|
|
ПОЕЗІЯ. UBI VITA, IBI POESIS.
Ми взяли на себе величезне нахабство звузити безмежний поетичний простір рамками окремих тем. Вірніше, звузити не сам простір, а наші розшуки у ньому і розшуки, звичайно, самих себе. А щоб це саме "себе" знаходити, певно, потрібно розпочати дорогу від означень. Як наприклад, ЩО ТАКЕ ПОЕЗІЯ?
Листи. Доброго здоров'я!
Мучать мене деякі думки щодо поезії та її "придатності до існування" у суспільстві. От що. Багато хто (не буду наводити прикладів, бо усі вони - герої) з сучасних поетів, здається, надто переходить межу відносно складності віршів. Намагаються втулити у свої твори максимум надрозумних слів і сюжет закручують до неймовірності. З усім цим можна розібратися, але недозрозумілою лишається одна річ: для кого ці твори створюються?І що в розумінні авторів є поезія, яка її мета? Якщо - для загалу, то вона так і залишиться недосяжною для багатьох. Якщо - для літераторів, то навіщо взагалі ті літератори? Для історії? А історія для кого? Знову ж - для загалу... Тут витікає замкнене коло... Намагаюсь його розірвати і знайти розв'язок (спираючись на наступні питання): якщо найперше для автора - це виказати свої знання, тоді йому шлях не до літератури (як не прикро, зустрічала і таких). Взагалі тут є два шляхи: або це манія величі і визнання, або це оригінальна суть поета, його істинний внутрішній світ, світосприйняття: тоді всі питання відпадають. Шаную і поважаю Івана Андрусяка, але судіть самі: "не вистружу сімона болівара / з сухої як гуцул деревини / я знову вирізаю магани / насуплений як віденська примара... ". Це - гарно. Це - цікаво. Це - незвично і наштовхує на деякі роздуми (одна з граней мети поезії, здається), але чи кожен, хто прочитає це, зможе осягнути? Далеко ні. А може, це зайве? Навіщо поезію розуміти, її потрібно сприймати серцем, ловити відрух душі і таке інше... Це все абсолютно вірно. Але час від часу цікаво все це розбирити і розглядати. Знов заплуталась... І ще одне: якщо деякі твори - данина літературі, тоді навіщо красти в неї знаки пунктуації і великі літери. Мабуть, я не обізнана в цьому людина, скажете ви, але ж тому і запитую, бо необізнана. Бо цікаво мені!
Якщо ви хоч трошки зрозуміли з цієї каламбурної писанини, прошу: напишіть мені що-небудь на це, бо так і лишусь... неопізнаним невпізнаним поетом...
З повагою, Елвіна "slostud@i.com.ua"
Привіт і вам.
Я з таким задоволенням розмістив би вашого листа в якійсь сайтівській поштовій скриньці, але навчений гірким досвідом, питаюся дозволу, може ви для скриньки захочете трохи інакше сказати, чи там псевдонім якийсь знайти. Хоча цікавішого ніж зараз у вас і знайти важко, Елвіно...
З вашого дозволу буду дотримуватися тексту.
"...Мучать мене деякі думки щодо поезії та її "придатності до існування" у суспільстві. От що..."
Знаєте, для себе я вирішив питання суспільства наступним чином, - воно, суспільство, не головне. Головним є ви, я, конкретні інші люди. Ми для чогось народжені, для чогось набуваємо ( в ідеалі) людяності, досягаємо (чи не досягаємо) свого образу, затим цей образ ніби фіксується і за допомогою "старості" очищається від деяких непотрібних речей. Трохи може схоже на ракету з різними розгонними, прискорюючими частинами, що потім стають непотрібні. До речі, й старість (як автоматичний процес відкидання непотрібного) теж не обов'язковий атрибут досягання зрілості і відкидання того, що поступово стає зайвим. Отож суспільство нам допомагає легшим чином досягати себе, себто така взаємодопомога - як основна ідея суспільства? І ми, досягнувши себе, так чи інакше несемо користь оточуючим нас.
І Поезія тут, швидше виступає інструментом досягнення себе, поезія - як, згармонізована поглибленим баченням невидимого і видимого, творчість, є тим же мистецтвом, а мистецтво - актуальним продовженням культури, її передовим фронтом, а культура - широким набором традицій ( виживання і життя ) певної нації, народу, на конкретному ландшафті, в конкретних реаліях. - Ось ми і зв'язалися із суспільством?
"... межа складності віршів. Намагаються втулити у свої твори максимум надрозумних слів і сюжет закручують до неймовірності. З усім цим можна розібратися, але недозрозумілою лишається одна річ: для кого ці твори створюються?І що в розумінні авторів є поезія, яка її мета? Якщо - для загалу, то вона так і залишиться недосяжною для багатьох... Для історії? А історія для кого? Знову ж - для загалу... Тут витікає замкнене коло... Намагаюсь його розірвати і знайти розв'язок (спираючись на наступні питання): якщо найперше для автора - це виказати свої знання, тоді йому шлях не до літератури (як не прикро, зустрічала і таких)..."
Не можу з вами не згодитися, складність має мати серйозне оправдання. Бо людина-поет в такому разі претендує на складну гармонію свого твору, а, значить, і на свою, як творця. Але чи насправді ця людина є такою високо-глибоко гармонійною? А може просто заплуталася? Тоді в пригоді нам з вами, як читачам, служить відчуття щирості. Якщо її немає, тоді можна сміло казати, що даний витвір стилізований, і не зовсім справжній, а входить до категорії "як би" .
Тобто в ідеалі ми маємо бути собою, навіть коли можемо помилятися в собі.
А щодо іншого боку складності,- часто видається, що професійні філологи, за витонченістю сильно закрученого і вивіреного виразу ховають незнання життя, і втечу від відповідей про себе, інколи таких слабких і негармонійних. А значить - поет в ідеалі має ( щоб дозволити собі щирість) - бути сильним, намагатися ним стати, - тобто цілісним, і самим собою, поближче до того Образу, що був задуманий Вище?
"...Взагалі тут є два шляхи: або це манія величі і визнання, або це оригінальна суть поета, його істинний внутрішній світ, світосприйняття: тоді всі питання відпадають. Шаную і поважаю Івана Андрусяка, але судіть самі: "не вистружу сімона болівара / з сухої як гуцул деревини / я знову вирізаю магани / насуплений як віденська примара... ". Це - гарно. Це - цікаво. Це - незвично і наштовхує на деякі роздуми (одна з граней мети поезії, здається), але чи кожен, хто прочитає це, зможе осягнути? Далеко ні. А може, це зайве?..."
Можливо це світи конкретного поета, можливо це його Образ? Бо кожному своє дано, але можна прогресувати в будь-яких нещасних випадках народження не в тих обставинах, не в тій, врешті-решт, країні,- той же Тарас Григорович чи не ідеальний випадок і доказ руху до себе.
Видається у поетів зараз важча задача, аніж це було років 100 тому назад, і ми справді не маємо права бути примітивними за своїми світами, або хворобливо, неопрадано ускладненими? Як після Пушкіна, Лермонтова, Шевченка, Юрія Липи, Й. Бродського, Єсєніна, Блока багатьох інших можна видумувати форми колеса, замість того, щоб осягати для себе відкритий і опрацьований ними СВІТ, показувати можливості розвитку і руху, і суті? Я теж не розумію. Але люди такі різні і кожен починає зі свого рівня, а вони бувають такі низькі, особливо в умовах нашої української минулої загнаності. Але тепер ми вільні?
"...Навіщо поезію розуміти, її потрібно сприймати серцем, ловити відрух душі і таке інше... Це все абсолютно вірно. Але час від часу цікаво все це розбирити і розглядати..."
Напевне і те й інше є справедливим. Бо є різні способи передачі інформації, енергії, тепла, любові, чого завгодно. Можна складати алогічний містерійний образ із готових почуттів, можна сухо підводити людину до раптового спалаху в ній всієї гамми відчуттів, піднісши в потрібний момент іскру, чи ключ вирішення ( як це любить робити Бродський останніми, заключними словами речення).
"...І ще одне: якщо деякі твори - данина літературі, тоді навіщо красти в неї знаки пунктуації і великі літери..."
Ми з вами, схоже, думаємо одинаково. Бо те саме видається і мені. Внутрішня охайність, зовнішня охайність - важливі атрибути, як особи автора, так і його поетичних творів, вже не кажучи, про вміння управляти собою. Важко знайти приклад доцільності писання без знаків пунктуації, - хіба, можливо, у передачі хворобливого потоку свідомості стану горячки?
"...Якщо ви хоч трошки зрозуміли з цієї каламбурної писанини, благаю: напишіть мені що-небудь на це, бо так і лишусь... неопізнаним невпізнаним поетом..."
Чому? У вас все попереду. Спочатку є заперечення, невдоволення, бачення, питання, запитання... Потім приходять відповіді, але без школи нині поету не можна ніяк. Варто і перекладати тих, кого любиться, або продовжувати якісь теми "в стилі". Зовсім непотрібно робити в поезії кардинальні відкриття, в будь-якому випадку, найголовнішим відкриттям є індивідуальна ваша внутрішня-зовнішня гармонія. Тому в Поезії і не існує конкуренції, хіба що якась штучна. Успіхом буде, якщо ви простежите в собі - як кордони вашої суті, прозоро переливаючись, співпадатимуть в коливаннях із зовнішнім світом, з його гармоніями, з його протяжностями. Це напевно і називатиметься творчим екстазом?..
До
зустрічі! Пишіть нам.
|
|
|
