Західноукраїнська мистецька спілка / Львів
Організація власних та підтримання існуючих регіональних та мережевих конкурсів в різних жанрах українського мистецтва
Осередки поза Львовом
Наші меценати Наші меценати
Наші інформаційні спонсори
Головна сторінка
Панорама
Духовна практика
Поезія
Проза
Публіцистика
Театр
Візуальне мистецтво
Поезія
Духовна практика
Публіцистика
Автори
Архів
Бібліотеки
Журнали
Cторінки
Готові до видання
Для чого
Контакти

Rambler's Top100


ПРОЗА. ЛЬВІВСЬКІ ХАРАКТЕРИ


___Небезпеки і застороги Львівського туризму___ (Поради пілігрімам)
ЯК СПОДОБАТИСЬ КУБІТІ      Леся Бернакевич

ЗАНУДА      Леся Бернакевич

Предмет осягнення


            ЗНАХАР І ЙОГО МУЗА
                    Оповідання

Місцеві кумасі, яких цікавило приватне життя народного цілителя на кличку Авіценна, нагадували експертів, що задались ціллю - розвідати, чи має Ірак зброю масового знищення. Однак проникнути в душу знахаря було ще складніше, ніж посполитим - на королівський бал у львівській Опері. Відомо було лише те, що знахар появився у місті недавно, але пацієнти розповсюджували про нього легенди і то не лише як про зразкового лікаря, який розправлявся з недугами безапеляційно, мов Святий Юрій - зі змієм, і знімав біль руками. Дехто пошепки запевняв, що Авіценна - неабиякий маг, і його не варто вводити в гнів, бо може наслати "швидку" Настю і взагалі загіпнотизувати. Зрештою, у відвідувача й без того жижки тряслися, коли він ставав перед стриженим здоровилом, що своєю зовнішністю наближався до Кінг-Конга, загорнутого в чорний плащ, і погляд якого важко було витримати. А ті відчайдухи, які все ж вряди-годи вривались до кабінету Авіценни, повні рішучості - поставити на місце незговірливого чарівника, виходили звідтіль зазомбованими і переконували городян, що змагатись з цим монстром - безнадійна річ.
Однак з помічниками чаклуну не щастило: особини чоловічого роду серед його персоналу попадались рідко, бо просто ціпеніли від грізного голосу цього верховоди, а дівчата не затримувались, бо, провадячи нічний спосіб життя, часто запізнювались на службу, спали на ходу, і Авіценна, сціпивши зуби, мусив власноручно обслуговувати болящих. Якось він, розповівши про свій клопіт постійному пацієнту Френдзлику, поцікавився, чи немає у нього на прикметі поважної добродійки, яка пильнувала б роботи, а не гульок. "А хоч би й панна Патичківська - сусідка моя!- радісно заворушився дядько, незважаючи на те, що в цю хвилину Авіценна накладав йому на коліно мазь великою дерев'яною ложкою.- Вона, певно, погодиться. Вже не знаю, на пенсію її потурили чи й так скоротили, але, повірте, жінка буквально вмирає від нудьги!"
2
Авіценна саме обідав: запихаючи до рота, скільки влізе, солодкий рулет, ножем хвацько відсікав його біля самісіньких губ, коли секретарка Дося доповіла, що у приймальні чекає Патичківська. Знахарю вистачило лише раз кинути оком на нову помічницю, аби збагнути, що вона вже давно видзвонена, мов телефонна карточка, і безумовно, володіє усіма недоліками самотньої жінки, зокрема ненавидить мужчин, яких, без всякого сумніву, каструвала б. Смішно було б навіть припустити, що новенька не ночує дома, і чародій аж руки потер від думки, що в його офісі, нарешті, запанує лад...
Щоправда, уже з першого дня Авіценна помітив, що тітка (знахарю просто язик не повертався називати панною цю бадилину) відзначається рідкісним нехлюйством. Коли вона зробила канапочку зі шпротами, то в маслі опинились не лише крісла, шафа й ніж, але й пацієнти і навіть пейджер пана волхва. По-друге, з її носа постійно капало, мов із самогонного апарата, і вона виправдовувалась: "То, пане дохтор, алергія на ваші ліки". Крім того, вона підслуховувала чужі розмови, балакала безмірно і давала непотрібні поради знахарю, а у його відсутніть рилась в шухлядах, і деякі свої ділові папери та рецепти Авіценна в кращому випадку впізнавав у вигляді затичок на пляшках з лікувальними настоянками. Скандал між знахарем та його помічницею, нарешті назрів, мов апендицит.

