* * *
Коли йдемо додому -
Стежка нас веде.
Коли йдемо спати -
Веде нас сон.
Що ж веде нас
Коли забуваємо дорогу?
Коли життя як сон?

24.05.2001 р.


* * *

Роздер грiм небо,
Потекли краплини дощової кровi...
Я злякано сидiв в мiських кущах,
Сховавши голову в комiр плаща
І цитував цi поетичнi трафарети,
Не маючи в руках монети,
Аби замовити таксi,
Яке вiдвезло б у сухi
Та затишнi домашнi пелешi...

Сьогоднi й справдi була бура, але описане тут це моя вигадка, бо хотiлося щось "мудрого" написати. Хоч би ще й таке:

У Парижi
По перонi у вагонi
Походили конi рижi
Рижi конi
Жерли сiно у батонi

Бiльськ, 11.07.2001 р.

* * *

I що з того
Що я хочу, -
Коли приходжу опiвночi,
а ти вже спиш.
I що з того
Що я пишу,
Верзу паперовi дурницю,
А хтось читає, поглинає
I каже, що це вiрш

Бiльськ мiсто славне, 04.08.2001 р., год. 23.58

* * *

Мокра хвоїна
Сумна країна моя
Бiль очей
Мало ночей
Коли ти i я
I любов моя
Коли рiжемо ягня

Без дати, але на цiй самiй картцi

Чи варто мати якусь обсесiю? Багато людей їх має. Однi мають обсесiї чисто абстрактнi - як хоч би один полiтик мав обсесiю чистих рук. Iншi мають обсесiї чисто практичнi - як хоч би... Ну, саме - якi можуть бути обсесiї чисто практичнi?
Написав я це й подумав - де ж подiлася ця колишня "блискотливiсть умислу"?

06.10.2001 р.

Старий Iсаак є iнвалiдом великого будiвельного подвигу - втратив здоров'я будуючи Вавилонську вежу. Зараз свою старозавiтню хворобову ренту видає передусiм на цигарки, яких вiд тамтого часу викурив стiльки, що зiбраними в одному мiсцi й часi недокурками засипав би не лише недобудованi вавилонськi руїни, але й насипана гора справдi сягнула б неба. Все ж таки недокурки не камiння i навiть не цегли - гниють, розсипаються... Одним словом - будiвельний матерiал iз них нiкудишнiй.

06.10.2001 р.

Фiрма з Лодзi, що виготовила товстий зошит, в якому роблю цi записки, назвалася "Обiтована земля" (це певно алюзiя до однойменного фiльму Вайди). Так, на кожного чекає обiтована земля - в могилi. А тут ще один мiй афоризм: Здоровому навiть помирати легше.

06.10.2001 р.

Пiдходимо до старої висохлої верби. Беремо в руки гiлки. Трiскають тихо, як свинячi костi в собачiй щелепi. Написав це й подумав: А де ж подiлася колишня поетична вражливiсть?

06.10.2001 р.

Хотiлося б щось цiкавого з лiтератури почитати - щоб було недовге, десь до 60 слiв, й щоб в кожному такому чомусь була нова й цiкава та неповторна думка. Одним словом, багато не вимагаю вiд авторiв - лише генiяльностi. А вiд читача?

16.10.2001 р.

Писати можна про все - хоч би про негебльовану дошку. В Саповi розказував хтось, як малим бувши по такiй дошцi сракою з'їжджав i задразу в її велику загнав. Тату! Тату! - з таким криком до хати побiг, порятунку в батька свойого просити. А той, бритву в спиртi намочивши, його оперував, задразу iз сраки дитячої-болячої витягав... О, вийшло майже по-народному - неначе дума козацькая!

16.10.2001 р.

Як казки про собаку й вовка, який напившись на весiллi казав:
"Тепер то вже напевно буду спiвати!"
- Тепер то вже напевно буду писати!..
А хтось буде читати?!

