Кричиш? Не варт. Слова не мають моці,
Коли як сніг вдаряються об землю.
Сортуй слова в виснажливій толоці,
І з поміж них високі відокремлюй.

Пусті слова на ваги сиплють сміхом,
А мудрі - у підвали тягнуть міхом.

26/11/16

Коли б то крихтою жалю
В твоєму серці поселитись,
Твого неспокою напитись
У передзвонах кришталю.

Як місяць вчить дрібну зорю, -
Навчи мене тобі молитись.
Щоб душам двом в єдину злитись
Я, певне, й вічність обдурю.

Для миті, - сонця хід спиню,
Й вітрам забороню мінитись.
І щоб хоч раз тобі наснитись
В ночах всі дні я розчиню.

25/11/16

Дріб’язкові слова. І годинник занедбаний в хаті.
Знову сердиться ніч на м’які мокачінові зорі.
Ти шукаєш мене у тунелі свого коридору.
Ти бажаєш мене
Відчайдушно,
Уперто,
Затято.

Глазуровані сни на овальній, як озеро, таці
Ти підносиш мені
Обережно,
Цнотливо,
Охайно.
Вільно вітер летить із прочинених вікон вітальні.
Я статечно стою у твоїх оксамитових капцях.

Зашиваю дірки у мережаних спокоєм шторах.
Позичаю тобі кільканадцять хвилин до світанку.
Ти приймаєш усі божевільні мої забаганки.
Ти лікуєш мене у тунелі свого коридору.
19.09.2017

Моє життя, що павутиння біле,-
Десь промайнуло поміж віт і літ,
Зійшло в провалля необачне, пінне
І там знайшло запліснявілий слід.

Моє життя,- ні схрону, ні узбіччя.
Котило по шляху за кроком крок.
Можливо Ти вгамуєш, знімеш відчай
Примарою, і ротик на замок.

Пів-Польщі полягло під копитАми.
В руїнах розіслався Білосток.
І чую я тремтливий голос Мами.
І ґвалтівник «подрапав на Восток».

Моє життя своїм не переміриш,-
У кожного свій сенс у небуття.
І знову на дибИ чи дИбу мітиш
Земного й потойбічного життя.

Відтак, мій друже, мовлено “пращай”…
Чутливо так сльоза ряхтить на віях.
Рожеві сни в дрімучих сніговіях…

… Мій вогнику, а ти собі палай!

Ще тепло нам в жаринках темних руж,
ще наших губ блакитні едельвейси
хвилево пломеніючи воскресли
посеред вікон змерзлих, серед стуж.
Пращай, пращай… На відстані сльози
усе лихе спливає за водою,
і ми ще вдвох – луною молодою
бринять на вітрі наші голоси.
Не треба слів. Про щось вони змовчать,
про щось злукавлять сім’ям полино́вим –
у сокровеннім (приспанім і новім)
уміймо гідно ближнього втрачать.
Ми не загинем! Тільки відживе
у нас гарячий сонях відігрітий…
Чому ж тоді з померклого із літа
ріка Любові брижиться, пливе…

Самотній вітре, чи впізнаєш враз
отих, що в часі снили так рожево,
що так любили – цвітно, кришталево,
чи ми – не ми, чи казка не про нас?!

… З’ятрілим зором світимо з імли –
то серце плаче, (в оці сліз не маєм!):
останній с о н, останній ц в і т пращаєм –
сон п о з а нами, квіти – в і д ц в і л и.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)

На розгіллі твоєї долі
я підкову згубила, любий:
трішки змерзла і станцювала
джигу, щоби зігріти кров.
Потім ти вихвалявся бджолам,
що веселку з небес поцупив:
то меди кепкували вдало –
ти їх випив, мабуть, з відро.

Хоч обпився, та помолився
у вечірньому небі зорям,
а молитву почув Всевишній:
і на ранок мене прислав.
Я до тебе рвонула риссю,
заманила в степи просторі.

Ти, коханий, чого принишкнув?
Маєш волю. І маєш love.

19.09.2017

Одеса… Ранок… Ми в автобусі…
Прекрасна траса імені Міхо…*
Ліворуч – море, сад – у фокусі:
ескорт природний, хочеш чи не хо-
чеш бачити оті красоти Півдня,
вони самі тобі у очі йдуть…
Хоч у Одесі запустили півня**,
у нас своя, невідворотна путь.

…Та ось і Вилкове. Тут старовіри
привносять місту новий колорит,
бо вже немає руського тут «міра»,
нема й райкомівських блатних корит.
Та є, на жаль, ще жерла автоматів,
що стережуть грабоване добро –
в заплавах намуровані скрізь «хатки»…
Поставити б питання їх ребром!

Все ж є церкви… І труд тут непосильний,
і дух священства, правди, простоти…
І люд привітний, вельми богомільний,
хоч дещо дивний, Господи прости!
А в лоні річки широченні плеса –
то води з Альп приніс святий Дунай…
І заздрить тим, напевно, вся Одеса,
хто в наймудріший у народі, най…

…Та ми туристи, і цього нам досить,
що краєвиди пестять спраглий зір,
що старовірка рибу нам приносить
й вино на пам’ять, мов ласкавий звір…
Сади заплав милують наше око,
і святістю приваблює Дунай,
де українства дух витав високий –
знай наших козаків, народе! Знай…

Та вже пора збиратися в дорогу –
Усе хороше має свій кінець…
Прихопимо з собою перемогу –
Приречена ж бо Україна на … вінець!

