Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Затверджу витрати копійкові
На те, щоби відчути знов
На сивих пагорбах “Софіївки”
Повиту дружбою любов…
12.07.25

Біда не в тім, що в нас - немало "вати",
а в тім, що в нас - не"вати" малувато.

2025

Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив всі сни і пахощі в музиці блудній,
стиглість росисту у переливах невгоєних пальців на лютні.
Очі заплющуй, кидатиму кроку твоєму з пелюстя доріжку,
в танці крокуй і запалюй від нього нестримно-жагучу усмішку.

Вислухай мушлеве переплітання піни жадання і лету,
вмийся криничним відлунням, щастя помічене точкою "де ти".
Перед господою, як перед Господом, чисто і тепло за входом.
Ти не дивуйся коли на порозі забракне кімнати... лиш сходи...

Сходи, як води, вилиті стінками серця, розходяться в тиші
блисків очиних при полюванні на змій – на незнані нам висі.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз?

Красується у мене під вікном
Лілея горда у кроні білій.
Її садила мама так давно,
Але цвіте і досі вона влітку.

Голубить вітер ніжно пелюстки,
Розповідає казку цій красуні.
Милуюся я нею залюбки,
Як тільки гляну - і немає суму.

Відразу радість серце огорта
І вже, здається - я, немов та квітка.
Хоча уже беруть своє літа,
Душа ж моя як молода лебідка.

2016 р.

Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Зникнув стан обережності
І тривалих надій, –
Відчуття незалежності,
Від обставин і дій,
Відображене повністю
На обличчі моїм
І в оцій славній повісті
Про затаєний дім…
11.07.25

 
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
 
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
Вири лиць що мінять місце
Через пози погляд чийсь-от
Губишся у спектрі цім
Не найти посутню ціль
 
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
Суспіль у моменті струсу
Осягнути ще ілюзій
Ухопивсь і пазл осипавсь
Метушня й штовхання ліктем
 
Саме в темряві зійшло
Був ключем калейдоскоп
 
 
 
 
 
 
 
 

Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.

Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Як чуттів непогаслий болід.

Я беру його бережно в руки,
А він тане, як трепетний сніг.
Протікають крізь пальці муки
І лягають повільно до ніг.

12 травня 2023

Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!

Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
а Моцарт і Вівальді – в унісон!

Балкани мліють на гарячім сонці
і щедро поять пахощами трав,
а десь тримають небо оборонці
і дощ свинцевий ллє, як із відра…

Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.

Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
у райськім бузку розмаїтті.

Лишивши суєтності мертві кістки
і грудку землі над труною.
Допише жалоба життя сторінки,
як вічність прониже стрілою.

Господь забирає старих, молодих
і розумом те не збагнути?
Хіба ж я сильніша і краща за тих,
хто прийняв Ісусові муки?

Ми гості на грішно-священній землі,
Невже наша місія в тому,
щоб дати можливість нащадкам Ліліт
творити — Содом і Гоморру?

А я ще не хочу звільняти свій трон —
хиткий та незламний лелію,
бо серце наладив гучний камертон
на віру, любов і надію!

Нехай зачекає на мене рідня,
що в засвіти кличе до себе,
бо я ще не випила келих до дна
земного блаженства крайнеба.

09.07.2025р.

Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Вітерець війнув ласкаво,
Ледве чутно, нашвидку
І на мить проснулись трави
На духмяному лужку.
Зашуміли, розтопили
В шумовинні тишину
І потупились похило,
Відчуваючи вину.
Ллється темрява прозора
З піднебесся навсібіч, -
Кришталем іскряться зорі
І холоне тепла ніч.
10.07.25

Нічна пора знову заграла,
Сумна картина в серці стала.
Моя душа твою згадала,
І вщент мене розграбувала.

Мене враз ніби підмінили,
В пітьму відправили, розбили.
Шматки зібрали, розтопили.
І в море вилили, втопили…

І десь далеко, в самім дні,
Лежу я там в повній пітьмі.
І плаваючи там вночі,
Мене знайдете в самоті.

Там тихо, спокій, темнота,
Вода, пісок, тепло від дна,
Там риб нема, там пустота…
Нічого більше там нема.

Побачите на тій глибині,
Розбиті лиш мої ви мрії,
Вони мене лишать на дні,
Втопивши віру у житті…


19.10.2024

Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?

Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Бо небо поза хмарами - безкрає.

І безберегий мрії наш політ
Крихкі навкруг руйнує перепони.
Канари чи Мальдіви чи Балі --
У мріях видно все, як на долоні.

Та є і в Україні в нас місця,
Які, немов -- оаза у пустелі.
І нас веде туди дорога ця,
Де водоспади, гроти, диво-скелі...

І коси верб лоскочуть ніжно став,
Де плесо чарівливе на осонні...
І найсолодші милої вуста
Так пестять спрагло на природи лоні.

Стріла шовкова - між лісів і піль,
Нехай змете любов'ю всі напасті!
Хай стелиться, немов медовий хміль,
Оця п'янка жага - дорога Щастя!

9 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Не розтискай! Ще хвильку.
Хвильку на все життя.
І на наступне також.
Ставити почуття
світочем кожного шляху
із доторкання рук,
пестощів і обіймів,
в цикли прощань та злук
вплетені невіддільно.
Для животворчої гри
ніжності із жагою
вкотре я оберу
Тебе. Твої. З тобою.

04.07.25

Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
блискавиці ревний грім,
не покрита, босонога
запитати щиро в Бога
ким я є і де мій дім?
Хто мене зліпив із глини,
зливи і роси краплини,
із глибини джерела.
В очі кинув малахіту,
а під ноги первоцвіту,
щоб звабливою була.
Не боялася нічого —
крижаного, кам'яного,
вищир смерті навздогін;
лиш зрадливої любові,
і олжі у льстивім слові,
та в'язниць високих стін...
Запливаю, ніби лебідь,
шляхом у ворота неба
золотих, як пектораль.
У ковадлі на світанні,
різьблені, багатогранні,
та від мене линуть в даль.
Ниви стелять трави всує,
сонце оболок цілує —
від захоплень бракне слів.
Крок за кроком, певно, ближче
до мети. Небес горище
заясніло поготів
бірюзовою парчею.
Поміж небом і землею
смужка долі, як межа.
А, десь там,за небокраєм
Райські яблучка збирає
неприкаяна душа,
що спіткнулась об узбіччя,
відлетіла в потойбіччя
задивившись на Парнас.
Опинилась за зенітом,
де Всевишній править світом
незбагненно повсякчас.
Де зоря у чорносливі,
благодатні, нещасливі,
грішні, праведні, чудні
з рук Владики небозводу
п'ють святу, цілющу воду —
а чи вистачить мені?

08.07.2025р.

У солом"янім брилі
Та із цвітом липи
Вже ступив на наш поріг
Так спекотний липень.

Дозрівають колоски
Житні та пшеничні,
А на гіллі ягідки -
Вишеньки достиглі.

В лісі аромат суниць
Вітерець розносить,
У люстерочку води
Себе бачить можна.

Липень - середульший син
Та й батечка літа.
Хай же буде теплим він,
Сонячним і мирним.

2025 р.

Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Хоча ще плавимось од спеки
І комарі дратують нас,
Але вже зовсім недалеко
Дощів осінніх довгий час…
09.07.25

 
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
 
Дивився радо би щоразу ти мчиш
Поряд відчуваючи
Дивився радо би щоразу ти мчиш
Вір мені
 
Простую якось та до раю
І видається я злітаю
Побачу
Відчую
Тим часом рухаєшся ти
Мов не торкаєшся землі
І ти є сяйна
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
 
Час незмінний
Час незмінний у мені
І я знаю ти можеш бути
Єдина у світі цім
Єдина річ яку мій розум осяг би для
Любові й спокою
В мені
Мені
 
Твоя тінь і ранковий світ утішать
Промовляючи «Тебе я кохаю»
На пляжах сріблиться мій ранок
І твоє світло поринає
У мій глиб у мій глиб у мій глиб
І мій розум оживає отут
Це усе що я роблю
Стежу відлітає розум мій
О розуме мій
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова (Я розумію)
Ти чудова. . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.

До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Не поспішай назустріч Сатані.

А може там - сама лиш порожнеча,
І пекло є, не тільки Божий рай.
І невідомо ще, куди, до речі,
Потрапиш, то ж волаю: Не вмирай!

А може там ти будеш животіти,
А тут тебе всі люблять, в друзі звуть.
Ти вродою не гірша Афродіти,
Душею ж краща неї, то ж побудь,

Поглянь, як хмари кубляться над шляхом,
Мов лебеді коханням пестять вись.
І ти, моя шляхетна, світла птахо,
Так ніжно до серденька пригорнись.

Тобі одній - найкращі серця квіти,
І на Землі, повір, є теж едем,
Лише дозволь з тобою полетіти.
І ми його негадано знайдем!

8 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
Буде, знаю, метушня
Й знаки нетерплячі, –
За покійником рідня
Жалібно заплаче.
Поворушить руки хтось,
Хтось чола торкнеться, –
Стане добре так, що ось
Вичуняє серце.
Розімкну повіки знов
І побачу зразу
У котрих очах любов,
А в яких образа.
З ким у парі варто йти,
З ким – пора прощатись,
Живучи без суєти
У порожній хаті.
08.07.25

А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!

