Хронологіон або Передсмертя

Час до білої кості обглодже найжирніше тіло сховане під вишуканим одягом і взуттям. Отже з огляду на кінцеву мету всі ми рівні. Ці, яким нібито живеться краще просто мають хвайніше передсмертя!
10.06.2002 р.


Чого ж ти все пишеш про смерть, чому не пишеш про буденність? Алеж буденність набирає вартості лише в хвилинах життєвих катаклізмів.
18.06.2002 р.

Ну так - скромність... Але це, здається, погана звичка, бо не забуваймо, що народ прагне бути наповнений видатними одиницями. Отже, не приховуймо своєї геніяльності. Таку необачну скромність не можна зарахувати інакш як зраду національних інтересів, за яку не може бути прощення.
20.06.2002 р.

"Бондар. Іван Бондар" - так завжди представлявся. На його вид всім жінкам ставали вологими очі, а чоловікам, без огляду на сексуальну орієнтацію, живіше починали битися серця. Цей агент уряду Ясневельможного Гетьмана не мав ліцензії на вбивання, але ніколи не було це йому перешкодою...
22.06.2002 р.

* * *
Метафора часу?
Це годинник піщаний
Обернеш
Й він сиплеться знова
Метафора життя?
Січкарня -
Відрізує січку
Проминулих днів
Від стеблин
(Ще) майбутнього

07.10.2002 р.


Коли? Мабуть в п'ятницю. Їхав я в Білостоці вулицею Юровецькою й побачив, що невеликий будинок, в якому колись були квиткові каси автостанції ПКС, зараз не що інше а похоронний дім. От і так - колись люди звідси їхали в широкий світ, а зараз їдуть на той світ...
Коли? Пару днів тому. Шукав в Інтернеті матеріялів про Сковороду (3-го грудня день його народження) й знайшов невелике есе Юрія Андруховича, написане ще 1997 року. Починається від опису, дещо може міфічного, смерті філософа. Смерть...
Вечором вдома, дивившися на свою дочку, згадав цю білостоцьку "останню автостанцію" - зупинку перед могилками. Народжуємо дітей, щоб коли вони нас віддали землі - коли підростають це знак, що треба почати шикуватися на смерть...
Сини хоронять батьків. А матері? Матери повинні йти живими на небеса.
05.12.2002 р.

Моральне роздоріжжя сучасності:
- Добро
- Зло...
- Політика

31.12.2003 р.

Читаю інтервю з Оксаною Забужко в сьогоднішньому числі "Дзеркала тижня" (Інтернетові слава!). Говорить, що роздратування критиків "радянського гарту" з проводу її "Шевченкового міфу України" мало ось таку причину: "...я заперечую міфологему, витворену совєтизованою культурою, про Шевченка - жлоба в смушевій шапці, того нібито "мужика-самоука", на якого совдепія вчила рівнятися цілі покоління інших мужиків-самоуків як на такого собі селюка в чоботях..." Українською звичкою почухався я в потилицю й побіг шукати свою записку про Шевченка, що зробив її ще за студентських років. А там написане: "Хтось запитає - у чому велич Шевченка? Він же, хоч і закінчив академію, селянський син - не писав філософських трактатів, а лише "прості" вірші. Коли я перший раз почав читати Шевченкові поезії, побачив як бере він, неначе з піщаної дороги, слова, яких інші не вміли побачити сторіччями й укладає з них рівний та твердий шлях для своєї думки. І читач, коли на цей шлях увійде, не може затриматися доки не вичитає всього до останньої крапки..."
Так... Всі ми є з села - як не ми то наші батьки чи діди. Різниця передусім в тому, що кому стирчить із халяв. Одному з них висовуються все ж таки віхті соломи, іншому проростають зелені пагінці свіжих думок.
01.02.2003 р.

Хмільний смак життя
(Майже повість)

Зустрінулися зовсім випадково. Були знайомі - колись... Майже у минулому житті...
Життя як і пляшка пива - чим довше п'єш тим стають пустішими. Нетерпелива молодість зубами пожади зриває капсель і починає невгамовно висмоктувати пінку і п'янку рідину з присмаком гіркоти. Спочатку цієї гіркоти не відчувається, але вже десь біля половини - пляшки чи життя - починає вона настирливо дразнити язик і піднебіння...

Її язик почув аж на свойому піднебінні...
Ще в ліцеї, в першому класі навіть, хлопці на перервах гуртом збиралися в бібліотеці, щоб зі справжньою наснагою вивчати "Мистецтво кохання", яке у відрізках друкував один з молодіжних щотижневих журналів. Саме там читав про різні способи цілування, м.ін. і "з язичком". От і був тоді чоловік молодий та дурний, а як дурний то і щасливий, з головою спухлою від мрій...
Мрія це стан, коли розум спить і бере гору сподівання - дай Боже, щоб було здійсненне. Якщо ні, то пробудження асоціюється зі страшним похміллям...

Так - життя, як пляшка пива.

"Piiiwo jasne!" - таке захвалювання свого товару принагідними продавцями можна почути в вагонах поїздів, що збиралися відходити з вокзалів великих міст. Так є від багатьох років - мабуть знаходилися люди, які хочуть літом цим пивом схолодитися, взимку зігрітися. Але навіщо пити пиво весною і осінню, коли у вагоні не гаряче й не холодно? Може щоб "полікувати" похмілля після задушевної бесіди з давно не баченими родичами чи друзями, у яких були в гостині, а може просто щоб чимось зайняти руки і рот?
Кожна людина від немовлячих місяців все, що може бере в руки й тягне до рота - починає від материного соска, щоб почерез стадію пляшки молока, соку й лімонаду неодмінно перейти до стадії пляшки пива!
Пиво пив - здох - обріс його мох!
10.02.2003 р.

Квестія з американського мультика: Що важливіше - щастя чи життя?
Справді, непроста дилема - до життя кожний звик, але й щастя всі прагнуть.
20.02.2003 р.

Географія людська

По щоденності
Мерідіані
Хай то чорт
Підкрадається від полюса
Зневіри
Чорний вовк

Побіч хребта носа
Поглядають скоса
Озера очей

13.03.2003 р.

Посміхологія житейська

В селі одному дві баби жило. Одна другу помиями облила, а пізніше сваньками стали, дітей своїх поженивши.
В селі іншому, але також підляському, дві інші, не менше розумні, жінки жили. Одна другій вікно гімном помазала, бо ще не знала, що в недалекому майбутньому сваньками стануть.
Ось такі то наші місцеві та мужицькі Монтекі (Мантюки?) та Капулети (Копилевичі?).
13.03.2003 р.

* * *
Хтось іде додому
А вдома
Жде на нього втома
Прожитого життя
Дім домівка домовина
Філології це вина
Чи схожість випадкова?
16.03.2003 р.


Веселим бути хоч
А ніч...

Чим можна боронитися перед цим, на що й так не маємо жодного впливу - воно й так станеться? Мабуть лише автоіронією. Але якщо буду над міру автоіронічний, то як на поважно написати щось, завдяки чому моє ім'я стане славним в віках й світах? Цієї слави ж так бажаємо, бо хоч є в нас сподівання на життя вічне, то це чи воно є - від нас незалежне, настановлене згорі. А наша слава серед людей - серед наших сучасників і наших нащадків? Доки ми ще серед них то нам здається, що це ерзац життя вічного, яке самі собі виборюємо - змінюючи бажане в дійсне. Все ж таки це трохи сумне, що наша безсмертна і вічна слава тішить нас так довго доки живемо*!
Написав це все й задумався - це поважно чи це лише черговий спалах автоіронії? Все ж таки: краща автоіронія аніж автодеструкція - тіла та душі. Ревматизм також "кращий" аніж рак простати...
---------
*/ - Не ганяюся за прижиттєвою славою - сказав би іроніст. - Хватить мені слави посмертної!
Проблема однак в цьому, що й післясмертною славою, або лише надією на її, можливо втішатися тільки при житті. Тому всі, які думають лише про свою післясмертну славу це в земному виміри життя спражні альтруїсти.
16.03.2003 р.

* * *
Чи справді цього хочете
Щоб я вас знелюбив
І перед іконою святою
Свічечку восковую
За горе вашеє крутив?

18.03.2003 р.

Маю в крамниці, яка найближче нашої хати, знайому експедієнтку. Мабуть знала мене з телебачення, бо колись заговорила до мене по-нашому. Сьогодні пішов я туди, щоб зважити книжки, які думаю вислати за кордон. Коли запитав, чи вона б не хотіла почитати щось з моїх писань відказала, що вже читала - позичала книжки від своїх родичів, які є моїми "старими" знайомими. Вийшов з крамниці й придумалася мені ось така метафора:
Книжка як зрадлива замужня жінка - має одного законного власника, але всі можуть нею користуватися. Зрозуміло якщо вміють читати...
19.03.2003 р.

Твоїм найбільшим ворогом є твій власний язик - якщо його не приборкаєш в пору то заведе не лише до Києва, але й у халепу. Отже й не дивно, що вже античні мислителі казали: мовчання золотом - мова лише сріблом. Саме сріблом прийнято було платити зрадникам та шпіонам. Іскаріотському Юді також...
19.03.2003

Що є основною прикметою провінційності? Малоосвіченість? Але ж одна сільська жінка сказала, що "Учоних мнуого, алє розумних мало". Мабуть мала рацію - справа не в "класах" та "факультетах" і не в місці проживання. Провінційність це стан душі - спроба бути мудрим чужим розумом, отже стан вторинності думок поєднаний з переконанням, що можна навчитися чужого розуму й "цитуючи" чиїсь передумання самому станеться розумним. Спроба шукання чогось "на небі" не знавши взагалі, що мається "під ногами". В провінційності всі хочуть стати кимось ким не є і думають, що через цей стан хотіння вже вони нобілітовані. Так нобілітовані - їхні герби це претензійність, зависть та ненависть... Ненависть до самого себе - свойого карикатурного відображення в кривому дзеркалі власної уяви.
19.03.2003 р.

Чим є це наше запізніле тутешнє українство? Коротко можна сказати, що це спроба віднайдення приналежності...
Колись ми сиділи з Володимиром Наум'юком, різьбарем з Канюків, в його майстерні, хлистали пиво й говорили про справи наші підляські. І він в якомусь моменті каже: "Щоб до якоїсь нації належати то треба за цю націю воювати".
Нічого додати, нічого відняти - сказали б брати-ляхи. Будь-яке народження супроводжують кров і біль. Також нації - в тому й українська - народжували посеред болю в крові і вогні. Ми на наш національний поїзд запізнилися й зараз блукаємо по пероні й менш чи більш вдало імітуємо нашу національну приналежність. Можна сказати, що підляське українство це ледве національний ембріон. Чи він народиться на світ білий? Можливе це без крові і болю?
19.03.2003 р.

* * *
Людські задуми і починання
Сподівань житейський театр
Римування днів з ночами
Фальшування старих дат
Що це буде взавтра
Якщо нічого вчора не було
Пронесло мене над часом
Років стежку замело

20.03.2003 р.

Задум: Створити якесь творче "стоваришіння" - може "Померлих поетів" або "Братство українців", а може й "Братсвто національних імітаторів", щоб збиратися разом при вогнищі біля вітряка, пити пиво й закусувати салом з часником та читати свої заангажовані публіцистичні твори, прозу та модерну поезію, хоч би таку:
Трістан з тризубом
Чи Тризубий Стас
Засвітило сонце
Чи місяць просто згас?

або:
Завезли здохляка до здохлярні
А там кажуть, що перспективи його марні
Ой цей лікар Агапіт
Зіпсував мні апетит!

Коли це прочитали то добре розумієте чому статуту цього ж "стоваришіння" краще не списувати.
20.03.2003 р.

Виходить, що літературне писання це не так справа таланту й натхнення, як переконання до творчої праці. Це не значить, що не треба мати таланту, але щож він вартий без елементарного бажання - "хотіння". До всього в житті треба мати переконання - навіть жінки "віддаються" передусім тим чоловікам, які дуже цього прагнуть і стараються. Коли немає прагнення чоловікам залишаються еротичні фантазії і рукоблудство, а письменникам - відгрібання на дні шухляди старих шпаргалок і видавання їх за найновіші та найкращі твори.
Як приходить весна то пичинає хотітися писати... Всього хочеться!
20.03.2003 р.

На землю українську сцяли ляхи й москалі, а татари ще і в Чорне море! Все ж таки сьогодні всім нам треба брататися - не забуваючи однак, щоб ділитися всякими благами земними не по-братськи, а все ж таки справедливо...
20.03.2003 р.

- На яку гору треба вийти, тату, щоб побачити весь світ?
- Ця гора, синку, то розум людський. Але інколи і цього мало...

* * *
- Що видно через твою дурноту?
- Опалений череп з тріщинами, в яких пасуться корови...
22.03.2003 р.