17.09.2017
_________
*За «губернаторства» Міхо Саакашвілі було відновлено
нормальне сполучення з Вилковим та іншими містами
на Дунаї, за що жителі Одеських провінцій були вдячні.
**йдеться про "вигнання" М. Саакашвілі із Одеси.

Я мрію приєднатись до Брунею!
Бо вірю, що не правлять там гебреї
І не крокують там парадом геї.

Нема попів зажерливо-нахабних
І цар у звірів там - не наша Жаба...

2015

Чесноти чоловіка прикрашають,
а чесність ще й ускладнює життя.
Таку людину з юності я знаю,
вже дідом став, та все ж немов дитя.

Без викрутасів, чемний і порядний,
а друге „Я“ у нього – простота.
Розсудливий і злобі не підвладний,
зі спокоєм у нього доброта.

Людина скромна, чесна, безвідмовна
і працьовитий ще з юнацьких літ.
А щоб була картина зовсім повна –
джентльмен, яких давно не бачив світ!

Таку людину стріти – просто щастя,
як річку по тонкій здолати кризі.
Ці люди нам трапляються не часто –
в Томаківці, а ще в Червоній книзі.

За кого стільки часу я торочив?
Відкрию вам по-дружньому секрет,
що ні на йоту дійсність не зурочив,
Породька Віктора малюючи портрет!

15.09.2017

Українці, українці, милі людолюби,
та любов ваша безмежна вас таки погубить!
Гуманісти-демократи, треба ж знати межі –
ви катів своїх на спині винесли з пожежі.

Цих мерзотників-шубравців занесли до хати
і залишили в світлиці їх відпочивати.
Кормим, поїм, розважаєм, глаголим на їхнім,
бо образить боїмося хамів тих в елітнім.

А вони аж скаженіють, усе нахабніше
душать, тузять нас, мордують й свого не полишать.
Вже й багаття запалили собі на забаву,
зазіхають неупинно на волю і славу!

Ми ж господу оставляєм, відступаєм в сіни,
нам чомусь не помагають вже і рідні стіни…
Толерантні ми, їй Богу, справжні європейці,
нашу мову кольорову держим в кацавейці…

Вже готові навіть сіни рідні залишити,
щоб заброд не турбувати, лиш би не гнівити.
А вони борги нам множать, судами лякають,
збудували огорожі, нарід розпинають.

Ми вже згодні до сараю навіть перебратись,
під повіткою дрімати, по двору скитатись.
Гуманісти, демократи, повні філантропи,
так залишитесь без хати посеред Європи!

Українці, мої любі, рідні людолюби,
та любов вас християнська, я боюсь, і згубить!
Демократи-гуманісти, треба ж знати межі,
щоб не дати згинуть Неньці від ярма в пожежі.

13.09.2017

Люблю сидіти вечорами в самоті
біля вікна відкритого до саду,
пригадувати роки молоді
і все приємне, що уже позаду…

Люблю шептатись з вітром-мудрецем,
знавцем-філософом просторів неозорих,
а по обіді гомоніти із дощем,
плащем коли він накриває все прозорим.

Люблю чаклунку-осінь зустрічать,
що ранками пливе у багряниці,
дивитись на її чарівну стать
і думати, що це мені все сниться.

Люблю вірші писати про Любов,
що серце огортає веселково.
Не втомлююсь любити знов і знов,
і мов дитина бавитися словом…

14.09.2017

За правилами грати у наш час
незвичним якось стало вже для нас,
бо все частіше хлопці чи дівки
стараються гайнути навпрошки.

Знівелювавсь любові теж закон,
зміліло вже кохання, його тон.
Все більше й більше в наш непевний вік
шукає зиск в коханні чоловік.

І це стосується давно обох статей,
про те написано вже тисячі статей.
Себе всі люблять, але віддають
за гроші й злато, в цьому зради суть.

Пірнають з головою все ж одні,
а інші залишають їх в багні.
Ті бідолахи йдуть на саме дно,
своє ім’я як їм згадати не дано.

Недолюбити – може то й на краще,
щоб не залізти у кохання хащі.
Один в наш час лиш любить маму з татом,
та іншому дає себе кохати.

Зима – найкращий час цьому коханню,
весна в нім щось, можливо, змінить рання.
Але надія на ту зміну невелика,
бо вже в людині зовсім мало чоловіка…

Послухайте пораду, сестро, брате, –
ви не спішіть аби-кого кохати.
Кохання справжнє вас все рівно відшукає,
а доти хай любов відпочиває.

Бо є чого багато в білім світі,
що можна самовіддано любити:
книжки і музика, поезія й картини,
птахи, комахи, звірі чи рослини…

Вони не зрадять, лиш підкажуть путь,
й до вірної любові приведуть!

13.09.2017

З дерев останнє опадало листя
і килимом лягало біля ніг.
Калина ще в гранатовім намисті,
та завтра може все накрити сніг.

Ми випадково стрілися у парку,
на мить схрестили погляди свої,
бо кожен має тріумфальну арку –
ти все одна і я вже без сім’ї…

Образи у серцях хоча й не носим,
кохання все ж не повернуть назад.
Прийшла в життя нарешті й наше осінь,
нас запросив у гості листопад.

