* * *
Напрочуд чудовий ранок
Для Вашої толерантності
І для моєї радості -
Бути для Вас
коханкою.
Холодна вода не кінчиться
На кінчиках Ваших митей.
Кажу ж бо,
Вам дуже личить це -
Вічно мене любити.
Може.
Двері зачините?..
чинно прогнавши протяг,
потім ще стану причиною
Вашого антипотягу…
…Іще раз… і, певно,
досить…
Роси, покоси, блискавки…
Кажете, хтось голосить?..
Не бійтеся - хмари високо.
Проводите? Добре, дякую.
До зустрічі.
Чи - до річі.
Але умова:
не плакати.
Бо я Вам - не Беатріче.
До ранку - "до неба раком".
От так Вам і треба,
впевнений!
Проводите?
Добре, дякую.
До зустрічі.
Так. Напевно. 06.2003
* * *
Інет не працює. Кінчений “кенон”.
Ну як передати тобі свої вірші?!!..
Може, заїдеш сьогодні до мене,
Трохи пізніше?..
Маю три види зеленого чаю,
Цукор і сіль,
і спокусливу темінь,
Для повного кайфу не вистачає
Вічної теми.
Можу напам’ять себе почитати
(Власне, я інших уже й не читаю).
Не переймайся, бо адресата
Насправді немає.
Кажуть, я іноді надто трагічна,
Вічно серйозна і трохи примхлива.
Але, як бачиш, моє обличчя
Дуже щасливе.
Це все тому, що я класна акторка….
Може, розтягнемо вечір недільний
Трохи надовше -
аж до вівторка -
Поки я вільна?..
30.10.03
* * *
Загуби моїх снів незвичайні причали
Щоб мовчали в печалі берегів міражі
І щоб зорі ясні й навісні зустрічали
І водили у сни неземної душі
То - далеко і так непримружено-видко
Але швидко заввидки не встигти до снів
Забери моіх днів недопрядені нитки -
Зшитки слів і думок від зірок-міражів...
* * *
У задумі ліси і холодні колоди
Що оселями стали
Для заблуканих духів
Вічні душі дерев
Яких порубали
Дужі сонячні душі
Дужі сонячні руки
Вони ходять самі
І блукають укупі
І ховаються там
Де лукавлять криві
Вічні душі дерев
Такі непідкупні
і без тіла живі...
"Я ПИСАЛА ТОБІ НА ЗАТЕРТОМУ ВІЧНІСТЮ КАМЕНІ..."
Я писала тобі на затертому вічністю камені, Я виймала перо із чорнильних і димних небес, Я молилася снам і гукала словами сакральними, Проклинаючи ніч, проклинаючи всесвіт увесь. Як блукальник, закинутий часом і долею, Як безсмертник зі скринею мертвих імен, Я стояла з граніту, я стояла із льоду і холоду В білій магії рун, в таїні пірамід і дольмен. Я була скрізь і всюди, я бачила рай і могилу. Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев. І згорала в мені моя Віра, Надія і… Сила, А Любов залишалась горіти, як німб у старих королев. Ти мене не почув, ну а бачитись нам не пристало, Тільки погляд із подивом тихо повз мене минув. Я – німа, бо про щастя ми тільки мовчали, Я – сліпа, бо ніколи ти зрячим не був. Розлилася загублена ніжність в чужому світанку. В кожній чаші для мене – єдиний маленький ковток. Я, напевно, - твоя чергова і смішна забаганка, Ну а може - якийсь-необдумано-впевнений крок. Зупинитися варто і трохи побити поклони, Певно, десь за горами захований вічності храм. Це – мені. А тобі – трохи щему в безсонні І тупу меланхолію ще не розіграних драм. Навіть зорі, здається, лишились придавлено-давніми, І на небі життя – мов застигло в чеканні орбіт. Я писала тобі на затертому вічністю камені. Я любила тебе, як повітря, як сонце, як світ…
* * *
Самотній сум розіп’ятої пятниці, Зітхає день у сутінках годин, Бо він один. Нема йому порадниці Над мороком непрощених провин. Зітхає день.Не плаче – лиш зітхає, Бо хмарам сліз проронених шкода. Чия біда У тім, що затихає Комусь привиджена часу хода… Комусь намічена на серця матриці. А втім, зітхаючи, і день, і ніч Із протирічь Розіп’ятої п’ятниці Тікають в сон суботніх протирічь…
НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ
Розсипані іскри ватри По світу, немов байстрята… Завтра – Різдвяне свято Буде хтось зустрічати. Шабашем відгуляю Оргій відьомських коло. Відьма – та, що все знає Зараз або ніколи. Відьма – це я… Бачиш, Плига вогонь вгору? Кожна іскра – як значення Вдачі чужого горя. Я ж байдужа до горя… Гей, мої потерчата! Нумо на Лису гору, Щоб як слід погуляти! Ніч така фантастична, Ніч – пречисто-нечиста, Правда, якось незвично: Шабаш відьомський в місті. Гей, мої потерчата! Гей, русалки-чаклунки! Вам не варто шукати Шамбали для рятунку. Шамбала – це омана, Це – буддійська міфічність, Отже, сил вам не стане На скитання одвічні. Краще линьте на Лису! – Місяць вкаже дорогу… Ніч народження біса В день народження Бога.