Чоловіків, які досягають сорок років життя звинувачують в тому, що саме тоді починають вони цікавитися молодими дівчатами й навіть закохуватися в них.
Пригадалося це мені сьогодні, коли лежавши пупом вгору зрозумів, що так направду вже мені нічого не хочеться - просто спокійно дожити... Тоді виникла така асоціяція:
Може це, що нібито притаманне сорокарічним є просто спробою автореанімації, повернення на поверхню життя, бо ж чоловік, якому нічого вже в житті не хочеться напівмертвий, утоплений в каламуті щоденності.
23.03.2003 р.

Чому маємо саме таку Україну "яку маємо"? Це просто ціна за волю здобуту... Здобуту? - Отриману без крові. Недавно Максим Стріха процитував мудрість, що революції планують мрійники, здійснюють фанатики, а їхніми плодами користуються негідники.
Але чи в Україні відбулася останньо якась революція? Навіть якщо цей розвал прогнилої фасади і назвемо революцією то здійснили її передусім "негідники" вирослі на згарищах 1917 року, які побачили, що вигідно їм підлаштуватися під образ національних мрійників та фанатиків.
Яке минуле - таке й майбутнє...
23.03.2003 р.

Коли не маємо грошей і часу на мандри широким світом тоді залишається спеціалізація в писанні репортажів з власного внутрішнього життя. Слава Богу, коли не обмежується воно до шлункових бактерій та всіляких паразитів утроби нашої.
23.03.2003 р.

Коли в спільній історії двох сусідських націй назбирається стільки отрути, що вже важко перенести спричинений нею біль голови тоді починаємо говорити про поєднання - з надією, що дух цього поєднання стане настільки густим, що зможемо ним випити тост за краще спільне майбутнє й хоч таким способом трохи похмелитися.
23.03.2003 р.

Сьогодні вже справжня весна - сонячно й тепло. І цьогорічна зима була зимою по-справжньому. Найгарнішими було декілька днів грудня - тоді весь простір вкрив сніг, а дерева обсипав іній. Коли їхали ми до Патеюків на Лозицю світило сонце й була це подоріж майже через казку - золото й срібло вкривало всі дерева, які звішували гіллі над дорогою. Коли другого дня повертали стояв місцями густий туман і було ще більш казково - найгарніші були довговолосі берези, які одна за одною наче янголи виринали з туману.
Хтось колись написав про "неяскраву красу Підляшшя" - це було Підляшшя в самому серці краси.
24.03.2003 р.

Час крутиться в годиннику як Сізіф зі своїм спадаючим з горі каменем. А годинник - скільки б він не йшов то й так ніде не зайде, навіть з місця не зрушиться, як і вітряк, що об найлихіші вітри здирає крила. А дорога, яка тебе під сам поріг підведе, а в хату ніколи не зайде, хоч як би ти її не запрошував? Сумна й доля дощу, якого так всі чекають, а лише прийде то всі від нього ховаються.
Жили поруч себе насамоті - як двоє очей, які разом народжуються і ніколи себе не бачать, хіба що в оманливому дзеркалі.
Час
Безногий мандрівник
Як Сізіф
У вічній всеповторності
Годинника

* * *
Не приходить
День до ночі
В гості
А ніч ніколи
Не йде з ним
Спати
Пасе рогатий місяць
Незчисленні зірок
Небесні отари
А земля всіх кормить
Сама ніколи
Не просивши їсти
Камінь без коріння
Росте
На воді сліду
Не лишиш
Книжка без язика
А до всіх
Промовляє
Народ все це
Знає
Й загадку мудру тобі
Загадає


Той, што зробів то продав - той, што купів то не міев - той, што міев то не бачив. (Труна)
Загадка з Видова, села моїх предків по плугові
24.03.2003 р.

"Місячне сяйво твого тіла..." - так співали, а може й ще співають "Брати Гадюкіни". У молодих дівчат - тіло як молодик, з рогатими й делікатними персами. В жінок життям закруглених - як повний місяць, з округлими половинками сідниць. Як і сяйво місячне, так і тіло жіноче зваблює всяких котів готових вуркотіти та нявчати попід вікнами, з надією, що будуть впущені туди звідки місячного сяйва й не видно...
25.03.2003 р., вечір, але місяця в жодній його іпостасі так і не видно

Сидиш увечері й щось в тобі жевріє - якась думка, якесь бажання зі сподіванням та надією. Береш в руки перо - вічне, з довічною гарантією для першого власника - й пробуєш писати. Про що ж писати? Про жалі з приводу нездійснених сподівань і надій, не втілених в дію слів і планів? Може про людську зависть, підлість та несправедливість?
Але ж життя завжди було таким - рушійною силою суспільного прогресу була несправедливість та нерівність. Навіть сьогодні захоплюємося величавою архітектурою - на народній крові побудованих - королівських та великопанських палаців і тужливими піснями, в яких народ оспівував свою важку долю, а то й кричущу кривду.
Життя само з себе не є добре й справедливе. Воно просто відкриває шанс перед черговим поколінням, яке цей шанс зможе використати або й ні. А коли посивіємо знов будуть нові - спраглі справедливого світу молоді шукачі загубленого "золотого віку"... Його ж ніколи не було. Але якщо чогось не було то це ще зовсім не значить, що вже ніколи й не буде
25.03.2003 р.

Війна. Зрозуміла справа, що в телебаченні. Коли завершиться інформаційна програма або просто вимкнемо телевізор будемо знов мати мир в домі нашому. Завдяки телебаченню війна стала одним велеким кіно. Але коли глядачі напасуть вже свої очі й поміняють канал, щоб дивитись венезуельську теленовелу або голівудський бойовик, Великий Режисер не крикне "кінець епізоду" й вбиті та порозривані на шматки не встануть й не відійдуть на бік, щоб змити з тіла червону фарбу й закурити цигарку для відпруження після добре виконаної праці. Люди, які несуть труну, навіть коли вийдуть з поля зору камери, будуть надалі прямувати в сторону цвинтаря, а запалені й розвалені будинки не стануть атрапами з дикти й пінопласту.
Політика... Хтось написав свого часу історію дурноти у Польщі. Щоб прочитати історію дурноти у світі хватить взяти історію політики - написану щиро й без прикрас.
Але це не є безкомпромісна критика політиків. Деякі з них також з часом чогось навчаться, але, на жаль, коли вже приходить цей момент показується, що вже пора на пенсію, або й на цвинтар - якщо до того часу прийшлося загинути з руки якогось молодого дурня.
28.03.2003 р.

А може б так написати літературний маніфест? Але кому він потрібний? Створювання літературних маніфестів має сенс в ситуації коли є до кого звертатися. А до кого може звертатися жменька людей у Польщі, які пишуть по-українському? Мабуть кожний до самого себе. Фактом є, що починаємо своє писання, щоб заманіфестувати самих себе - висказати мовою літератури те, що інакше висказати важко, або не дуже є до кого. Все ж таки з часом, коли час від часу десь хтось схоче надрукувати наші писання, стаємо на свій спосіб визначними літераторами - хтось про нас згадає в якійсь статті, магістерській чи докторській дисертації.
А читач - де він блукає? Чорт знає! Один дуже визнаний поет, якого збірку врешті видали друком скаржився, що немає її кому не те, щоб продати, але навіть і даром роздати...
29.03.2003 р.

* * *
Весняна повінь
Омиває світ
Осквернений
Зимовою дрімотою
Землі скованої льодом
Сльози
Змивають з душі
Гріх твердості серця
Весна на пустині -
В очах пече пісок
В зубах хрустить пісок
Кров всякає у пісок...

29.03.2003 р.

Зараз кожного дня стараюся знайти декілька хвилин, щоб сісти й зробити якийсь запис в цьому зошиті. Це постійна спроба видушування з мозкового м'якишу краплин чорнила й розмазування його рукою у варті повторювання слова. Але з т.зв. здорового мозку, зайнятого справами сірої повсякденності важко щось видушити. Легше коли мозок як суцільний нарив - напухлий депресивними та просто божевільними думками - тоді він б'є словами як гейзер...
29.03.2003 р.

* * *
Під'їхало трьох вершників
Під - може й Золотую - брам
А там іде весілля
Дорогою до храму
Дитя несуть хрестити
Нагода всяка добра
Щоб здоров'я пити
І щоб лузати насіння
Під зір мерехтінням
Місяць серед неба
Чого ще небу треба?

30.03.2003 р.

* * *
Тихесенько
По-під тином
Голод йшов на Україну
Тихесенько
І щоночі
Виїдають воші очі
Вже готовий
Міцний дротик
Зашивати дітям ротик
Губи ж вже давго зігниті
Де зернятко
В землю впало
Мільйон людей конало
На безкровні землі рани
Посадити час тюльпани
Червоненькі...
Гарнесенькі...

01.04.2003 р.

Життя стає все більш і більш схоже на зміст і обкладинки глянцевих журналів - мілке всередині та слизьке ззовні. Афоризм придуманий 05.04.2003 р. в місті Торуні під час наукової конференції (з науки, бачте, також і для літератури користь).

Мудрі думки для сучасної людини:
1. Шануй інших, зокрема цих, які можуть позичити тобі гроші.
2. Брання це також форма давання - самому собі.
3. Коли хтось тебе б'є не забувай, що можеш побити когось ще слабшого.
11.04.2003 р.

Сиділи ми перед хатою в Миколи. Микола розповідав, я слухав. Врешті Микола каже - нічого не говориш, розкажи щось. Почув я ці слова та став роздумувати:
Людина двоє вух має й лише одні уста, а це значить, що більше треба слухати аніж балакати.
Слухаєш - все про інших знаєш. А станеш язиком в роті обертати - інші про тебе всього довідаються. Як довідаються про тебе то ще половина нещастя. Справжня біда починається коли ще із правдою про когось іншого висолопишся - ворога собі наживеш. Конклюзія: вуха - твій приятель, язик - твій запеклий ворог.

А ще розповів Микола про букача - дикого птаха, що жив колись на річці Нарві, а один то й на околиці Яґуштова. Був це птах розміром гусі, а може й більший. Була приказка в селі, що як букач букне то трава гукне - значиться почне весною швидко рости. З цього висновок, що прилітав саме перед початком вегетаційного сезону - вкладав дзьоба у воду і робив "буууу....", а голос цей нісся над водою та над лугом заснованим весняною імлою.
12.04.2003 р.

Вже мабуть весна насправді. Але не всі цією весною радіють. Декілька днів тому світ облетіла звістка про смерть українського телеоператора, який працював для Ройтера й загинув від поранень у Багдаді.
Смерть стала спалахом фотографічної лампи, який вирвав його образ з багатомільярдної маси й вписав в свідомість (на як довго?) тисяч чи мільйонів телеглядачів, а й читачів газет, які до цього часу й гадки не мали, що хтось такий як Тарас Процюк втішався світом Божим, хоч може й дивилися на відзняті ним кадри з різних сторін світу, зокрема його "гарячих точок". Зараз не плідне життя, а трагічна смерть придають слави.
Ця смерть то ще один "медійний" момент в ході війни. Він в цій війні нічого не змінив, хоч і став подією. Нікому ж, мабуть, не бажаємо смерті, але "ньюзи" про неї пережовуємо й чекаємо нових подробиць з телеекрану - як перцю до млявої на смак страви буденності.
Одні це скоментують - вакханалія електронного людоїдства. Інші будуть впевнені, що це гідна похвали реалізація нашого природного права на інформацію.
15.094.2003 р.

Їде поїзд. Дивимося на світ за вікном. Постійно смінюються станції, міста, краєвиди. Там піщані узлісся з залишками соснового бору, тут луг, на якому починає пробиватися зелень трави. Весна, мабуть насправді весна.

Крива береза
Чи й на її
Всі кози скачуть?
Чи немає в околиці
Кіз
Чи пішли
Всі на заріз?

Мушу признатися, що я є насправді простою людиною - коли народився то навіть не вмів істи виделкою.
15.04.2003 р.

Ситуація в сьогоднішній Україні є незаперечним доказом цього, що національна держава має сенс лише тоді, коли постає на крові національних героїв.
16.04.2003 р.

Нація може виникнути лише завдяки крові героїв, або грошам буржуїв - всі інші спроби перетворення регіональних етнографічних груп, як хоч би лемків, в нації це просто вигадки самовчених інтелектуалів та чиста екстравагантність.
25.04.2003 р.

Не так давно у Варшаві два ексміністри закордонних справ - польський і український дискутували над правдою про Волинь. Український сказав, що є дві правди - українська і польська. Польський наполягав, що все ж таки одна правда є. По-мойому помилявся. Тому, що правда минулого була лише в минулому, в моменті самих подій. А минулого зараз немає - є лише наша уява про нього. Так само з правдою...
А поєднання? Дай Боже, щоб його дух (як вже сказане було декілька записків раніше) став настільки густим, щоб могли ним випити тост за - спільне - майбутнє. По-правді і його зараз немає, але воно, хочемо чи не хочемо, все ж таки буде - щоб зараз стати минулим...
25.04.2003 р.