На вкритій золом і бронзою алеї,
де клени зсохлим листом шелестять,
вже не побачив я своєї Лорелеї
і не зумів тобі хоч пару слів сказать.

Бо туга з біллю горло вмить здавили,
палаючі згадалися мости…
Хоч слова мовити тоді не мав я сили,
та подумки сказав усе ж: „Прости!..“

14.09.2017

Безвісті зникнути хочеться
з місця, де злоба й цинізм,
щоб більш не бачити збоченців,
щоб зберегти оптимізм.

Безвісті зникнути хочеться
з місця, де вмерла любов,
де лише зрада клубочиться
й труїть безжалісно кров.

Безвісті зникнути хочеться
з місця, де мруть почуття
й ниткою доля торочиться,
де в каяттях – небуття…

14.09.2017

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.
І, мабуть, тому осінь
Весіллю найбільш пасує.

Чи відгадаю цю шараду,
Чи стачить досвіду і знань:
Навіщо брат у брата краде,
Вогку в кишеню суне длань?

За працю тицьне щось у лапу
Аби тягнув і далі віз.
Підштовхує барилом шкапу,
Всміхається, неначе лис.

Розсовує добро в шпарини,
Матраци, банки, баняки.
Своїй рідні згинає спини,
На скарб начіплює замки.

Одна сім'я - одні проблеми,
Біда, прибуток, недорід.
Та ця не діє теорема
Коли звірячий апетит.

В палаці щезнув підмурівок,
А магістраль - у горбаках.
Бабло відкладено в загривок
Та у товстого п'ятака.

Обдерта геть країна рідна,
Рахує злодій бариші.
Ця ненажерливість огидна -
Хвороба розуму й душі.

За приклад всім - народу слуги.
Терпіти годі цю орду!
Пора покликати катюгу,
А я сокиру віднайду.

18.09.2017 р.

Я - зрадник. Не банальний Дон Жуан.
Копаю яму власному народу.
Моя святиня - це кремлівський хан,
Його ярмо несу на шиї гордо.

Повзуть у тьмі гадюки та вужі,
Над головою почорніли хмари...
Я рідну мову вирвав із душі
Й до москаля пішов у яничари.

Тепер отчизна - Яуза, Москва,
Орда шанує мій собачий гавкіт.
Любов до неньки - мертва, нежива,
Розбилася давно уже на скалки.

Обмажу все доокола багном,
В Дніпро брудні вмочатиму онучі.
Я тут чужий. Мені вже все одно,
Усю країну скинув би із кручі.

Усім у кого прізвища на "ко"
Накинути потрібно хомутища.
Для мене ця держава - не закон,
Пиляю її трухле деревище.

Зіпхнули Україну із Дінця,
І Крим уже у москалевих лапах.
Чекай, столице, скорого кінця -
Важкого не уникнути арапа.

Таких як я - нечулих - легіон,
Майструємо для патріотів кліті.
Хохлам вмикаю радіо "Шансон",
Іду ловити їх у наші сіті.

18.09.2017р.

 
тепер пора координатів зір
розбрату в марсіанському бомонді
за суперменом аве суперзвір
його колíсниці на горизонті

ми прогуляли всякий час і він гудів
а декому здається мало й досі
ґвалтує душу золотава жриця осінь
& на її арені всяк рудий

труди свої труди який вже є піїт
все похибка в масштабі безвідноснім
ліс пасторальний типу живопліт
вбере твій голос & системний досвід
 

* * *

Вдихнути, нарешті, свободи. Осінньої, жовтої.
Сприйняти за щастя
дрібного дощу неминучість.
Хоч літо яскравим було, брунеллесково-джоттовим,
та надто спекотним... Ото я у мандрах намучивсь!
Хоч літо веселим було – бракувало багряного.
І, нині худі, видавались дерева огрядними.

Вдихнути, нарешті, свободи. В перерві між таймами.
Яке мені діло: „Шахтар” переможе – чи „Наполі”?!
(Авжеж, це було б непогано – здолати Італію,
та краще таки не ціною серцевого нападу.)
Хоч літо веселим було – та весілля відкладено.
Подробиці й коментарі замінити рекламою.

Вдихнути, нарешті, свободи. У п’ятницю ввечері.
Звичайно, відносної – втім, отакої жаданої!
Не заздрити людям, обтяженим власною величчю;
не йти крадькома, роздивляючись ніжки, за дамою...
За давньою звичкою, впасти в підкленове золото –
і довго дивитись на небо, оздоблене зорями...

слухати Гройса
консервація трупів
музэй
цитувати Бретона
їбати гусей заборонено законом
закон забороняє стріляти в людей
стільки на світі заборонених речей
думаєш так ліниво
закидаючи їй на плечі поли халатику
усміхаєшся ніжності тіла
мистецтво десь посередині
усіх на світі заборон
ех-ехехех
мистецтво,
срать-єбать, єбать-капать,
невловиме

до тебе приходила пізньої ночі,
Я тремтіла всім тілом немов із морозу.
Не сніжинки на віях, а сльози жіночі -
Під твоїми віршами лила свою прозу.

Коли спав ти, так солодко, пестила словом:
Будь віднині й навіки моїм найріднішим!
Я кричала зізнання під ночі покровом,
Але долі мовчання було голоснішим.

