Волосся моє стало жовтим,
як осінь.
Висвітлилося.
З одного боку штучно,
а з іншого – природно,
як осінь.
Загорілося.
У глибині, наприклад, серце,

Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку, вівцю, корову.
На скелі сидів орел.

Приймаю
твоєї жорстокості ніж я:
з вершини блаженства –
до болю підніжжя.

Та знов –
почуттями –
угору, як вперше,

Вибачайте, жодних передмов!
Творчість – це суцільна таємниця.
На ніч я завішую трюмо.
А чому? Та вам – яка різниця?
Кожну ніч завішую трюмо…

До світанку – лівою пишу,
сходить сонце – я стаю правшею.

Уздовж якдовших ґалерей
із тисячів картин
проходив завжди сон один,
старенький, мов хорей.

Опісля сну вдаряла яв,
мов блискавичний грім!
Знов промінь дня, мов піліґрім,

На слові "ніколи" замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?

ось & танці що яничари
їхні чари ~ твої божі квіти
незвичайне & надзвичайне
доломіти початку літ

& огнів попелиста приязнь
прояв здогадів & відтінку
клеопатро моя провинносте

В кав'ярні людно. Вийду в листопад,
У сутінки вечірніх меланхолій.
Невипитий гарячий шоколад
Залишу десь біля трамвайних колій.

І хай трамвай позаду дзеленчить,
Мені із ним тепер не по дорозі.
Побачити б ту елегійну мить,

Симфонію життя присвячено коханню!
На цій найвищій ноті я завис
у вашій партії фортепіанній
і час тягну, не падаючи вниз!

Тепер я соло мрію в обертнах,
позбавлений музичної канви!
Невже кінець?! Ще домінанта стогне!

Знов надія у серці гасне
І нуртує тривоги гребінь…
…Він приходить до мене вчасно,
Й не з’являється без потреби.

Я не знаю, якого Він рангу
І чи жде похвали від Бога.
Кажуть, в кожного є свій ангел,

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.

із тобою займатись гумором
у червневому різнобою
анічого не маючи спільного
бо навіщо нам із тобою

ген апостоли волхви ангели
давншіфтери & ковбої
ієрархії тіней муарових

Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
На хліб свій озимий я повного снігу

мазохіст—ексгібіціоніст
скромна чарівність буржуазії
непроявлені пипки повій

катма звалу з театру магічного
при вівтарі безпредметнім дещо
мрійні рими проти мети

Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаменом –
небом..,
небом чистих святих сподівань.

Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,

Жити, вижити, вижити просто.
«Коридором зеленим» пройти.
Чорні птиці – непрохані гості.
Чорні вибухи – дикі світи.

Він од болю упав у непам’ять,
перетнувши червону ріку.
Зорі сипали кривди прадавні,