16.10.2001 р.

Iван був справжнiм нашим нацiоналiстом. Видно це хоч би з цього, що наказав своїм дiтям:
- Пiсля моєї смертi вiдвезiть моє тiло звiдси й спалiть, бо не хочу, щоб лежало в землi на яку ляхи й москалi сцяли!
Iван був справжнiм нашим фiлософом i афористом. Видно це хоч би з цього, що на запитання, як живеться, завжди вiдповiдав:
- Хлiб їмо, воду п'ємо i якось живемо!
Iван був справжнiм нашим доброзичливим чоловiком. Видно це хоч би з цього, що перед Великоднем висилав друзям картки з побажаннями:
- М'яких яєць, щоб їсти та твердих, щоб працювати!
Ну, ну... Стiльки написав про Iвана, що може й справдi письменником стану.

16.10.2001 р.

Осiнь. Пора поминання померлих. Вчора була служба на могилках у Рейпичах. Було сонце зза хмар, але й холодний вiтер (вiтрище - як сказала одна рейпицька тiтка).
Сьогоднi вечером Євгенiя запитує, чи знав Юрiя Г. Знав.
Показується, що недавно помер вiд ускладнень пiсля грипу. З пам'ятi вискочило зачуте 2-3 роки тому на могилках в Дубичах Церковних, вiд бiльш-менш 60-рiчної жiнки:

Люде мрут й дорогу трут
Ми сухаруов насушимо
I за їми рушимо

Чоловiк живе все довше й довше та й прибуває знайомств на могилках...

02.11.2001 р.

* * *
Жив
Палало вогнем
Серце
Любов
Страждання
Спiвчуття
Схаменувся
Коли замiсть
Серця
Була грудка попелу
Зволожена сльозою

Бiльськ, 23.01.2002 р.

* * *

Хрустять
Кришталевi сфери
Сиплються друзки -
Зорi на мiсячному небi
Видиво таємне
Для людських очей
Своє жниво пожинає час
Очi попелiють
Сфери все хрустять

Бiльськ, 23.01.2002 р.

У вiчнiсть проводять нас молитви й дерев'янi або бетоннi хрести-пам'ятники. По їх колись залишиться порохно й груз. Чи по нас колись залишиться вiчная пам'ять.

23.01.2002 р.

Сиджу вдома з помоланою ногою. Лiг на пiдлозi (помостi, долiвцi) й пробую щось писати. Може роздуми про власне життя. Його вже минула мабуть половина. А може й бiльше - в нетрях майбутнього причаїлися рак, дiабет, серцево-судиннi хвороби, автотранспортнi катастрофи й випадковi, безглуздi смертi.

23.01.2002 р.

Обов'язку жити вiчно немає. Але всi хочуть як найдовш - хiба, що знедоленi й важко хворi.
Мабуть проминання часу та неухильнiсть старостi й смертi починає проникати до моєї свiдомостi. Це проявляється зокрема, коли дивлюся на старiсть та могили в телебаченнi. Починає робитися якось так... Щось як би сум, щось як би жаль. Але говорять, що життя починається пiсля сорока!

Бiльськ, 03.03.2002 р.

Чому так не любимо коли iншi мудрують? Певно тому, що саме тодi добре бачимо, як самi виглядаємо, коли цим дiлом займаємося.

Бiльськ, 03.03.2002 р.

Рiзнi є нацiї i люди, але "свої" завжди найкращi - навiть якщо й серед них багато такого, про що й згадувати соромно. Але це ж несуттєве, бо "свої" то такi як я, як Ти. Тому не античнi грецькi фiлософи й дискоболи, не римськi сенатори й юристи, китайськi красунi i японськi ґейшi, навiть не Бриджит Бардо, а ми з Тобою - Читачу - є найдовершенiшими людськими iстотами. Але мусимо не забувати, що ця наша, божественна майже, довершенiсть накладає на нас обов'язок неймовiрної скромностi й не вiдчитування цих "самобезкритичних" слiв вголос! Може це й правда, що порожня бочка дуже голосно дуднить.

