ЛЬВІВСЬКА НОВОРІЧНА НОВЕЛА

            ЗАНУДА
        Майже за Чеховим
                                                "Кому повім печаль свою..."

    Працівниця бібліотеки, громадянка Лакітка була переконана, що такої нефортунної жінки, як вона, немає у цілому Львові. І коли у Лакітки траплялась неприємність, то неодмінно ділилась нею з ближніми: чи закінчувала своє земне існування олія, чи у щойно звареній зупі знаходила свій останній спочинок муха - усе це розтікалося в народ, мов важливе повідомлення інформагенств. Таким чином, позбувшись душевних шлаків, бібліотекарка полегшено зітхала, бо співрозмовник, вислухавши Лакітку, неодмінно їй співчував, запевняючи, що її біда - не така уже й страшна, але сам після цієї бесіди почував себе, мов пакет "Провансаль", з якого повністю витиснули майонез.
Однак з часом безталанна працівниця бібліотеки стала зауважувати, що співрозмовники у потішаннях повторюються, мов пори року, а доза їхніх заспокоювань вже не могла задовольнити потреб Лакітчиної душі. Помічаючи в очах дівчат байдужість, Лакітка не могла приховати роздратування: руки її починали вібрувати, а очі спалахували, мов газову конфорки. Так що колеги мимоволі опускали голови, наче були причетниками Лакітчиних нещасть, і кожна зокрема прибіднювалась до неможливості: мовляв, і нас життя побило. Однак їхні бідкання не моли умилостивити Лакітку, бо були вкрай непереконливими: на Лакіткину думку, усі жінки були щасливішими від неї, хоча й нічого не вартували: у цих барилкуватих, із несвіжими пахами баб, у яких за законами природи нічого не повинно було б получитись, були не лише чоловіки, а й коханці, тоді як вона, Лакітка, місяцями ходила не … читаною.
Тому, що дехто міг витримати симпатичну бібліотекарку ледве до зупинки "Медуніверситет", а більшість взагалі обминали її десятою дорогою, то вона почала вчащати до одного шинку, де, попиваючи каву, оповідала про свою лиху долю тим відвідувачам, які мали необережність присісти біля неї. Лакітка належала до типу жінок, яких так часто возвеличують місцеві віршотворці, вправляючись в римах, то ж випиваки не пропускали нагоди пофліртувати з нею. Але варто було Лакітці розпочати з ними поважну розмову, як вони ставали нетерплячими, мов дверці ліфта, і поспішали відкланятись, мотивуючи раптову поспішність діловим побаченням і т.д.

2
В останній день грудня, приблизно о четвертій годині за зимовим часом, Лакітка сиділа в улюбленій кнайпі на Площі Ринок і сподівалась принца, який, збагнувши її печаль, запропонує руку, серце й … сардельку, закривавлену кетчупом. У новорічну ніч ще й не такі дива зустрічаються!
Шинок цей уже був в літах, бо виникнув ще тоді, як вовки підбігали до самого Львова, але з тих часів вистояли лише стіни. І вони явно не визнавали товариства хистких столиків, простих, позбавлених оздоб епохи Кампіана попільничок "Мальборо", на два рази вкусити канапок, яких скляний ковпак оберігав від передчасного черствіння, та інших предметів, спланованих на короткочасність. Але тут, як постерегла Лакітка, збиралась публіка така, якби то образно висловитись, шліфована, мов рисова крупа по 2 грн. 80 коп. на ринку "Добробут". Однак сьогодні, напередодні новорічних пиятик, усі клієнти сиділи по домівках. Але якби котрийсь з них завітав до кнайпи та задивився на Лакітку, то неодмінно почув би від неї розповідь про учорашні поневіряння в стоматолога, про старосвітську й заталапану бор-машину, на яку, лише раз поглянувши, приадуваа плакат "Стережися СНІДу!"
