Как дивен вечер в час осенний,
В окно стучится тишина…
Ручьем грядущих сновидений
Плывет обманчиво Луна.
Я эту тишь всем сердцем слышу,
И вновь рассказываю ей,
Как звезды сеются на крышу
Судьбы изменчивой моей.

Не люблю мусонів. От пасати -
Те що треба, бо приносять мир.
Проти ночі краще не писати,
Бо до ранку буде хай Бог ми.

А якщо наважився - тримайся!
Не кажи, що не попереджав:
Від любовних сліз не буде спасу,

Розум та мудрість кардинально відрізняються одне від одного. Якщо перше - це вміння складати два плюс два, то друге - це вміння не брати в борг оті два плюс два, навіть якщо дуже потрібно. А тепер порахуймо: скільки у нашій державі людей розумних, а скі

Вмерли звуки, запахи, прасвітло,
А ще вчора з музою на мітлах
Облітали сполом парадиз.

Ані манівців, доріг- стежинок...
Отже, надійшов фінал, спочинок
В ямі, повній мертв'яків та гільз.

Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.
Без нас, поетів, наступає тиша
на кожен ваш поступливий протез.

І я не в Бога, просто є печалі,
які людина вимушено жде,
йдучи півколом злої пекторалі,

Голі скелі...вітер...зимно...
Сажа і біда на крилах.
Бач, у небі - хмара диму?
Це гніздо моє згоріло.

Під горою - орча варта,
Кат, сокира гостра, плаха...
Людолови-москалята

Нудьгуючи, втелющився у шлюб,
Купив жоні фату в рожевих рюшах.
Коли мовчить, то я її люблю,
А забуркоче (каюся!) - не дуже.

Просвердлює писклявий голосок
І вічне "Дай!" (а пенсія маленька).
Ходити вже не можу без кальсон,

Закарбовано очі в душі аж пророчій,
аж запеклій і вічній небесній душі.
Щось у серці полоще. Це кров
чи вже мощі?
Ні. Напевно, це щось найстрашніше
й страшніш…
Це любові любов за останком кохання
на обмеженій гойдалці вічного пхання

Сидить Маринка із малою Ніколь і Яном на березі річки Вовчої. Голівки дитячі до свого тепла тулилить... Жовто-зелена, вереснева трава до тіла прилипє. Вже не, як шовк, а кострубата, до осені жовтизною вряджена, — противна. Березовий гайок поряд. У ньом

Осінь приносить загострення старої хвороби,
все, що не називаєш поезією — списуєш на тексти.
ті ні до чого не зобов’язують, якщо, навіть, низької проби,
навіть, якщо їх контексти в червоний хрестик.
Їх, мабуть, забудуть, їх, може колись протестять
і

Старий уже. На спині виріс горб,
Тягнув хламіття цілий вік в родину...
Презирливо-нечуйний мізантроп -
Невже оце і є моя дитина?!

А я ж старався! Все лише йому!
І цяці, і готівку, і здоров'я!
А виросло погордливе муму,

Гонорова Маринка прокинулася пізніше, ніж звикла. Постійний страх, що останнім часом не давав їй жити, потихеньку тікав . Голодна кішка свіжо-розлите молоко злизала, а Маринка образи із свого серця. Нема страху. Зник. Тільки страшенна втома у всьому тілі

Казати правду в понеділок - лінь,
Ще й надійшли страшні платіжки з ЖЕКа...
Нема пророків у своїй землі,
Усі чужі. Крім мене і Шевченка.

І хоч про мене кажуть: "Ти - свиня!
Мовчав би краще, старче окаянний!",
Кажу: в ціні була і є брехня,

ЯК ТИ МЕНЕ ЛЮБИШ? ( Уривок з повісті.) Біля паркану, який занімів у вересневому світанку, щось сильно загуло. Лише треті півні відспівали, і дівчата зоряну воду ще не встигли витягнути із розкішних хризантем, щоб личка білі умивати та хлопців найкращих

Є у мене знайомець, дуже хороша людина. А писака так собі, не дуже. Та й і я трохи того...як шкрябаю пером, то музи замертво падають від прочитаного, а кіт злякано починає хреститися. Але одна манюпунька різниця між нами таки є: я палю свої творіння, я

Шановний Ярославе Чорногузе!
Вітаю тебе з відзнакою - премією ім М. Коцюбинського.
І хай це не "Шевченківка", як мені того б хотілося, але це в жодному разі не применшує вартості твого творіння - корони сонетів.
Бажаю тобі і надалі бути на висоті,