Наяву не бентежить глибокий твій голос,
Не цілую щоранку шорсткі твої руки.
Маю тільки надію, тоненьку як волос, -
Хоч у снах, хоч у мріях не знати розлуки.

23/11/16

Здаюсь в полон у цю єдину ніч.
Впадай до ніг, стискай в обіймах плечі,
Зривай одежі зношені, чернечі -
Немає свідків, тільки сяйво свіч.

Ляклива тінь моїх тонких колін
Загубить суть в тіні твоєї змоги.
Втрачаю глузд, гублю перестороги -
Вкриває дотик ніжно, мов поплін.

Тремтить душа від близькості душі,
Тремтять вуста запечені жагою.
Я наче хвора марю лиш тобою -
Читай мене так явно, як вірші!

24/11/16

... ще хвилинку, ще хвилечку зважу –
я нічого тобі не скажу –
травень вижухне, жовтень пожовкне –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

Недомовлене, недосказане –
ми, немов би, сонця над оазами.
Над квітучими – світло сіється,
(а над кручами вихри віються!).
Як закрутить вже – не розкрутиться,
що судилося – те і збудеться!

Не відбудешся, не відмолишся –
лиш пожухлим стерням поколешся ...
А поколешся – крівця чорная!
(Бурлакам земним воля вольная)!
Воля вольная – світ незайманий,
(доки світу край – не займай мене) ...

Ми іще чужі – ми не знаємось,
на земній межі повінчаємось ...
(Бурлакам земним Доля зблу́диться:
що судилося – те і збудеться !..

І не край мене ... не розважуй –
я нічого тобі не скажу ...) ...

На межу твою, на пожовклу –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Якщо ми втопимось в очах -
Нам неважливий буде страх
Падати разом у прірву.
І най нам гратиме весь світ,
Я припиню вмить твій політ
І з прірви вмить тебе я вирву!
Най буде вічним наш танок,
І в танці підем під вінок,
Що об’єднає нас в подружжя.
Той танець сповнений вогнем,
Під теплим весняним дощем,
Спалить дощ і все байдужжя.
Ми разом будемо на вік,
Ти - моя дружина,я - твій чоловік,
І нам не трапиться жодне роздоріжжя...
18.09.2017

Перевтома блукань безнадійних.
Безголоса печаль самоти.
Пізня осінь розкрила обійми:
«Ось і ти…»

2017

приходить осінь тиха зрима
у спогляданні в почуттях
багряні па танцює прима
кордебалет її звитяг
але зволожені вітрила
їх не напнеш не полетиш
німа печаль разюча сила
веде вагання в сонну тиш
а там ріка така глибока
неначе мрія без табу
і ходить піфія стоока
і хижа мудрість марабу

04.09.2017

В зіниці літа входить осінь
Така прожовкла й зовсім золота
Пшеницю пестить сонця промінь
Тихенько вітру шелест лоскота.

Із вод небесних сонце вирина
За обрій відпливає десь далеко.
Зміліла знов озерна глибина,
Її зсушила ця осіння спека.

Опале листя сохне залюбки
І сіється на трави вогневисто,
І скручується в трубочки-стручки,
Лиш вогнище з`їда боби із листя.

І висисають соки комарі,
Для них, либонь, нагода ця остання…
І я піддався цій сухотній* грі –
Сиджу отут і сохну… від кохання!


17.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

А сни її такі, неначе мальви -
при досвітку, у зоряній росі.
Вона пливе замріяно у далі,
туди, куди дозволено не всім.

Вона вдихає щем і хвилювання,
що сходить із намолених небес
у снах отих, отих перед світанням,
де зустрічає нібито тебе.

І їй тоді на серці квітне щастя,
і їй тоді не хочеться назад,
до вічного реальності нашестя,
де мрії виїдає листопад.

Де й ти для неї тільки спрагла мрія
на відстані реальності і снів,
а подолати відстань ту не вміє
її душа, котра ще навесні

Безмежно закохалась в білі мальви
при досвітку у зоряній росі,
і мріє, мріє про прекрасні далі,
куди дійти дозволено не всім...

15.09.17 р.

Не знаю як, не знаю чому.
Стається так, і кожен раз
Живеш працюєш не без утоми,
А потім ніби світ погас.

І ніби зовсім не змінилось,
Ні сонця жар ні плину час
Але все ніби просто зупинилось
І нести далі важче нас.

Думки про щастя, про нові усюди,
Здобутки цінні й молоді літа.
І тільки час все вирішить і скаже куди.
І хто вічність в свиток загорта.

Життя не зовсім рівна штука
І десь можливо навіть не проста,
Але як диво зустрічі-розлуки
Чекаєш ти на нового листа.

Листа надії, сонця і життя
Листа турботи, памяті і світла.
Нехай живе й не знає каяття
Моя надія часом не поникла.

І знову мов народжується світ,
І знову новий день приходить.
Надія є, є новий зліт!
І в ньому твоя уява родить.

І вітру зміст і сенс життя.
І шлях твій нескінченно довгий.
Який не знає втоми вороття -
Бо для Вкраїни працювати гордий.

Часом не знаєш в кого запита.
Йти далі чи зупинитись варто? Де слова?
Де грань мети, де кінець листа?
Їх нема. Є лиш рубіж – і нова передова.