3
Авіценна мав намір продати одній бабусі краплі для носа, як Патичківська, звично шморгнувши, мовила:
-Перепрошую, пане дохтор, але я знаю простіший спосіб лікувати нежить...
Ще ніхто з підлеглих не сперечався з Авіценною і, аби сподобитись його ласки, йому підтакували знайомі, пацієнти, слуги й годинник на стіні, тому він від люті стиснув кулаки, гіпнотизуючи помічницю очима. Але вона не надала жодного значення його медитації, бо мала й себе за непересічну медичку. Працюючи раніше санітаркою у медвитверезнику, вона набула значного "медичного" досвіду - мити підлогу й виносити тазики та цеберки, і тепер, зодягнувши білий халат, не пропускала нагоди нагадати пану знахарю, що теж - причетна до медицини.
-Невже пан дохтор не знає, що нежить лікують, вдихаючи урину? -Ну, ці ліки я завжди маю при собі і головне - безплатно, - зраділа старенька пацієнтка, і кредитка, яку вона намірялась заплатити лікарю, повернулась з півдороги назад до її вузлика. - А на ці гроші куплю онуку солодку вату...
-Слухай, хто ти така, що пхаєш ніс у чужий борщ? Га? І чому ти мене повчаєш, наче я тільки що випав з-під кобилячого хвоста? - нагримав Авіценна на Патичківську, коли бабине човгання стихло за дверми. - Знай своє місце, нікчемнице!
-Я, прошу пана дохтора, також у якійсь мірі знаюсь на лікуванні, - взялась в боки Патичківська.
- Не смій розганяти моїх пацієнтів, бідото пришелепкувата! - ревнув знахар.
-Ага, конкуренції боїтесь!
Авіценна відчув, що у нього раптом розвередувалось серце, сховався за ширму і приліг на кушетку, збагнувши, що переконати Патичківську - так само безнадійно, як із засмарканим - наїстися. Але штора хитнулася, і лице медсестриці замаячіло над народним цілителем:
-У мене теж здібності є! Еге! Але ви цього не помічаєте або не хочете помічати, - ремствувала Патичківська. - Всі ви - однакові, не визнаєте жінку за людину. А може, заздрите мені?
Знахар схопився на ноги:
-Ах ти ж нещасна! Помийнице засмоктана, плюгавко шолудива, коли востаннє в дзеркало дивилася на себе!!?
Помічниця не розгубилася:
-А я чула, що у ваших краях, пане дохтор, народ - такий прицюцькуватий, що навіть бульбу садить уночі, щоб колорадський жук не побачив! Ха-ха-ха!
Цієї насмішки знахар не міг знести, бо досі з ним жінки були люб'язні і запевняли його, що таких мудрих чоловіків, як пан дохтор - один на мільйон. І хоча Авіценна не вірив жодному їхньому слову, але йому було приємно, як сам зізнавався, слухати ці байки.
Лікар підскочив до Патичківської, витряхнув її з халата, розкрутив навколо себе і жбурнув через поріг, а відтак закурив, зовсім забувши, що полишив цю шкідливу звичку місяць тому.