Бiльськ, 13.03.2002 року Б.

Сидiв, думав та просто записав свою версiю народної приказки про розумного й дурного:
- З розумним краще поговорити як з дурним випити (навiть "Українську з перцем").

13.03.2002 року

Замикаємо очi - зараз зберемося в сон. Це нагорода за довгий день повний метушнi та нап'ятих нервiв i м'язiв. Але чи й зараз знайдемо силу думати про людей i справи, про якi хочемо - а не мусимо - думати?
Вiдкриваємо очi - народжуємося для нового дня. Але чи разом з нами народжується радiсть i надiя?

14.03.2002 р.

В цiєї жiнки котяче життя - сказав хтось, показуючи на стареньку, яка ходила туди й назад вулицею. - Невiстка не дає їй нiчого робити.
Стара влiтку й взимку мандрує вулицею не мавши будь-якої мети, просто як зiв'ялий листок несений вiтром будь-якої пори роки. Що ж може бути сумнiше вiд образу 70-рiчної жiнки, яка день за днем вештається мiстом, щоб згаяти якось час, який вiдмежовує її вiд смертi?

14.03.2002 р.

Секс у двадцять це насолоджування близькiстю коханого тiла, пестощi й солодкi слова...
Секс у тридцять це передусiм швидка, хоч iнколи дуже довготривала пенетрацiя тiла...
А яким буде секс у сорок? Може це вже лише пенетрацiя своєї уяви та фантазiї?

14.03.2002 р.

Чи цi, якi крадуть годинники є злодiями часу? Чи разом зi старим поломаним годинником викидаємо своє минуле? Чи ми?.. Чи час?... Чи годинники?..
Годинник ще йде, час бiжить, а ми вже лежимо й трухлявiємо... Чи це жах? Закономiрнiсть!

14.03.2002 р.

Були молодi. Зустрiлися як двi половинки яблука - свiжi та пружнi вiд соку, нагрiтi сонцем. Зiйшлися з собою, пасували одне до одного й так склеєнi остали разом.
Минув час. Сонце простигло, свiжiсть i пружнiсть залишилася спогадом. Двi половинки прив'яли й зморщилися - щiлина помiж ними ставала все бiльшою й бiльшою...

14.03.2002 року Б.

Щоб день, який починається був справдi добрим днем треба зустрiти людей, якi справдi вартi зацiкавлення.
17.03.2002 р.

Молода дiвчина, на порозi повнолiтностi залишила земний шлях, яким мандрувала 18-й рiк i ступила у вiчнiсть. Люди це звуть - смерть.
Коли собi усвiдомив цю смерть? Чи тодi, коли в сьомiй годинi ранку про це почув в телефоннiй трубцi. А може як купував вiнок, але найпевнiше коли побачив на стiнi затриманий годинник.

17.03.2002 р.

Дощ небо полоще
Вологе око блакитi
Колiр надiї -
В надiї спокiй.
Нафта тьм'яно
Коптить в ліхтаревi -
Електрики вік і пари
Гряде через вiчнiсть.

17.03.2002 р.

Так направду люди завжду думають лише про себе. Навiть на похоронi найближчi родичi покiйного запитують - як тепер жити? А кругом звучать побутовi розмови.
Тiло лежить в трунi й гарячi сльози - не сподiвався, що справдi можна цю гарячiсть вiдчути на на своєму лицi - не розiгрiють його крижаного холоду.
Кожний iнакш сприймає життя i свiт, кожний по-iншому сприймає смерть, по-свойому дивиться на цей пункт, в якому життя доторкається вiчностi - вона схована перед живими, як вiко труни присипане товщиною могили.

17.03.2002 р.