* * *
Розмовляють мої люстерка
Між собою в нічну годину,
І якась посолоджена терпкість
В незбагненності часоплину.
Відзеркалення - наче втрата,
Я розплачуюсь за хвилини,
Та люстеркам не розгадати
Таїни мого часоплину.
* * *
…А може просто дощ на скроні
Лягає краплями чуттів?
А може просто на долоні
У мене декілька життів?..
Одне, наприклад, для печалі,
А інше - радощів чи… снів.
В яких ні болю, ні відчаю,
В яких так хороше мені…
Вплітає ніч у павутиння
Мою загублену зорю.
Я безпорадна, як дитина,
На роздоріжжі доль стою.
І все вагаюся: кудою?
Адже на мапі три шляхи,
Три чіткі лінії, три долі,
Навмисне списані з руки.
* * *
Святославу
Відкидаючи сенс ілюзії,
Над колишнім сміються вплач
Випадково знайдені друзі
В парадоксі невдач і вдач.
Розкуйовджений день, як диво,
Бешкетує малим дитям,
І в потоках літньої зливи
Переплутує два життя.
Це, напевно, якесь спасіння,
Чи прозріння, чи… хтозна-як…
У народженні є воскресіння,
Дощ і сонце - хороший знак.
Теплі краплі у світокрузі -
Це пророцтво нового дня.
Випадково знайдені друзі -
Випадково чи навмання?
Це, напевно, якесь спасіння,
Бо інакше назвати як?
У химернім думок сплетінні
Дивна музика - добрий знак.
* * *
Грає в піжмурки блискавиця,
І на небі - пекельний німб.
То чиясь невідтята десниця
Лупить пальцями по струні.
То регоче пекельним ревом
Десь під хмарами сам Зевес.
Помирають звірі й дерева,
Помирає Всесвіт увесь.
Дай же, Господи, трохи сили!
Дай сумління і дай снаги,
Щоб сухою ногою ступили
На затоплені береги,
Щоб сміялись не в божевіллі,
І ридали не від гармат,
Щоб не стала труна весіллям
У агонії вічних свят.
Це - востаннє. Кресало креше.
І на небі - пекельний німб.
То чиєсь розкаяння перше
Залишає слід у мені.
* * *
Це якась правічність у здогадках,
Зупиняється вібротиск,
І у ритмах космічних сповідей
Сто зірок ув одну сплелись.
Там кохаються і милуються,
Може, навіть, чекають нас…
На якійсь невідомій вулиці,
В неузгоджений день і час.
Там, напевно, не знають прикрощів,
І не чують сонат журби,
І розносять усім по пригорщі
Із самого сонця хлібів.
Тільки якось не дуже віриться,
Що зірки навіки сплелись,
Що не вкриється небо сірістю
І не зникне усе колись…
* * *
Ти - не кентавр, а я - не амазонка,
Ми просто - звуки із високих веж,
Заховані в невидимих солонках
Солоних марень і солодких теж.
Моя емблема - вічність на долоні,
Твоя - гітарна порвана струна.
П'ємо вино, солодке і солоне,
І сміємось, сп'янілі від вина.
Ти - не кентавр. А, зрештою, навіщо
Нам повертатись у міфічну суть
Й чекати снів - невигадано-віщих,
Коли сніги назавтра заметуть?..
Не амазанка я, ну так вже склалось -
Не позбивать некованих копит…
Але чомусь на вежу поздіймались
І стоємо, розгнівані на світ…
Не поспішай прощатися з весною,
Вона ще верне й тричі проспіва…
Ти - не кентавр, але ти ще зі мною…
Не амазонка я, бо ще жива…
Не говори нічого, просто слухай:
Я - жінка із пророчого півсну,
Корись мені, немов стихійним духам,
Бери мою вогненніть і весну!