4
Радий, що нарешті спекався підлеглої хляпи, знахар відчинив двері власного помешкання. При його появі серед пальмового листя зблимнули очі мадагаскарського вужа Антона, з карнизу охнула сова Марта, а назустріч знахарю задріботіла лабрадориха Катруся. Господар вручив собаці сосиску:
-Піди похвалися Марті...
Катруся побрикала до вікна й задерла шию, вимахуючи сосискою, що звисала їй з мордочки.
-У-у-у,- застогнала сова, явно схвалюючи покупку свого щедродавця, однак її дифирамби перебив телефонний дзвінок.
-Що ти ще хочеш!?- рявкнув в трубку Авіценна так несподівано, що сосиска вистрибнула з Катрусиних зубів, а вуж, який уже був спустився з пальми, аби кинутись на шию своєму володарю, знову погадючився на дерево, воліючи перечекати негоду, зачаївшись серед листя. Знахар впізнав голос Патичківської:
-Пане дохтор!
-Ну!- нетерпеливився Авіценна.
-Ви не чули про ще один спосіб лікування нежитю... Треба роздягнутися догола і вилити собі на голову балію холодної води...
-Та іди ти під три чорти!!!- гаркнув "пан дохтор" і люто шпурнув слухальце.

5
Злість Авіценни завжди була короткочасною, мов іскра в поломаній запальничці, і вже наступного дня він каявся, що підняв руку на безборонну жіночку. Хоч як Патичківська дратувала його, проте він усвідомлював, що у її становищі бути розумною важко. От коли такій, як вона, трапляється мужчина, тоді їй здається, що схопила Бога за бороду, і починає повчати інших безталанних, як треба жити.
У коридорі щось засопіло, і знахар перевів очі з комп'ютера на двері.
-Увійдіть,- гукнув знахар, припустивши, що це хтось з пацієнтів. Але, побачивши знайому хустину, з-під якої звисали пасма волосся, схожі на китиці зчорнілих бананів у зимовий сезон, пан відун завис, мов комп'ютер. Бо не сподівався зустріти ще коли-небудь цю занозу.
-Щось мені дзигар зупинився, чи не підкажеш, котра година?- відвівши погляд вбік, поцікавився знахар, і це його запитання було замінником примирення, бо просити вибачення наш Авіценна не звик і словом "перепрошую" взагалі нехтував.
-А у мене нема годинника, я по радіо час визначаю,- обізвалась помічниця таким бадьорим голосом, що цілитель вражено звів на неї очі. А коли тітка взялась розфасовувати лікарські трави, то Авіценна вже готовий був повірити, що недавнє непорозуміння з помічницею йому приверзлося. Проте окуляри у дебелій оправі, тріснутій на переніссі і яку Патичківська весь час притримувала двома пальцями, нагадували цілителю про вчорашню екзекуцію. Він важко зітхнув.
6
Пам'ятаючи, що мужчина, який піднімає руку на жінку, насамперед не поважає себе, Авіценна взяв на півставки богатиря Іллю - випускника академії, у якій готували бійців для боротьби з міжнародним тероризмом. В офісі і раніше не завадив би який-небудь секюріті (модно й престижно), але тепер він був тут просто необхідний. Бо щодня події розвивались, мов за розкладом: після бурхливих перемовин з помічницею знахар неодмінно гукав:
-Охор-р-р-рона!- і коли на його поклик надбігав Ілля у чорному костюмі, із бейжіком "Охоронець" на лацкані, Авіценна тицяв пальцем в Патичківську. - Виведи її! Негайно!
-Я і сама вийду,- пручалась Патичківська,- але хочу ще вам, пане дохтор, заявити, що з вами каші не звариш...
Ілько, якому помічниця шефа могла б бути матір'ю, поштиво брав її під руку і вмовляв, аби не робила бешкету, але Патичківська мусила виговоритись:
-Ви, пане дохтор, не вмієте оцінити мою доброту...
-Ге-е-е-е-еть!!!
-Ви, пане дохтор, ще пошкодуєте! Я вам помщуся!
- Ти, дурепо, можеш хіба що наступити на мою ... тінь!!!
Збліднувши, охоронець шепотів до когось з пацієнтів:
-Будьте такі ласкаві, викличте Патичківську в коридор під будь-яким приводом. Бо якщо шеф звелить, то я буду змушений застосувати до неї грубу фізичну силу, і хай це залишиться на вашій совісті...- стогнав вишибало. Але йому ніколи не доводилось продемонструвати прийомів бойового мистецтва, здобутих в академії. Бо пан маг, темніючи, мов обтереблене яблуко, відлипав від крісла, хапав чудодійною рукою підлеглу за кацавейку, виштовхував за поріг і, зачинивши двері на ключ, вигукував, що краще мати молоденького чортика, ніж стару дівку. Хворі, ствердно кліпнувши, прислухались, як Патичківська котиться сходами, а цілитель накидався на свого вірного джуру:
-Чому я повинен виконувати твою роботу!? Якби я тобі, неробо, виплачував ті гроші, на які ти справді заслуговуєш, то тобі і на презервативи не вистачило б!
Сучасний витязь винувато опускав голову, бо й справді вся його оборона зводилась до того, щоб розважати хворих анекдотами. Нараз двері ледь не виплигнули з одвірків, і знахар, залишивши служаку, стиха вилаявся.
-Відчиніть!- грюкаючи чобітьми у двері, репетувала Патичківська.- Пане дохтор, я ще не все вам виповіла...
Невідомо, скільки б ще часу Авіценна потерпав від настирної панни, якби вона одного разу, поївши контрабандних ніжок Буша, не отруїлась, а відтак мусила взяти лікарняне...