Хоча Лакітка допила каву, та у неї не було бажання вийти на вулицю, похнюпився останній й безсніжний день року, і три незрячі бабці, незважаючи на стужу, співали "Галичанку" Дубецького. І такою екзотичною з теплого шинку здавалась скибочка міста, де торгували чебуреками, дітьми й людськими нирками. Щоправда, шлунок Лакітки повставав від одного вигляду смаколиків на прилавку. Лакітка мала себе за витончену жінку і у розмовах зі свіжими знайомими стверджувала, що людина повинна тягнутись до вищих сфер, але кишки чомусь постійно тягнули її донизу, мабуть тому, що важили декілька кілограм, а душа, як встановив один вчений, - лише 0,9 грама. Щоб придусити заколот у животі, Лакітка уявляла, як вона бере жирнючу курку, що лежала на прилавку горічерева, розламує її, відщипує від неї шматочок, мачає його в томатний соус і лише розкрила рот, аби відчути райську насолоду, як раптом відчинились двері, і хвиля львівської вільгості пробіглася по ногах Лакітки.
На порозі став бультер'єр, тримаючи на ретязі свого господаря. Той, такий же білястий, як і його пес, втиснутий у жупан малинового кольору, мав таку велику й круглу олову, яка, либонь, не поступилася б кам'яному ядру з львівського історичного музею. На грудях у нього розлежав ланцюг, подібний до того, що прикрашає бруківку на вулиці Грушевського, поблизу Покровської церкви.
Загледівши цього пуреца, обидві шинкарки чомусь змучено перезирнулись, а Лакітці здалось, що вона вже десь бачила подібні гримаси, але де і в кого? Згадувати перешкодив чоловічий голос, що зненацька й бадьоро закозлотонив з динаміка: "Ти бєрємєнна, но ета врємєнна!"
Всупереч багаторічній традиції одна з барменок навіть покинула прилавок і прошмигнула до столика, аби декорувати його блюдечком з канапкою та чарочкою коньяку.
-Смачного вам, пане Тертюх, та й вашому Баризі!- сповістила шинкарка улесливо, та тут же, перезирнувшись з колегою, закотила страдницьки очі під лоб, але так, щоб цього не бачив крутий. Та він якраз вийняв гаманець, і в розкритій пащеці там того замаячів такий вагомий тюк грошей, що Лакітка відразу ж заповажала і його господаря, і навіть з натяжкою бультер'єра. Бо ніхто з її знайомих не володів такою потужною платоспроможністю.
Наблизившись із рильчатим супутником до цнотливої канапки, громило роззирнувся, бо як можна було здогадатись, не пилося йому одинцем, і Барига у цьому випадку не міг йому замінити веселого товариства. Перехопивши погляд Лакітки, яка вкорочувала віку черговій цигарці, Тертюх задивився на неї, мов вуж на жабу.
-Ще не набридла ця гидота? - поцікавився. - Навіть не уявляю, як тебе хлопці цілують…
-Мене вже не цілують,- відповіла Лакітка виклично й не без кокетства, стримуючи у животу путч.
-Будуть,- пообіцяв Тертюх таким обнадійливим тоном, що Лакітка відразу повірила - рано її ще списувати в архів.
Тертюх тим часом пришвартував свого пса до ніжки стола, кивнув пальчиком до шинкарки і, замовивши пляшку коньяку, поцікавився в Лакітки:
-Тобі тістечко?
Подуріли ці мужчини чи що? Випивки ладні взяти хоч цистерну, але коли мова заходить про закуску, то вони проявляють таке скупердяйство, що самому Плюшкіну у них ще б повчитися! І Лакітка вкотре пригадала усіх своїх парубків, зокрема одного журналіста, який, запросивши її до кав'ярні, купив дві пляшки горілки, а коли Лакітка йому нагадала, зо здалося б щось і за драбинку перекинути, то взяв … компот. Склянку на двох. Не відважуючись усе це виповісти вечірньому візитеру, Лакітка недвозначно поглянула на прилавок, де умлівало кууряче стегно. -Курчатину?- поспитав Тертюх спантеличено, очевидячки не вірячи, щоб така ніжна істота могла впорати це громадне стегно. Лакітка зачервонілась від сорому, бо, на її думку, справжня жінка не має права бути голодною, але пручалась недовго, щоб Тертюх, бува, не передумав.
