Глава І.
Дитинство і юність в Ленінграді:
літо 1981 - зима 1992

  Волков : Ви народилися в травні 1940 року, тобто за рік з невеличким до нападу армій Гітлера на Росію. Чи пам'ятаєте ви блокаду Ленінграду, що почалася у вересні 1941 року?
БРОДСЬКИЙ : Одну сцену я пам'ятаю достатньо добре. Мати тягне мене на санчатах вулицями, заваленими снігом. Вечір, промені прожекторів шарять небом. Мати провозить мене повз порожню булочну. Це біля Спасо-Преображенського собору, недалеко від нашого дому. Це і є дитинство.
Волков : Ви пам'ятаєте, що дорослі говорили про блокаду? Наскільки я розумію, ленінградці намагалися уникати цієї теми. З одного боку - важко було обсуджувати всі ці неймовірні муки. З іншого боку, це не заохочувалось владою. Себто блокада була ніби забороненою темою?
БРОДСЬКИЙ : У мене такого відчуття не було. Згадую, як мати казала хто як помер із знайомих, кого і як знаходили в квартирах - вже мертвими. Коли батько повернувся з фронту, мати з ним часто розмовляла про це. Пригадували, хто і де був у блокаду.
Волков : А про людоїдство в осадженому Ленінграді розмовляли? Ця тема була, напевно, самою страшною і закритою; про неї говорити боялися, - одначе, з іншої сторони, важко було її обійти...
БРОДСЬКИЙ : Так, говорили і про людоїдство. Нормально. А батько пригадував прорив блокади на початку 1943 року - він ж бо у ньому брав участь. А остаточно блокаду зняли ще через рік.
Волков : Ви були евакуйовані з Ленінграду?
БРОДСЬКИЙ : На короткий час, менше року, в Череповець.
Волков : А повернення з евакуації до Ленінграду пам'ятаєте?
БРОДСЬКИЙ : Дуже добре пригадую. З поверненням із Череповця пов'язана одна з найжахливіших згадок дитинства. На залізничній станції натовп оточив поїзд. А коли він уже покотився, якийсь дідусь-інвалід продовжував кульгати за потягом, все ще намагаючись влізти до вагону. А його звідтіля поливали окропом. Така ось сцена із вистави "Велике переселення народів".
Волков : А ваші емоції з приводу Дня Перемоги в 1945 році пам'ятаєте?
БРОДСЬКИЙ : Ми з мамою пішли дивитися святковий салют. Стояли в неймовірному натовпі на березі Неви у Літєйного моста. Та емоцій своїх не пам'ятаю зовсім. Та які там емоції? Мені ж усього п'ять років було.
Волков :В якому районі Ленінграду ви народилися?
БРОДСЬКИЙ : Здається, на Петроградській стороні. А зростав, головним чином, на вулиці Рилєєва. В часи війни батько був в армії, Мати, між іншим, також була в армії - перекладачкою в таборі німецьких військовополонених. А в кінці війни ми поїхали в Череповець.
Волков : І вернулися потім на теж місце?
БРОДСЬКИЙ : Так, у ту ж кімнату. На початку ми знайшли її опечатаною. Почалися всілякі наїзди, війна з начальством, оперуповноваженим. Потім нам кімнату повернули. Власне кажучи, у нас було дві кімнати. Одна мамина на вулиці Рилєєва, а друга батькова на проспекті Газа, на кутку цього проспекту і Обводного каналу. І, власне, дитинство я провів між цими двома пунктами.
Волков : У ваших віршах, практично від самого початку, дуже нетрадиційний погляд на Петербург. Це якось звязано з географією вашого дитинства?
БРОДСЬКИЙ : Що ви маєте на увазі?
Волков : Вже у ваших ранніх віршах Петербург не музей, а місто робітничих околиць.
БРОДСЬКИЙ : Де ви це знайшли?
Волков : Та хоча б, до прикладу, ваша поезія "Від окраїн до центру", написане, коли вам було трохи більше двадцяти - " півострів заводів, парадіз майстерень, аркадія фабрик...".
БРОДСЬКИЙ : Так, це Малая Охта! І справді, є у мене вірш, який описує індустріальний Ленінград! Приголомшливо, я абсолютно забув про це! Ви знаєте, я не в стані говорити про свої власні вірші, тому, що не дуже добре їх пам'ятаю.
Волков : Цей вірш для свого часу був, видається мені, революційним. Тому що заново відкривав офіційно ніби не існуючу - в усякому випадку для поезії - сторону Ленінграда. До речі, як вам приємніше було називати це місто - Ленінградом, Петербургом?
