ПОСТМОДЕРНІЗМ
 '<>|__||__|||__||__|<>'
КОНСТРУКТОР
Перша сторінка
Володимир Ляшкевич (м. Львів)
Автопортрет
Ти і так володієш найкращою із жінок,
володієш можливістю зватися мужем і другом,
і все так же руйнуєш прямі, виплітаєш їх кругом
затуманених відліків в тіло неясних пліток.
Не змінився в бажаннях, оточенні - бачить бог,
візерунки закладені лиш проступили чіткіше,
канелюри прокреслили стовбур, а, що важливіше,
виноград, з тим усім, не зів'яв на тобі, не подох.
Стільки всяких цеглин, стільки каменю вбито під ноги.
Задля чого, скажи, цей фундамент? а сходи куди?
Чи тебе розуміють найближчі? найближча? Що роки -
поміж вами лежать щораз глибші мистецькі сліди.
Схоже вітер один біля тебе, виснажливий вітер,
син розлуки вершин і заселених густо низин, -
повнить духом видінь і давно вже не мовлених літер
позабутих учень не зітлілих нутром домовин.
Чи не з ним проникає у тіло щемка самота,
що стривоженим обрисом віщого птаха злітає
знов і знову з широких грудей вчителів і немає
їй покою допоки ти тут, а вони, переважно, всі там.
Але сяйво розкритих небес, прозорість води,
зелень, запахи, щебет, звабливе торкання долоні
не цінуються більше? не тішать розщеплені скроні
звиті ручками доні віночки, і сина плоди?
Наче винні в іронії поглядів обрії - дані
течіями просторів, в яких тобі бути належить, -
дні сьогоднішні просто помітніші аніж останні
дні, коли вже від тебе подальше ніяк не залежить.
Пожалкуєш тоді за букетиками, за сльозами,
що їх бачити міг, та не прагнув, а більше не зможеш.
За простим, неймовірно простим, зазиранням до мами,
в ігри гамірних діток, яких уже і не примножиш.
А Вона? котра ділить з тобою печалі - Вона,
чи ділитиме радості, котрі, звичайно, все глибші
і для Неї все важчі - не гляне у значення "інші"?
і в ту мить Атлантиду твою не поглине вода?..
Не біда?! ти вважаєш все це - сліди на поверхні,
і в безодні не взнаєш самотність! Можливо, якби
духи дивних руїн, які жили колись у "безсмерті",
не дивились так сумно на тебе, не в змозі піти.
(2003p)
З майбутнього
Позаяк запитання: "досить?" - з боку жінки, (В.Л.)
з питанням статі вийшли до межі, де досвід
вже не давав порад, оскільки далі "стінки"
всіх відповідей - "це вагітність" - не ступали
ні Кант, ні інші, - дивлюсь у вікно. Це привід
забутися на мить. В Монако знову ралі.
Боліди Формули серед дощу всіляко
штовхаються, вишукуючи простір "далі"
від ближнього свого. І від розкішних вулиць
несеться їм услід "Чи досить?" - зручно,
наприклад, і волого, і приємно... З вилиць
моя рука, долонею угору, лине
до неї крізь тисячолітнє "непорочно",
бо "Досить?" - супровід до дії, що не вплине
а ні на хід подій, а ні на звичні мрії...
Вікно зачинене, і скло його невинне,
яким було воно до Казанови, світло
тече крізь нього без спотворення. "Так близько" -
відповідаю жінці, - "дивовижно, видно
ви справді створені для відпочинку глузду."
Рука опущена уже достатньо низько
і лінії життя відповідають змісту
її м'яких, простих пояснень, відповідно
і я жадаю мовити приємне - місту.
"Ілюзія, що перевершує реальність,
вже не ілюзія, - подібність, швидше, віршу,
гармонії римованих подробиць." "Дійсність" -
вона всміхається з весняним ароматом,
з яким, за звичай, спокушає місто душу
так близько мріям, що і "досить?" забагато.
Аж надто Формула затята. Вітер множить
на склі з краплин свого писання обсяг. Задум
псують властивості вікна, - краплини тануть
без сліду, безупинно, безпорадно. Вітру,
утім, залишені боліди. Ці не стануть,
увігнані в стіну, зникати десь, бо Flame
такий ж мотив сухого, врешті-решт. На світлу
усмішку дами раптом сходить відблиск саме
того, що бачу тільки я, - й вона відводить
свій погляд , знаючи - її видіння тане -
в моїх очах - вона вже частка павутини,
що повиває новий світ. Її провина -
ілюзія належності та мої рими,
закладені відтак і в електронні рої,
саме буття її. Завжди твоя Єдина,
кібернетична Пенелопа, що героя
чекатиме, щоправда, тут, в Монако. Шкода,
якщо не виникла із нею знов і Троя...
Вона говорить. Якось дивно, і не сміло
приходять звуки, сенс, - тут все інтуїтивно -
у склі вікна мигтять картинки, запізніло
здогадуюсь - за ним стіна. "Стіна, мій любий.
Досить?"
Альба
Напевно днем останнім був отой,
коли ми вибудовували плани.
Обіймів професійних наркомани -
ми мали ліжко в сенсі "аналой"
і погляди, що здійснення програми
від слів про стилі до екстазу плоті
є вірним розвитком життя, по суті,
у край матеріальних насолод.
І що є тема сексу, як не лот,
який придбати дозволяють гроші,
а не переконання, - ми хороші,
у нас любов і поетичний злет?
В останній день ми рахували скільки
для щастя нам потрібно і кому
потрібно заробляти - їй на шпильки,
салони, інтер'єри, і йому
на речі ті самі, оскільки кількість
від якості, хоча і дуже плавно,
та віднімає вірно, й віднедавна
ти тіло регулярно віддаєш.
Я міг би, звісно, мовити, що теж -
стираюся, стараючись, і зранку,
і в інший час, кохаючи коханку,
а втрачені краплини не вернеш,
як не вернути золоті часи,
коли мене вкрашали різні губи,
мені би спадок, фірму, кращі зуби,
і секретарку дивної краси.
Натомість скроні мучить думка ніби
властивість насолоди наших планів,
і ці звивання в дусі "прошу пані",
з відчуженістю форми "їй", "йому", -
примарність єдності, обман. Тому
питання інтер'єрів не насущні,
а секс, як лот, той самий Лот, із гущі
веде до скаменіння - одному
так чи інакше йти. Без тебе...
Я,
напевно, постарішав, стались зміни,
ти не потрібна для серцебиття,
а лиш для... власне. Саме, різні ціни
задуматися заставляють - для
продовження надій та апетиту.
Вечері ж вами - шлях до простатиту.
Відсутність, врешті, - вибрана їда...
Ми вже на ви, невитончена гра,
та значно краща за складання планів
і прорахунків спільних. Мила пані,
відчуйте вись за межами добра,
як дивну насолоду в побажанні
піти за аналой стрічати Ра.
Повернутися на головну сторінку поетичного розділу.
Пишіть нам. |
|
