- "Що я би змінила в українській культурі? Безперспективність. У нас майже немає простору, де можна би було зреалізуватися, місця за яке можна було би боротися. Звідки ж візьметься еліта. Немає місця, яке би вона могла зайняти. "У Багдаді все покійно. Спіть мирні жителі!"

Погляди постмодерніста. -   Володимир Ляшкевич - Що б там не говорилося про еліту і людство в цілому, ясно одне - товщина озонового прошарку до всієї іншої повітряної маси над нашими головами співвідноситься схожим чином. Тобто, еліти завжди видається малувато; вона чітко функціональна; і (за нормальних умов) її завжди достатньо для явища прогресу, хоча дірки в її середовищі спостерігаються...
Що ще відомо про еліту? Напевно те, що, на відміну від тварин, визначальним фактором не є порода, чи стан тіла. І коли мова йде про еліту, мається на увазі щось найбільш якісне, найкраще, на межі погляду, на обрії людських здатностей і таланту. Парадокс у тому, що у кожного свої обрії. Отже, більшість про справжню сучасну еліту не знає нічого (і ніколи не знатиме). І треба воістину бути генієм, аби суспільство сприйняло елітність сучасника. Тому і не дивно, що найкращих знаходять в минулому.
Чому? Тому що ми, люди, на ліфті цивілізації підіймаючись на вищі поверхи, на якісніший рівень життя (тобто - тонший і менш дикунський, де більше творчості і свобод), щоразу бачимо там своїх попередників. І, звичайно, бідним кісткам дістається за те, що їх володар посмів бути кращим і, взагалі, невідомо як, обминувши технічний прогрес, сюди потрапив.
Так чи інакше життя приводить майбутні покоління до проміжних вершин, на котрих уже сьогодні знаходяться наші і не наші сучасники. Давайте спробуємо пошукати ці проміжні вершини "від майбутнього", і, якщо пощастить, може навіть зауважимо, що на них діється.

У поглядах північно-американського суспільства (тієї його частини, що читає і пише), скажімо на поезію, спостерігається зневага до рими. Звичайно, яка ж то поезія - без рими. Але ж і рима, як індивідуальний пошук контурів і особистої гармонії зі Світом складнішим, аніж цей, може вступати в конфлікт із американською розбудовою, де треба гармоніювати з ліберальною моделлю від "меншості" і ринковою раціональністю від "більшості". Де, скажіть будь-ласка, в мериканському раю є місце для Божественного?
Одначе, не все так просто. Якщо б не існувало невидимої еліти, чи обрали би Йосифа Бродського першим поетом США, радником Президента (щось на кшалт міністра від поезії). Хоча Бродський не різав правду в очі публіці, як це робив там Олександр Ісаєвич Солженіцин, але і той, і інший, врешті решт, знаходилися поза американським суспільством. І чи тільки вони, і чи тільки поза американським?

---

---

БОГ ПОКИДАЄ АНТОНІЯ

Коли ти розчуєш раптово, о півночі,
процесії співи незримої, звуки
подзвякування цимбалів, - не ремствуй
на зникле везіння, що прахом пішло -
вся праця, всі плани, усі сподівання.
Ти не оплакуй усе це даремно,
а вимови мужньо "прощай" твоїй мрії,
тебе покидаючій, Олександрії.

І головне - ти себе обманути не пробуй,
не уявляй, що це - мряка, химерності слуху,
що то здалося тобі - себе не принижуй.
А твердо і мужньо - як личить тому, кому було
даровано долею дивне це місто, -
ступай до вікна, прочини його, слухай -
нехай і з прихованим страхом і відчаєм,
але без сліз, без того нутряного тремтіння, -
слухай як радість останню твою, переспіви
дивної тої процесії, звідки цимбали
мірно видзвонюють, й так попрощайся з твоєю,
назавжди тебе покидаючою,
Олександрією.

...Відповіддю на опанування елітою, а за сучасних часів і широкими масами тонких авторів, просторів вільних від диктату суспільства, є звична реакція мас - на місці чогось справжнього (від майстрів, що піднялися вище "поверхом") з'являється іллюзія справжності, попса, ремесло неспроможних. Видимість деградації духовного буття, мистецького виродження ( в тілі суспільств) має у своїй основі, як завжди, консервативне ставлення більшості до змін, які стали актуальними із збільшенням кількості індивідуальних свобод, із вищим рівнем цивілізації людства в цілому.
"Не забирайте в нас коханого нами суспільного стійла, ми ще хочемо триматися й надалі в купі..." Проте суспільне розвалюється на очах і буде валитися далі. Загальна належність, за яку так зручно ховати власну бездіяльність ( лінь і гріховність життя, як постійні промахи повз поставленні народженням особи Цілі), стає усе більше примарною і проявляла себе раніше, скажімо, у "ми - інтелігенти" і звороті "як би" сьогодні. Як би живу, як би щось роблю, як би люблю. Можна впевнено казати, що всі, хто вживає, наприклад, оце "як би" і хто просто "як би",- вони і є тією самою більшістю, що мимоволі породили сентенцією сучасності - про авангард, що став ар'єргардом. Так, що поздоровляю вас, друзі, з черговим відкриттям тієї ж самої "Terra incognita" індивідуального світлого майбутнього людства. Індивідуальний шлях, індивідуальна відповідальність, особиста творчість і загниваюче явище громади, громадянського суспільства (у нинішньому його, колективному, розумінні) з терриконами кристалізованого плебсу.

---

Про модернізм прозаїчно. (В пошуках еліти)
          Січень в Бегемотії - це ностальгія, масова ностальгія за промислом забутих предків, за чимось дратівливо-недосяжним, яко Місяць в небі, як Сонце над Сейшелами. Нічого не робиться, ніщо не відбувається. Усюди ніщо. Хоча, можливо, справа саме у слові "ніщо". Ось в минулому році мадам Верес, дуже цікава жіночка, відкрила цікаво оформлений часопис "Четвер" і оп.., а там - "Ніщо". Така собі словесна візія від пана Мирослава (Ягоди) і, звісно, від пана Юрія (Іздрика), літературного патрона всіх "Четверових" шпальт. Сучасна жінка, успішний архітектор, керівник приватного театру "Небо", в "Ніщо" чомусь побачила продовження "Офіри" - своєї попередньої, справді успішної вистави за творами Ю. Липи, одначе, не врахувала небезпеки обпирання на "ніщо", і ... сталося те саме ніщо. Щось дратівливо-недоступне, містичне відбувається в компанії з цим словом. Просто хоч і не вживай його, чи січень якийсь звихнутий? А якщо не січень, а тіні забутих предків? І саме вони нашіптують і наврочують, заважають жити, влаштовують неприємності?
        Саме про це думалось в перші хвилі по поверненні. Рідне місто зустріло селянською дрібною метушнею і скривавленими пащеками чужих цій метушні будинків предтеч. Село не перестало ненавидіти місто і після того, як Лева покинули жителі. Попередні жителі - володарі міста. А які з цих, тобто з нас, володарі? Знову "ніщо". "Хто був нічим..." - марширують колони трударів до базарних лотків, до магазинчиків, до мікроскопічних ательє і велетенських, давно померлих, соц.виробництв. "Хто був нічим..." - шириться з плантацій Старого Світу і Нового, з російських передмість і з Банкової. "Хто був нічим..." - відлунює театром Скарбека імені Заньковецької, бо йде "Неаполь - місто Попелюшок". Наших, звісно, Попелюшок. Зал плаче, напруга, овації, гори перегризених горішків і культурні пласти насіння. Дон Корлеоне зачитується Франком, - ось ти яка, Марусю, солодка виявилась,.. - прощай Міську, назавжди... Кожен раз, кожен тиждень, із місяця в місяць, з року в рік - актори тупіють і помишляють самогубством. "Нічого, нічого" - кажуть їм згори. Традиційно нічого. Абсолютно нічого, як того не додає і сполошивший одних шістдесятників "УБН" (вистава "Український Буржуазний Націоналіст"), щоправда, і не забирає нічого. Так собі - жест. Наляканий наближенням роздумів жест. І я починаю підозрювати, що саме з нічого і народжується НІЩО. Велике, наше НІЩО.         Але що робити з очима, тими, що "як волошки в житі"? Вони ж колись повинні тут ЩОСЬ побачити. Можливо їм потрібно придивитися до Тебе, чи до Мене? На кого у нас можна ще подивитися? І знову всі дивимося на Поета. Одного, не дуже різноманітного, замученого цими голодними поглядами, але Поета.

(Далі буде)

Висловитися.