Засинай бо вже нiч пiзна. За вiкном зима i мороз простягає крижанi долонi, повний надiї, що проб'є оболонку вiкна й стане пестити твоє гаряче тiло. Вiтер качає хмари по небi - може я прийду й станемо качати по постелi свої тiла, по постелi бiлiй як снiговий простiр... Як важко зректися своєї уяви про любовнi змагання двох тiл, як хочеться, щоб одне було твоє, моє друге...

17.03.2002 р.

Хто ж розкаже це все, про що хотiлося б говорити?..
Сиджу, наливаю в склянку вино. Задумав останнiм часом, щоб таким способом повернути до письменницької активностi - сiдаю, вiдкриваю зошит й пробую писати.
Про що напишу сьогоднi? Може про мандрiвку свiдомостi? Iндуси вiрують в мандрiвку душi, Богдан Бойчук, а навiть я сам, колись писав про мандрiвку тiл. Але ще моя iнтуїцiя - може наслiдок страх перед цим, що матерiалiсти й безбiжники можуть мати рацiю й людина це лише фiзичне тiло - отже моя iнтуїцiя пiдказує, що iснує ще мандрiвка свiдомостi.
Людина має свiдомiсть свойого окремого "Я". "Я" це водночас остання буква азбуки - якщо остання то найважливiша. Всi менш важливi букви бiжать як собача зграя перед своїм паном, а найважливiша буква "Я" гордо крокує на кiнцi, бувши завершенням та довершенням.
Кожний хто народжується має свою самосвiдомiсть, має своє "Я". Це самоусвiдомлення "Я" постiйно мандрує вiд життя до життя, смерть це для нього лише пересадочна станцiя помiж одним та другим фiзичним буттям. Тiло є матерiальне та нетривке, а "Я" незнищиме та вiчне. Я вмираю... Я народився... Я живу... Все ж таки це болгарське червоне вино показалося досить поганим - на перший смак може й приємне, але шлунок проти нього бунтується. Прийдеться забути про слов'янське братерство й купувати французькi вина, або й еспанськi... Українських в нас не продають. Таке життя.

23.03.2002 р.

Зачепилося слово
За промiння зорi...
Що ти верзеш?
У космiчнiй пустцi
Не почуєш слова
Бо Небо - це злуда,
Повiтря над нами.
А вище безодня -
Глуха i безмовна...

23.03.2002 р.

Людський вiк це не бiльше 120 циклiв мандрiвки Землi довкола Сонця. Зветься їх роками, але мало хто доживає й сотнi рокiв, хоч бiльшiсть, зокрема в країнах пiвнiчної пiвкулi, вдається пережити найменш половину. Цей людський вiк то якби готель з пронумерованими кiмнатами - їхнi стiни визначенi чотирьома порами року, якi безконечно повторюються. Люди в окремих кiмнатах постiйно змiнюються, переходять з однiєї до другої в ритмi визначеному зимовим сонцестоянням. Наше життя це не що iнше як постiйна мандрiвка почерез кiмнати рокiв, бо ми на цьому свiтi як гостi в готелi, якi прибувають нiзвiдки й вештаючися помiж стiнами вичiкують аж хтось саме їм зробить човен, в якому перепливуть мiтичну стихiю Стиксу-рiки.
Потиху скажу, що цей човен у нас звуть - труна.

30.03.2002 р.

