії, грудей -
це жінка, твоя жінка, мій Раі.
Вона зіщулилася на колінах,
пригнула голову і склала руки
на грудях, так, неначе у молитві.
З пітьми за нею наглядає стража,
яка доставила її з темниці,
розміщеної в підземеллі храму.
Якщо вона відмовиться й сьогодні,
то завтра її кинуть крокодилам,
після обряду кровної покори,
що розпочнеться ґвалтуванням тіла
і не закінчиться й коли свідомість
відмовить їй, бо прийде черга духів.
“Смерть тільки тілу дасть перепочинок,
а Ка твоє залишиться на ложі...” -
говорить жрець, підходячи до неї.
Вона мовчить. Вже третій день підряд.
Вже третій день її шукають всюди,
але не тут, не в головному храмі.
Жрець підіймає руку - до кімнати
впливають з сяйвом смолоскипів тіні.
“При них питаю, вже в останній раз,
розкажеш ти про чаклуна і мага,
який вдягнувши маску твого мужа,
посмів здійняти руку на Амона,
і накидає сіть проклять на Кемет?!”
Жрець вхоплює рукою за волосся
і підіймає голову їй. “Так” –
вона шепоче і з очей течуть
останні, ще невиплакані, сльози.
Жрець дивиться на неї владно й пильно,
ліниво робить знак і темні люди
виходять із кімнати: ”Будеш жити...”
13
Раі, вхопивши голову в долоні,
хитається: ”Лице, його лице,
я хочу бачити його обличчя!”
Атлант протягує до нього руку:
“Ти заспокоївся. А, знаєш, звідки
отримав я ці образи, мій друже?
А дуже просто! щоб когось знайти
достатньо тільки вимовити вголос
“ти де”? або, у випадку мовчання,
“хто бачив?” запитати, “чув про “нього”?
Ця мить прийшла, Раі, кажи, що згоден,
і твоя помста знищить ворогів.
Собі не уявляєш скільки крові
вони вже випустили, скільки пустять.
Їх треба зупиняти...”
“Ні, Атланте...
Це моя справа, і палає серце,
помститися жадаю, та ціна,
твоя ціна надмірна, неможлива...”
Старий примружився: “Ось так знайшов
я стражника, що був присутній там.
І міг би досягнути і жерця,
але це твоя помста, чи не так?
А може бути наша, наша спільна.
Розважливість і мудрість недоступні,
Раі, без нескінченого покою
і разом з тим без відчуття себе
за межами тілесного – без краю
розлившись світом, небом, сонцем й далі
у витонченні власному без меж.
І все у тобі гармонійне, чисте -
ти просякаєш у предмети, входиш
без труднощів у безмір вод бездонних,
у жарку зчепність кам’яної тверді,
злітаєш із птахами, і відбитим
промінням радісним летиш... Усе це -
велике щастя – вимагає сили.
І спокій тут нам гарантує сила, -
самопожертва? так, самопожертва!
Віддай себе служінню...”
“Ні, Атланте...
Не я себе зачав і не мені
вирішувати про самопожертву -
твоя ціна надмірна, неможлива...”
Старий всміхнувся: “Що ж, а хочеш знати,
що думала вона? Спитай про це
й каміння закричить тобі про жертви,
які складають люди тут і там
заради своїх ближніх, своїх любих!
Вона згодилась свідчити на тебе,
аби не мучитися. А під ранок
стрибнула із човна в Ріку. Ось так.
Ти хочеш знати, хто повинен в цьому?
Не бійся сили, що прийде до тебе!
Ти ж не боїшся користатись вмінням,
яке я дав колись - тепла потоком,
що пущений із серця, йде по тілу
і лічить, і поновлює, і тішить...
Така дрібниця в порівнянні з іншим,
а скільки раз ставала у пригоді.
Так хочеш знати, хто твій смертний ворог!”
14
Жрець спить. Атлант і Са сидять в кімнаті
освітленій післяобіднім Сонцем.
Жінки співають, наче діточки
майбутні їхні крутяться без сну.
Са в схимника питає про Раі -
чому той спить, коли надворі день.
Атлант відповідає, - він втомився.
Й запитує у Са чи той не хоче
з ним жити тут і правити над світом.
Хлопчина каже - ні, він любить сад
і хоче з вчителем туди вернутись.
Атлант всміхається йому: “Це правда?
Ану давай-но в очі подивлюся,
там видно все, дивись на мене прямо…
чи кажеш правду, чи жартуєш може...”
Са хвильку зачаровано стоїть,
зненацька сильно смикається і
кидається до сплячого Раі.
Атлант руками вхоплює обличчя,
немов осліпнувши, бреде вперед,
аж поки не втикається у стіну.
Розбуджений Раі глядить на Са
нерозуміючим нічого зором.
Хлопчина скаржиться, що цей старий
йому зробив так боляче очам.
Жрець підіймається. Атлант підносить
безсило руку й каже: “Добре, добре.
Ми йдемо всі, напевно вже пора
нам розлучатися, зусилля марні...
Я пробував Раі, ввійти в малого,
аби побачити його очима світ
і зрозуміти, що зі мною буде,
чи є можливість, інший хід подій.
Але коли занурився я тільки,
щось звідти кинуло мене назад,
і відчуття були украй болючі,
як і побачене - вогонь, вогонь...
Не бійся за хлопчину, в нього буде
не зле життя... - забудете про все.
Жаль інший ти, ніж я, - що батько твій...
Я винуватий, треба було змалку
його-тебе тримати біля себе...
Але хіба ви, смертні, цього варті?”
Атлант здіймає руки. Жрець і Са
раптово осідають на підлогу.
Атлант шепоче щось про забуття.
Навколо нього виринає світло.
Холодне сяйво блимає і гасне.
Жінки продовжують співати пісню,
немов не помічаючи нічого.
15
Атлант, що та статуя кам’яна
застигла у німому спогляданні.
Він у задумі дивиться туди,
де четверо малесеньких комах
видніються серед підніжжя скель.
Повзуть, не пам’ятаючи нічого,
що зв’язувало зі старим Атлантом.
“Минеться… Виберуться незабаром.
О скільки раз повторювалось так, -
комахи прилітають, відлітають.
Що з того, що оці комахи інші ?..”
Атлант пригадує сліпучий образ
недавно бачений в малому Са.
Світ неземної бурі. Все палає.
Крізь темряву йому у груди б’ють
сліпучі блискавки… Це просто сон,
бувають сни такі... Ні, він ще встигне, -
сховатись, пережити, подолати.
Є підземелля, де його ніщо
й ніколи не досягне, - він вціліє!
А там знайде дорогу і ключі...”
Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки Ахайва (др.єг.) - древні греки, ахейці.
Кефтіу (др.єг.) - жителі о. Кріт часів міноського царства.
Мінос - легендарний повелитель, часів "Мінотавра".
Кнос - древнє місто, в останній час свого існування - столиця Міноського царства на Кріті.
Кіфара - острів Кріт, Міноське царство.
Аменті (др.єг.) - буквально "західний", термін вживався у стародавніх єгиптян для визначення загробного світу, царства мертвих.
Нефтіда - сестра Усера і Ісет, - богиня пустелі, неродючої землі.
Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки