1
“Повинні всі нарешті зрозуміти,
що наш Отець Великий, Милосердний,
не проживає ані в шумі бою,
ні між скривавлених жертвоприношень.

Примхливі, мстиві і страшні боги,
надумані жорстокими для зиску –
з пітьми породжені в пітьму й пішли.

Атон в красі ж природи, серед квітів,
дерев, птахів і, врешті, поміж нас.
Він є любов, яка дитину родить,
і щоб не плакала - її втішає.
І я обидві землі над Рікою
навік сповию радістю й любов’ю.

А в Ханаан  військами не підемо,
залагоджуйте справи тільки миром”, -
і Ехнатон рукою відсилає
кількох сановників із зали геть.

Янхаму щось шепоче Пераа,
і той, в задумі, закриває очі, 
затим встає із трону. Всі присутні
схиляють голови й чекають доки
Величність пройде, щоби йти услід.
Раі пригадує, не так давно,
лежати довелось би на підлозі.
Сьогодні все по-іншому, незвично. 


2
На вкритому сяянням Ра балконі
цар і цариця, їх малі дівчатка.

Прекрасна Нефертіті видається
стурбованою чимось, Ехнатон
її, за талію обнявши ніжно,
цілує в повні і чуттєві губи.
Дівчатка туляться до ніг царя
й теж вимагають ніжностей від нього.
Він присідає й обіймає їх.

Внизу, попід балконом, велелюдно.
Знать у святкових дорогих одежах,
однак без амулетів і оздоб,
як, власне, і подружжя осяйне.
Цар, у державі стримуючи чванство,
заборонив коштовності носити.

Раі подобається простота
і смак тонкий, що лине від престолу.
Звичайно, в першу чергу в цім повинна
цариця, розуміюча красу,
проте і міри відчуття в царя
нагадує про вищу справедливість.

3
Нарешті осяйна сім’я зібравшись
почати церемонію підходить
до стінки, що оточує балкон,
вітає посмішками радий люд.

Одягнутий у біле хор жерців
співати починає гімн Творцю,
який, як кажуть, написав недавно
сам Пераа, надихнутий Атоном.
“О мить чарівна, як у небі сходиш,
безсмертний наш Атоне життєтворцю!

Ти лиш з’являєшся на виднокрузі -
і тоне все в небаченій красі,
і сяєш ти з далечини над нами,
і землю – витвір свій прекрасний, ладний,
руками-променями ніжно пестиш.

Як Ра, Ти полонив народи світу
і міцно їх зв’язав любов’ю серця.

Для нас ти небожитель недосяжний,
а світло життєдайне щедро ллєш,
і кожен день, то слід ноги твоєї.

Коли спускаєшся надвечір ти, 
тьма падає на Землю й світло тане.
Закутавшись із головою люди,
в оселях своїх мирно засинають, -
не чують навіть того, що поблизу
добро нажите в них крадуть злодії,
вилазять з лігвищ леви і гадюччя.

Пітьма сідає і земля німіє,
бо спочиває втомлений Господар…”

Із хору виступає старший муж
у шатах золотих, його сьогодні
ввести повинні в сан першожерця.
Він голосно і гарно тягне басом.

“Коли ж встаєш ти кожний день уранці
і світло нам несеш своє Атоне,
тікає враз налякана пітьма
під поглядом твоїм огненнозорим.

Обидва краї наші повстають -
із забуття вихоплюються люди,
вмиваються, одежі надягають,
з любов’ю руки зводять до небес.
А після вже беруться за щоденне.

Худоба на пасовиська іде,
дерева і трава сміються ніжно,
ягнята стрибають, неначе в танці,
птахи щебечуть у кущах та плавнях,
вславляючи Тебе маханням крилець, -
злітають всі, хто вміє, у повітря.

Тепло Атона їм дає життя…”

Хор мелодійно й гучно тягне пісню.
Сам Пераа підспівує йому,
а люд довкола сплескує в долоні.

“Пливуть човни по Річці вниз і вгору, -
дороги оживають, як засяєш.
Стрибають риби, збуджені промінням.
Й Велике Море світле, наче небо.