Пишу й пишу про життя, про смерть... Бо й що ж важливiше в долi людськiй - народитися й дожити смерти. Сама смерть, як стан пiсля життя, яке знаємо зараз, не є страшна. Лякає нас сам момемнт переходу, коли вiдчиняються дверi до вiчностi, коли вже нашi очi ослiпить свiтло зза цих дверей, але нашi думки ще хапаються предметiв, якими оточувалися ми стiльки рокiв. Iнколи цей момент справдi страшний, супроводжений стражданням - люди ж себе вбивають рiзною зброєю, отруюють, топлять та навiть спалюють...
Тут прийшла дружина й принесла свiжо випраний i погладжений одяг - необхiдний атрибут нашого земного життя. Хочемо гарно вдягатися, хочемо мати гарну хату i в хатi порядок... Але через сто рокiв яке буде це мати значення - чи ми гарно вдягалися, чи в одних штанах ходили два мiсяцi, чи два роки, чи було їх в нас двоє чи двадять...
Не закликаю не вживати мила, зубної пасти й ходити в подертому одязi. Але...
Прислали нам з Варшави, почерез Iнтернет, вєльканоцнi побажання (взавтра в полякiв Вєльканоц - свято Воскресiння Христового). Я вiдписав, що постараюся пам'ятати про цi побажання аж до Великодня, який цього року на початку травня. Й написав, що бажаю й їм всяких дарiв для духа й для тiла, бо хоч воно грiховне то це ж помешкання, в якому живемо весь свiй земний вiк.

30.03.2002 р.

Ходить думка
По дорозi,
А дорога вузька,
Обиває собi боки,
в черепі тiсному.
Вирватись до свiту хоче -
Та нема для чого,
Бо це думка нова -
Свiту не годиться.
Вiн мiнятися не хоче,
Добре йому спиться.

30.03.2002 р.

Кажуть, що на свiтi вiдбувається глобалiзацiя, що перетворюється вiн у велике глобальне село. Отака погана доля - рвалися ми з села до мiста, а нас зараз тягнуть у село всесвiтнє... Але там же ж культура й навiть свинi вимагають мила та дезодорантiв - згодом їх по-колишньому рiжуть ножем на шматки та з'їдають i дефекують, бо й свиня - з пороху постала та й в порох обернеться, почерез стадiю фекалiй.

30.03.2002 р.

Чому пишу? Певно тому, що не маю зараз нiчого цiкавого до читання. Може сам не напишу нiчого цiкавого, але завжди якось час швидше промине...

01.04.2002 р.

Люди зараз мають дуже багато рiзних проблем, зокрема з самими собою. А може просто мають бiльше часу, щоб про цi проблеми роздумувати i їх в собi знаходити?

01.04.2002 р.

Чи цей свiт справдi не є заселений рiзними дивними творiннями людської уяви й iснують лише тварини будучi натуральними продуктами еволюцiї? Коли б було iнакш, не треба було б ходити в кiно на фантастичнi фiльми. Хватило б мандрувати стежинами своєї власної уяви. Але що було б, коли б нас в тому уявному свiтi зжерла якась величезна хижа iстота й випльовувала б час вiд часу нашi найтвердiшi кiстки?

01.04.2002 р.

Оповiдання без початку
...з далекого лiсу чути було пострiли з протитанкових рушниць. Це бравi хлопцi з шостої дивiзiї полювали на зозуль, якi їм не хотiли викувати довгого життя. Просто почалася вже весна.
- Тааак... Веснааа... - лiниво протягнувся сотник Курдивайло й почухався в пiдборiддя. Вже прилетiли бусли й недовго будемо могли...
Але показалося, що саме вiн не буде нiчого мiг - вбила його заблукана куля з протитанкової рушницi...

01.04.2002 р.

Кожного дня якiсь враження й передумання осiдають в нашiй головi. Пiзнiше будемо ритися в цих колишнiх переживаннях та думках - ось такi самороднi археологи своєї пам'ятi.
Що ж видумав сьогоднi? Хоч би те, що любов чоловiкiв i жiнок рiзна з огляду на її вектор. Для нас найважливiше, що Ми любимо, для жiнок - так менi, чоловiковi, здається - найважливiше те, що вони люблять НАС. Отже, виходить, що i в чоловiчiй i в жiночiй любовi найважливiшi ми - чоловiки! Що ж в нас такого незвичайного? - хочеться нескромно запитатися.

07.04.2002 р.

Дехто говорить, що мистецтво вимагає крихти божевiлля. Чи це життєва роль божевiльних вiдгравати своє життя по-мистецьки, тобто ненатуральним способом? Але де межа помiж нормальнiстю й божевiллям. Декому так важко збагнути межу помiж сном i реальнiстю сьогодення.

07.04.2002 р.

День за днем, нiч за нiччю на осi рокiв обертається колесо нашого життя. Ця вiсь зачеплена своїми кiнцями за народження й смерть, сперта на колисцi й трунi. Її довжина незмiнна - змiнюється лише пункт, в якому перебуваємо ми. Iнколи важко збагнути чи ближче нам ще до початку її, чи вже до кiнця... Чи встигну ще записати цей товстий зошит до останньої сторiнки?
07.04.2002 р.

Життя в тiнi смертi
Радiсть життя в тiнi смертi
Свiтло життя в тiнi смертi
Великопiснi роздуми в очiкуваннi Воскресiння
Святкуємо його кожний рiк
Доки не помремо
Померти мусимо, бо як би iнакше
Очiкувати Воскресiння з мертвих?

07.04.2002 р.

Бо ж так направду людинi в життi бiльше потрiбна не логiка а надiя. Це нiчого, що наше тiло розсиплеться в порох, проросте корiнням трави, яка на зиму зотлiє. Бо ж так направду наше знання про закони природи, яким пiдкоряється наше тiло, це нiщо в порiняннi з нашим прагненням до вiчного життя й воскресiння.

07.04.2002 р.

Ми не полiтики й не багатiї, не володiємо владою й грiшми, якi схиляють карки найсильнiших чоловiкiв й розхиляють стегна найпривабливiших жiнок. Тому мiсiя нашого життя не ламати однi тiла i насолоджуватися iншими, а засiвати мозки насiнням, яке взiйшовши зробить цi тiла вiдпорнiшими на насильство владоможцiв i корупцiю златотворцiв. Це може сумна, але й надiйна констатацiя - ембрiони людської волi виношуються в утробах напiв- а то й круглих рабiв.

07.04.2002 р.

Людина постiйно живе в тiнi своєї смертi. Якщо не божеволiє то є просто дурна, або справдi надiя є сильнiша вiд земної гнилi, яка її колись i так поглине. А властиво вже її оточує щоденно i при життi.
07.04.2002 р.

За "розумом", за наукою їдемо у рiзнi великi польськi мiста. Можна вибирати мiж ними, але вони всi так само чужi, лише в деяких є бiльше людей, що несуть в собi крихту "нашостi". Нашi пiдляськi дороги - з натури дорога то пiщана полоса, яку щоденно випещують нашi ноги. Нi, так було за наших дiдiв-прадiдiв. В нашому оточеннi дороги це полоси асфальту, яких нашi стопи i не торкаються - бо ж їздимо по ньому автомашинами.
Життя стає все вигiднiше й вiддаленiше вiд натури. Колись люди казали, що праця в рукавицях це як секс в нагавицях. А зараз багатьох навiть не уявляє сексу без презервативiв. I це не тому, що вагiтнiсть, що СНIД - це просто якось так негiґiєнiчно...

14.04.2002 р.

Європейський Колiзей з ареною вiд Атлантики по Урал. Два iдоли, як колишнi "божественнi" цезарi з трибун своїх столиць розглядають iгрища, в яким мiльйони "коричневих" та "червоних" гладiаторiв плювали кров'ю, яка глушила оклики "Зiґ гайль!" та "За Сталiна, за Родiну!" Й не було для них числа та могил, iменi навiть. Перемогли в цiй борнi "нашi", але чи була радiсть перемоги? Переконували нас, що так. Але ж знаємо - перемога гладiаторiв завжди трагiчна, хоч важко зiзнатися в цьому їхнiм синам i онукам. Лише люди вiльнi, якi за волю свою й нашу кладуть голови, стають героями серед вiкiв.

15.04.2002 р.

Людина то цiкава iстота - шукає й знаходить. Або й нi...

Коли б пiти на високу гору та розглянутись довкола, можна було б побачити людей. Вони як дрiбки ртутi на склянiй тахлi кружляють швидко по орбiтах своїх дiйсних та уявних важливих справ та зникають, неначе паруючи вiд соняшного тепла.

15.04.2002 р.
З розповiдей Всеволода Рушкевича з мiста славного Дорогичина
За санацiї були тут i такi, що воювали за християнську справу. Один за дня стояв з палицею перед єврейською крамницею й закликав, навiть вiдганя людей, щоб не купували "у жида". Коли вже стемнiло його жiнка йшла до цього ж жида - взяти на кредит оселедцiв i так накормити того дурня.

15.04.2002 р.

Великоднiй вечiр. По вулицi роверами їздять дiти й роздають букети бузку - "з нагоди весни чи чогось там". Вчора ввечерi дiвчатка з сусiдства принесли такий букет нам до хати - "з нагоди Великодня". Ось таке життя на провiнцiї...
Декiлька днiв тому дзвонив до Iвана Забродського, пудляша, що у Варшавi має книгарню з книжками зi слов'янських країн, в тому й з України. Останнiм часом пiд колоною Зиґмунта на Старому мiстi продавав вiн книжки про православ'я й нацiональнi меншини. Люди зараз нiбито бiднi й не купляють книжок багато. На моє ствердження, що на цигарки й пиво їм завжди грошей хватає, Iван сказав:
- Пиво вип'єш й висциш та й немає проблеми. А купиш книжку, занесеш додому то - ще й прийдеться читати...
Одним словом - клопiт. А я, iдiот, задумав жити з писання - ще й на провiнцiї!

05.05.2002 р.


Великоднi писанки
Мальованi традицiєю
Освяченi нiччю
Коли Христос воскрес
У вiрлянськiй церквi
Над якою Михаїл Архистратиг
Возносить свiй захисний меч
Перед злом-демоном
Кожного року вiд завжди
До кiнця вiчностi
Кожний рiк iнший
I такий сам

05.05.2002 р.

Полiтики, як проститутки. А може й гiршi. Бiльш настирливi зi своїми обiцянками й за їхнi "послуги" мусимо платити всi, а зокрема за їхнi помилки.

06.06.2002 р.

Це було року
Ну саме - якого?
З Сонця сипався попiл
Пилюка вкривала Мiсяць
Пiвнi спiвали пiд зорями
Зимою i нiччю

07.06.2002 р.

НАГАДАЛОСЯ. "СКIЛЬКИ Ж МОЖНА?" Пiсля перших, частково демократичних, виборiв

Кракiв, 02.07.1989 р., недiля
От i залiз iнтелiгент у свою власну пастку. Захотiлося бути "iнтелектуалом", то тепер вже не вилазь задом й порись вперед, перед себе - куди iнтелект понесе. Хотiв в широкий свiт, а тут бач куди потрапив - в Мiттельєвропу по-пiдляськи. Нiбито й в Краковi, але зусiм та кракiвська Мiттельєвропа подiбна до бiльськової. А може й iнша, тiльки вже вечiр й потемки цього якось не добачаєш. А може це сидить десь в тобi й тягнеш його всюди з собою. В кожному разi волочуся по вулицях й преч нудно i нецiкаво. А що ж таке ця Мiттельєвропа? Якийсь чех в непiдцензурному чоспоисовi написав, що це зусiм плоска країна, де над всiм несеться духм'яний запах капусти в рiзних кулiнарних її версiях. З атласу виходить, що й Пiдляшшя має честь бути цiєю Середньою Європою. Що ж поради - вiд цього не втечеш, коли лежиш, а Пiдляшшя справдi лежить - в Європi. А що говориться в тiй Середнiй Європi? Говориться, очевидно, багато з рiзних трибун, але цього нiхто мабуть спецiально (вже) не слухає, зате кожний запитує себе й своїх ближнiх:
- Чи ще не можна?
- Чи вже можна?
- Чи ще можна?
- Чи вже не можна?
I в нас, на рiдному, так - аж "до болю i слiз" - близькому Пiдляшшi також ставлять собi люди такi iстотнi запитання. Бо як мона - вже чи ще - то давай, чом би нi; але як не можна - ще чи вже - то ну! ну! - бо удупiмо справу! Так навiть кажуть нашi найбiльшi й нацiонально свiдомi вождi. Ах, як нам же вiн потрiбний, цей наш вождь, провiдник, просвiтитель, вчитель, наставник, отаман, фюрер, гетьман, президент i iмператор-людоїд Бокасса - все вiн (за нас) зробить, зорганiзує, виборе, а ми його на колочок настромимо й понесемо цю нашу святiсть, цю найдорожчу релiквiю, перед собою в нашiй єдино-слушнiй дорозi в краще, свiтле майбутнє. А чорт бери... Краще йти спати. Ця Мiттельєвропа не дуже фотогенiчна, а описувати її...