Поки барменка пражила курча, Тертюх з властивим для мужчин куражем у перші хвилини знайомства з представницями прекрасної статі, розповідав, який він шанований у мафіозних колах. "Це він!"- підказав Лакітці внутрішній голос. - Ось хто мене вислухає. Адже такий сильний та впливовий!"
-Ось ти, певно, думаєш, що коли я крутий, то уже й горя не знаю,- сказав Тертюх, коли перед Лакіткою зашарілося курча.- А я двічі зазирав смерті в очі. Тому мені так хочеться після усіх тих розборок прийти до жінки, яка мене зрозуміла б. Ти - якраз така.
-А ви переконані в цьому?- спаленівши і не вірячи власним вухам, залепетала бібліотекарка.
-Так, ти - справжня мадонна!- запевнив Тертюх.- Не легковажна малолітка, щось пережила…
-Еге, цілком згідна з вами,- писнула Лакітка, втішена, що нарешті хоч одна людина повірила у її неземне призначення і буде її боготворити, недарма ж їй доля посилала стільки випробувань.- Ось у мене зуб…
Рот Тертюха нагадував ящик з каталогів і годі було з ним змагатись. Він так швидко розкривався, що Лакітка встигала лише час від часу щось бекнути, однак це не бентежило.Була впевнена, що, скінчивши промову, Тертюх підбадьорливо їй підморгне: мовляв, не журись, вдар лихом об землю! Але чим більше коньяку прибувало до рота Тертюха, тим дужче Тертюх обм'якав і врешті, зовсім розтопився, немов кавалок шоколаду в горняті з окропом. -Ти зрозумій,- гарячкував Тертюх,- рідко яка жінка мені відмовить, бо у мене - бабки. І тому я заздрю сусідові-забулдизі: дівчата за ним побиваються ще й доплачують сусідові, щоб сподобитись його ласки… Е-е-ех! А я тоді влітку теж на Скнилові був… близько від вибуху. Випив з горя, а відірвані руки й ноги усе перед очима мерехтять. Це ж, думаю, радіо про цю аварію вже на всю округу розтрубило, і Славка моя десь плаче, впевнена, що мені - триндилець. Треба її заспокоїти. Подзвонив на мобільний: "Живий я,- кричу,- чуєш, Славцю?" А вона: "Тьху, знову нализався!" Сльоза відірвалась від крутого ока Тертюха і, впавши у полумисок, зникла в купці салату із зеленої цибулі.
-Відключений, уже півроку відключений від жінки,- Тертюх стогнав ще дужче, ніж ведуча телепрограми "Без табу". І здавалось, що усе людське безталання присіло до них за столик. Але Лакітка відчула велику підтримку, бо відчувала, що лише такий же горопаха зможе вислухати її печаль. "Нехай наші сльози змішаються і вкупі важким камінням ляжуть на душі ситих, розпутних катів"- подумки процитувала Карпенка-Карого. -А у мене зуб болить,- обізвалась жалісливо, коли Тертюх, нарешті, виговорився.- Уявляєте, нерв - кривий і миш'як не міг до нього добратися і …
-То твої проблеми,- відповів Тертюх позіхаючи.
-!?
Це було так несподівано, що Лакітка аж прискулилась. Її приголомшило те що цей товстун півтори години навантажував її своїми клопотами, але на її зуб хотів чхати. Це був егоїст і себелюб тупий, як і його бультер'єр, зданий виконувати лише 3-4 команди. Лакітка мала бажання помахати ручкою цьому зануді, тим паче, що печена курка уже оберталась в її шлунку, і Лакітка відчувала себе вільною від обов'язку запобігати ласки в цього пігмея. Але десь там під столом блукало рило Бариги і могло образитись. Шукаючи порятунку, Лакітка звела благально очі на шинкарок які, мабуть, їй співчували. Але нічим зарадити не могли. Та несподівано, зі страху Лакітка знайшла вихід.
-А де тут туалет?- спитала, вперше не почервонівши: все життя не могла змиритись, що вона, витончена й пейсечна, приречена щодня вдаватись до такого ганебного діл, і ніяковіла, коли потрібно було відлучитись. Але в цю хвилину у неї не було іншого виходу та й не могла відчувати стиду перед цим тюхтієм, який вже упав у її очах.
-У нас нема туалету, попросіться в ближчий гастроном,- повідомила корчмарка не без подиву, бо постійна клієнтка мусила про це знати.
-Пане… мені на хвилинку… з вашого дозволу… доля кличе,- мовила Лакітка якомога лагідніше, непокоячись, якби цей тип не виявив бажання її супроводжувати та ще й, чого доброго з бультер'єром. Але "пан" не заперечував:
-Нема базару,- засопів п'яно.- Я двічі дивився смерті в очі, то мене важко … чимось здивувати…
Намагаючись ступати якнайспокійніше, Лакітка умлівала не менше, ніж канапка під ковпаком. Такої безконечної дороги у бібліотекарки ще не було. І лише коли за нею затраснулись пластикові двері - вона рвонула щодуху за ріг, в провулок Федоріва, і крутий вітер відразу ж нервово засіпав усі шари її одягу, як нетерплячий читач гарячково шарпає сторінки рецептурника, вишукуючи у ньому засіб від імпотенції.
Хтось розпоров хмарину, і крупні краплі дощу почали розсипатись по місті, однак ніхто з перехожих не квапився турбувати парасоль: у Львові другий день біснувався такий вітровій, що рідко якій парасолі вдавалось уникнути травми. Та Лакітці було не до парасолі: як тільки вітер вривався їй під пальто, то їй здавалось, що то наздогнав її Барига і застромляє своє рило у розірвані колготи, які вона зашивала щодня, але нитки були безсилими. Біля пам'ятника королю Данилові Галицькому Лакітка раптом спинилась. У неї виникло таке відчуття, яке буває у кожної жінки, коли їй у товаристві зненацька розстібнеться ліфчик. Вона пригадала бар, шинкарок, які переморгувались, і в її голові стався зсув. Тепер Лакітка точно знала, що так само переморгувались колеги з бібліотеки, коли вона щодня розповідала їм про власні злигодні, сподіваючись на розраду. Для них Лакітка була такою ж черствою занудою, як для неї - Тертюх. Бо ніхто не любить стогніїв. Та й хіба вона сама не шукала сильних особистостей, щоб від них заправитись наснагою? Хіба не очікувала підтримки від подруг, коле, коханців, нарешті, від новорічної ночі? Але всі були безсилими, як і Лакітка…
Вічність відривала хвилину за хвилиною. Незважаючи на те, що зима ніяк не бажала відмітитись у Львові, останній день року збирався ставити крапку. Відчуваючи це, перехожі підтягувались та хорохорились, щоб рівно через рік знов викидати на смітник черепки. Проте Лакітка уже не звертала уваги на цих нікчем, які всі хотіли бути вислуханими, але не бажали слухати когось. Про свої пригоди в зубоволоки вона розповідала коневі засновника Львова. Цей бронзовий колос, в особі якого знайшла ідеального слухача, не тупцював від нетерплячки, не зітхав фальшиво, аби приховати власну безпорадність, не перебивав і, щонайголовніше, не міг ані втекти, ані ляпнути: "Це твої проблеми!"


Леся БЕРНАКЕВИЧ
м. ЛЬВІВ

Висловитися.