Ти не кентавр. В мені ж - задатки Єви,
А ще по краплі неба і води,
І всі сади, всі звабливі дерева
Нахабно просять: "Підійди сюди!"
Не говори, не думай, не сварися,
Бо все одно від мене не втечеш.
Ми - не казки і не птахи із висі,
А тільки звуки із високих веж.
* * *
Цей поцілунок - поза святістю.
І ми - багаті,
бо змогли
В багатті щастя запалати
Посеред сірої імли.
Цей поцілунок - мов дарунок,
Мов нагорода за …гріхи.
Але чомусь гуде фрасунок*
У гирлі гордої ріки.
Передчуття заупокою.
І непокоїть плин води.
Ти - за водою, я - з тобою
Пливу, не знаючи, куди.
Перепливаю всі сторіччя,
Які без тебе відбула,
І жду, що ти мене покличеш
В обійми вічного тепла…
Тону, не знаючи відчаю,
Стаю русалкою на дні,
І ти мене не помічаєш
На роздоріжжі водянім.
І стогне, тонучи, фрасунок,
В минуле ваблячи мене…
Та поцілунок - наче трунок,
Найкращий спогад про земне…
*Фрасунок (староукр.) - смуток, печаль, жаль, зажура.
* * *
В кожнім серці - великий простір
І тяжіння до висоти.
Ми з тобою - небесні гості
Для усіх неземних світів.
Зустрічають шалені ранки,
Пригощають святі вітри.
Я ж для тебе - лише коханка.
І нічого не говори.
Пролетіли мої орлята, -
Їм кохати ще не пора…
А у мене сьогодні свято -
Вирішальна фінальна гра.
Так у світі було спокону
Й, певно, буде іще не раз.
В беззаконні нема законів,
Але небо врятує нас.
Полетімо зі мною вище,
Де вітри і іще - вітри
Так благально-шалено свищуть…
Тсс… Нічого не говори…
ЗАЛИШАЮ…
Залишаю тобі ці небесні причали
Для спочинку душі,
для початку вершин.
Залишала тебе, як від себе тікала.
Ти ж мені цілий світ по собі залишив.
Моя мрія проста, та якась невловима.
Я в тенетах суцвіть, як планета в огні.
Я благаю тебе: будь моїм херувимом!
Посміхнися мені, відгукнися в мені!
Це так важко: мовчать
і не бачити неба.
Я мовчу і лечу - без очей і ночей.
Знову серце кричить,
знову хоче до тебе,
І пече його щось, -
так нестерпно пече…
Ти пробач мені біль.
І солоні полони
Сліз гарячих моїх, якщо можеш - прости.
Зникла гілка життя із моєї долоні,
Залишились на ній тільки крапки й хрести.
Залишаю тобі всі орбіти і зорі,
Всі озера й річки,
всі ліси і вітри,
І весну молоду - зачаровану пору -
Кращу пару тобі для твоєї пори.
Вибачай і прощай.
Поцілуй мене в губи, -
Як цілують отих, що міняють світи…
Залишайся мені найріднішим і любим.
Обіймаю тебе. Якщо можеш - прости.
ЧИ ЗНАЄ ВОНА?
Скажи, я хоч трішечки схожа на неї,
Чи ми з нею різні - як чорне і біле?..
Чи знає вона, що любові моєї
Ще стане на сотні твоїх перевтілень?..
Мовчиш…
Тепле дихання літньої тиші.
І сон, як дитя, на твоїм животі…
Чи знає вона, що ти мій - найрідніший,
Один і єдиний - на сотні життів?!..
* * *
Зустрічаєш весну на колінах
І сумлінно молишся часу,-
Швидкоплинні його хвилини -
Наче тлінне твоє щастя.
Дві свічі у веснянім храмі -
За здоров'я та вічний спокій…
А над ними свищуть вітрами
Двадцять два пержитих роки.
Чи попереду ще багато?
Котра свічка скоріше згасне?
"Я не вмію так сповідатись -
Несподівано і невчасно"…
Зустрічаєш весну шалену
У зеленім її намисті.
Ти ж сама, як весна, зелена
І, мов сонце, вся промениста!..
Чи попереду ще багато?
Чи багаття колись зотліє?
