Усе було війна... Перони, рани, вибухи.
І чийсь загиблий пес. І чийсь загиблий син.
На написи в метро (мовляв, немає виходу),
якби вони були, не вистачило б сил.

Лякав телеекран ще більшими масштабами.
Волали всі стовпи: «Рятуймо ушпиталених!»

Щедрувальники під вікнами хати:

"Ой рано-рано кури запіли,
а ще раніше пан Василь встав.
Ой устав-устав, три свічки сукав,
при першій свічці - личко вмивав,
при другій свічці - одежу вбирав,
при третій свічці - коня сідлав.

той, що приходить нізвідки, як водиться
той, що глузує з неписаних правил
той, що вичікує & до кінця
начебто зайвий

плутано знуджений від лапідарності
склянотверезими днями за днями
часто пасивний & передчасно

Гарчання, рик… Хіба ми у звіринці?
Чи це сафарі – в дідька в голові?
Зализують укуси наодинці
І знову в бійку рвуться візаві.

Сичить вертлявий недруг: «Пацццючиха…»
Образу зачаїв – ну, і нехай.
Та друг своєї гне: «Ти надто тиха.

В одній хорошій родині, як воно і повинно бути, старше покоління дбало про молодше: батьки опікувалися своїми нащадками з повнотою любові, можливостей і старань. Тому їхні діти завжди перебували в достатку, мали улюблені творчі заняття та були щасливими.

помірно~ квітчаний & філіґранний рідше
при тій самій борні
скресає вдосвіта для епіфаній інших
лишаючи ясні
обставин
згуби
несуперечливе
наступне & минуле

Буцімто і розумний, у літах,
Німотна теща, і жона не гавка.
Але в гніздечко шершнів (от біда!),
Іздуру язиком поліз у шпарку.

Виною всьому - клятий самогон,
Унюхав випадково на городі.
Крізь соломинку висьорбав його,

Хамфрі Богарт, у позачерговій відпустці, розмислюючи, може то вийти в відставку, посиджує за стійкою, під його правицею кефір, перед шуйцею—борсаліно шляхетного ніжно~сірого відтінку, а в барнім люстрі з краєвидом на заплічний півморок, виринають шниряють

Сонце Місяць:

рибалку з вудкою гойдає місяць
прозорий човен сковзає у тінь
у зачарованому лісі всюдисинь
тут квіти-сни & звірі мов казки
крізь м’яко зблискуюче листя в
півтемряву зникає лицар

Душа навиворіт…
Німих нема воріт.
Коріння в небо
І руки – пензлями…
Замки, мов сутінки,
І страхи-сумніви
Літають совами.

Тривожних снів заплутаний клубок
І днів пекельних непомірні втрати.
І непохитна віра: з нами Бог.
Тримайся: батьку, сину, брате.

НелЕгка ноша на твоїх плечах,
Її ні зняти, ні подарувати.
І всесвіт болю в стомлених очах.

Огорнім теплом і світлом
Стіни і долівку.
Не дозвольмо, щоб терміт нам
Зруйнував домівку.

«Послід» підлої тваринки
Не стрічаймо радо.
Із найглибшої шпаринки

Питаєш чом мовчу?.. Я здобула
в мовчанні досі незбангенну силу.
Нетребне говоріння підкосило
дівчисько глупе, щире на слова,
що втоптані у споконвічний порох
струхлявілих від глуму марних фраз,
звітріли, обезличилися враз,
як зайвину поглинув спраг

не спішись моє серце
не квапся
між руїнами дня
& ночі
між безрадості й
безпечалі
недоречі
подразнень

А.К. Ніхто за всі двадцять сім років не звертався до неї поштиво – Юлю, Юлечко, Юлясю. Тільки Юлька, наче вийшли з автобуса і жбурнули непотрібний квиток в запльований сірий смітник. Змолоду її непутящу матір звали Любкою, батька-пиячка Льоньчиком,

Вже Рік Новий по-хвацьки став на лижі.
Спішить. Не озирається на старт.
Взяв у майбутнє трішки дивовижі,
Віночок мрій і (що важливо!) гарт.

Різдвяна Зірка – вісь орієнтирів…
Гукає Рік Старий услід: «Бувай!
Не загубись у днів шаленім вирі.