БРОДСЬКИЙ : Напевно, Пітером. І для мене Пітер - це палаци, і канали. Але, звичайно, моє дитинство підготувало мене до гострого відчуття індустріального пейзажу. Я пам'ятаю відчуття того велетенського обсягу, відкритого, заповненого якимись не надто значимими, та все ж випинаючими спорудами...
Волков : Труби...
БРОДСЬКИЙ : Так, труби, всі ці тільки народжувані новобудови, видовище Охтинського хімкомбінату. Вся ця поетика нового часу...
Волков : Як раз можна сказати, що це швидше проти поетики нового, тобто радянського, часу. Тому, що задвірки Петербурга тоді просто перестали зображати. Колись бо це робив Мстислав Добужинський...
БРОДСЬКИЙ : Так, арт нуво!
Волков : А потім ця традиція практично зникла. Ленінград - і в образотворчому мистецтві, і в поезії - став дуже умовним містом. А читач вашого віршу відразу згадує реальне місто, реальний пейзаж - його фарби і запахи.
БРОДСЬКИЙ : Ви знаєте, у цьому вірші, наскільки я зараз пригадую, так багато всього нашарувалося, що мені важко про це говорити. Одним словом чи однією фразою все це ніяк не виразити. Насправді, це вірші про п'ятдесяті роки в Ленінграді, про той час, на який випала наша молодість. Там навіть є, буквально, відгук на появу вузьких брюк.
Волков : "... Біля брюк твоїх вічношироких"?
БРОДСЬКИЙ : Абсолютно вірно. Тобто це ніби спроба збереження естетики п'ятдесятих. Тут багато поєднано, у тому числі і сучасне кіно - чи ж бо те, що нам тоді уявлялося сучасним кіно.
Волков : Цей вірш сприймається немов полеміка з пушкінським "... Вновь я посетил..." .
БРОДСЬКИЙ : Ні, тут швидше перифраза. Але з першого ж рядка все ніби ставиться під сумнів, так? Я завжди випадав від індустріального пейзажу. В Ленінграді це ніби антитеза центру. Про той світ, про ту його частину міста, про окраїни дійсно ніхто тоді не писав.
Волков : Ні ви, ні я Пітер вже багато років не бачили. І для мене особисто Пітер - ось ці ваші вірші...
БРОДСЬКИЙ : Це досить зворушливо з вашої сторони, одначе в мене ці вірші викликають абсолютно інші асоціації.
Волков : Які?
БРОДСЬКИЙ : Передусім, згадки про гуртожиток Ленінградського університету, де я "пас" у той час дівчину. Це і була Малая Охта. Я постійно ходив туди пішки, а це, між іншим, далеко. І взагалі, у приведеному вірші головне - музика, себто тенденція до такого метафізичного вирішення: чи є в тому, що ти бачиш , що-небудь значиме, центральне? І я зараз пригадую закінчення цього вірша - там є одна думка... Та вже нехай, неважно...
Волков : Ви маєте на увазі рядок "Слава богу, що я на землі без вітчизни лишився"?
БРОДСЬКИЙ : Ну так...
Волков : Ці слова виявились пророчими. Як вони у вас вискочили тоді, в 1962 році?
БРОДСЬКИЙ : Ну, це думка про самотність... про не прив'язаність. Бо ж, у тій, ленінградській, топографії - це ж таки дуже сильне розведення, колосальна різниця між центром і окраїною. І зненацька я зрозумів, що окраїна - це початок світу, а не його закінчення. Це закінчення звичного світу, але початок незвичного світу, який, безумовно, значно більший, величніший, так? Й ідея була, в принципі, така: йдучи на окраїну, ти віддаляєшся від усього на світі й виходиш у справжнє життя.
Волков : У цьому я відчуваю якесь відштовхування від традиційного декоративного Петербурга.
БРОДСЬКИЙ : Я розумію, що ви маєте на увазі. Тут , по-перше, в Петербурзі вся ця декоративність несе відтінок деякого божевілля. І тим вона цікава. А по-друге, окраїни тим більше мені до душі, що вони дають відчуття простору. Мені думається, в Петербурзі найсильніші дитячі, чи юнацькі враження пов'язані з оцим незвичайним небом і якоюсь ідеєю нескінченості. Коли ця перспектива відкривається - вона вже зводить з розуму. Уявляється, що на тому березі відбувається дещо абсолютно дивовижне.
