Олександр Мартинюк (1974)
Вже би десь знайти себе, а поки не виходить. Поєднання політики, аналітики, філософії і дрібних бізнесоподібних оборудок - доволі гримуча суміш для самоствердження. Зрозуміло, що це все взаємно шкодить, але інакше наразі не складається...
Хочу заблукати з тобою в хмарах
Хочу заблукати з тобою в хмарах,
що не прагнуть стати дощем,
прогулятися безмежжям,
де горизонт -
лінія дискретного туману,
а перспектива
не здатна досягнути крапки
в собі...
Нехай це Місто
само п’є свою цикуту
пухлими губами галасливого натовпу...
Ми ще повернемось.
Я волів би зробити місток
над "прірвою для вільних людей"
з кожного, хто претендує на ім’я
Надлюдини,
не будучи здатним навіть
стати повноцінною потворою...
Вони ідуть: позаду і назустріч,
намагаються -
підставити ногу,
дихнути в обличчя,
лизнути руку...
Діогене! Мерщій дай мені
свою палицю -
буде на що опертися
в калюжах слизьких поглядів...
Ми вирушаємо в Нікуди,
Завтра або Ніколи,
щоб там придумати світ,
заселити його мріями,
подарувати їм Безіменність
і Свободу...
А на сьомий день відпочинемо,
запросимо друзів,
посміємося разом над химерами
власних творінь,
пригадаємо пісню старого Часу,
у якій приспівом була
дурнувата посмішка крокодила,
що любив сперечатися з Гераклітом,
а потім ми втечемо в темряву
твоїх повік...
Чуєш?
Давай заблукаємо в дощі,
що не має ніякого стосунку
до Осені,
що ніколи не стане снігом,
що падатиме в безмежжі
десь з-під сонця...
Я люблю це Місто,
поки в ньому є ти,
така, що його не любить...
Що це? Ранок?
Заплющ очі.
Ніч.
Ранок. Ніч. Ранок. Ніч. Ранок. Ніч.
Ой! Котра година?
П’ять хвилин до часу,
поки про нас згадають...
Зануда ти, Місто!
1997-99