Там,
де мешкав він, через дахи
пройшли і злізли в порохи
горища.
Над його житлом
пробили стелю і в пролом
спустились. Ждали, певна річ без сну промаявшись, всю ніч.
Під ранок тільки загурчав черговий "Опель". Прокричав внизу вітання вартовий. Піднявся й увійшов старий
знайомий капітан.
"Це, я -"
йому я муркнув, - " звідтіля."
Він смикнувся, та здав стару
з убивчим вмістом кобуру,
і вже спокійно привітав
мене, додавши, що не ждав
так рано зустрічі. Присів
і неквапливо припалив.
Його шкідлива була б смерть,
пішли б облави, круговерть,
людей забрали би пітьму...
"Переконав," - він встав, - "чому
не обшукав без мене дім?"
Та я змовчав, були окрім
старих запитань, ще й нові.
Для них наступить час.
В столі
порившись трохи він дістав
папери. Передав. Я став
читати.
Як єднати біль
і муку з грою, бо поспіль
з удаваним і водночас
серйозним заняттям, я пас
думками й пістолет.
Ось взяв,
мов підсвідомо, руку зняв
зі зброї, - лист перегорнув.
Коли назад її вернув,
мацнув зрадливу пустоту
й ковтнув нестримну гіркоту -
батьків в тюремному дворі
знайшли забитими. Вгорі
посмертне фото, хто ж бо знав -
в Тернополі! Я ж тут шукав...
Глузливий посміх капітан
подав як знак, що він вже пан
подальших наших зносин і
відносно мене має всі
підстави бути вкрай жорстким.
Казав що, українець з тим,
сільським нутром, прозорим є,
хай навіть з себе і вдає
людину. Без гестапо, сам,
зі мною розбереться. Дам
відверті покази йому?
"Ні? - грав моїм ТТ,- Чому?
Мовчиш. Тобі тягнути час
уже не довго. Є наказ
згори, - коли б не повернув -
ліквідувати, так ось. Втнув,
виходить, що не будь не те?
Та раз мовчиш - вмирай!" І жме
на спуск...
Даремно мне курок.
Напевне добрий був урок
на тему рівності людей.
Браток йому між злих очей
наставив "Кольт", щоб написав
кому "діла" передавав.
А написав, - йому велів
забути нас, бо звісно в Львів
назад я більше не вертав,
напевне згинув, і щоб знав,
якщо зачне погроми - все,
підписаний папір на те.
"Нам не потрібна твоя смерть,
облави, помсти, круговерть,
хоч заслуговуєш, - та гріх, -
убивство - втіха не для всіх.
Але насвиниш - застрелю,
Ковпак он ходить по краю,
тож мало хто тебе..." І втис
його по шиї. Тіло вниз,
на ковдру, м'яко опустив,
в глибокий сон, як майстер вчив...
2
Вернути в курінь вже не зміг -
кільцем в селі Підкамінь всіх
узяв фашист з більшовиком
і хлопці сміливим стрибком
пробилися червоним в тил,
щоб боронити в стільки сил,
скільки достане, рідний край.
І з ними був єством.
-"Давай,
браток, пропонував: - Заждем,
фронт перекотиться, знайдем
тоді дорогу до своїх."
Подалися в мій дім, хоч міг
абверовець нас в нім "пасти".
Тут б мав прибратись, підмести,
та батьківський незримий слід
в положенні речей, наліт
минулого тепла, волав
про вороття і я чекав...
"Manum de tabula"*. Ну що ж,
те кінчилось життя. Ще й дощ
сльозив і не переставав
день сірячи.
Не було справ,
в яких знаходив забуття
раніше.
Пам'ять - звідниця -
тяглась до образу Полін,
а тут і радість навздогін -
лежить он ладне полотно
і фарби є...
І від давно
забутого вже відчуття
забилось серце, від злиття
руки, думок і кольорів...
3
Браток рішив, що я здурів,-
бо котрий день все малював.
Немов навипередки грав
з оточуючим нас вогнем
боїв все ближчих.
"Пропадем!
Тут небезпечно! Сам поглянь!" -
та заходився від "відстань"
моїх погрозами піти!...
...Й себе заставив я зійти
з безтямного забігу, втис
мольберт у стінку.
О,- каприз:
"Не хочу! Як! Розстатися?!" -
застигла мить її лиця -
з слідами пристрасних ночей,
з півтоном сині від очей.
Волосся - павутиння літ, -
вакханка, чий навколо світ:
безмежне ліжко, голубінь,
вікно з мозаїкою..."
"Згинь! -
братка брав ляк. - Немов жива!"
Затим додав, що затонка.
Йому до смаку пишність тіл,
хоч груди добрі...
Більше діл
не залишалося, прибрав
у сховок все. Замурував
в стіні горища. Дім пустий,
сусіди невідомо чи й
повернуться коли назад.
Одні втекли, других он "брат
з країни рад" закатував.
Сім'ю євреїв німець взяв
у гетто, дай їм Боже, - сталь,
у їхній м'якості. Та жаль,
що не пішли, коли їх звав.
В лісах, в УПА, багато знав
євреїв, - з ними ми разом
ішли пліч-о-пліч...
4
Дощ часом
стихав та ненадовго. Лив
з самого червня. Захистив
від масових бомбардувань.
Та зброя є для попадань -
двірець ген поруч й наростав
вогонь гармат. Браток бажав
сховатися у кращий схрон.
І ми пішли.
Гримів кругом
безладної утечі гам.
і в безконечний той бедлам
вліз спалахом каменепад...
Я падав...
світ темнів...
цвів сад...
Снаряд братка розвіяв в дим.
Я ж неушкодженим, цілим,
сидів в знемозі і читав
молитву тиху... Накрапав
диханням неба дощ дрібний...
Без сліз, жалю, чолом ясний
підвівся враз й направив хід
на Захід. Позаду був світ,
де смерть славніша за життя,
а я хотів, мале дитя,
багато всього. І... кохав.
І знав, що я повернусь, знав!
І було літо надворі.
І Той, хто править, нагорі
Мовчав, і споглядав цей світ,
де відбувалось стільки бід,
лиш тамував у грудях жар
дощем - нутром осілих хмар.
Цілодобово.
Нищівна
кидала долями війна.
Але я вірив - буде час
і воля Господа для нас,
наперекір усім смертям,
ми переможемо, - життям...
5
...Лиш ближче осені добрів
до Братислави, де й осів
у приятеля. До війни
не раз Карпати з ним пройшли.
Востаннє - вісім літ назад.
Дорога між гуцульських хат,
де знають вас, не так займа
багато часу як корчма
і гостювання по усіх
родинах завше немалих.
Там людям стале повторяв,
що в них тут рай і підливав...
6
...Прожили зиму, йшла весна.
Все ближча від фронтів луна
вносила в Братиславу біль -
війська понурі звідусіль.
Та лихо обминало нас:
був наступаючим наказ
з північно-заходу в обхват
узяти місто. Й вздовж Карпат
помчався далі битви рик.
Оточення німак уник
в останню мить. То ж без стрільби
"освободителів" полки
поміж даремно радих мас
проплили, залишивши клас
отих політпрацівників,
усюди зримих. Так з щурів
азійських наповзла чума
колись в Європу. Люд прийма
завжди червоне за своє,
по горло доки не заллє
потоком крові.
Мій словак
відповідав:- "Хоч вурдалак
коричневих позбувся світ,
а далі видно буде. Від
близьких сусідів, австріяк,
нас не відчепиш, аж ніяк!
Якщо й підірвані мости -
що є ріку переплисти?!"
Й Дунай могутній за вікном
розбухлим повеневим тлом
здавався фоном з майбуття,
куди несло мене життя...
З підказки милої Полін
я знав, де розміщався "він" -
прийомний пункт, "нора", "притон" -
той іноземний легіон.
Там дійсно обіцяли те,
що я бажав...
7
"Життя - просте!"
"Минуле - усього лиш сон".
"Віднині дім ваш - легіон!"
"Хто не за нас, - той проти нас!"
"Борделю - весь сімейний час!"
Інструктор соки вижимав
й при цьому в черепок вбивав
нам, новобранцям, що і як,
хоч були ми усі з вояк.
Та схоже, я один цінив
його словесність й розумів
французьку, інші не могли
між стрільб, стрибків і боротьби,
постійних марш-кидків, знайти
ще сил для мовних справ. Лягти
будь-де і спати. Спати - все,
чим марилось тоді.
Просте,
воістину просте життя.
Про зміст майбутнього буття
нагадували всі ті дні
кричущі гасла на стіні.
Одне з них, бачачи, - холов:
"Піт економить вашу кров."
8
І була праця на костях,
характері. І в ній досяг
того, що міг. Та скільки раз
стикався з сумнівами в час
навіжених протистоянь
в Індокитаї...
Дух вагань,
що в джунглях стале уступав
жадобі вижити, вертав
видінням крові й правив страх
нічним хрипінням на вустах.
В відпустці першій тільки пив,
щодня й щоночі. Пив і бив
містечко попри гарнізон,
аж доки нас кількох в притон,
не вкинули, мов під арешт.
Тромбонний стогін, врешті-решт, -
отих мулаток - заземлив
крізь себе наш гарячий пил...
Чи це таки був не бордель?...
Й знов малярійна карусель
та безпросвітно смертний ліс;
наказ черговий і я ліз
туди, та вже як командир.
І камуфляжний мій мундир
виднівся трохи позаду,
що ледь безпечніше в ряду
специфіки таких блукань,
як завжди, складених з завдань
"знешкодження повстанських баз".
Що ж, зустрічав слов'ян не раз.
Червоні радники несли
в колоніальні ці ліси
багату практику свою
і зброю. Та в ліснім бою
не надто ціниться навал
з політпрацівником, що клав
на місці тих, хто відступав.
В полон я радників не брав.
9
А зброя, що таки дійшла
до всіх нарешті почала
вирішувати справи так,
як і задумав те ватаг,
далекий, звісно, звідсіля.
Почалась бійня - voila*.
Марксисти ясно - чумне зло -
його сюди з кремля несло.
Але "своїх" нечиста гра?
Політики - "жерці добра",
"борці з комуністичним тлом", -
де кожен є представником
кругів високих з грішми, чий
безмежний апетит дурній
дорівнював уяві тих,
що вірили в одне на всіх.
Та холод на Русі жене,
з відсутності житла, в одне.
Й там - під опікою властей -
нечисте джерело ідей
невчені маси вкупі з тим
сорокаградусним, міцним,
звуть істиною, - рятівна
вона для рабства.
Тут ж війна
з тим, що не мало перспектив
була безглузда. Лиш мотив
для когось втрачених грошей
перетворив на пекло цей
півострів.
Те, що кожен знав
в Европі, - врешті-решт почав
й меткий трудяга USA*
потрохи тямити. Оцей,
"Індокитайський бутерброд" -
не проти німців другий фронт.
І вороги зовсім не ті,
бо навіть там, де йшли бої,
не малось справжніх ворогів, -
з тих, хто за спинами сидів.
Тож для прояснення ума
округ Меконгу чарівна,
уклалась дійсність. І чим міг,
тим істині я "допоміг".
Водив у пекло, де стеріг
салаг воюючий змаля
туземець, міна, чи змія -
на вибір - й смертну дань плати
сьогодні ти і завтра ти.
І доконечно вже не знав
чиї обов'язки справляв
тупого солдафона чи
убивці? В тіні цілячи
здебільшого не розбереш
чий силует, що там несеш
в руках дитину чи "ручняк"?
А вийшов з лісу - інший ляк
тубільним селищем іти, -
що дитинча кидає ти
взнаєш на небі, чи над ним -
лежачим непорушно з тим
в руках маленьким літачком.
Тож дуже швидко Сміт і Джон
донесли до своїх країв
зворотній бік "святих" боїв.
Той з них, що повернув живим,
все плутав хто є хто, затим
робив оте, що вивчив тут -
зі своїми. Й заморський люд
второпав, що делікатес -
національний інтерес -
комусь дає і гроші й вплив -
всім іншим тільки страх від жнив
щоденно зведених в мерцях.
Та легіону - що в гробах...
аби убитий - не француз.
І боягуз, не боягуз
не має значення, аби
наказ був виконаний, - ти
потрібний лиш для нових справ.
З такими думами гуляв
свої чергові сорок діб
на островах. Без лову риб -
алкоголізм, повії, сон
і бійки. Справжній солдафон.
І моя рота теж, хто де:
в землі, в лікарні, десь іще -
в відпустці?
Службі сьомий рік,
а відчуття - утратив лік
усьому.
Монотонний плин
пінявих хвиль, ввійшла Полін.
Я сонні очі знов стулив,
давненько нею вже не снив.
"Ти вибач, з вечора ждала,
коли від тебе та мала
відчепиться. Й заснула ось," -
присіла, - "Що мовчиш? Здалось?
Ні, алкоголіку - це я!"...
Не знаю як - проте життя
відтоді в інший бік пішло.
Полін призналась, що в "бюро
статистики" взяла кінці:
"Таємна служба та, в лиці
самого шефа прийняла, -
боявся, щоб не відняла,
мовляв, один із кращих там.
Я обіцяла, що віддам."
10
Не віддала, - перевели
на Корсіку…
"Анклав краси"
терпів крізь зуби наш приїзд, -
виказуючи сталий хист
окрім омерти й до грання
у винятковість. Тож зрання
розмову часто починав
одним і тим же - все б віддав
за щиру розповідь твою
як у суворім цім раю,
чи серед сих паскудних скель,-
залежно з настрою, мамзель,
я опинився? Струнко! Марш
сюди бігом!
Та мій демарш
гасився дотиком чутким
долонь з відгадливим отим -
"дурниці", "потім розкажу".
Тут була база тренажу
десанту й снайперів. Учив,
ганяв і сам не раз ходив
по горам в час коли Полін
зникала, - бо з самотніх стін
кидались привиди вночі, -
не спав, не міг.
Вертаючи,
шукав у вікнах наших знак
присутності, крізь сталий ляк,
що неодмінно попаде
в якусь халепу й пропаде,
як сталось в Польщі по війні.
Три роки провела в тюрмі
і все життя б там провела,
коли б не випадок. Втекла.
Шпигунка, диверсантка, блін!…
11
Ми жили й жили, навздогін
за нами ще тяглась війна
та поступово тиша на
військові душі одягла
покрови тонкі звички, а
часи міняли на очах
на краще світ - він зранку пах
бразильським кофе і Полін.
Старого розмаїття фарб
я сторонився поки - карб
з них проступав крові і в снах.
А так тримав себе в руках
і тіла штопаний мундир
не сіяв старістю із дір.
А якось вечором, коли
крізь гребні пінної води
ми заглядали в майбуття,
вона сказала - в ній дитя!
Моє! Вслухається в прибій.
Моє дитя. З наших надій.
12
І я кидав свій легіон.
Дванадцять років крізь полон
чужої волі вперто йшов
назад в життя.
"Що там знайшов?!
Зітхав услід мій генерал -
"Усюди хаос і розвал;
подумай, в нас ти офіцер,
герой, а там - пенсіонер,
ніхто!"...
Е, ні - громадянин
формально Франції та син
своєї бідної землі,
що поки снить у кабалі.
Дай Бог, повернуся туди.
То що ж - шукатиму біди
в усяких війнах з-за грошей?
А так є пенсія, а ще й
можливо хист свій віднайду.
Дитя зростає і йому
словами не поясниш все,
а маю довести просте -
людина тим була і є,
що любить.
Форму зняв - таке
уперше за дванадцять літ
відбулось! Назавжди! І світ
нас прийняв.
Хоч в своїх Полін
ще звалась радником, та син
для неї вічним змістом став.
Будь я б молодший - ревнував,
а так - достатньо, що ждала
кохана вдома і була
щаслива.
13
Золота пора
тягнулась без кінця. Стара
квартира, де ми жили втрьох,
з шести кімнат, у багатьох
її знайомих - світських дам -
питання викликала, - нам,
на їхню думку, до лиця
багатше щось, і вулиця -
занадто тиха і вузька...
Полін, підступна та слизька,
втикала пальцем в мене, - "Він,
тиран, не хоче! В нього дзвін
отої церкви нагорі
породжує щось в голові.
Маляр. Засклив в горищі дах -
майстерня - каже. Й там, як птах,
в гнізді сидить, мовляв, творю".
І погляд дам вінчав мою
богемну постать...
Розпочав
за фарби братися, як став
ходити в церкву ту. Не враз,
поволі, по знайомству, час
дійшов до сповіді. Отець
уважно слухав й мій вінець
на себе наче одягав...
І сповідав і лікував
багато днів...
14
При храмі жив
бездомний майстер, що сліди
сюди прониклої війни
виводив з стін. Я взявся теж...
І непомітно жар пожеж
уяву зранену лишав.
Немовби в юність повертав.
Тоді по академії,
розписував в однім селі
маленьку церкву...
Приносив
додому дух таїнств і син
його шукав в обіймах, - ніс
встромляючи в одежу і з
чуттям вивчав, о як колись
я батьківську шинель.
Неслись
і мстиві скарги на хлоп'я
прислуги, мов, могли б дитя
потримати дещо в кутку,
бо шкодить, бігає...
Швидку
нотацію той діставав
і ненадовго десь зникав.
Дружину вже діймав каприз -
білогвардійський часопис.
"Що твориться в еС-еР-еС-еР" -
оглядини тижневі, - флер
її іронії любив...
15
Удома вперто говорив
на рідній мові, тож вони
з роками й вивчили ази.
А так, звичайно, на своїй
бубнів з нас кожен. Ох, чудний
складали ми утрьох букет.
Як не старався - наш портрет
у рамки полотна не ліз:
рука актриси із актрис
зап'ястям в інший десь сюжет
входила вічно, та естет
сказав би, що спокуса тут
лишалась, з тілом. З пляжних пут
вона кидалась в очі тим
завжди не смаглим і таким
доглянутим - усе таке,
як тридцять літ тому, гнучке,
хоч м'якше, м'якше, ніж тоді.
Можливо нам в Москві тверді
попались лежаки? Густе
волосся вигоріло все
в південнім сонці в жовтизну,
а очі, змружені, ясну
іскрять холодну сталь ще й губ
рокова посмішка - для згуб.
На заднім плані - я і син,
ще далі море. З двох мужчин:
я - анатомія костей,
коричнева палітра; ще й
накритий чорним клобуком
волосся. Колір цей рядком
у сина - і, здається, все,
що нас єднало. Інше, те,
щось проміжне - моє, її, -
двадцятирічне хіппі. І
сторчить - все з ломаних кутків,
настроєне проти батьків,
що тягнуть вгору?
Більшість з них,
оголених і бунтівних,
фундамент й склали, звідки зріс
пізніше успіх. Поки ж біс
тягнув їх на дурне...
Собі
подобався на полотні -
мальованім за для Полін
в мозаїці битих площин -
бо, бронзовіючи ще при
житті, тріумфно крізь піски
дивлюсь кудись у даль.
Вона
на "ось він - класик" жартома
жадала бачити момент
коли я, як інтелігент,
в класичне увіллюсь кліше -
борідка куца і пенсне,
любов-розмова про народ
і долі, в нудний заворот
про чиєсь месіанство.
Ні.
Можливо образу в мені
отому не дали зрости
природна здатність до мети
доходити трудом своїм,
свобода, Франція.
Утім
невже я змінюся? Часи...
Благообразністю краси
пливе волоссям сивина.
О, всеосяжніше вона
спровадить на відхід від справ
аніж "інтелігентність".
Став
і нетерплячим й говірким,
і "на належність" всім отим
казав, що ваш "інтелігент"
лише Русі дивертисмент, -
продукт все того джерела,
без особистості, де в зла,
не має свого імені,
(як і в добра), де в множині
в єдинім кулаці сім'я:
і геній і талант й сміття -
"інтелігенти"! Ніби є
з нас хто інакше ніж одне:
поет, солдат, маляр, моряк,
хоробрий, боягуз, слизняк.
А розмір - не співмірність карт,
не географія, ландшафт,
фантоми, видумки-бої
служанки влад історії,
а плин життя, наснаги кров,
самопожертва і любов.
"Ідеаліст!" - Полін завжди
минала суть - "і що ж це ти
свої картини продаєш?
Мистецтво й гроші. Не одне ж!
В їх поєднанні ти талант!
Завидую. О, вже на жарт
кипиш увесь. Старий зовсім".
Я ж дійсно переймався всім:
"Так, продаю, бо збережуть
за гроші куплене! Й мій путь,
від крові в нинішнє буття
надасть комусь якісь знання,
надіюсь. А портрет сім'ї
дарую сину!"
"А мені? -
дружина хитро підвела
на мене очі, - ач діла!
За стільки літ і ні одну,
ось так кохаєш ти жону!
І не кажи, що все твоє
у той же час і є моє,
це вічна помилка твоя,
я егоїстка!"
Бачу, вся
ображена, ну що ж тут. "- Жде! -"
кажу в запалі, "- в Львові жде..."
І розповів про сховок їй,
пора була - програвши бій,
як і чекалося давно,
СРСР ішов на дно.
Форос, перевороту страм,
усе жадало волі...
Нам
в союз був неможливий в'їзд
раніше, пильний особист
не думаючи б пов'язав.
Тому дружині не казав
нічого, вдачу знав її,
взялась до авантюрних б дій.
А я волів на довший час
Полін туди зманити, раз
можливість випадала нам
у Львів попасти "по ділам"...
15
На довший час... Для нас, старих,
оте "на довше" - мов з утіх
якогось іншого буття.
Не осягнеш.
Вона і я
до Франції геть приросли
душею, тілом, сином... Йшли
по звичним вулицям своїм,
паризьким: і далекий дим
Вітчизни із газетних шпальт
не був єдиним благом...
Альт
буксира з Сени облітав
наш любий парк, народ валяв
одежі в зелені. І мов
відому істину молов
дурничку вдалу шансоньє:
"...там наша Батьківщина є,-
де добре нам...шерше ля фам..."
І винний дух - цвітінь бальзам -
в фієсті сонячній вростав
в матерію. І додавав
грайливістю буттю ваги...
Світ нескінченої весни...
Котеджу, власної землі
ми не бажали. Парки й ці,
роками вивчені кафе -
все що бажалось нам - живе
щодення, сонний декаданс,
де в пронаосі варта пенс
вичитується новина
під келих доброго вина.
Щоб потім, вулицею вверх
дійти свого будинку й, дих
там переводячи, різні
розглядувати чепурні
дубові брами, - мов забрів
якимось дивом в рідний Львів.. .
16
Полін збиралась швидко. Син
її по всякому просив
не поспішати надто, та
пусте, дружина відчайна,
усе полишила аби
мій сховок "вирятувати"
з обіймів безвісті. Щоб всі
наступні труднощі путі
завчасно знати потягла
з собою й до гадалок. Мла
неясних пустомельних фраз.
Чекав звичайно успіх нас,
дійдемо цілі... й лиш одна -
не вияснена дивина -
"страшись великої грози" -
лишила боязкі сліди.
З містичності в руках Полін
вони здійнялись у трамплін
негайного відльоту.
Мав
і син достатньо пильних справ
та потягнувся з нами злий:
"Кидаю фірму на розбій!"
"Ви зводите мене з ума!"
"Що значить - йде гроза, мама?.."
Та довго нас не дратував,
бо незабаром розпочав
розроблювати бізнес-план
урятування парижан
від знавіснілої нудьги
туризмом згідно ворожби...
17
...Я впізнавав й не впізнавав...
Весняним містом п'яно слав
маршрути тихої ходи.
Долало відчуття біди
і, одночасно, торжества -
надмірна голизна й єства
украй наповнені вогнем
рішучості.
Брав серце щем
на кожне слово рідне.
Стяг
с тризубом - символом звитяг,
повстання нашого всіх літ,
пройшовши нескінченість бід
повернення моє стрічав
повсюди. Переможно грав
оркестр мелодії стрільців,
повстанців. Чувся дружній спів, -
в гулянні люду, без відраз
колишніх - дійства на показ.
Де "prose panstwo"?..
Що ж, поляк,
здобув чого хотів, ще б пак
санацій мав від всіх підряд, -
та сам любив їх... В центрі ряд
авто туристських й вів оту
стару пихату метушню.
Та проти них я зла не мав,
такі ж як ми, - подарував
нам одночасно комуніст
кому Сибір, кому від'їзд.
В оселях кращих он живуть
російськодумні, славний путь
свій озираючи з вікна
чужого дому.
Manum de tabula лат. - "Руку від дошки", згідно розуміння римлян
"пора покласти крапку" на чомусь.
cest la vie фр. (се ля ві) - таке життя.
voila фр. (вуаля) - ось, от.
ОПЕК - організація країн (арабських) експортерів нафти.
USA.(Ю-ЕС-ЕЙ) - Сполучені Штати Америки.
