В цьому віці важко вибирать –
в інших є давно своя сім’я і діти…
Щастя відцвіло, як гордовать*,
і не знаєш самоту куди подіти .

«Ти за мене підеш?», – запитав
хлопець вже не молодий, але приємний.
«Чим нічого, краще вже журав…», –
так подумалося

Загасиш на сирній бабці бозна-яківську свічку
(і що ж тобі в милого вдієш, як нудить тебе від тортів?),
і підеш накосиш сіна (бо всохне одразу травичка,
Як тільки почує скрегіт твоїх натхненних зубів).

Сплетеш із травички-сіна
Ляльку. Назвеш себе г

І осінь стояла, а я в її світ не пішла,
Світили хоч світлом бояри усі і світилки,
Хапали за литку, штовхали у вигнуту спинку,
Поїли гіркущим… А що там? Була не була!
Я справді пила! Аж зтікало до білих мізинців,
Ставала, як внічку чугайстром забите

Так попастись у павутину сирих під’їздів,
так попастись – і для історій навік пропасти,
стати з ними одної крові, одної касти,
позабувши про те, що ми генетично різні,

позабувши про те, що з ними не вип’єш кави,
залишати листа в порожній пивній пл

Замерзаю належним чином –
Від кінцівок і до серцевини.
І цей дощ вже нічого не змінить
У байдужості зимної днини.
І проходять чужими мимо,
Ті, що вчора були моїми,
Чомусь очі відводять гнівно,
Ніби принци вони чи царівни.
А я пальцями їх малюю

Смаком чарівності торкаєш губ моїх,
Хвилинами неспокою тримаєш моє серце,
Хвилюючими вітрами здурманюєш ти їх,
Вони тебе запудрюють, тому ти не бери “Це”.

Засмоктуй їх у вакуум, повір, їм буде добре,
Забудуть все погане, не буде H2O,
Напишуть сумн

Коли низ поміняється з верхом,
Коли стане жорсткою поверхня,
Ти зіб’єшся з своєї орбіти
І не зможе “Воно” обігріти.

Коли він знову стане нею,
І зіл’ється з твоєю зорею,
Ти загубиш своє тяжіння,
Будеш вільно блукати у тінях.

Мій настрій як день березневий мінливий
Наче загнаний звір, то мій погляд сміливий.
То байдужим є все, то люблю я весь світ,
То сміюся крізь сльози, то сміюся до сліз...

То іду напролом, то безсило здаюся
Я люблю так життя, і його так боюся.
Я чис

Як з цукром перетертий мак
в макітрі, землесніжну піну
в калюжі дощ змісив. Будяк
розворушив духмяне сіно –

пробивсь. Кульбаби цяпотять,
як в ящику курчата. Бджоли –
ченці тепла. «Привіт, як звать?», –
спитав промінчик матіоли.

З дерев тихесенько спадають
тендітні, сонні крапельки.
В кареті маковій в’їжджають
(аж так, що дзенькають зірки)

Священне Сонце і Тривоги.
А вірші – це Волосожар*,
Чумацький шлях і Слово Бога…
Стає натхнення на вівтар…

Запах акацій такий
солодкий, що хочеться пить.
Пух тополиний м’який
снігом гарячим лежить.

Липа іще не цвіте –
молиться теплим дощам:
«Літечко, ніжне, святе,
я тебе взимку віддам…»

Попезія сія,
знесла іще яєчко.
Важкенько йшло воно,
Мабуть що, золоте.
– На конкурс! Ко-ко-ко!
І різати – овечку,
бо творча вся сім’я
зійшлась на диво те.

Любові палахкотіння…
Від щастя стою віддалі…
При повному місяці, тінями
Ніч сповідується Землі.

Звісно, в житті тимчасове все.
Особливо – любові жага…
В душі промінь пристрасті борсається –
від цього ще більше пала…

Цю Абетку ангелята
Адресують вам, малята –
Асі, Аллочці, Андрію...
Тим, читати хто воліє.


Б

Бог - буття Творець, малята,

Зустріч наша - не а ля фуршет,
Зустріч наша - чорний рикошет.
Поклади на землю горілиць,
Щоб не бачила фальшивих лиць.
Хочеш, я піду з тобою в чорторий?!
Тільки сонце в землю чорну не зарий...
Нам не випить з решета води,
Можна тільки грудочку біди

Освічена,засмічена недолею,
Замучена, закинута неволею,
Сьома вітрами попелом розвіяна,
Дикунка часу небом неомріяна,
Стоїш собі у чистім полі каєшся
З любовію і з волею прощаєшся.
Затравлена, спаплюжена нестерпними,
Колючими, дурними днями вперт

Останній День вогнем пала!
До мого вбитого села
Дорогу виверша Ісус.
Похмурі янголи несуть
Його загублене крило -
Встає розбуджене село
З ярів, боліт і домовин -
На суд..прийшов..християнин...

Срібну нитку павук снує,
Мовби вловлює білу пустку..
Муха лапками в шибку б’є..
А у дівчинки ніжки пухлі...

А матуся пішла. давно...
Щоб корінчиків накопати.
Жах вповзає тихцем до хати,
Затуляє пле