Тепло Атона всім дає життя…”

4
Голівки зовсім ще дрібних принцес
стирчать над парапетом - між подушок 
різноманітних кольорів і форм -
їм так цікаво, радісно і смішно.

Колони поруч ніжно обвивають
барвисті стрічки і гірлянди квітів.
Принцеси бігають до них раз по раз
і нюхають, заплющуючи очі,
так вчила мати їх ловити запах.

Двірцеві слуги плавно підіймають
і опускають над усім Сімейством
на довгих чорних древках опахала.
Привезені колись із Пунту пера
великих, нелітаючих птахів,
фарбовані у пурпурне й блакитне,
мов крила долі м’яко коливають
над Пераа уранішнє повітря.

Понад майданом урочиста тиша.

Співання кінчилось. Бас на колінах,
і цар, пухкеньку витягнувши руку,
дає жерцю велику владу сану.

5
Цар задоволений, що уладнав
всі необхідні справи і нарешті
гулятиме в саду з Раі.
Вони
ідуть із офіційного палацу
в палац домашній, де, окрім родини,
жили найближчі друзі Ехнатона,
і де в саду, в будиночку гостей ,
як завжди, зупинився і Раі.

Жрець каже Ехнатону, що на жаль
хвороба Тейє лічиться погано
і вся надія на Творця: “Вже скільки
Він місяців їй дасть, то стільки й буде
цариця-мати в цьому світі з нами.”

“Я був у неї вчора. Моя мати
просила, щоб її я поховав
неподалік від батька, у Долині.”
Цар опечалений, глядить понуро.
Мовчить. Жрець в роздумах, затим говорить
царю про своє враження від гімнів,
бо справді насолоджувався ними.

Поблизу голосно сміються діти.
Почувши голоси знайомі Цар
звертає прямо в зарослі насаджень.
Вони ідуть між запашних кущів,
підстрижених мов кулі, напрямки,
на щебетання діточок й виходять
до однієї з паркових галявин.

Посеред неї невеличкий став.
На бережку всі три цареві доні -
біжать наввипередки. Вслід за ними,
неначе тіні, поспішають няні.

Дочка найстарша враз встає й вдає, 
що бігти їй набридло і тепер
вона бажає квіточки збирати.
Середня і найменша підбігають
і падають в траву біля сестрички.
Відхекуються спершу, а затим
й собі уже букетики складають.

Захоплені збиранням не відразу
і помічають, що найстарша знову
від них тікає. Врешті за сестрою
пускається середня, а найменша,
не бачачи їх втечі, ще сидить.
Та за якусь хвилину вже маля
встає й шукає, де її подружки.
Вони сховались за кущем й дитя
щосили відкриває рот й кричить -
але беззвучно - чути тільки няню,
що пропонує дівчинці забавку.

Та мить минає і зринає крик,
такий нещасний, що Раі здалось,
неначе хтось його вхопив за серце.
Сестрички вибігають з-за кущів,
біжать назустріч меншенькій, ще хвиля,
всі обіймаються, злітає сміх.

Цар теж сміється: “О, Раі, повір,
не був би я правителем, а тільки
цих милих шибениць щасливим батьком,
то й цього було би для мене досить.”

Жерцю здається, що в словах царя
присутній невловимо тонкий сум.
Він дивиться в обличчя Ехнатона,
одначе там одна любов і втіха.

Вони відходять знову за кущі
і йдуть до павільйону, де між няньок
стоїть цариця з немовлям в руках.

Цар зупиняється в задумі і
бере жерця під руку: “Знаєш,
Творцеві дякую і за дружину,
вона є справжнім другом і дорадчим,
й матусею малечі цій крикливій.
Без неї не зумів би поєднати
державну всю щоденну маячню
і працю над молитвами Атону.

Якби я міг, скажу тобі відверто,
усе правління передав би їй,
займався би служінням…”
                                     
“Милий мій,” -
Раі здіймає руку Ехнатона, -
“Чому ж би ні? Таке цілком можливе,
твоя рука, ти нею і положиш
на Нефертіті сан свій - Пераа.”

