В усіх обрядах світу будь святим.
Не зневажай святих обрядів світу.
Якщо кохаєш – я твій побратим.
Коли зненавидів – спіймай і бійся вбити.

Хтось – представник яскравих модних риз.
Хтось – кутюр’є своїх тонких задумок.
І поки світ не покотився вни

Я чую: йде весна,
нехай розтане сніг –
покотиться вода,
умиє тротуари.
І цей такий скупий
на легковажність світ
після зими
лицем в грязюку вдарить.

Створю тобі вірша
для тих, кому за тридцять,
а для тих, кому за сорок,
хай чекають ще п’ять років.
Про цей намір
складеться дивне враження,
ніби це й не вірш,
а якесь відображення

Ліно! Найвища моя казко.
Шлейф по землі без Землі.
Важко добути від тебе вселаски
тим, хто велико малі.

Сіно з тобою хай всохне в не сіно –
з скирти зіскочить той дух,
з ликом який поєднався в єдино

Емансипація.
Колгоспознавство.
Зреволюціонізованість.
Секс.

ДніпроГЕС.
Маґнітка.
Ріббентроп-Молотов.

Драгуни – дні, драгуни – дні
то по тобі, то по мені!
Блукаєш – ні, знаходиш – ні,
женуть по снігу, по весні
з обрубком нас у стремені
космічні коні навісні,
годин – хвилини, років – дні.

Вітаю людство. Дуже дякую, що вціліло.
Без нас чогось не вистачало б інопланетним.
Авжеж, їх наша пандемія не веселила;
ми їх лякали, вимираючи перманентно.

Наразі небо дозволяє іще пожити.
Ніхто не знає, скільки саме.

Там, за вікном, живе велика ніч,
а я сховався тут і помираю.
Мої думки – така маленька річ
у безконечності нічного зорекраю.
Мої думки – така маленька річ…
Я вже не знаю: хто я і нащо?
На що я?.. Що я? Що себе шукаю?
Усе, що вічне – вічне поки що?

Горбатого чіпляли на хреста.
Він грішник і просив у себе вмерти.
Він від життя натхнення не дістав,
так тужився його почути в смерті.
Зібрався суд і не відмовив жертві,
хтось згоду дав від імені Христа,
люд з горбаня сміявся –
й не признав

А зірки все кінчали життя самогубством,
відмовлялись від неба, за обрій котили.
Сторчголов промайнувши розплавленим згустком,
оббивали пороги своєї могили.

Їм висіти – одне, а летіти – то інше…
Нам, безкрилим, того не дано осягнути.
Ми бажаємо сме

Цей березень на рівностої днів
так задубів і так закрижанів,
що на віконниці захмарних храмів
святих рівноапостольських Авраамів,
дочок небесних і благих синів,
посипав сніг, а з ним і Божий гнів!

Три блискавки, звиваючись в одну,

На тлі твоєї сонної печалі
сповільнюється час, зникає рух,
а соло тиші шириться в звучанні,
яке біда опісля всіх наруг…

Мій проліску над сірими снігами,
голівку підійми та й усміхнись.
Ти ледь живе, сліпе і моногамне,

Я сиджу в траві на узбіччі,
Реп’яхи пристали п’ят.
Я заснув тринадцятирічним,
А прокинувся в сорок п’ять.
У вечірньому небі гаснуть
Літаків сигнальні вогні,
І бориспільська автотраса
Розтягнулася біля ніг.

Кермую.
Друкую.
Кормлю.
Коридорами крокую
по Кремлю.

Кукурікаю
на всю країну

Морозом на першоцвіт чи страхом на душу
В безмежжя своє підкинеш німі пастки,
А те, що завжди здавалося непорушним,
Брунькується, прагне, творить нові листки.
Воно не боїться, любить, минає межі
І тихо вмиває зони твоїх тремтінь,
Аж поки його глибін

Лікарня номер п’ять, святошинські ліси,
повітря дощове, палата паром дише,
під шапочкою – червень, півлипня – у труси,
до жовтня жовтяниця кров’ю пише.

І слухаєш усіх, їх вісім чоловік,
на ліжках на восьми з пружинами жорсткими,
як промиває жовч і