Уночі зателефонув брат. - Привіт,- каже. - Привіт, щоб ти сто років жив. Ти дивився на годинник? - Ага. Третя година. Але тут така справа… - Треба грошей, мабуть? - Ага. - А кіко? - Чотири з половиною тисячі доларів. - А коли потрібно? - Сьогодн

що хотів ти мені сказати, о, мій місячний, Едельвейсе,
що не перша я, що не друга, не десята й для тебе дитинна.
вже спокійна така сьогодні. поряд пес мій, що зветься Лессі.
вже стоптала чотири стежини й босі ноги в крові протестів
і мене зачекалася р

Дві червоних сумних троянди
він брату поклав на пухнасту могилу.
Було в нього трему повно й дерева стогнали біло
і звук кольорів мішався із вітами винограду,
що з братом колись ростили.

—Спи мій, ріднесенький Вікторе,
Був ти за батька справжнього

Дід Лександр поклав сопілку у свою засмальцьовану торбу. Встав на ноги. Сержант пробудився і був готовий виконати будь-який наказ хазяїна. – Сержант! Ми йдемо на обід. Розворачуй круторогих! Упірод! У корів теж є свій розпорядок дня. Вони вже відчували

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами поки крила Василь розправив над головою!

є ще Василівна, мов янго

Уранці Лесько прокинувся, розбуджений приємним запахом. «Сьогодні неділя, і мама певно печуть налисники*», – подумав він собі й зіскочив з печі. Мати саме поралась. І дійсно, на ослоні коло печі стояла велика глиняна миска з запашними налисниками. У Леськ

У класі було тихо і лише морозяні візерунки на вікнах та вирізані гірлянди і сніжинки із кольорового паперу нагадували, що ще ідуть Новорічні свята. Наш четвертий клас завмер і здавалося, що класна година буде наступною, пекельною мукою. Ми, як ото кроли

ІІІ. «Леську! Го-ов! Леську-у-у!» – гукала з двору мати, витираючи фартухом натруджені руки. «І де ця лиха дитина?» – досадувала вона. Із-за низенького тину, на кілках якого сохли глечики, виглянула схвильована сусідка: – Що, і твого нема?! – Нема

Мой генерал
Когда умрут враги
От старости
От скуки
От болезней
Мы выйдем из окопов
Мы исчезнем
И не оставят наши сапоги

ІІ. Той ранок майже нічим не відрізнявся від цього, хоч і було то майже шістдесят років тому… Малий Лесько, як то нерідко бувало, зник ще з самісінького ранку, непомітно прослизнувши поза маминою спиною, коли та поралась коло печі. Захопивши в комо

Старі цитати тягне мудрий критик,
Життєвий досвід - благо. Це - закон.
Та Чорногузу це як в дупці гвинтик,
Постійно чути злісне ко-ко-ко.

Він гра на козобасі, я - на скрипці,
Нічого тут поганого нема.
Він на Парнасі - вовк, а решта - вівці,

Чому вас не убило на війні? Тому що замість таких Клізм, як ви, забрали кращих." (Наталія Прокопенко) Ось такий коментар на свою адресу нещодавно прочитав під одним зі своїх творів. Правда ж, гарний? Після таких ремарок і справді хочеться лягти в труну

І. Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавал

Плато чола – неначе полонина,
Кущами затемніли дуги брів.
Увігнута гора. Її вершина –
Була, мов кирпа носика, вгорі."

Ярослав Чорногуз

* * *

Закопали музу у житах
Швидко, бо вже запах йшов по хижі.
Й пегасятко здохло. От біда!
А поет уперто пише вірші.

Весь Парнас на похорон прийшов,
А господар компонує оду.
Видряпався згодом на дашок,

Заробив від жінки три ляща,
Копняка та лусканця по вухах.
Чуба мняла так, що аж пишав,
А виною - стигла бормотуха.

Обманути важко мудрих єв,
На столі - наперстки,, а не кухлі .
Оковиту лив у олів'є,