“Так просто? Що ж це не прийшло мені…” -
цар важко тре долонями обличчя, -
“Хіба дійдеш до всього сам. Спасибі.”

6
Цар спочиває в кріслі на терасі.
Розпитує Раі про справи в Оні,
про школи, де вже пару років вчаться
служителі майбутні нових храмів.
Його цікавить, що там у Гошен,  
чи так усе, як мовить те Янхаму?

Жрець каже, що із пастухами важко,
бо в них ще більша каша в голові,
аніж у найтемніших бідняків.
“Це їхній звичай, милий Пераа,
хто би не правив у країні Кемет,
усі вони -  і діти, і мужі -
у першу чергу слухають старійшин.
А ті тримаються старих традицій,
які на щастя сильно призабули.
Інакше б нам з Янхаму не вдалося
ніяким чином вговорити їх.

Навчаються щоденно, хоч не знаю,
коли нарешті трохи просвітліють.”

“А може”, - каже Ехнатон, - “Закрити
всі інші храми і заборонити
не тільки службу правити богам,
як це повсюди діється таємно,
а навіть згадувати їх в письмі?
До речі, в нас таке важке письмо,
давно прийшла пора його спростити.
Усюди вже полишили малюнки
і тільки ми плетемося позаду.

Мені писав ти, що в Сідоні, Тірі,
є власне, не малюнкове письмо.
І нам таке потрібно розробити.
А то малюємо значки та знаки,
і знаки понад знаками, це складно.
А ще малюють сонмища богів.
Як може вірити народ в Атона, 
коли на кожнім кроці ці боги,
і маги, що обманюють-гадають?!

Ось чим у нас займаються - повсюди
і панцири від черепах, й верблюжі,
й баранячі лопатки, і дощечки.
Що можна взнати з тріщинок на них?
Як можна передбачити майбутнє?
Як можна вірити в такі дурниці?
А ні, - довкола вогнища і маги,
і зріє на вогні магічна страва.

Вже завтра видам своє повеління
про заборону в Кемет всіх гадань.
Хай значення шукають в мудрім слові,
а не у випадковості, обмані.”

Раі схиляється: ”Це мудра думка,
покінчити з гаданням на кістках -
направити людей до змісту слова,
вести від нижчого до вищих сфер.
Одначе обіцяй, о Пераа,
що ні одного не зачиниш храму.
Що власноручно не даси наказу,
який би дію суду підмінив.
Погане робиться і легко й швидко,
а добре - важко і повільно вкрай.
Та чи з-за цього варто турбуватись -
таке життя, такі його закони.

Не можна сліпо діяти мій Царю, 
зображення богів заборонивши,
позачинявши храми, - здіймеш бурю.
І буря ця ударить, мов хамсин,
і налаштує люд супроти тебе.

Людина може все - у порівнянні
з твариною. Та чинить часто те,
що не корисне, а шкідливе їй, -
в природі тільки люди чинять так.
Утримайся, прошу тебе уклінно.
І поверни свою велику силу
на допомогу немху, безземельним.

Податків дійсно стало менше, та
все інше залишилося, як завжди…”

У Ехнатона на обличчі подив.
“Раі, ти певно хочеш, щоби всі
довкола жили гордо, мов царі,
і працювали лиш самі на себе?
Але в скарбниці стане зовсім пусто, -
сановників підкуплять вороги,
і мої воїни підуть на мене.

Хіба моя сім’я, мої дівчатка,
чи діти вірно підданих мені,
повинні постраждати за примару,
яку ніхто не встигне і відчути?
Чи можу свого друга Хоремхеба , 
що віддано командує військами,
судити за відношення до немху?
Чи дратувати отаким втручанням
правителів численних областей?
І все це у часи, коли почав я
велику справу волею Атона.

Я розумію, звісно, ти бажаєш
зробити існування справедливим.
І скільки часу піде і зусиль?
Тут не одне життя цареве піде,
а я повинен досягнути цілі...”
 