"Я не вмію не сподіватись
На здійсненність своєї мрії"…
Дві душі весняної пісні -
Сміх і туга у смугах днів.
У цім світі тобі затісно,
Мало місця й твоїй весні…
А хвилини летять невпинно
З точки відліку всіх віків…
"Я розгублена… Мов дитина,
Що згубила своїх батьків"…
* * *
Наснився сон - не на добро.
І ти мовчиш, як дзвони сону.
І гарячіш від сонця кров,
Яка ніколи не холоне,
Лоскоче серце і тече,
Дніпром впадаючи у море.
Та я чекаю, наче ще
Колись до мене заговориш.
Така наївна, як дитя,
Що щиро вірить в добру фею…
Розлука відстанню в життя -
Прадавній храм Гіпербореї.
Мій сон на зорянім снігу
Втішає натяком фен-шуя.
Та я роздмухану жагу
Ніяк дощами не вгамую.
Сумують весни за теплом
На тлі вчорашньої надії,
І, щоб не холодно було,
До себе кличуть чародіїв.
І шаленіють долі три,
Яких тобі не пережити…
І ти мовчиш, немов вітри
Мовчать, коли немає Вітру…
Чекаю трамваю - Їду до тебе вранці Я - Твоя жінка-потреба. Знаю, Що знаєш, Моє ім'я - Констанція, Тобто - кінцева зупинка Для тебе.
"Пасажири, звільніть, будь ласка, вагони. Поїзд далі не йде" До речі, Ти де?!.. Чому не стрічаєш свою
Констанцію?!.. "Виходячи із вагонів, НЕ залишайте свої речі" Ти ж знаєш: Кінцева станція…
* * *
Я відчувала: ти мене забудеш,
Закинеш вудку в море і підеш.
Але не знала, що спокійна буду,
Але не знала, що забуду теж.
Ховає місяць наші сонця в воду.
Стою, мовчу, дивлюсь, мов кам'яна.
Змиває вік забуту насолоду
Похміллям від розлитого вина.
Мара - це смерть. До смерти ще далеко.
А ти чомусь лякаєшся життів…
В мені сидить якась прадавня легкість
Іще ніким не звіданих світів.
І знову - відстань. Думаєш, що відьма.
А я ж насправді - миле янголя.
І ходять тіні, ходять тіні слідом,
Й ніяк не перевернеться земля…
* * *
Спиваєш з мене… й залишаєш -
На осміяння й самоту.
Але й у вічності межа є,
Допоки я лишаюсь тут.
Допоки слово - не залізне,
Допоки мрії - ще святі,
Допоки ми, такі нерізні,
Нарізно ходимо в житті…
* * *
Не поспішай. Посидь біля мене.
Може, я завтра піду в інший вимір.
Вимрій мене,
легкокрило-зелену,
Вимрій мене,
зорецвітно-незриму.
Хочеш, я буду до тебе мовчати,
Ніжно вустами торкатися тіла -
Так, як купальські
русалки-дівчата
Чоловіків лоскотати учили?..
Не поспішай. Я сьогодні спокійна.
Мрійно мене пронеси через повінь.
Вимрій мене, неземну, ненадійну,
Вимрій мене - для своєї любові…
* * *
Може, зняти полуду з очей
до полудня
І опівночі з гімном поховати все те,
Що між нами було
і чого вже не буде,
І на що так хотілось говорити "святе"…
Це - той імпульс,
коли забуваєш про дійсне
І спішиш два життя пережити в однім,
Це - за спокій душі
заспокійлива пісня,
Спів самотніх дівчат
та незайманих німф.
Це - усе і ніщо.
Скоро знову світанок
Нагадає, що сон - тільки терпкість вина.
В цьому винних нема.
Це - лише полустанок
І останнє "кохай" -
як остання весна.
* * *
Не молилась, не каялась,
не падала,
не плакала,
Не ходила в ніч
на Івана Купала
Шукати білого
цвіту папороті.
Не чекала, не сподівалася,
Не думала, що збувається.
Просто хотіла дізнатися,
цікавилася,
Що з дівчатами
невінчаними
трапляється…
І пішла у ніч - сама,
Без підкови осикової.
Загубилася.
Її досі з тих пір нема…
Не докликались…
Не молилася…
ЯКЩО…
Якщо буде у мене свій сад,
Посаджу в ньому наші дерева,
Хай липнево-п'янкий аромат
Увіллється в запах травневий.
Накупую маленьких риз -
Заведу янголят для втіхи,
І замовлю повнісінький віз
Веселющого сонцесміху.
Якщо буде у мене свій дім,
В нім поставлю твої дарунки:
Сім золочених диво-німф -
Сім святих твоїх поцілунків.
Щоб співали вони мені
Навесні, в літні ранки й ночі,
І в зимові холодні дні
Щоб були як вогні пророчі…
Ти мені про усе мовчи,
Хай розлука жалів не родить,
Бо твій Бог на моїм плечі -
Наче серця мого володар.
Не вигадуй собі причин
На побачення випадкові…
Може, в мене народиться син
Вже
не
від
твоєї любові…
Не вертай того, що нема,
Щоб сама не могла вертати…
Розлучила перша зима,
Нагадавши про тлінність свята…
Тільки в день моїх іменин
Подзвони, пробуди, віднайди мене…
Якщо в мене народиться син,
Я назву його твоїм іменем…
* * *
Всі пори року, крім весни -
Дарунок Долі для любові,
Як недоспівані пісні
Чи непродовжені розмови.
Згадай, як вітер танцював
У листі сонячного літа,
Згадай приховані слова
В суцвіттях зоряного цвіту.
Згадай багряне полотно
І злото Осені-цариці,
І нерозхлюпане вино
З моєї щедрої криниці…
Згадай зимові калачі
І запах снігу після ночі…
І, якщо можеш, помовчи,
Коли сказати щось захочеш.
На мить жагу свою спини! -
Тобі не витримати бою.
Всі пори року, крім весни,
Асоціюються з тобою…
2003-ТЄ ВОСКРЕСІННЯ
Великодній рушник -
Нецілована ряса.
Спокушаю себе
Неземними думками…
Світовий рятівник -
На розпеченім м'ясі,
А над ним - сивий Бог,
Що жонглює зірками.
Переплуталось все -
Стали грішні святими,
Похрестилися ті,
Що на страту ішли.
Наче мухи м'ясні -
Неземні херувими,
А на небі - боги,
Що чортами були.
Бісівщина якась
І спотворена меса.
Править службу старий,
Що з повіями спить.
І у кожнім житті -
По одному "ЧАЕСу" -
Салютує наш Бог
І шалено гримить…
Великодній рушник…
* * *
У стихії вогню співчуттям не пристало
Плазувати вужем у холоднім півсні.
Пам'ятаю, було: навесні я вмирала
Й оживала по тім на наступній весні.
А тепер я лежу і спиняю хвилини,
Пам'ятаючи: сон - ще не привід для сну…
Я, напевно, жива, бо кажу, що загину,
Коли часом мій Марс не припинить війну.
Я - стихія вогню. Шкодувати не варто.
Якщо раптом помру, то вважайте - жива,
Моє серце в мені - мов палаюча ватра.
Не вмирають вогні. Не вмирають слова.
Та, напевно, не час говорити про тлінне,
Коли тіло спішить втамувати "весну".
Я іще проживу не одне покоління,
А опісля в снігу на колінах засну.
* * *
Вже сторіччя як лічить Вічність
Наші зорі в нічних казках,
Мов одвічна життя циклічність
Їх розгойдує на віках.
Вже сторіччя у мене в скронях
Дзвонять дзвони, немов святі…
Я, напевно, була безсонням
У минулім своїм житті, -
Зацілованим, святогрішним,
Ніжним, стишеним, дорогим.
У своєму житті колишнім
Я була прозрінням твоїм…
Вже строріччя дощі періщать,
Але вище горять вогні, -
Очі ночі магічно-віщі,
У замріяній вишині…
НАША ПЕРША ЗИМА
Наша перша зима - розмальована діва,
Наче віла з небес, наче білий вогонь,
Серед тисячі див - заморожене диво,
Заворожене співом херувима мого.
Я розкраяла світ на маленькі крижини,
Я розкраяла день, і замріяно йду
У завіяну ніч - там одна половина
Загубилась, мов тінь, у забутім саду.
Ми з тобою самі у зимовому храмі,
Нас вінчає не сніг, а сніжинки смішні,
І тримає мороз, мов корону над нами,
Найяснішу зорю у святій вишині.
Я цілую тебе, - мов на глум ритуалам,
І всміхаюсь тобі, - мов не вірячи в гріх,
Нас не люди й боги, не сніги нас вінчали, -
Нас вінчала Любов у чертогах своїх,
І сніжинки малі, мов мої херувими,
Білі-білі й легкі, і небесно-святі,
Наша перша зима - в наших нотах і римах,
Наша зрима Любов у незримім житті.
Я розкраяла день і розкраяла небо,
І в саду віднайшла половинку свою, -
Я цілую тебе і дивлюся на тебе,
А над нами мороз підіймає зорю…
* * *
Ненавмисне спіткнувся погляд
Об замислений божий світ…
Кожен промінь мов храм господній
З позолотою довгих літ.
Все минуле горить в багатті,
Все майбутнє в снігу лежить…
Нота. Музика. Казка. Свято.
І крилата любові мить.
А коли наступає темінь,
День зникає, немов факір,
Ти приходиш тоді до мене
В ніжнім сяйві блискучих зір.
Сповідально-благальна тиша
Під узвишшям тримає сни -
Наче сповитки ніжних віршів,
У спочинку лежать вони.
І чекають на нашу стому,
Щоб додому вернути нас,
І заграти давно знайому
Колискову у стилі джаз.
Щоб з'явилися диво-діви:
Тихим співом вітати рік…
Ми з тобою такі щасливі,
Щасливіші за світ і всіх!
Тож заснемо під звуки кроків,
Під засніжений ночі джаз,
І на ранок Нового року
Дід Мороз привітає нас.
* * *
Де небо зливається з простором,
Де магніти тримають світ,
Твоя закохана гостя
У чертогах душі стоїть.
Покличеш - не озирається.
Замість голосу - голий бог.
То, напевно, отак збувається
Бажання
Одне на двох…
* * *
Над посіченим січнем
Від зимової стоми
Стоїмо
пересічні
незнайомо-знайомі.
Кожен погляд - як здогад,
Кожен порух - як слово.
І чекаємо бога
для своєї Любові.
І чекаємо дива
(кажуть, див не буває),
Ідучи несміливо
Через пекло до раю,
Через лютий у літо,
Через літо… у січень,
І блукаємо світом,
І шукаємо Вічність…
Опиняється в хмарах
Від зимової стоми
Непарована пара
Незнайомо-знайомих…
МАРЕВО
Тепер нехай летять
Хай спробують летіти,
Як хтиві очі їх
Під животи січуть…
Михайло Шевченко
Виплив із неба невидимий Хтось,
Сказав: приготуйся! летімо!
І трапилось так
чи мені здалось,
Що я стала просто тінню…
-Летімо!
-Далеко?
-Туди, де сніги, і крига, і холод, і тиша…
І був мені Хтось таким дорогим,
Таким
мені
наймилішим…
- Летімо?
- Летім!
- Не боїшся снігів?
- Сніги - то фата Кохання…
І злинули ввись з обох берегів -
Невидимий Хтось і **я.
- Не впала?
- Лечу.
- Не замерзла?
- Ні. (А холод пече і колить)
Коли прилетімо? Скажи, коли?!..
- Ніколи, уже ніколи…
На склі - оберіг від вчорашнього дня,
І дзвони по **і дзвонять…
- Не стій! Не мовчи! Сідлай коня!
З розгону лети, з розгону!..
- …а далі?…
- Сніги… і іще - сніги,
І ранок, і знову - рани…
- Спинись! Не тікай!..
Чужі береги…
Фата…
І фата моргана…
ВІЙ
На прив'язі, стриножений - не кінь!
То - лиш душа до дерева прип'ята.
Микола Гриценко
Окаянний, чужий, некаяний,
Трошки п'яний і неживий,
Прип'ятий до нашої пам'яті
Реп'яхом колючим.
Він - ВІЙ.
Не гоголівський - страшніший,
Таврує холодним сном,
Не гоголівський - … ніжніший…
Проклятий душі фантом!..
Пригводжений чи привиджений,
Згубивши краплинам лік,
Чарівний і остогиджений…
Він - Вій і…
мій чоловік…
Поламаний і помолений,
Проклятий в своїй посвяті…
Приходить до мене болем,
Приходить мене кохати…
О згиньте, примари пристрасті!
О згнийте, мої квітки!
А Вій мене вже не випустить,
Не випустить на віки…
Зараження, мов іржання
Стриноженого коня…
Шалене його кохання
Вбиває мене щодня…
Я знову чекаю на Вія,
Десь виє холодний жах…
А Вій - це моя стихія.
Вій - це моя душа…
КОНСТАНЦІЯ