І тільки ти один себе формуєш,
Шукаєш, важко трудячись.
Над світом цим і над собой чаклуєш.
Бо знаєш ти від щастя сміючись

Як добре жити і не знати болю,
Як добре цінувати час.
Живеш десь там, але думки з тобою -
Не просто так забути нас.

І день прийшов - він вже сьогодні!
На завтра нічого не відкладай.
Бо є життя, таке коротке зовні,
Тому у відчай ніколи не впадай

Люби, працюй не знаючи втоми,
Нові дороги собі прокладай.
А з’явиться хвилинка без сороми
Про рідних-близьких ти згадай.

Ходив я світом за тобою
Не знаючи, де втрачу і де тебе знайду
Проник ввесь світ журбою -
За своїм щастям вічність йду.

Світ горя, щастя і утоми
Доріг розбитих, літ молодих
Проблем життєвих до оскоми
Не знаєш де вже передих.

Зникає зірка, і затмення.
І ти лежиш вже горілиць,
Немає сили і натхнення
Коритись покликам столиць.

Йти тре вперед, але ніхто й не допоможе.
Чи встати просто, чи повзти?
Себе карати гріх, сором і не гоже -
Не дати волі й сили не звести.

Не мрій! Не дихай! Тихше йди!
Кричить юрба поза спиною.
Бери як всі, й собі щось укради.
А ти лиш волю й честь - всіх стороною.

Мета є в тебе й принципи ще ті.
Не плакав би наш світ журбою
Якби любили б ви когось у своєму житті.
Пройду я півсвіту за тобою

Була б надія й плани солодкі.
І поряд вже ти і я собі такому
Скажу що щастя дні не ті вже короткі
Не заздри. Отримав, - допоможи другому.

Її ти втратиш, але Любов ніколи.
І доля нас кругами знову наверта.
Життя нам не прожити школи
Без помилок і новин листа.

Я завойований красою
Простою, щирою мов сон
Емоції викликані тобою
Лунають, тягнуть у полон.

В полон думок, минулих ясних
Де лежимо ми в самоті
В твоїх очах глибоких і прекрасних
Ми є в один одного житті.

Ці дні злилися в мить єдину
Щасливих дотиком долонь
Любові проявів годинну
Натертих блиском підвіконь.

Жили ми ніби й поодинці
Проте з тобою був я кожну мить
Бо берегла ти у старенькій скриньці
Уламок мрій загублену колись блакить

Думками я до тебе лину
Сказати хочу те що вранці не сказав
Без тебе я на світі гину
Ввесь світ на очі маску мені як зав'язав.

Думки не сказані нікому
Рвуться на волю мов вогонь
Тримаю почуття в куті глухому
В рядки їх ставлю - осторонь.

Я вибачитися перед тобою хочу
За днів роки проведені без тебе
За зламані долі, за нерішучість топчу
Караю й мучаю себе.

Але не треба більш коритись
І долі йти на перекір
Нам треба було лиш зустрітись
Щоб мріями сягнути гір.

***
А от на землі не було ще культури,
яка б не дала заборонений плід.
Совкової шкури
із номенклатури
буває і досі боятися слід.

***
А на Парнасі позаймали ніші
не наші вірші, а поети інші.
Нічого особливого,
коли собі подібного
перечитаєш раз, але не більше.

***
А на природі я – Ван Гог,
який малює багатьох,
коли себе любити всує.
Я поміняв би псевдонім,
але який резон у цім,
якщо еліта не почує?

***
А на Парнасі миру не буває.
А поки-що ідилія триває.
Бузько клює не бабая,
так як зозуля нічия
його – нема-нема, тай помічає.

***
А уночі сичі осоловіли.
І як то любо, що мовчать зоїли.
Буває уночі
співають і сичі.
Але яке кому до того діло?

***
А в Україні є один тотем
і для душі єдина панацея –
пишу, суджу і думаю я – нею.
І як дорогоцінним багажем
я володію мовою цією.

                              2017

Ходили строєм, пісні грали
І люд про зраду гелготів.
Стояли скромно ніби і не крали
Владні жакети, й диктор торохтів.

Спека і пекло, і яке вже свято?
Країну треба гуртом боронить
Війна іде і нехай буде проклято
Все що у народу на шиї сидить.

Продати душі ви договорились
Прожити так, не знаючи біди.
Але мабуть собі ви все таки наснились -
Злякались, хоч край світу йди.

Тече ще кров. Забули блазні?
Руїна навколо - тут не благодать.
А ви ж як свині у старенькій лазні
Без приводу аби лиш жерти дать.

Біжать години без упину
Народ все мучиться і потихеньку мре.
І на свою до крові стерту спину
Царя нового вже скоро обере.

Пани не бачать, знать не хочуть.
Їм би лиш день і ще один мільйон
Сорочку з люду тихенько торочать,
Був би лиш він і грошей полігон.

Скільки вам треба? Тихо. Мало?
Не дати людям хліба і води -
На тирсу. А самі лиш сало
Нажерли, накрали. Ще обгороди!

Всього не занесеш, не вкрадеш.
І не втечеш, себе лиш звеселя.
І коли ти мертвим впадеш
Прийме одного матінка земля.