Кракiв, 30.07.1989 р., понедiлок
Сьогоднi мабуть скiнчу - нi, не з собою, хоч може когось це би зацiкавило... Треба скiнчити з чимось, що зветься "висiлек умислови". Якось неспецiально хочеться висловлюватись - людина використовує лише невеличку частину своєї сiрої речовини, а й так мучиться - навiть в цих декiлькох процентах. Думати й видумувати важко, то може перейдемо до цитатiв. От, хоч би з Горбачова, який побачив нацiональнi проблеми в Радянському Союзi й остерiгає, що росте небезпека загострення конфлiктiв. Небезпеку видно i без Горбачова, але вiн має на це порятунок. Отже - всi повиннi пiдпорядковуватися правам держави, в якiй живуть. Тiльки це зможе гарантувати права громадянина, незалежно вiд його нацiональностi.
З-посеред старих газет i якихсь паперiв, що лежать на столi, вигребав Малу Апокалiпсу Конвiцкого. Це ж була перша позацензурна книжка, яку прочитва у Краковi - замiсть вчитися до вступних iспитiв. А сьогоднi показалося, що видано її офiйно 50-тисячним тиражем. Щож, людина старiє то й свiт мiняється. Заглянув сьогоднi до трьох крамниць з харчами. Опiвднi хлiба чомусь не було, вечером також не бачив, але кажуть, що взавтра буде. Ага, багато чого мало бути...

Кракiв, 04.07.1989 р., вiвторок

Вiд полiтики не втечеш. Сьогоднi почались засiдання новообраного Сейму й Сенату. Маршалок Сенату заявив, що стоїмо на порозi IV Речипосполитої. Мало б це значити, що ця III Рiчпосполита (яку треба числити мабуть вiд 1944 р., а в мiжчасi мала бути ще "II Польща" й "II Японiя") безповоротно минає. Дай Боже, але не таке воно певне, а й не дуже якось в це вiриться. Коли виконували план шестiричний i будували "II Польщу" здавалося, що так буде завжди, мусь бути, то й зараз важко повiрити, що може бути iнакш, по-людськи. Але так i справдi може бути - мусить бути - тiльки не можемо чекати, аж само воно станеться. Досi ми найчастiше, очевидно, чекали.

Кракiв, нiч з 04 на 05.07.1989 р.
Живучим тут i тепер може здаватися це неймовiрним, але людина справдi може ставати кращою.

Часом ми також є великими революцiонерами - звалюємо з постаментiв релiкти поганого минулого, якi вже давно лежать лицем в болотi, але нам бачаться ще як повнi своєї сили й блеску. Треба з цього смiятися, але й треба далiше продовжувати цю нашу "революцiю" - мабуть через якийсь час перестанемо наздоганяти всiх iнших.

Зі своїх думок записав
Юрій Гаврилюк + інше