Волков : Та ж історія з перспективами петербуржських проспектів - видається, що в кінці отакої довжелезної вулиці...
БРОДСЬКИЙ : Так! І навіть, коли ти знаєш усіх, хто там живе, і все тобі відомо заздалегідь - все одно, коли ти дивишся, нічого не здатен з цим відчуттям вдіяти. І особливо це враження сильне, коли глядиш, скажімо, з Трубецького бастіону Петропавловської фортеці в бік Нової Голандії, вниз за течією і на той берег. Там усі ці крани, вся ота чортівня.
Волков : Країна Олександра Блока...
БРОДСЬКИЙ : Так, це те, від чого випадав Блок. Бо ж він випадав від петербуржських заходів сонця, так? І пророчив те-се, п'яте-десяте. Насправді ж головне - не у кольорах заходу сонця, а в перспективі, у сприйнятті безкінечності, так? Безкінечності і, загалом, якоїсь невідомості. І Блок, як на мене, з усіма своїми апокаліптичними баченнями намагався все це одомашнити. Я не хочу стосовно Блока говорити нічого дурного, але це, загалом, банальне вирішення петербуржського феномена. Банальна інтерпретація простору.
Волков : Така любов до окраїн пов'язана, бути може, і з вашим положенням аутсайдера в радянському суспільстві? Ви ж бо не пішли протореним шляхом інтелектуала: після школи - університет, потім солідна служба і т.д. Чому так сталось? Чому ви пішли зі школи недовчившись?
БРОДСЬКИЙ : Це сталось якось само по собі.
Волков : А де знаходилась ваша школа?
БРОДСЬКИЙ : Ох, їх було стільки!
Волков : Ви їх змінювали?
БРОДСЬКИЙ : Та, немов рукавички.
Волков : А чому?
БРОДСЬКИЙ : Частково тому, що жив то з батьком, то з матір'ю. Більше з матір'ю, безумовно. Я зараз вже плутаю в тих всіх номерах (203, 196, 181 В.Л.)... 181 школа. Там я провчився рік, це був сьомий клас. На жаль, я був залишений на другий рік. І, залишившись на другий рік, мені було якось солоно ходити до тієї ж самої школи. Тому я попросив маму з татом перевести мене за місцем проживання батька, на Обвідному каналі. Тут для мене почалися знаменні часи, тому що в цій школі був абсолютно інший контингент - дійсно робочий клас, діти робочих.
Волков : Ви відчули себе серед своїх?
БРОДСЬКИЙ : Так, відчуття було діаметрально інше. Тому, що мені набридла та частково інтелігентна шпана. Не те щоб у мене в той час були якісь класові почуття, одначе в новій школі все було просто. А після сьомого я зробив спробу поступити в Друге Балтійське училище, де готували підводників. Це тому, що батько був на флоті і я, як всякий пацан, надзвичайно випадав від усяких тих речей - знаєте?
Волков : Погони, кітеля, кортики?
БРОДСЬКИЙ : От-от! Взагалі в мене стосовно морського флоту досить приємні відчуття. Вже й не знаю, звідки вони взялися, та тут і дитинство, і батько, і рідне місто. Тут вже нічого не поробиш! Як пригадаю Военно-морський музей, Андріївський стяг - голубий хрест на білому полотнищі... Кращого прапору взагалі на світі немає! Це нині я вже точно кажу! Однак, нічого з тієї моєї спроби, на жаль, не вийшло.
Волков : А що завадило?
БРОДСЬКИЙ : Національність, п'ятий пункт. Я здав екзамени і пройшов медкомісію. Але коли виявилось, що я єврей, - вже і не знаю, чому вони це так довго виясняли, - вони мене перевірили знову. І, начебто, з'ясувалось, що з очима лажа, астигматизм лівого ока. Хоч я не думаю, що це заважало б чомусь там. При тому, кого вони туди брали... Загалом, погорів я на цьому, утім вже неважливо. Зрештою, я повернувся до школи, що на Моховій, і провчився там рік, але на той час мені усе це порядком остогидло.
Волков : Ситуація в цілому остогидла, чи ровесники? Чи хто-небудь з викладачів вас особливо дістав?