Сільський еротизм

Як Павлик Халимонів женився то так йому спішилося, що як з церкви ледве вийшли, питається:
- Тетяно, то ти вже моя законна дружина?
- Так Павлику...
- То ходи за дзвіницю!
26.04.2003 р.

А бодай тебе груом забів, якую ти гожу жуонку взяв - комплімент сусідки мойому тестеві.
26.04.2003 р.

Наша смерть потрібна нашим внукам - для їхнього кращого майбутнього.
Якщо риба псується від голови то чи здоровіє від хвоста? 04.05.2003 р.

Вірш про офіційний захід перед пам'ятником Шевченка у Львові:

Упала зірка вогняна
На кам'яний цоколь
Її тінь випалює очі
Попелить сльозоточивую душу
В маківках голів покладаючих квіти
Шелестять зернятка граду

Львів, 22-23.05.2003 р.

Це було у минулому тижні - у п'ятницю здається. Зібралися українці, українки та представники інших, не менш поважних націй та в дзеркальній залі Львівського університету розмовляли при круглому столі про Шевченка. Слухав я окремих слів та цілих речень й вибудовувався в моїй уяві образ Генія. Коли б він прийшов сюди - долаючи вулиці роз'їжджені автомашинами, які їздять Бог знає як, але сам бачив, що кривди собі не роблять - й відкрив високі багато різьблені двері то був би сіяючий, а водночас холодний як біла колона, яку було видно через вікно.
29.05.2003 р.

* * *
Коли б ти йшов впоперек ями
Нитку павутиння намацуючи ногами
Це б була
Дуже мистецька алегорія життя
Бо не вульгаристи
Й не артисти
Не секретарки особисті
А ця нитка не дуже видка
Хоч тривка
Рятує тебе від
Смерті хижого вовка

29.05.2003 р.

- Ти ще маєш в ногах більш сили... Піди й позбирай білизну, що сохне на подвір'ї, бо мабуть буде дощ, - просить змучена жінка. Чоловік виходить на подвір'я й починає збирати сухе вже прання. - Дощу боїшся, - запитує сусідка.
- Я нічого не боюся, - гордо відповідає чоловік. - Ну, може... Боюся лише своєї жінки... Але ж на те чоловік жениться, щоб мав кого слухатися та боятися.
- То нехай вона тебе боїться, - підказує зі співчуттям сусідка.
- Та добре б було. Але як її до цього переконати?
31.05.2003 р.

Зібралися в ратуші старій великого міста, щоб говорити про літературу. Перед старовинним каміном, оздобленим зверху різьбленим крокодилом та двома вусатими левами, стояв стіл за яким сиділи два літератори та одна дівчина. Це літературознавиця, що цих літераторів - для інтелектуального задоволення присутніх - тягнула за язик. Бо за перо тягнути немає сенсу - воно безмовне, а ще й можна вимазатися чорнилом. Запитання були вдумливі та засвідчували знання літературознавчої справи, відповіді були вичерпні та дотепні. Я сидів у краватці та всього цього слухав. Літератори були без краваток, а отже й без білих сорочок, через що погано їх було видно в історичному затінку залі (вікна там, бачте, маленькі). Тому я краще бачив мармурових левів з золотом мальованими гривами й вусами, які дуже нагадували екс-президента Валенсу, а властиво його alter ego із політичного вертепу "Польський зоопарк". І думалося мені щось літературного, що прийняло таку форму:

Хтось за вікном косу клеп'є
Ляпає ритмічно молотком
Хтось в кімнаті п'є горілку
Дзенькає об зуби склом

Ти голодний? То наріж хліба й надої молока. Але пам'ятай, щоб не робити цього водночас, бо можна ж необачно цицьку корові відрізати - тварина страждати буде!..
Чорт би взяв той постмодернізм...

30.06.2003 р.

* * *
Родиться дитина
Біла як маргарина
Якою шмаруватиме
Свій насущний хліб
Кусати його буде
І жувати
Аж положать
В гріб

04.07.2003 р.

Втішайся своєю молодістю, - говорить мудрий Еклесіяст. І це розумно, адже коли закінчується молодість починається передсмертя!
05.07.2003 р.

Зі своїх думок записав
Юрій Гаврилюк + інше