“Мій любий Пераа, усе що хочу,
назветься успіх доброти твоєї.
І мої очі дивляться на Кемет
і хочуть відшукати ту твердиню,
на котру ти опертися би міг
і виконати задум свій величний.
Та крім Творця й небагатьох, як я,
у всьому відданих тобі людей,
на жаль, не бачу, поки що, нічого.
Отож терпіння любий Ехнатоне...”

Та Пераа розгніваний. Бажає
аби Раі вже йшов відпочивати,
бо мовить наче той безсилий дід,
якому спека голову нагріла.

7
Тремтіння вечора. Здаля, від храму
понад Ахатетоном лине спів.

По вулиці процесій, від палацу
у світлі Сонця мчить на золотій
розкішній колісниці Пераа.

В руках у нього віжки і батіг.
Він поганяє ним баских коней,
прикрашених пером. 
Слідом за ним,
на власній колісниці Нефертіті.
Позаду ціла низка колісниць
з царевими дочками і людьми,
чий успіх так залежить від царя.

Обабіч колісниць біжать солдати,
озброєні неначе перед боєм,
тут і бородані хебреї, і
кушити темношкірі, і лівійці.
А за рядами фінікових пальм,
з обох боків дороги різний люд
вітає Пераа, його сімейство.

З будинків вибігають тут і там
на вулицю прислуга, дітлахи,
та надто пізно - цар уже далеко.

8
Святилище нагадує Раі
старий храм Сонцю біля Уасету.

Учитель Менес було повідав,
що форми спланував такі на пам’ять
Раі та Ехнатону про минуле,
та ще, звичайно, і тому, що так
повинні молитовні будуватись.

Довкола храму лінія солдат
притримує цікавих городян.

Цар Ехнатон виходить з колісниці
і йде до входу, де його чекають
служителі, стоячи на колінах.

Хори розпочинають привітання.
Ритм вибиваючи на тамбуринах,
танцюють юні, радісні дівчата.

Вони прекрасні, рухи їх приємні,
а в поглядах палає плоті жар.
І Пераа горить вогнем жадання,
та не дівчаток бачить, а служіння,
і поспішає втішитись в молитві.

9
Цар і цариця перед олтарем,
покритим квітами і овочами.
Ллють на вогонь оливу дорогу.

На Ехнатоні лиш м’яка спідниця,
приховуючи хворобливі ноги
вона спадає майже до підлоги.
Від пояса звисають вогняні,
у колір пурпуру, шарфи широкі.
Цариця вбрана у напівпрозоре.
На талії вузькій той самий шарф,
що і у чоловіка. Руки голі -
прекрасні і без золотих прикрас.

Хоча царі останні в Кемет мали
дружинами красунь-принцес Мітані,
цариця нинішня украй незвична.
Так сильно відрізняється вона
від дів місцевих, навіть ханаанських,
що неможливо відвести очей.
Здається, вся вона в богослужінні,
утім, раз по раз, поглядом летить
кудись, поза Верховного жерця,
що перед нею здійснював поклони.

Там, за старим Мерірою, уклінно
молитви мовить помічник його, -
колишній жрець із храму Ра у Оні -
достойний Семнехкара. Молодий,
проте розумний і приємний муж.

Навчався в храмі Тота лікуванню.
Усі останні роки тут, в столиці,
навчає різному царевих доньок.
І судячи по тому, що цариця
йому дарує погляди жагучі,
далекі молитовного служіння, 
у Семнехкара світле майбуття.

Раі пригадує, три роки тому,
йому жалілася цариця, що
так рідко Ехнатон її голубить,
що весь віддався ловам і молитві.
Й вона не знає, як їй жити далі.

Напевно, що відтоді вже не плаче.
Жрець їй, було, порадив за найкраще
сльозами не чіпати Пераа,
аби не ранити його єство.
Самій шукати вихід почуттям,
виходячи із тонкого смаку,
пристойності, законів і традицій.

“Що є любов, моя царице мила, -
вона багатогранна і буває
єднає інколи в чарівне ціле
таких людей! Тут правило святе, 
якщо життя від цього розквітає,
то там, де ця любов, нема гріха…”

Позаду за батьками дві принцеси -
наспівують гімн богові Атону,
й торкаються подеколи до струн
дитячих, невеличких зовсім лір.
Допомагають їм музики старші.
Їх семеро – товстенькі і в літах.
Під семиструнних арф м’яке звучання
вони співають Богові й цареві.