БРОДСЬКИЙ : Так, був там один видатний викладач - здається, він вів Сталінську Конституцію. До школи він прийшов із армії, армійський значить. Себто рожа - карикатура повна. Ну, як на Заході зображають радянських: капелюх, піджак, усе квадратове і двобортне. Він мене дійсно люто ненавидів. А вся справа в тому, що в школі він був секретарем парторганізації. І сильно псував мені життя. Тим і закінчилося - я пішов працювати фрезерувальником на завод "Арсенал", поштовий ящик 671. Було мені тоді п'ятнадцять років
Волков : Кинути школу - це досить радикальне рішення для ленінградського єврейського юнака. Як реагували на нього ваші батьки?
БРОДСЬКИЙ : Ну, по-перше, вони бачили, що успіхів я там не досягну. По-друге, я справді бажав працювати. А в сім'ї просто не було башлів. Батько то працював, то не працював.
Волков : Чому?
БРОДСЬКИЙ : Часи такі були, тривожні. Гуталін щойно врізав дуба. При Гуталіні батька вигнали з армії, тому що вийшов указ Жданова, де забороняли євреям вище якогось чітко визначеного звання бути на політроботі, а батько уже капітаном третього рангу був, себто майором.
Волков : А хто такий Гуталін?
БРОДСЬКИЙ : Гуталін - це Йосиф Віссаріонович Сталін, він же і Джугашвілі - тому, що в Ленінграді усі швеці-чоботарі були айсори.
Волков : Уперше чую таке прізвисько.
БРОДСЬКИЙ : А де ви жили все життя, Соломоне? В якій країні?
Волков : Коли помер Сталін, я жив у Ризі.
БРОДСЬКИЙ : Тоді зрозуміло. В Ризі так, звісно, не говорили.
Волков : Добре, а хіба в п'ятнадцять років можна було працювати? Хіба таке було дозволено?
БРОДСЬКИЙ : У певному розумінні це було незаконно. Та ви повинні зрозуміти, це був 1955 рік, про яку-небудь законність і мови не було. А я ніби був хлопцем здоровим.
Волков : А в школі не просили залишитись? Мовляв, що ж це ти робиш, опам'ятайся.
БРОДСЬКИЙ : Аякже, цілий клас прийшов до мене додому. Я на той час вже якусь піонервожату оходжував, чи так мені це здавалось. Пригадую, повертаюсь додому з тих залицянь, зовсім розбурханий, входжу в кімнату і бачу, сидить майже увесь клас. І від цього, повинен сказати, я оскаженів. Тобто реакція була абсолютно іншою, ніж мала бути в радянському кінофільмі. Я ні краплі не розчулився, навпаки - вийшов із себе. І до школи, звичайно, не повернувся.
Волков : І ніколи не жалкували?
БРОДСЬКИЙ : Думаю, що в цілому я нічого не втратив. Хоча, звичайно, прикро було, що школу не закінчив, до університету не пішов і т.д. Намагався потім за десятирічку здати екзамени екстерном.
Волков : Я знав, що така можливість - здавати екзамени екстерном - в Радянському Союзі існувала, але вперше розмовляю з людиною, котра скористалась цією можливістю. Як на мене, влада до цієї ідеї завжди відносилась достатньо кисло.
БРОДСЬКИЙ : Та ні, якщо підготуватися, то можна здати за десятирічку цілком спокійно. Я, загалом, якось підготувався, по усьому атестату. Думав, що погорю на фізиці, чи на хімії, але це я якраз і здав. Як це не комічно, погорів на астрономії. З астрономії я нічого зовсім не читав того літа. Дійсно, руки не доходили. Щось там вони мене запитали, я покрутився біля дошки. Але стало повністю зрозуміло, що астрономію я завалив. Можна було спробувати при перездачі, але я вже якось скис: остогидло все це, ці дитячі ігри. А я вже і до роботи пристрастився: спочатку на заводі, потім у морзі обласної лікарні. Пізніше геологічні експедиції розпочались.
Волков : А що саме ви робили в морзі? І як ви туди потрапили?
БРОДСЬКИЙ : Ви знаєте, коли мені виповнилося шістнадцять років, у мене виникла ідея стати лікарем. Причому нейрохірургом. Така собі нормальна мрія єврейського хлопчика. І слідом з'явилася знову ж таки романтична ідея - розпочати з найбільш неприємного, з самого незносного. Тобто з моргу. У мене тітонька працювала в обласній лікарні, я з нею поговорив на цю тему. І влаштувався туди, в морг. В якості помічника прозектора. Себто я розтинав тіла, виймав нутрощі, потім зашивав. Знімав черепи. А лікар робив свої аналізи, давав висновки. Але це все тривало порівняно недовго. Справа у тому, що того літа у батька якраз і трапився інфаркт. Коли він вийшов із лікарні і довідався, що я працюю в морзі, це йому, природно, не сподобалось. І тоді я пішов. Повинен сказати, що пішов без жодних жалкувань. Не тому, що професія лікаря мені настільки перестала подобатись, але та ідея ніби частково випарувалась. Можливо і тому, що я вже поносив білий халат, так? А це, видно, була якраз і найголовнішим, що мене приваблювало в цій професії.
