1
Раі, завершивши служіння в храмі,
йде між осель у напрямку Ріки.

В цей час прекрасний - повноводдя, Хапі,
життя, неначе, припинило літ.
Обмежений у просторі водою,
не маючи нагальних звичних справ, 
народ вернувся поглядом до храмів.

Збирається щоденно до процесій,
радіє добрим кольорам Ріки
і висоті води, що вкрила обрій.
Радіє також і тому, що цар,
дійшовши повноліття, відтіснив
урешті-решт, від свого трону чаті. 
Хай добудовує хати Амону
і не втручається до інших справ,
і особливо тут, в північних землях.

Раі та Са, прибувши нещодавно,
уже не зауважили Амона,
що панував короткий час і в Оні.
Та Менес їм жалівся, що довкола
недоброзичливців багато, тільки
набрали повен рот води, мовчать,
вичікують, як повернеться далі.

2
Раі підходить до будинку школи.

За огорожею вузенький двір
і довгі, вкриті очеретом, стіни.

В шкільне нутро провадить ряд проходів,
затягнутих тканиною цупкою.
Раі ступає до дверей середніх
і обережно зазирає в шпарку.
Крізь неї видно невеличкий зал
освітлений з вікна в стіні навпроти.

Жрець Путієль малює на стіні
кусочком крейди клинописні знаки
й показує затим їх на табличках.
А потім знову називає знаки 
і учні повторяють хором вслід.
Вони сидять на дерев’яній лаві -
цілком дорослі, дужі і великі -
Са поміж ними, мов дитя мале.
Та каже, що його не утискають. 

Учитель вимовля чиєсь ім'я,
школяр встає, підходить до стола,
формує м’якотілу ніжну глину
й виводить стилем, те що просить жрець.
Затим похило підіймає табличку
на огляд вчителю і учням. 
		     ”Добре”.
Й всі знову вголос повторяють знаки.

Раі відходить від дверей. Думки
його вертаються до марень Са.
Той вчора сповістив про дивні речі,
немов до них приплине по Ріці
велике золоте обличчя Сонця.
Раі хвилює, що видіння знову
малого починають турбувати.
Найгірше, що вони приходять разом
з виснажливою біллю голови.
Здавалося, у Тірі біль здолали,
проте він повернувся вчора знову.
Малого навіть довелось приспати.
Тоді, говорить, він і бачив сон.

3
Уся країна, мов морська затока.
Поміж води зростають острови
обнесених валами міст і селищ.

На всіх висотах позбирався люд
і споглядає на кортеж військовий
і Золотий Корабель Пераа.

Коли Човен наближуються до
чергового поселення – народ 
обличчям падає у прах земний.
А пропливає Корабель – встає,
поклони здійснює, співає гімни,
і з радісною втомою глядить,
як осяйне видіння лине далі.

Са теж стоїть на захиснім валу
із щільно утрамбованого ґрунту,
покритого кущами і травою.
Довкола нього нікуди ступити.

Всі зори втупилися на Ріку,
а Са уважно дивиться на місто,
що, крім небагатьох будинків знаті
і основних великих храмів, було 
розміщене з водою нарівні,
а в деяких місцях і трохи нижче.

Йому здається, що вода ось-ось
проникне через захисні редути
і стрімко потече до середини.
Та придивившись, бачить слід намулу,
який здійнявся над пінявим шумом
коричневої хвилі й розуміє,
що Річка почала повільний відступ.

Хлопчині жарко, Сонце невмолимо
пече побриту голову. Са зрить
в останній раз на Корабель царя
і кидає юрбу, збігає з валу.
Са прагне повернутися в сади,
до вчителя Раі, і розпитати
навіщо Пераа пливе Рікою.

Са хочеться, щоб разом з Пераа
на Золотім Човні плила і Таду,
як називав царицю він колись.

4
На невеликім троні юний цар.
Побіля нього, нижче, Нефертіті.
Аменхотеп приймає привітання.
Він незворушний, зрідка головою
кива у відповідь палким промовам.
І раз за разом просить із підлоги
розпластані підносити тіла.
Та, переситившись усім цим, робить
правителю сепату знак і Деді
спиняє нескінчений тік до зали.

Цар хоче відпочити від дороги.

Коли і Деді йде, невдовзі, геть,
цариця радісно встає й підходить
до геть пригніченого Пераа.
“Не вірю! - ми позбулися усіх.
Що будемо робити далі - спати?
Я хочу притулитися до тебе.
Чи може відшукаємо Раі, 
хай відповість, де пропадав так довго?”

М’яке гойдання опахал і тиша
нарешті повертають Пераа
бажання жити й далі в цьому світі.
Він обіймає талію дружини
і дивиться в її прекрасні очі:
“Ти скучила за вчителем моїм ?”

“Чому твоїм, о Мудрістю Безмірний?
Чи ж не мене колись навчав Раі?
Чи не зі слів жерця тебе пізнала
і полюбила образ твій, мій царю?!
Тож він є наш, нехай його закличуть!”

Аменхотеп встає і йде від трону, 
веде з собою до вікна дружину. 
“Дивися, гарно як у цього Деді!
Але усі за нами тут слідкують.

Я думаю, позбувшись нещодавно
принизливого нагляду Амона,
ми не повинні загубити пильність.

Потрібно діяти вкрай обережно.
Згадай, як матір наставляла нас.
Коли жерця закличемо прилюдно,
то виникнуть у ворогів підозри,
і стануть підслуховувати нас.
А будемо відвідувати храми,
тоді і поговоримо з Раі.

Я зараз лиш тебе хочу, царице”.
Вона всміхається і мружить очі,
і тулиться до плеч Аменхотепа.

Подружжя переходить в залу спальні.
Минають ряд могутніх охоронців.
Царева гвардія стоїть повсюди.
Аменхотеп по регентства роках
не довіряє ні жерцям, ні знаті.

5
В саду за храмом Тота, у тінистім,
любимім Менесом затишнім місці
незвично людно, і водночас тихо, -
тому, напевно, що немає знаті,
і шумних друзів, і гучних співців, 
а воїнам царя не до розмов.

У гарній, вкритій квітами, альтанці,
на грубій лаві - цар, його дружина, 
навпроти Менес і Раі. Жерці,
приховують глибоке здивування -
сидіти поруч з Пераа у Кемет
не доводилось певно ще нікому.

Аменхотеп і Нефертіті раді,
що вже нарешті вчитель біля них.
Вони розповідають про важке
своє життя під пильним оком чаті,
що ледве дочекались повноліття,
що час настав для помсти і для змін.
І юний цар цілком серйозно просить
у непростій цій справі допомоги.

“Я довіряю вам, бо ви Рех Хету, 
зростили у собі любов і мудрість.
Поїдете зі мною, разом ми
швиденько наведемо лад в країні!”

Жерці кидають зори сторожкі
і враз, немов домовившись раніше,
перед царем вклякають на коліна.
Аменхотеп уражено змовкає.

Раі здіймає молитовно руки:
“Величносте, я небо прославляю
за те, що ти сьогодні нами правиш!
Дозволь же вкрай смиренним відповісти
підтримкою всім помислам Палацу.
Але чи маєш час почути нас,
бо розмір задумів у Пераа
є вищим за найвищі наші храми?”

Аменхотеп розгублений: ”Вставайте!
Ми  є володарями свого часу.
Що хочете сказати - говоріть,
а ми, як учні, будемо навчатись.”

“Великий Дім! бажаємо одного” -
на цей раз до царя звернувся Менес, -
“Аби готуючи відомі зміни
Величність знала наші таємниці,
хоча би деякі, а там уже
нехай все станеться по волі Вищій.”

“Розповідайте ж!“ - цар кидає погляд
то на Раі, то на жерця старого.
Вони ж мовчать, немовби у задумі.
Затим Раі говорить вкрай спокійно,
незаперечним й шанобливим тоном,
про те, що з’їсти невідомий плід 
не значить зрозуміти щось про нього,
не значить скористатись в повній мірі
отриманим від дружньої руки.

“Потрібно взнати дерево і грунт,
умови проростання, дозрівання,
й багато інших хитромудрих знань.
Тому назвати таємницю – мало,
її не менш важливо зрозуміти.
А окрім того, ще й  зуміти взяти.
Якщо Величність прагне увійти
до таємниць скарбниці – необхідні
очищення, молитва і покора.
Інакший шлях здобутку невідомий.

Відповідатимемо й ми за це,
такою мірою, що і в’язниця,
чи навіть смерть від катувань ніщо
у порівнянні із Судом Найвищим.

Ми  прагнемо допомогти Палацу
у справах добрих, праведних, великих,
проте для цього цар на певний час
повинен позабути Хто він є
і учнем увійти в світлиці храму.”

“О що ж, якщо недовго – цар готовий!
Що маю діяти, кажіть мені…”

6
Вже п’ятий тиждень Нефертіті сумно.

Подекуди проходячи з жерцями
до храму Тота бачить Пераа
в таємні отвори - Аменхотеп
в одежах білих, голений, слухняний,
здається загадково-невідомим,
помітно схудлим, та, однак, щасливим.

Частенько зустрічаючись в саду
з Раі цариця узнає про нові,
чергові дні розлучення із мужем.
Самотність змучує її настільки,
що серед ночі може прокидатись
і мріяти про чоловічу твердість,
а також потайки глядіти на
півголих воїнів, отих кушитів.

Бажання так охоплює її,
що зве служанок змащувати тіло.
Й вони уміло роблять все потрібне.

7
Аменхотеп сидить смиренний, тихий
на лаві перед втомленим Раі.
Жрець каже про важку дорогу вгору,
про різні небезпеки на шляху,
спокуси і важкі розчарування.

“А з кожним новим кроком є не легше,
а навпаки. Тому так і безлюдно
на перевалах мудрості. Чим далі,
тим урвища все глибші і все ближчі…

Втім, кроки мудрості не вимагають
від тебе надто видатних зусиль,
бо кожен призваний із нас робити
лиш те, що миле серцю і душі.

Чи ти повинен знати все і вміти?
Ні, не повинен, але скільки маєш,
настільки й віддавай. І знай – по смерті
оцінять якнайвище це уміння.
Бо головне не безкінечний пошук,
а творення, примноження життя.

А як із цим усім цареві бути,
раз доля склалась так, що він є цар?
Чи може він повелівати світом, 
чи може правити всіма, як Сонце -
дбайливо, неустанно і уміло?
Чи, навіть, знаючи усе – все зможе?

А по Закону, знаючи, повинен!
То що ж чинити – раз біда така
і ти є цар й довкола неподобства -
пожадливість, недосконалість, зрада,
гріховність, нерозумність і нечесність. 
Змести все зло могутньою рукою?

Але якщо б таке було можливе,
хіба раніше не зробили б цього?
Наприклад, сам Атум, або Усер.

Повинен цар задуматися добре
і зрозуміти, що йому по силі.
Звичайно це - відмовитись від злого,
оточення своє зробити чистим,
до Сонця повернутися обличчям,
знайти свій храм, та не карати тих,
хто в інших храмах серцем спочивають.
Ніколи не творити власний суд -
хай роблять це призначені для того -
проте неправедність у міру сил
довкола себе виправляти можна.

Згадай усе, що говорив колись
учитель учню в Сонячному храмі,
і пам’ятай – людей не переробиш.
У кращому випадку сам собі
допомогти зумієш, та одначе
і в цьому не спирайся лиш на себе, -
приходь сюди, бо є такі хвороби,
які не вилічиш ніде, крім місця,
де служить люблячий тебе учитель.

8
Раі та Менес у напівпітьмі
таємного приміщення під храмом
говорять про шляхи Аменхотепа.

По тридцяти добах м’якого посту, 
щоденного навчання, та нічних 
посвячень обрядових юний цар
відчув себе доведеним до краю,
та в голові його таки світліло,
і наміри скидались на розумні, 
про що йому сповіщено було
укупі з тим, що вчитись поки досить.

Цар виглядав безмірно радий цьому.
У першу чергу скінченню навчання,
а ще тому, що бачив скорі зміни.
“Не буде жодних війн, не буде крові,
в країні розпочнеться рух до світла!”
Розсердився, звичайно, на жерців,
з ним не бажаючих іти у владу.
Та врешті-решт з їх мудрістю згодився.
Не можна ж розвернути плин Ріки, 
по силі трохи виправляти русло.
Домовився із Менесом утім
про керування будівельним ділом -
про зведення столиці та палацу 
в новому і безпечнішому місці.
А вчителю поблажливо дозволив
по багатьох роках мандрівок дальніх
спокійно прислуговувати в храмі.

“Ти думаєш цар спиниться на Ра?” –
питає раптом Менес у Раі, -
“Дивися, як цікавиться Атумом,
яке близьке йому Одне Начало.
Цікаво, чи колись він зрозуміє,
що і одного тільки не існує,
і все живе тече у Нескінченість.”

Раі глядить здивовано на нього:
“Не знаю. Певно ні. Я сам, о Менес,
у сказаному щойно маю сумнів.
Ти мовиш - кожен попаде туди,
куди іде і по заслугах своїх.
Я згідний з цим, але що місць таких
нескінченно багато, звідки знаєш?”

“Тобі, Раі, потрібний час і спокій.
Пізнаєш ще багато таємниць.
До всього доростеш ділами й серцем.
Звичайно, в світі цьому ми в єдинім, 
прекраснім тілі нашого Творця.
Він милостиво захищає нас, 
дає їду і простір для зростання,
та далі, мій Раі, можливе різне.
І ми ще поговоримо про це.
А щодо Пераа - він хоч і юний,
та має розум і хороше серце,
й багато істинного візьме звідти,
боюсь лише хвороба заважка.

І ти Раі за ці останні дні,
помітно притомився, як і я.
Іди до Са, йому без тебе сумно.
Та перед тим помолимось разом.
“О, будь благословенним Світ Творця.
 О, будь благословенним, краю Кемет…”

Раі, схиливши голову, виходить.
Йде в роздумах, зустріті на шляху
вклоняються йому жерці і жриці,
і він у відповідь киває їм.

Побіля храму видно юрби люду.
Побачивши Раі вони стихають.
Якийсь старий виштовхує вперед
свою дочку з дитиною малою.
Вона вклякає, просить, щоб почув.
Дитина на руках вчиняє лемент.
Раі всміхається до них. Нарешті!
Сьогодні так, як те повинно бути.

Довкола храму вже нема солдат.
Цар повернувся в ложе до цариці.

9
Бажаюча геть іншого красуня
уважно слухає Аменхотепа.
Цар вкрай обурено говорить про
жерців із Уасету, що змінили
величнішого бога Ра – Амоном.
“Злочинність, розкрадання і підміни, 
повсюди лиш жадоба до багатства,
а хто нажерся вже, той прагне влади!
Повинні ми з тобою це спинити.

Спочатку повернути справедливість:
із сина Хапу зняти титул чаті, 
ним має бути жрець Верховний Ра, -
відкинути підступного Амона
від змученого цим сусідством Сонця.
Хай знову верховодять храми Ону...”

“Не хочу, мій Палаце довгожданий
аби при тобі знову став чужий” -
Цариця лащиться до чоловіка, -
“Чому не наш Раі, чи хоч би Менес.
Як можемо ми іншим довіряти?”

Аменхотеп протяжно видихає
з грудей повітря: “Важко Нефертіті.
Традиції не в силі ще змінити.
Але Амона скинемо вже завтра!
Хоча одного цього вкрай замало -
повинні ми людей нових набрати.
Не можемо спиратися на тих, 
які раніше були проти нас.

І, врешті-решт, чому обов’язково
я маю опиратися на знать?
Нічим багатії не кращі бідних!
Скоріше навіть гірші, бо крадуть,
вступають в змови, і купляють суддів.
Хто думаєш керує обкраданням
могил царів, як не жерці, не знать!
Раі я довіряю, він говорить,
щоби сміливо брав на службу люд
з дрібних торговців, воїнів і навіть
з отих хебреїв, що товчуться в місті.
Він звів мене з одним із них - з Янхаму.
Я взяв його прислужником своїм.

Що бідні, то не страшно, - все їм дам,
аби лише виконували волю!
Мою, а не кривавого Амона.
О, як мені позбутися його, -
повсюди він, як лиходумний Сет.
І навіть в імені моїм сидить!
Колишнім імені! Віднині годі!
Звіть всі, кому дозволено, мене
лиш у походженні від бога Ра!

А ще потрібен нам новий Палац,
куди з кубла зміїного ніколи
не дотягнулися б криваві руки.
Не можемо ж ми вічно жити в Деді. 
Тим швидше треба нам побудувати
твоє і моє місто, місто – сад.
Раі і Менес в цьому допоможуть.

Казали, що покажуть добре місце,
розміщене якраз посередині
між Фасетом і Оном, Верхнім й Нижнім.
Як тільки упаде вода - туди
на колісниці золотій поїду,
разом із ними й розпочнемо врешті.

Яку дамо столиці нашій назву?” -
Аменхотеп глядить на Нефертіті,
що тулиться грайливими губами,
й всміхається: ”Про що ти тільки мислиш?
Ну добре - йдемо, йдемо, моя люба.
Вершаться видно справи тільки в ліжку,
у ліжку нову назву й доберемо.”

      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки