Присів на хмарку, бовтаю ногами,
Чешу Пегасам гриви і хвости.
Петро на мене гримає з-за брами
Аби у рай худоби не водив.

І взагалі мені сюди зарано,
Бурчить. Але веде у власний дім.
А там черниця накрива "поляну"...

небес відбиток надтонкий
сміттєві шелесткі кульки
лиш інде зеленіють в урнах

чуттів дурня літературна
& безпонтові цигарки
роки сумлінь дають себе взнаки
катма чекань. стемніли струни

у співавторстві з поетесою Світланою Соболевською***


Під вербою принишк-

ли закоханих двоє. І сад

Повен таїн нічних.

Похмурий день - Чорнобиля відлуння,
І темна хмара небом розпливлась.
Сталевим дирижаблем тихо суне...
І дощ іде, мов крапає смола.

Я пам"ятаю - гинули Герої,
Вбираючи страхіття в саркофаг...
Їм - шана вічна у десятках саг,

Хотілося, братове, пописати,
Але сьогодні, мабуть, не судьба.
По плану - бульба, лан ріллі, лопата
І тещі закопилена губа.

Не буде мавка охати у пущі,
А буде біль, скрипітимуть крижі.
Дружина кукурудзу шпарко лущить,

морквяна поволока небес
ампутована зона чаес
крупні груші картопля боби
ти купив задарма півдоби -
зазирай у провалля вікна
вічне тут розпадається на
бджіл медових пелюстя траву
напина вітровій тятиву

Потяга меч розколе ябко пусте перону,
заки стовчем до крові чола і постоли.
Зійде - мов Бог із фрески - тихий, густобородий.
Килим черлений з ружі хто б йому постелив?

Все у хрестах та маках наші тіла парадні.
Стоншим себе до ниті - в полі, під мар

А їм би ніколи не думати про війну.
Тримати в руках не снаряди, а квіти з поля.
Дивитися, як прокидається світ навколо.
Відчути усім єством гомінку весну.

А їм би не чути атак, не лічити втрат.
Збирати каміння час вже настане скоро.
Пора докладати

Музика колисана тілами
жебоніла чистим джерелом...
Досвіт,
зорі,
повня понад нами,
полиск моря -
непорочним шклом...
Кришталеве сяйво...

Гармонія душ і тіл -
Мозаїка світлотіні.
Півпоступ, півкрик... То в мні
Шаліє вулкан чуттів...

Півподиху до півсну,
Півмарева, півпокути...
О як же тепер забути

І все майне зухвалим промінцем:
обличчя, щем і вишень пелюстки,
що на вустах сполоханих твоїх
розквітли для цілунків і омани.

Та, кажуть, є продовження життя, -
не в згубі, зморшках, захололих меблях.
В якомусь неозорому де знов

Про що повинні думати мужі?
Хмарки у небі, вірші в позолоті?
А, може, про дітей? Чи біляші,
Які у пузо пхаєм на роботі?

А ще про тещу добру і жону,
Вставні зубиська і хребцеві гелі...
Стоїть моє здоров'я на кону,

Уже давно я отступил
С твоей дорожки прихотливой.
Хотел забыть, но не забыл
Коварный взгляд очей игривых.

Давно стихов я не писал,
Себя не мучил рифмой строгой,
Но сон спокойнее не стал,

Нас приглашает мелодия к вальсу.
Взгляд твой горит озорной.
Чтоб отказать, не даешь ты мне шанса.
Вихрь увлекает шальной.

Глянец паркета струится сияньем.
Крепки объятья твои.
Снова душа замирает с волненьем.

закохані розстаються із
закоханими в них
стрічаються інші закохані
нових витівок задля
сезон бере по~ справжньому
& похідний шампань
хай для когось це пиво суціль
старі гойдалки при дворі

а дні текучі - хвильне молоко,
їх не догледиш. Бігли - пінна цівка...
Збирай печаль долонею, совком,
шукай те місто, де гукали: "Дівко!".

Залатуй шлейфи, термоси купуй.
Пливуть до ніг розгепані корита.
Шелесне осінь: "Пані... сабантуй...".