Волков : Вас не вивертало від праці в морзі? Чисто фізично?
БРОДСЬКИЙ : Ви знаєте, зараз я такого ні в якому випадку не зміг би. А в юності ні про що метафізичне не роздумуєш, просто досить багато неприємних відчуттів. Скажімо, несеш на руках труп бабусі, перекладаєш його. В неї жовта шкіра, дуже дрябла, вона проривається, палець проникає в шари жира. Не кажучи вже про запахи. Тому, що маса людей помирає раніше, ніж опорожняються, і все це залишається в них усередині. Й тому присутній запах не тільки тління, але й усього цього добра. Так що просто в сенсі нюху це було одне з найважчих випробовувань.
Волков : Мені таке навіть слухати - випробовування.
БРОДСЬКИЙ : Покинув я морг утім і тому, що сталась одна неприємна сцена. Лікарня була обласна. І літом привозили дуже багато дітей. Справа в тому, що літом ( а це був липень) дитяча смертність підвищується. Гуляє областю бруцеллез, багато випадків токсичної диспепсії, - що-небудь з'їдять, вип'ють - молочко не таке, і все. Немовлята до цього надзвичайно чутливі. І прийшов до нашого моргу циган. Я видав йому двох його дітей - двійнят, якщо не помиляюсь. Він, коли побачив їх розрізаними, то зреагував досить буйно: вирішив мене на цьому ж місці і пришити. І ось цей циган з ножем в руці почав ганяти за мною по морзі. А я бігав поміж столами , на яких лежали накриті простирадлами трупи. Тобто, такий ось сюрреалізм, порівняно з яким Жан Кокто - просто сопля. Нарешті він упіймав мене, схопив за груди, і я зрозумів, що зараз відбудеться щось непоправне. Тоді я виявив спритність, схопив хірургічний молоток - такий, знаєте, з нержавіючої сталі - і вдарив цигана по зап'ястю. Рука його впала, він випустив мене - сів і заплакав. А мені стало зовсім не по собі.
Волков : Ну і сцена...
БРОДСЬКИЙ : Дійсно, сцена була надзвичайна. Найсмішніше те, що морг був розташований стіна в стіну з "Крестами" . І в'язні перекидали до нас звідтіля записки на волю, посилали "один-одному" коней...
Волков : А що це таке - "кінь"?
БРОДСЬКИЙ : Кінь - це засіб спілкування в тюрмі. Засіб передачі різних повідомлень, а також хліба, речей. Наприклад, ви - фраєр. Ви потрапляєте в тюрму, а хтось, навпаки, звільнюється і немає в чому вийти. Тоді у вас беруть піджак, потім зв'язують ганчірки, чи носки, чи простирадла в довгу мотузку. Піджак згортається клубком і прив'язується. Після чого рука висовується за віконні грати і розмахує цією мотузкою з піджаком, доки він не потрапляє у вікно іншої камери - його ловлять, висовуючи руку чи лапку. Ось таке й називається послати річ "конем". І з моргу я за усім оцим спостерігав. Коли пізніше я сам потрапив до "Крестів", то побачив усе це з іншого боку.
Волков : Після моргу ви, здається, працювали кочегаром в котельні?
БРОДСЬКИЙ : Так, але це тривало порівняно коротко - може з декілька місяців. А потім почалась робота в геологічних експедиціях.
Волков : Як ви туди потрапили?
БРОДСЬКИЙ : А дуже просто. Я мріяв мандрувати світом - ха-ха-ха, прошу пробачення, так? Але я абсолютно не уявляв як здійснити цю мрію. І тут хтось, не пам'ятаю вже й хто, можливо знайомий моїх батьків - сказав, що існують такі геологічні експедиції. Я страшенно налаштувався на цю справу і вияснив, що кожне літо в поле відбувають геологічні партії. І що там просто потрібні руки. Ось це в мене було. І ноги. І спина, як потім вияснилось. Я знайшов П'яте геологічне управління і запропонував свої нехитрі послуги. Й вони мене взяли.
Волков : А тут п'ятий пункт не мав значення?




(Далі буде)