Дівчатка інколи ще забувають
слова потрібні, та в обличчях світлих
мрійливість і старання - видно їм
служіння в храмі вельми до вподоби.
До того ще й сестрички наймолодші
лягають зараз спати у палаці.
Завидують, звичайно, тут так добре,
як виростуть, то стануть поруч з ними.

10
Раі в задумі. У п’янких обіймах
нічної тиші дивиться у сад.

Поза його спиною вхід у дім -
темніє не прикритий полотном, 
туди летить всіляка комашня,
та жрець байдужий до її укусів.

Виразний місяць грається з простором,
вирізьблюючи нові й нові тіні,
і деякі з них раптом оживають
і насуваються - з бряжчанням зброї,
ходою міцнотілих охоронців.
З-за їх шеренги виринає жінка
і ковзає поспішно до жерця.

“Раі, це я,” - від Нефертіті пахне,
мов цілий сад ввібрався у букет -
і розпусканням вранішнім, і денним
насиченим диханням, і вечірнім
тонким звабливим запахом любові...
“Ти бачив Семнехкара, бачив, як він?
Сьогодні, на вечірній службі в храмі?
Він правда може бути добрим другом,
виховувати донечок моїх?”

Раі всміхається й бере в долоні
протягнуту до нього ніжну руку.
Цариця присідає біля нього
і тулиться всім тілом до плеча.
“Сказала Ехнатону, йду до тебе,
та він увесь в складанні нових гімнів,
рукою відмахнувся, - не турбуй.
Чогось на тебе сердиться сьогодні.”

Жрець тішиться, - її прихід для нього
приємна несподіванка, на жаль, 
так рідко видається зустрічатись:
“Дівчатка в тебе милі, як і ти...

Служитель Семнехкара саме той,
хто і догляне добре і навчить.
Я радий, що моя цариця вміє
знаходити найкращих поміж нас.”

“Раі, Величність каже  незабаром
розділить трон правителя зі мною,
він зможе так з Атоном бути більше,
а я прийматиму гостей, послів, 
вирішуватиму всілякі справи...
Ти думаєш я справлюся із цим?”

“Звичайно, о прекрасніша з жінок,
коли не любиш проливати кров
не так вже й важко управляти Кемет,
а ти хороша, добра і розумна...
А що стосується служіння Богу, -
мені цареві гімни до вподоби, -
життя, здоров’я, сили Пераа.

У храмі було нині так велично,
але водночас і спокійно, світло, 
і відчуття, що поруч з нами Менес…”

Прекрасна, під прозорим газом жінка
пригадує, що Менес їй наснився,
і Са також: “Раі, де братчик мій,
куди сховав мого дружка малого?”

“У нього зараз є важливі справи, -
допомагає в області Гошен
жерцям навчати дітлахів і старших.
Його там люблять - він гордиться цим.
Так сильно виріс, що і не впізнаєш.”

      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Хамсин - сухий гарячий південно-східний вітер в Північній Африці з кінця квітня до початку червня (40 днів).

Атон (др.єг.) - початково бог сідаючого сонця, сонця на заході, пізніше в часи Ехнатона набув абсолютного монотеїстичного значення, - перший відомий достовірний факт монотеїзму.

Анкх (др.єг.) - ієрогліф життя, в виді хреста з кругом нагорі. Символ божественності, - атрибут богів, який вони вручали царям.

Ахатетон (др.єг.) - буквально "Місто Сонячного обрію", столиця древнє Єгипетського царства з 1370 по 1350 роки до Р.Х.

Ахет (др.єг.) - повноводдя, водопілля.

Ехнатон (др.єг.) - буквально - "Щит Атона" - Аменхотеп IV, узявший нове ім'я при зміні віри.

Хоремхеб - колишній друг Ехнатона, владний воєначальник стає Пераа (1340-1324 роки) чи не найпершим відрікається від Атона, нищить сліди "єретика".

Гошен - (Гесем) область в південно-східній частині дельти Нілу.

Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки