Хороша ідея народжується не так часто, принаймні в моїй голові - добре, якщо раз на день. Це попри різні суєтності, попри застряглий в уяві ненаписаний роман-фентезі, згадки про який, ближче до ночі, набувають характерної гостроти переживань, на кшталт, "вона знову не прийшла ( на побачення?)", в розумінні ненаписаних рядків...
Отож, ідея проста:
Гостей приходить стільки - скільки може сісти за мій стіл.
Зрозуміло, що йдеться про вечірку просту. На звану вечерю збирається половина міста.
Висновок перший: На моїй вечірці гостей не повинно бути більше, ніж усіх стільців у мене вдома.
Висновок другий: Особи, котрим не вистачає стільців, не отримують статусу гостя.
А отже:
підвисновок перший: особа без статусу гостя не повинна байдикувати, очікувати різні приємні пропозиції з картами блюд і вин, а тим більше - займатись висмикуванням стільців з-під поважних гостей. Її роль - організовувати процес розпочатий господарем;
підвисновок другий: чим менше стільців, тим швидше йдуть процеси.
підвисновок третій: мужчин треба запрошувати на більш ранній час, як з точки зору аперитиву, так і з тієї, що жінкам важче симулювати зайнятість.

Результат: не зважаючи на деякі проблеми з ранішім миттям посуду, вечірка видалась на славу! - хоч і з кожною годиною відчуття недосипу і творчої неспроможності наростає.

....................................................................


15/01/2005. Про щастя .

Природа літератора суть річ незбагненна. В усякому випадку для самого літератора. Уява, зіпсована відсутністю рамок, завжди підказує щось краще навзамін хорошому. І що з того виходить? Нічого доброго, там, де нормально так палало, зігріваючи твій обсяг, вогнище, здіймається страшна пожежа - пристрасті, жертви, неконтрольовані викиди енергій трансформують світ у зовсім нову, невідому пустелю. І що з того, що вимірів додалося - все починаєш заново, луги, ліси, сади, замки, покої, з видом на царство амазонок, камін, вогнище...
Потрібно шукати не краще, а трохи гірше? Наприклад, пишучи поезію, подекуди гратись прозою? Сидіти біля каміна і складати таку собі казкову штучку, чарівне "фентезі", де все закінчується добре. Ну, майже добре...
А як розпочати?.. м-м, - дійством чи поглядами?..Просто з листа, керуючись гармонією у розвитку сюжету?...
Скажімо так? "Боляче вже не було, якщо "боляче" мало яке-небудь відношення до тієї трансформації, що відбулася з ним... Він підійшов до великого вікна і з хворобливою цікавістю прикипів поглядом до ламаного обрію дахів – це там, за ними, на околиці, на околиці цього старого, наповненого тілесними пристрастями, міста і так близько… Він відчував цю річ і з більшої відстані, ніж нині, тут - на самому дні можливого життя... У відбитку віконного скла форми набутого тіла не так кидались в очі своєю людською недоладністю. Він іронічно посміхнувся, переглядаючи лінії свого подальшого існування, що ж, і хіба могло відбутися інакше? І назад не повернутися, навіть якщо й дуже постаратись - але саме йому не повернутись. Саме йому… Доведеться звикати... Що ж, але там, де менше свободи, менше і відповідальностей. Що, може, й не на користь, але триває радісно… А ось внизу, в холі його готелю, вже розпочали відбуватись перші зміни, перші кроки із запланованих. Задзвонив телефон. “Мсьє Маро? до вас тут, мсьє, гм-м, Лежар.” “Нехай зачекає.” Говорити було ще досить незручно, втім він відчував, як новий організм відкривається для втиснутої в три виміри сутності. Ще пару днів і звикнеться. Скажімо, як до імені - Маро. У дверях він на мить зосередився, фіксуючи в пам’яті обсяги прихожої, гостинної, спальні, до кожної пилинки включно. І, тільки входячи в ліфт, зрозумів, що людський мозок, зрештою, не така й примітивна річ для підтримки, як вони це говорять зараз, - брюк? Так, його нікому не потрібних брюк...
Невдовзі крізь парадні двері готелю, досить непримітного, як для цього району міста, неспішно вийшли двоє чоловіків. Від річки тягнуло свіжістю перших днів весни і ранкові, щойно вимиті вулиці, стікаючи до набережної, поки особливо не псували повітря дрібною суєтністю людей і машин. Загалом була саме та пора, коли приємно давати обіцянки жити і насолоджуватись життям. Низький, вертлявий чоловік, раз за разом, улесливо зазирав до очей високого, щось пояснюючи, активно жестикулював, обходячи того і зліва, і справа, подекуди навіть підстрибуючи і плескаючи в долоні. Смішний капелюх на його голові постійно рухався, а шалик вивалювався з-під плаща. Раз за разом високий помахом долоні зупиняв натхненне декламування і запитував вже про щось інше. Щось інше ставало чимраз складнішим і низькому доводилось по-справжньому вишукувати у своїй наскрізь кримінальній голові коректні відповіді. Саме коректні, бо попри все, чим займався Лежар у своєму барвистому житті, він волів жити спокійно і не зачіпати могутніх світу цього. А інтереси дивного співрозмовника в ході бесіди простягалися туди все явніше. І Лежару це дуже не подобалось. Так, звичайно, годинник і пухкий гаманець роззяви вже перемістилися в потаємну кишеню його плаща і Лежар не мав сумнівів, що в поцупленому гаманці серйозних купюр набагато більше, ніж у запропонованому гонорарі - роботу можна було завершувати. Перепросити й пірнути ось у те кафе на розі, вийти з нього чорним ходом і забути даний випадок назавжди. Проте якийсь чортик, чортик допитливості змушував підтримувати розмову. “Куди ж цілить цей пестунчик долі? мсьє Маро, мсьє Маро… Не чув про такого ніколи” - крутилося в голові Лежара. “Говорить без акценту, але чорт мене візьми, якщо в цьому місті ще хтось збирає слова докупи таким дивним чином. І питання все дивніші. Незрозуміло й там, на іподромі, де вони вчора познайомились, - незнайомець поставив на неявного фаворита і виграв, але він не міг знати про існуючі домовленості, ніяк не міг! Пофортунило! Везе ж декому!..” - Лежар облизав губи . Йому би трохи щастя і при успадкованих від батька, відомого на всю країну ведмежатника, талантах і працелюбстві скільки можна було б досягнути! Маро цікавився останніми серйозними пограбуваннями, питав про банки, приватних колекціонерів, роботу поліції і префектур, а зараз ось перейшов на відомі сім’ї. Хоча на журналіста не схожий. Особливо не розпитує, задає питання й тільки. Утім Лежар ще на іподромі відчував певну тривогу, але який дурень відмовиться від грошей за добре відому кожному з його кругу інформацію? Утім якось дивно все складається, незвично. Це напружувало Лежара. Насторожувало й інше - надто вже активно ворушились пласти нев’янучої пам’яті в його голові. За мить пролітали події розтягнуті на десятиріччя…
Вони вийшли до набережної ріки. Лежар мерзлякувато підійняв комірець плаща, озираючись в різні боки, і вишукуючи, куди при нагоді можна було б шмигнути.
“А давайте, мсьє, вип’ємо кави, я пригощаю”. Маро розвернувся і, підхопивши під лікоть Лежара, повів його саме до тієї кав’ярні на розі.
-"І останнє питання, друже. Ви вірите в Христа?"
Лежар аж зупинився. Спершу подумав, що його розігрують. До чого тут Господь? до всіх заданих раніше запитань! Але Маро ствердно кивнув головою і зненацька підморгнув Лежару.
“Ну, ви знаєте, ми тут не дуже церковні. Всі ці служителі! - страшенно набридли. І уявіть, що я на сповіді маю робити? А про Христа не знаю, та й до чого це – живемо тільки один раз!”
І саме в цей момент усе вперше й відбулось.
Лежару здалось, що земля під його ногами здригнулась і злегка припіднялась. Він злякано і швидко озирнувся, але навколо нічого ніби й не змінилось. Щоправда тут і там озиралися, в тривозі поглядаючи навколо себе, перехожі. Якось в Японії Лежар вже був захоплений землетрусом. Тоді все було інакше - просто твердь на декілька секунд перестала бути надійною. А потім повернула собі цю якість. Лежар звів очі на Маро і здивувався ще більше. Той печально посміхався.
“Мсьє, ви відчули? Що це? Це землетрус?”
“Ні, мій друже, на вас чекають більш цікаві випробування. Ось тільки не думав, що все розпочнеться так швидко…”
Вони знову рушили в бік кав’ярні. Лежар всю дорогу якось дивно поглядав собі під ноги і, врешті, біля самих дверей зауважив: “Послухайте, у мене таке відчуття, що від ріки ми весь час спускалися донизу. Але довкола, чорт візьми, рівніше-рівного!” Маро, що вже прочинив було двері до кав’ярні, повернувся і з усмішкою, в якій вже не відчувалось печалі, сказав: ”А я вірю. І знаєте чому? Тому, що я сам жив тут раніше, і тут колись помер…” Останню частину речення Маро вимовив ніби відокремленими словами. Вимовив і сухо розсміявся. Лежар відсахнувся, і почав задкувати. Йому стало все зрозуміло. Божевільний! І, значить, говорити їм більше не має про що! “Пробачте, мені пора, мені пора!..” І Лежар, обертаючись і знімаючи раз по раз капелюха, підтюпцем пустився геть, смішно човгаючи ногами. Йому здавалось, що він біжить зверху вниз, і лякало, що цей божевільний виявить відсутність гаманця і кинеться слідом.
Пробігши цілий квартал, він зрештою призупинився, і, віддихуючись, й оглядаючись, поліз до потаємної кишені по вкрадений гаманець. Тут, оддалі набережної, відчуття незручного для ходіння схилу, вже було не таким гострим, тільки ледь помітним. "Це все мені здається! Цікаво, можливо, божевілля передається?" Лежар врешті витяг гаманця, відкрив і тремтячими пальцями, збиваючись, почав відраховувати купюри. “Чорт візьми!” Грошей було рівно стільки, про скільки й було домовлено! Багато, багато дрібних купюр. Лежар сплюнув. І потягнувся за годинником. Щодо годинника він був абсолютно впевненим. Дорогоцінний “Ролекс”! “Тільки де він тут?” Ага. Пальці спочатку кишенькового злодія, а потім і добре відомого у професійних колах міського шулера, намацали кришталевий циферблат і благородний метал браслету. Хоча, Лежару здалось, що й тут уже щось не так. Він різко висмикнув руку з глибокої кишені й остовпів..."

Подальший розвиток подій ->>>>
....................................................................