7
Довідавшись, що Патичківська зійшла з рейок, знахар не гаявся і хутенько продиктував оголошення в газету: "В офіс народного цілителя Авіценни терміново потрібна помічниця". Подумавши, додав: "Заміжня". Хай но тільки та огидниця сюди присурганиться, а він їй і скаже: "Ти десь вешталась цілий тиждень, я сам не міг впоратись, от і найняв нову людину". Так що швидше заспіває його вужака з Мадагаскару, ніж Патичківська тут вдруге буде ритися в його шухлядах...
Десь приблизно третього дня Авіценна, оглянувши кабінет, наче вперше його побачив. Хоча в секретарки було хобі - міняти інтер'єр, і вона постійно турбувала нещасні меблі, пересуваючи їх з місця на місце, проте остання її рокіровка була справді невдалою. Бо знахарю весь час здавалося, що з кабінету щось винесли. А ще його не покидало відчуття надмірної тиші, і годинник на стіні підтакував про це сьогодні напрочуд голосно. Лише через годину Авіценна зробив відкриття, і воно його приголомшило. Тепер він вже точно знав, чого не вистачало в офісі - очей Патичківської, розташованих напрочуд близько, мов у макаки, і від яких ще не сховався жоден діловий папірець; язика Патичківської, здатного безпардонно втрутитись в розмову знахаря і погубити весь її зміст. Сьогодні ж Авіценну ніхто не перебивав, і це вже починало його дратувати. Щоб сховатись від суцільно солодкого місива фізіономій численних підлабузників, Авіценна направився до Досі, яка за час служби засвоїла з ним два варіанти спілкування: "Так, док!" і "Гаразд, док!", а зараз тримала обіруч великого чебурека і, врізаючись у нього зубами, намагалась добратися до м'яса.
-Слухай, моя голубо, тобі ще не набридло "такати"?- мовив знахар до Доськи.- Ти можеш хоч раз сказати "ні"?
-Ні, док. Ой, вибачте, док, я хотіла сказати: "Так, док!" Хоча, ой ... не знаю,- пролепетала секретарка, і чебурек затремтів їй в руках. -Але чому? Як ви усі можете терпіти мене?- наполягав знахар, і його зіниці зробились мацюпусінькими, мов мачинки.- Я ж - деспот і мужлан! Не вмію бути ввічливим, не приходжу вчасно на зустрічі, ні з ким не рахуюсь, нікого не шкодую і ніколи не визнаю власних помилок!
Дося заплакала, затуливши обличчя чебуреком, бо не могла збагнути, яка муха вкусила "дока" і чого він хоче.
Спіймавши облизня, знахар підрулив до охоронця Ілька. Однак, вчувши зловісний поскрип зубів боса, борець з міжнародним тероризмом Ілько закотив очі і почав сповзати під стіл. А знахар, якому сьогодні ніяк не вдавалося розрядитися, чи не вперше згадав добрим словом колишню помічницю, з якою зараз так було б цікаво посваритися! Як завжди, вона звинуватила б його у всіх гріхах і взагалі, якби могла, то навісила б на нього навіть той аварійний балкон біля Галицького базару, що обвалився торік. Без Патичківської лікар чувся самонедостатнім, мов комп'ютер без мишки. "Так-так-так!"- підтакував годинник. Підлабузництво цього агрегатан було нестерпним до такої міри, що Авіценна зірвав його зі стіни, кинув додолу і розчавив черевиком 46-го розміру...
У місті появились чутки, що Авіценна захворів і, припинивши практику, сам почав лікуватися у якоїсь баби-шептухи...

8
Ранок позадував зорі, і за вікном розлігся пом'ятий день. Патичківська була опущена, мов тролейбусна штанга, бо давалася взнаки недавня хвороба, а тут ще занедужав кольоровий телевізор, і Патичківська аж ліктики гризла, прикидуючи, що у її улюбленому серіалі Клара в зеніті хвороби, Ізабелла вже, либонь, осідлала Фернандо, а вона, Патичківська, нічого того не бачить! Телевізор був єдиним приятелем панни, яку мешканці будинку відверто бойкотували і навіть не вітались з нею за те, що підслуховувала їхні розмови, приставивши до стіни баняк. Найдужче панна допекла сусіду Френдзлику, дружина якого часто виїздила на заробітки до Іспанії, і він у її відсутність гульбанив з товаришами, приводив дівчаток. Аби позбутись ненависної доглядачки, сусід мусив виклопотати для неї посаду у фірмі нетрадиційної медицини.
Згадавши службу в Авіценни, панна аж плямкнула від задоволення. "Лише у нас з дохтором були повне розуміння й гармонія,- подумала Патичківська. - Він сварився зі мною, як із рівною, навіть зі сходів спускав. Видко, мав мене за людину. А як захоплено гляділи на мене пацієнти, міркуючи: "Оце так Жанна Д'Арк!" Справді, скандали зі знахарем сповнювали життя Патичківської змістом, бо спричинились до того, що ставала здоровшою і навіть почала мити вікна, чого не робила 40 літ - висоти боялась, але сьогодні вона байдуже споглядала, як на мокрій митці таргани справляють забаву. Повсяденщина була до того нестерпною, що Патичківська надумала запхати цвяшка в замкову щілину пані Цвібаковій. "Щоб добратись через вікно, вона муситиме прийти до мене, бо в цьому випадку їй без моєї австрійської драбини не обійтись,- метикувала поважна дама.- Ото відведемо душу! Адже у неї - таке насичене життя, і вона носить біля серця фотографії зятя, внучки і пса..."
Патичківська пошкандибала до ящика, в якому зберігалися шурупи. Коли це ойкнув дзвінок та так, наче хто вдарив молотком в чавунну пательню, але Патичківській він видався, як блага вість про добавку до пенсії. Траплялось, що дзвінка не турбували місяцями, і господиня вже втратила надію коли-небудь почути його голос.
Навіть не взувшись у шльопанці, Патичківська подудніла до дверей, зазирнула у вічко, і щелепа її висунулась, наскільки було можливо їй висунутись. Перед дверми схилились рожеві гвоздики, які тримав Авіценна! Вона розгубилась, явно не знаючи, що робитиме з цими декоративними штурпаками, бо у неї ніколи не було квітів, навіть на підвіконні замість вазонів завжди стояли баняки з різносолами й зупою. Патичківська завмерла за дверми, аби цей авгур не здогадався, що вона - дома. Але вічко на дверях було старосвітське, зі звичайного скла і такого розміру, що гість відразу запримітив не лише синє око господині, а й брову ще й ніс. Погляди знахаря і його помічниці, зустрівшись, підперли один одного.

Леся БЕРНАКЕВИЧ
м. ЛЬВІВ

Висловитися.

Copyright 2000 - "ПОЕТИЧНІ МАЙСТЕРНІ" - Львів