Пануйте мирно, не вбивайте люду.
Подумайте про фронтових братів
Вони ж бо недопустять бруду -
Здадуть народу вгодованих катів.

Слова, слова, а було би діло
Щоб кожен думав так і ще отак робив.
Тоді можна сказати сміло,
Що слово в справу ти сам перетворив.

Пісні співайте і спини гніте
Прийде вам знову благодать.
Крихти вам кинуть, згинуть діти
Так треба - "вік волі-щастя не видать".

Прокиньтеся, кайдани ви порвіте -
Біжать собаки і вже рвуть кордон.
Самі себе у праці й долі ви знайдіте,
Щоб там не правив царський мікрофон.

Пройдуть роки і Незалежність стане
Тим самим що всі дружно берегли.
Збудована, але сукно багряне -
Під жовтим й синім діти полягли.

Життя є час, а час це воля.
Воля єдиної мети
Дійти туди, де сниться доля,
До мрій кометою злети.

Духовний світ це є розлука.
Розлука то є сліз печаль.
Прожити так без серця – мука,
Любов віддати і полинути у даль.

Коритись крастися не буду,
Не буду я любов ховать.
Напився я достатньо бруду,
Як кажуть що із дурнів взять.

Ти їх люби і грій їх серед ночі,
Ще серця стук свого віддай.
Прийдуть вони й завяжуть очі,
Будь як усі - не заважай.

Ой люде-людоньки не плачте,
Бо літ своїх вам прожити.
Просіть ви в Бога Сину щастя,
За те що дав він вас спасти.

Спасти від горя і знедолі,
Пекла земного і журби.
Тієї ще зазнав він болі
І сміх тваринної юрби.

Закони Ньютона працюють,
І Дарвін також бачив знак.
Найкращії уми лютують,
Духовний світ "в темряві" позаяк.

Все можна було описати,
Закони розвитку знайти.
І долю також можна гадати,
Проте такою не пройти.

Горить успіху зірка ясна
Або ж то свічка самоти.
Що буде далі - жизнь прекрасна
Чи повна чаша скорботи.

Родивсь десь там. І як не знаю,
Ти жив тоді. І як справді помер?
Твої слова з дитинства пам'ятаю,
Звучать вони на свій манер.

Промінчик світла, звук гітари
Чи фарби масляної мазок.
Ти просто був, і без фанфари
Залишив тут думок візок.

Я думок нитки розгортаю
Плету слова я в полотно
Дарма що нот твоїх не знаю
Вони мені як фарби у кіно.

Тарас, Висоцький, Цой чи Скрябін.
Життя то було, може забуття?
Пройшов свій шлях, загинув сам він.
Залишив слід, не буде каяття.

Кожної істоти лиш нотатка
Будує новий шлях для молодих
Буде це українець чи хорватка
Вже вмерли зірки ради них.

Палають зірки і згорають
Несуть нам світло крізь роки.
Така їм доля? Так...Допомагають,
Залишити слід тут на віки.

Думки, думки... Це так не просто.
Летять у вирій стройнії літа.
Гортаєш дні й тобі вже дев’яносто,
А в них країни щастя розквіта.

Пройшла війна, міста відбувались.
Гуляє парком весела дітвора.
Забули всі що в страху прокидались,
Що була в них така важка пора.

Довгі роки минули, грязні.
Поховані твоїх синів тіла...
Щоб вийти Україні з в'язні,
І доля квітом буйним зацвіла.

Простили всіх і наказали винних
За душі вбиті, за грязнії діла.
Вбивали ви заради грошей плинних
Але пішли на адськії кіла.

Дітей лиш жалко... Вам би в очі глянуть.
Це ж батько був... Знову ж, це не я!!!
І квіти на могилах вянуть,
Бо не приймає вас свята земля.

Хрести не ставте, не ламайте дерев.
Прожийте роки, крові не пуска.
Шануйте честь і не кидайте жереб.
Не знаєш ти що за кутом тебе чека.

Думки вертаються до дому.
Потоком щастя надію тихо сповива,
І ти колись собі, діду старому
Підтвердиш цих простих віршів слова.

Летить у небо ясний сокіл,
Голову гордо підійма.
І пилом став тут чорний попіл -
Знята з очей журби пітьма.

Лети у небо сокіл ясний.
Там воля є, там є земля.
Світ цей безмежний і прекрасний
Видно найкраще звідтіля.

Видно і гори, і полонини
Видно ліси, видно поля
Такої щирої родини
Іще не бачила Земля.

Вкраїно мила, рідний краю,
Тобі вклоняюся без меж.
Твої кордони охороняю.
Не треба і високих веж.

Я бачив гріх, я бачив горе.
Але пройшов той час сумний.
І сліз нема, їх вже не море.
Є тільки сміх і він рідний.

Буде в нас час, - буде і доля!
Бо вже не витримає мить.
Крові і сліз людських стодоля
Греблю прорве, - не зборонить.

Гатіть ви зруби і палаци,
Купляйте «чеснії» суди
Чекають грати і матраци, -
На всіх не хватить баланди.

Людськая воля гнеться гнетом,
Як верби гнучкая лоза.
Не вбити всіх вам кулеметом -
Зросте загублена сльоза.

Летить у небі ясний сокіл.
Цвітуть безмежнії сади.
Став квітом тут і мертвий попіл, -
Вкраїна вільна назавжди!

Голосував народ за жабу,
Тепер на повну одгріба:
Скрутила дулю мокра лапа,
Спіймала облизня губа.

Потвору витягли з болота,
Обтерли бюлетенем слиз.
Тому і стало пусто в роті,
І день, і ніч рубають ліс.

Зате цукерок аж до біса,
Із шоколаду булава.
Воює з москалем отчизна,
Ридають матір і вдова.

На фронті - соколи, лебідки.
У жабуринні -мертва тиш.
Жабище, як у горлі кістка
Або важкий у серці ніж.

З багна вилазять жирні пики,
До наших душ тримають курс.
Віддай свій голос за каліку
Який із пекла повернувсь.

12.09.2017р.

Коли не бачу, що я чую,
то розумію, – тарарам!
Ніхто мене не намалює,
бо я усіх «рисую»* сам.

У мене є і синє небо,
і недосяжна висота.
А вище стелі і не треба,
тому й обмежена мета.

Мене від цього не убуде.
Але обурює мене
як нелюди ідуть у люди,
займаючи моє. Ясне!

Локалізую запах поту,
тому і маю пото-лок.
Але усю мою роботу
інде шліфую до дірок.

А деінде одпочиваю.
Мотив не лише у труді.
Коли іду, буває, плаєм,
то я щасливий і тоді.

Люблю озера, ріки, море...
Не хочу гори золоті,
та завоюємо і ті,
коли біда уже не горе.
Мене мої далекі гори
утримують на висоті.

                              17.09.2017

***
Вся околиця буде село.
На Дону веремія чекає.
І у Раді уже – нє алльо…
Ми і раді, та ради немає.

***
Ніякої тактики нині
немає по суті ніде.
Стратегія є в Україні.
Якщо всі дороги – руїни,
то як же той ворог зайде?

***
Коли війною бавиться аматор,
то вочевидь не відає ніхто,
чому це називається АТО.
Війна! Гібридна! А який оратор!?
Не атакують чоти і рої.
Котуються і програні бої.

***
Революція триває.
Петя Вову доганяє
і міняє пику на «лицо».
Та народу не до сміху.
Може Космоса на Міху
будемо міняти у кацо?

***
Електорат не чує, – «ко-ко-ко»,
але на вухо локшину мотає,
коли «Ореро» Грузії згадає.
І поки Юля чує «Суліко»,
у когута надія пропадає.

***
Ой не тоді Вітчизна мила
як має із роси й води
дешеві і п'янкі меди,
а от коли нечиста сила
у неї утинає крила,
але вона вряди-годи
не лізе у ясу орди.

                              2017

Порушуючи тишу,
Дощі озиму точать.
Ці верескові ночі,
Холоднокровно спишуть
Тебе. Як затхлі ліки,
Плешиво-дранну ковдру.
Тушуйсь і далі, горда,
Гартуй в собі каліку,
Неповносправну гусінь,
Цікаву для поживи.
Невиказанність живо
Одкрає серця кусень,
Краї щербаті зчешуть
Із тебе рвану рану.
Збирати хмиз не рано.
Вже близько душ пожежа.

15.09.2017

Натягне сонце одяг,
Заліпить очі скотчем.
Цей чорний студень ночі
Розкрає шумний потяг.
Дріжжать купейні двері.
Лежить горбами постіль
Вже другу осінь поспіль
Тривоги чорнопері
Шматують на пунктири
Предсвітанкові мари.
Зі спогадами в парі
Подбають, аби крило.
Подбають, щоб зірвало
Розуму карнизи.
***
Сіріє неба риза,
Слабіють болю жвала.
З
14.09.2017

Не чубіться козаченьки, зараз не до того,
Треба боронити неньку від ординця злого.
Бо ординець запанує там де розбрат сіє,
А ви втратите країну і свою надію.

Знову хтось помре в неволі, а хтось на чужині,
І криваву пустку зробить Орда в Україні.
Схаменіться, обніміться, хай Бог помагає.
Україна в нас одна, іншої немає…

Юра Брайтон

Знову дзвони б'ють на сполох, ніч вогнем палала,
Знов прийшла з Дикого Поля ординська навала.
Йшли вбивати, грабувати, бити і палити,
Бо не можуть вже без того ординці прожити.
Щоб із когось не знущатись. Криваві забави,
За собою залишають для чорної слави
Понівечені тіла, попіл, чорний вітер,
В мертвих матерях кричать вмираючі діти,
Бо не встигли народитись і смерть їх приймає
І немає вже нічого страшніше, немає,
Окрім помсти, що прикличуть як Янгола Смерті
Ненароджені іще і живі, і мертві,
Щоб спитати кров за кров і око за око,
Щоб забити всю орду у землю глибоко.
Щоб руїною лягла ординська столиця,
Щоб ніколи не змогла вона відродицця.
І на залишках в кремлі напишемо згодом:
"Прощавайте, москалі! Волю всім народам!!!"

Ю. Брайтон

Зимний вечір. Пахка
смола дрівець, огняна –
жіноча мов голова
на вітрі ясного дня.

Як золотиться кіс
пасмо в ряснім огні!
Шкода – не дібрати рис
лиця. І гаразд, як ні.

Нíяко й кочерзі,
зась пасемце ділить:
може майнути взір,
і разом все спопелить.

Я вгадую пломінь руж.
Вияснюється огнем
чи шаріє "не руш"
і схоплюється "мене!"

Мені стає гарячé.
Я чую крізь хруст кості
непогамовне «іще!»
і несамовите «пусти!»

Палай, пали мене, тни,
пломеню, мов блатні,
мов безумні кравці,
півня пусти і цій

зимі! Я пізнаю
патли твої. Твою
завивку. Насамкінець,
щипців і пасом герць!

Ти та, яка і була
завше. Не до полегш
роздягненій догола,
жбурячи жмут одеж.

Тільки тобі, огню
подібній, що догорів,
поталою талану
яріти до звіздарів!

Іскряна, нутряна
пороба заграв – пітьмі,
одінь пістряве рвання,
ми разом і геть самі!

Онде – твій жар і шал!
Не одрікайся! Їх –
був один, спокушав
обвуглинами країв.

Темні краї тамті,
але викажуть суть,
жоден, як ти тоді,
не умів захлиснуть,

духом зібратись, враз
метнутись вперейми, врешт.
Назорею б та страсть,
воістину би воскрес!

Палай, пломеній, гріши,
закушуй губу собі,
як менада, сочи
краплі крівці з губи.

Вий, трепечи, тряси
плоті плечем худим.
Той, хто вгорі єси,
най ковтає твій дим!

Так рвуться, тріщать шовки,
бо оголюють стан.
То приллє до щоки,
то палахнуть уста

і дрож – жада потрясінь.
Так, горілиць до зір,
хіть, чим зійти на пси,
визвіздиться в позір.

Ти та, яка і була.
Од талану, житла
після тебе – зола
паленого дотла,

холод, світанок, сніг,
мерзлих різок танок.
Й опіком, – що не зміг
втримати – рій думок.

1981

На тому світі значно легше -
Сиди й варись у казані.
А тут повсюди сіті, верші
Людва розставили мені.

Думки, обплутані обманом,
Женуть у шию з раю геть.
І вже летять із пекла сани
В які мене посадить смерть.

Нестерпно жити. Хочу шику.
Гризусь за тельбухи, бабло.
Бо чорна заздрість кривить пику,
Встромляє глибоко жало.

Висотують бажання сили,
У нутрощах палає хіть.
Мо, краще зразу до могили?
Обрізати життєву нить?

Для мене світ - помийна яма,
Усе що хочу - не моє.
Чуже добро дітей Адама
Покою зовсім не дає.

Безсмертний дух загнав за грати,
В гріху лягаю і встаю.
Чекайте, браття бісенята,
Нещасну душеньку мою.

17.09.2017р.

В кленків, мов коней гриви позолочені,
Берізки, як русалоньки стоять.
Усе це витвір чарівниці-осені,
Яка укотре вже прийшла до нас.

У дуба теж змінився листя колір,
А під вікном горить вогонь жоржин.
Вже осінь й у мою ввірвалась долю
І вкрила скроні снігом сивини.

Та я любить її не перестану
Цю пору багрянисту чарівну,
Вона мене на творчість надихає,
Торкає ніжно серденька струну.

2017 р.

Кажуть, що очі дзеркало душі,
Там видно відображення усього,
Що діється у ній.То ж поспіши
З цікавістю заглянути у нього.

І ти побачиш бурю почуттів
І щирих помислів, а іноді й не дуже,
Як ти роки усі свої прожив,
Добро творив, а чи грішив, мій друже.

Очі розповідають геть усе:
Лагідні вогники - значить душа не черства,
А чуйна і завжди тепло несе,
Всіх пригортає з ніжністю до себе.

А як в очах зловісно миготить
Ненависті та заздрості та іскра,
Яка і душу спопеляє вмить,
Холод байдужості у ній вже оселився.

Якщо і заховати хочеш десь
Свої переживання, думи й болі,
Очі відразу видадуть тебе,
В них зазирни - і все, мов на долоні.

То ж краще у душі не мати зла
І чорним саваном її не огортати,
Щоб завжди у душі весна цвіла,
Будеш тоді щасливим почуватись.

2016 р.

Я, певно, трохи помилився,
наклавши вето не туди.
Було не видко, я втомився.
Прохав дружину: посвіти…

Вона скривила гидко губи:
- Мені до дупи цей феншуй.
Напевно, вже мене не любить,
бо дала знати – сам справуй…

Ти знаєш, друже, трохи пахне,
коли наклав і не туди.
Дозвілля чакра, звісно, чахне.
Ногою також не ступи.

Усе життя – меню та вето,
любові трішки поміж них…
У Лету котиться планета,
і два на тиждень вихідних…

А це все мислі-депутати,
а це все розум-президент!
Єство не може зачекати.
Хіба то вперше прецедент?

Усі нараз і поодинці,
а нас мільярдів вісім… Ні?
Цивілізовані ординці,
живем у ситому лайні.

Поглянь на ріки, гори, доли.
На землю, змучену сміттям.
На ігри в право і престоли.
На цей зажерливий бедлам.

КладЕмо вето на природу,
на майбуття своїх дітей.
Нема нечистим переводу,
але… все добре, все окей…

Живем лиш раз і то сьогодні.
На вік наш стане, не біда.
А завтра буде день безодні.
Четвер? Субота? Середа?...

14.09.2017

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)