перемовчи
нелегко
та нехай
спливає тіло
кров’ю
і сльозами
а словом ні
зарано

Ой, були в селі одному біда за бідою,
Почали туди вчащати чорти чередою.
То столочать комусь ниву, то зведуть худобу,
То й господаря самого доведуть до гробу.
Страшно стало в селі жити, бо ніхто не знає,
Коли саме і до нього біда завітає.
І не знали

У тебе цілий всесвіт в голові,
як раптом із-під ніг земля зникає,
і пристрасті на відстані снігів
емоціями душу огортають…

Два озера зелені розлились
і серце моє вщерть заполонили.
В очах у тебе чиста неба вись,

Опришки чорновусі,
Майстри ми контрибуцій,
Лихвар, купець, не зустрічайтесь нам.
Удень відпочиваєм,
Із вечора гуляєм
І «півника» пускаємо панам.

Ми б радо працювали,

Ты не спрашивай больше, зачем она пьёт Амаретто,
и о прошлом не надо, давно все быльём поросло.
Только ночью в тиши вдруг рапидом всплывают сюжеты -
речка-змейка, на пляже дырявая лодка, весло.

Незабудки - вкрапление неба на поле-батисте,
две сосн

Моя плането, в тебе є доволі –
Пісень і квітів, хліба на столі.
Та хтось незримий вліз у наші долі,
Ми перед ним безсильні, як малі.

Небачена, нечувана, затята,
Убивча сила плине по землі.
Ні відкупитись, ні відсповідати –

Чорна біда — велика як океан і глибока як Маріанська западина, прийшла в життя кожного чесного українця. І не обійти її, і не об’їхати. А всьому виною те, що душі в них не черстві, вболівають за нашу державу як за свою рідну дитину. Коли почалася війна з

Я вже був колись… Пам’ятаю
цю осліпленість збожевілля,
на навколішках власних останків
неприховане незусилля,
як літав сорок день без себе,
але мав ще про себе згадку.

Я вже був колись. Бачив небо

– Послушайте, Арье, – обратился как-то Пинхас к своему коллеге-физику, – всякий раз, когда в среду я читаю “Доколе нечестивым, Господи, доколе нечестивым ликовать?”, меня так и подмывает спросить: “А с каких пор эти нечестивцы ликуют?” Если предположить,

Утону я в очах твоїх… Ладно?
Це для мене велике щастя!
Підійду і промовлю, – Здрастуй,
я кохаю тебе! Це складно?

Ні не складно, а дуже важко!
Дуже трудно любити! Віриш?
Упаду як з небес пташка.

Ох, і наліталась я сьогодні – каже жінка, повертаючись додому після шопінгу. Я не тупий і не наївно-довірливий. Був би таким, неодмінно встав би з дивану і подивився, а чи не виросли у жінки крила на спині. Але я маю життєвий досвід і не цураюсь логічно

Відходять дні нестримано, як сльози
Обтяжених реальністю надій, –
А я іду все далі по дорозі
Мені життям присуджених подій.
А я ніяк не можу зрозуміти,
Помалу відживаючи свій вік, –
Чому одним летять під ноги квіти
І хто камінням цілить у мій бік?

Сьогодні – хіба це багато?
До неба тягнеться трава.
У затишній твоїй кімнаті
Промінчик сонця ожива
І жевріють іще надії
Цей день прожити без утрат.
Короновірус, пандемія.
Усі ув’язнені без ґрат.

Особисто шляхи обирає,
Чи у долі питає дорогу
І чужої ідеї жадає,
Чи своєю дає допомогу.
Нерухомо сидить на дивані,
Чи іде у світи невідомі,
Розчиняє себе у нірвані,
І йому мозолі незнайомі,

Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
Хоча, хто знає, звідки там взялась,
Можливо, хтось її почув у нас,
Бо ж тут чимало вешталось народу.
Сподобалась, от і взяли собі.
А в нас вона із часом геть забулась
І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
Та висновк

Ми часто
не усвідомлюємо небезпеку
власного необережного
слова…

***

Вони були молоді,