На трон, буває, лізуть по приколу,
І хоч із цього діла завжди пшик -
Володаря не критикуй ніколи,
А будь розумним, віршики пиши.

Найкраще - про любов, плачі з розпуки,
Безпечно й до вподоби читачам.
Тому, братва, візьму себе у руки

Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.

Склади мене у рухи неповторні,
як Дух Святий, повз пальці відпусти,
а всі думки мої, мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!

Хай одержимість проповідує в самотності
підвладній тіні й тиші наростаючій,
як той актор, глухий до непристойності,
масивний вірш по-менторськи читаючи.

О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
Усі страхи, кошмари, нісенітниці!
Безглузду епопею зла худо

Сич озирнувсь на пломінь ранку в лузі,
калина луснула, привалена крильми,
в очах його по невиразній смузі
між рос і перевесел бігли ми.

Стерня гаряча, як прожогі сльози,
як сонця щем, що ссе полісся край,
той горизонт, де в золоті всі кози

Нині, кажуть, літо. А у мене осінь,
В безвісті глибокій гибіє ашуг.
Вичавили з групи, як чиряк на носі,
Бо про чинну владу віршики пишу.

Вигнали по ділу, бо того я вартий,
Здужати титана гному не дано.
І на тому дяка - добре, хоч не страта,

Місимо, мішаємо, вминаємо,
час зацементуємо – й минаємо.
А воно стоїть – стоїть, не падає.
Та про нас ніхто-ніхто не згадує.

Ви танцюєте вальс-бостон –
і торуєте свій бетон.

Яблуневі лещата.
Білі хащі з воронами жовтими.
Сонця безліч.
Усе у цвіту пломенить.

Опиляймося ним –
і любов’ю обпалимось згодом ми,
коли яблуко синє

Загадка світу - образ твій
Що на піску будує зАмки
І сорок літ в пустелі проблукавши Своє inkognite впізнАєш лиш у сні..
Воно як тінь під хвилі
Просить terra
І чайкам зв'язує хвости
І зранку будить під болгарським
сонцем

Темний ґрот.
Екзальтовані хащі.
Аурікове сонце стає.
Ноги важчі.
І руки тяжчі.
Трохи вище фантазія є.

Леонардо да Вінчі не вище.

Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч.
Це мовчазні розмови
з антисвоїм єством.
Безсоння – доїння корови,
недоєної за весь сон.

Вікторія любить розглядати малюночки в книжках. Але не сама, бо ще маленька, а з мамою чи бабусею. – Ось котик, він гойдає дитинку. Каже: «А-а-а». І це котик. І це. І це. – А ось вишеньки. Гм… Вони лежать на снігу. – А це білочка. Вона має цукерку. А

Гарно літом з жінкою на дачі,

Особливо, як вона без лах?

Не бреши, мій, пане,- я все бачу:

Ти вояка тільки на словах.

Ти тікала в продушену шибку,
шию з’юшила, штори подрала!
Я тримав твою сукню за нитку,
розпускаючи вздовж кварталу!

Дім довершено нашим скандалом,
веретеном намотано нерви!
Живемо, наче шторм з Хейєрдалом,

Моє ти море,
мій ти океан,
з найбільшим ліком див і потрясінь,
які на берег мій,
на кам’яний вулкан,
прояснюючи всю твою глибінь,
наспівуючи всю твою любов,
одне за одним котяться з-під хвиль,

А у Києві світла і тьми пополам -
Синьо-жовті виводяться барви.
Тож в імлі двохголової курки-орла
Яничари злягаються жваво.

Москвомовність зробила з людини хахла,
А з хахла - кацапуру-ординця.
У такого де розум - бездонна діра,