* * *
Білій собі на тому боці,
А я – чорнітиму на цім,
Тримаючи тебе на оці,
Що стало схожим на приціл.
Світ звузився до коридору,
Блукаю в нім, як ница тінь.
І видива старих хотінь
Не поривають більше вгору.
Тебе не має там. Тому
Я сам замкнувся у тюрму.
Дивлюся хворі сни, як фільми.
Та часом твій щасливий сміх
Спадає з неба, наче сніг.
І я кричу, мов божевільний.
* * *
Жінки, що носять пестощі, як зброю -
Під сукнями кинджали золоті, -
Вони за мить усі стають тобою,
Такою, що в ковчезі снилась Ною,
Коли цей світ втопився у воді.
Гречанки сонні, скупані у винах
Річок Еллади.
Римлянки скупі,
Що зналися на любощах і кпинах,
Іспанки у шовках і пелеринах,
Смагляві плечі й очі голубі.
Паризькі хвойди в павутині спалень,
Грудасті польки, кров із молоком.
Нубійки чорні, наче із копалень,
Вродливі відьми, що уникли спалень,
Судам священним видавшись котом…
Вони в тобі, розпуснице уміла,
Скарбнице зваб і скрине для жаги.
Мене тривожиш дзвоном свого тіла.
І я боюсь, якби ти захотіла,
То цілував би слід твій від ноги.
2005 р.
ІСТОРІЯ ЖИТТЯ
Спочатку приходять ті, що солодять.
За ними ті, що за носа водять.
Опісля них - на руку нечисті,
Що все порахують у твому захристі.
За ними наб"ється всіляка голота,
Що має лиш очі й великого рота.
Відтак прибіжать ті, що строчать доноси, -
Опишуть, хто ти й під кого косиш.
Ти хочеш знати, що буде далі? -
Суди, пересуди, пігулки, шпиталі.
А згасить твою нещасливу зірку
Столяр, що зніме на око мірку.
ЧУЖИЙ
Він ходить по селу задрипаний обдертий,
Поношений картуз насунувши на лоб.
Не вміє жити він,
Але й не хоче вмерти.
Сміється вслід, коли несем на цвинтар гроб.
Той божевільний сміх нас бісить і лякає.
Ми хрестимось, плюєм, шепочем:"Сатана!"
Бо хто він поміж нас?
Іуда? Може, Каїн?
Чому він у юрбі, як привид вирина?
Ми праведно живем.
Шануєм дім і владу.
Гаруєм цілий вік за хліб і добрий гріш.
Ми горло надірвем,
Вступаючись за правду,
Маленьку, та свою,
Від іншої незгірш.
Ночами нашу плоть проймає дрож солодка.
Ми будимо жінок і тулимось до лон.
І проминуща мить, як блискавка коротка,
Відхилить брами нам в благословенний сон.
А він бере на глум потуги наші сущі,
П"яничка мандрівний, розпусник і байстрюк.
Він каже, що у нас - мозолі, а не душі,
Та ще лоби тверді - мостити б ними брук.
Не стерпимо колись
Зберемось п"яні й люті,
Потрощимо шибки і пустим кров йому.
Горітимуть книжки, гріховні і безпутні,
І задихнеться він, покинутий в диму.
Нас жалість не пройме,
Бо ми, глухі у злобі,
Волочимо з пітьми свій невмирущий рід.
І в кожному із нас, як у живому гробі,
Похований давно
Той, хто заплаче вслід.
МИРОТВОРЦІ
Добре, що є миротворці.
Вони нас усіх помирять.
Стануть над головою
І накажуть:
-Прости ворогові своєму,
Бо пошкодуєш!
Ми вже помирили
Євреїв з Христом,
Поляків з німцями,
Вовків із вівцями,
Папу Римського й Будду,
І багацько іншого люду.
І ти не псуй нам статистику,
Ворогоненависнику.
Накричать, нагримають,
Закинуть на плече автомати
Та й поїдуть,
Покинувши нас жити
У пекельному мирі.
* * *
Навчився нікого не вчити,
Ноги у дощ не мочити,
Не падати в калабані,
Казати лиш "пане" та "пані",
Ходити як всі на роботу,
Вдавати, де слід, скорботу,
Не мати нічних полюцій,
Боятися революцій,
Не лазити під спідниці,
Не вірити в те, що сниться…
Набрався того - до дідька!
Не вчіться у мене, дітки…
ГРІХ
Мусиш розшукати ту жінку
І зізнатися, що ти її любив:
Розповісти про розмови з нею,
Яких не було,
Про листи, що ставали віршами.
Дарма, що у неї вже дорослі діти,
Чоловік-крамар
І довгі сукні, як у черниці.
Ти упізнаєш її
По вуглинках очей,-
Вони все ще шукають
Когось у натовпі.
Тепер бо ти віриш:
Невизнана перед жінкою любов -
Наче смертний гріх.
І тільки вона може подарувати тобі
Своє прощення.
ВЕЧІР
Сідає сонце.
Хмар жалоба.
А місто - мокре і руде.
Його затоптана утроба
Від наших ніг, як дзвін гуде.
Час повертатитися у нішу
На гак домашній вішака,
Де ти - святий і наймудріший
Із царським скпікером в руках.
ЖІНКИ
Жінок насправді не так вже й багато, -
просто є люди, які носять сукні,
і щоранку фарбують нервові губи.
З ними можна випити і покурити,
порозмовляти про роботу,
футбол чи секс.
На прощання вони кажуть:
"Бувай, друзяко!
Побачимося в понеділок."
Вдома вони вдають із себе
дружин і мам.
Їхні діти - хворіють,
чоловіки хропуть,
а сусіди не хочуть
жити тихіше.
Перед сном вони читають
ранкові газети.
Шкодують, що знову
не пішли в театр
(сукні старіють
у в'язницях шаф),
нарікають на холод
в подружньому ліжку.
А в суботу вранці
вони збираються на базар,
як на війну.
МИСТЕЦТВО ЧИТАННЯ ДЛЯ МЕРТВИХ
Я читаю вірші у палаці Потоцьких,
у залі, де колись танцювали мазурку,
грали Шопена,
продавали ліси,
домовлялись про шлюби,
шпетили служниць за нечищене срібло,
частували гостей з Варшави та Відня,
цитували Міцкевича
й напивались, як свині.
Я читаю вірші так,
як мій прадід Артем
читав “Псалтир” в узголів’ї мертвих,
у хатах, де під долівками
повзали вужі,
а на горищах верещали
болотяні духи.
На стільцях попід стінами
журились жінки.
Чоловіки підпирали
потилицями одвірки.
На печі – вовтузились діти.
Мертвим страшно
без свічки голосу
на темній дорозі смерті.
Прадід брав їх за руку
І казав, як ступати.
На світанку вони вже
лежали усміхнені…
* * *
Час будити вже треті півні.
Я сп’янів від вина журби.
Закохайся у мене опівдні,
А опівночі – розлюби.
Хоч би день перебудь.
Хоч днину
Перемучся. А там – забудь.
Я любов цю, немов дитину,
Заберу у самотній путь.
У шинках, де гульбанять пройди,
Я писав би тобі листи.
А солодкі, грудасті хвойди
Розпускали б, як пави, хвости.
Душогуб у сорочці білій
Наливав би мені вино.
І зірки, наче яблука спілі,
Барабанили у вікно.
А якби заспівали півні,
Я б зізнався крізь п’яний сміх:
Закохався у тебе опівдні,
А забути досі не зміг.
2004
* * *
Як тяжко вибиратися з юрби!
Вона повзе до долу, наче лава,
Волочачи валізи і торби,
Й спинить її ніхто не має права.
Це похорони духу боротьби.
Та милиці здійнявши, наче піки,
“Там наш Едем!” – кричать старці й каліки,
Почувши клич пекельної труби.
На землю ту вказали їм богове,
Що спродали вже й небо за хабар.
І їх народ, як стадо безголове,
Смерть зайняла й жене туди, де пар
Стоїть червоний. А в калюжах крови –
Набрякла вата обважнілих хмар.
2004
МІСТО
У колисці старого каміння
Місту спиться і бачиться - в сніг,
Як у нього росте коріння -
Навесні.
Місту хочеться деревом стати,
Щоб пробилося листя з дахів,
Щоб воно нас могло колисати,
Як птахів.
Щоб гілками розкидистих вулиць,
Наче гусінь повзав трамвай.
Ми б у крила свої вдягнулись.
Рай!
І були б тоді музика й танці,
Ми зреклися б страждань і сліз.
А якби й завелись засранці,
Ми їх скинули б просто вниз.
Ми б кохались під хмарами в листі
І родили крилатих дітей.
Місто спить в кам"яній колисці.
Сніг іде
* * *
Згубило серце темні окуляри.
Як боляче вдивлятися у світ,
Де раптом ви з"явилися.
З-під снігу
До мене квіти промовляють в снах.
Б"ють дзвони у церквах,
Як на Великдень.
Пустельники втікають із пустель,
Вже не псалми виспівують - романси.
За перлами пірнають хлопчаки,
Бо, може, ви їх будете носити.
Йдуть каравани
З шовком і єдвабом.
Із скринями,
Де золото й топази, -
Царі індійські шлють дарунки вам.
Ще день чи два
Й зимові солов"ї
Затьохкають вночі
На ціле місто...
Львівський романс
I
Нашлю на тебе вітру і дощу,
навчу їх промовляти попід вікнами,
що в цьому місті є сумний міщух
одній тобі присвячений і відданий.
Забувши про розважливість і страх
у місті з посполитими примарами,
з твоїм ім"ям щоранку на устах
на площі Ринок він торгує хмарами.
І хоч у нього крам той не беруть,
ще й кидаються сміхом або кпинами.
він їх шкодує:
"В них нелегкий путь.
вони не люблять -
значить є невинними".
А вечорами з чаркою удвох
він розмовляє зі своєю мрією.
І вірить він: кохав в ту мить і Бог,
коли вночі схилявся над Марією.
II
Чоловік твій найме сторожу,
Непідкупних і злих людей,
І мене, наче силу ворожу,
Чатуватиме кожен день.
Але я не прийду оружно,
Не гримітиму, як гроза, -
Просто місто засиплю ружами
Хто б і що б мені не казав.
Ти побачиш той квіт спросоння -
Він білітиме у вікні.
Я ж стоятиму, наче сонях
Серед вулиці вдалині.
Чоловік твій прикусить губи
І подумає:"Як він міг!"
- Одягайся тепліше, люба.
То не квіти,
То випав сніг...
2003р
* * *
Приходили вірші, за плечі трусили, Просили не спати, вставати просили. Приходила жінка, вродлива, лукава. Поцупила розум, та серця не вкрала. Приходили квіти – жоржини і рожі, Хвалились: “Ми пахнемо тільки за гроші!” Приходили друзі, пили і курили, Вдавали із себе щасливих щосили, Поштар забігав, щоб зізнатися тільки: Що він у листах виправляє помилки. Заходила Смерть. Наслідила при дверях. Та я те не бачив, бо власне вечеряв.
* * *
Моя душа зосталась без кутка.
Її прогнали клопоти у шию
На вулицю, де пси голодні виють
І паморозь колюча на зірках.
А що робити?
Жити з нею як?
Встрявала скрізь.
Була, немов дитина.
Я став нервовий, наче маніяк.
Не міг зігнути там, де треба спину.
У інших душі - тихі, мовчазні,
Ні сповідей не хочуть, ні причастя.
Їх люблять гроші, їх цілує щастя.
Моя ж душа…
Нащо вона мені?
Хоч і без неї, звісно - щось не те,
Так, наче б я грішу або лжесвідчу.
Я постарів.
Душа ж іще цвіте.
Сказала прийде,
Якщо я покличу.