І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
Тебе люблю, як у блакиті небо.

Тебе за руку в рай щодня веду,
І хоч я у літах, ти - сивий лебідь,
Але і досі ружею цвіту,
Танцює вальс душа побіля тебе.

07.07.2025р.

Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Що не треба так жаліти
За утраченим навік,
Бо невдовзі знайде в світі
Щастя добрий чоловік.
Незаміжніх йде багато
По усіх шляхах земних
І очікує на свято,
Безперечно, кожна з них.
Завтра в місто вийди зрана
І шукай, стрічай, питай, –
Уподобаній коханій
Сотвори красивий рай.
Щоби зовні позолота
І зсередини – без лжі, –
Додала ізнов турботи
Перевтомленій душі...
07.07.25

Простеливсь барвінок диво-оксамитом,
Оченята сині догори підняв,
Милуватись хоче він усеньким світом:
Дощиком і сонцем, заходом заграв.

І на скатертинах теж його зустрінеш,
Рушниках крилатих та на сорочках,
Густо ним рясніють вишиванки дивні
Й коровай весільний вміє прикрашать.

Завжди він зелений: влітку і зимою,
Восени й весною колір не міня.
Стелися ж. барвінку килимом-травою,
Хай про тебе лине пісня не одна.

2017 р.

Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!

Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,

Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.

Я іду і рву на шматки
Ці пагілля терпкі і шорсткі.

Я укритись не можу, на жаль,
В трав'яну турботливу шаль,

Прочитати книгу її,
Де злилися букви живі.

Я впаду в траву, в забуття,
Де кінець і початок життя.

17 квітня 2023

Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
Рожі тягнуться сміливо
стеблами стрункими вгору.
Різнобарвне літнє диво.
Як калачики бадьорять!
Я пригадую легенду
про дівчину горду Мальву,
захищала вона неньку
від ворожої навали.

Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув… Та все по порядку.
Всеволод Гніздо Велике був у нього батьком.
Наплодив собі потомство, добре постарався.
А ті чубилися потім, бились між собою,
Хто шматок побільший вхопить із рота у брата.
Ярослав ще в десять років почав князювати
В Переяславі, де пхались половці юрбою.
Як із ними він справлявся – того я не знаю.
Мабуть, ніяк, бо ж малий ще військом правувати.
Були в нього воєводи аби воювати.
Хіба здалеку, можливо, дивився за боєм.
Та нахабства вже набрався – ще вус не пробився,
А він уже до Галича рученята тягне,
Зробитися в ньому князем незалежним прагне.
Хотів Галич захопити, але обломився.
Більше того, князь київський проучив нахабу –
З Переяслава потурив, щоб і не смерділо.
І воно жалітись тату назад полетіло.
Сидів під крилом у батька, хоч душила жаба.
Як Мстислав Удатний в Галич князювать подався,
То татусь його на князя в Новгород «пристроїв».
Вже не знаю, як там вівся та чого накоїв
Та, як батько його скоро вмирати зібрався,
То посадив в Переяслав тоді Ярослава.
Не у справжній, а в Заліссі такий збудували.
А, оскільки на щось своє кебети не мали,
То й назвали Переяслав. Отакі-то справи.
Помер батько, його діти мірятись взялися,
Хто з них вищий і хто більше на стіл права має.
І вже старший Юрій військо у похід збирає,
Буде з братом Костянтином своїм рідним биться.
Ярослав пішов за старшим та і помилився.
Бо на Липиці Удатний дав їм добре чосу,
Що втікали, як щурі ті і голі, і босі.
Та все одно Костянтину врешті всі здалися.
Той, щоправда, мало правив. Помер незабаром.
Знову Юрій на стіл всівся і «пристроїв» брата.
Пішов той до новгородців знову князювати,
Хоча, за столом великим, як і брати марив.
Там він з естами воює, з литовцями б’ється.
То з естами на лівонців виступа походом.
Пограбував Естляндію, погубив народу.
Але став під Ревелем, а той не здається.
Дали йому там по шапці, мусив відступити.
Наклав в штани і не хоче більше князювати.
Хоч просили новгородці їх не полишати.
Усе одно не послухав та і утік звідти.
Нехай з рицарями інший який князь воює,
А йому з литвою легше було воювати,
Чи корел диких хрестити, чи ємь розоряти.
Ті такі – не дадуть здачі, воювать не вміють.
А, все рівно – переможець, коли їх здолає.
Ще з братами також ходить та мордву скоряє,
Бо із сильним воювати навряд чи посміє.
А то вість прийшла із поля, що монголи пхають,
Покорили вже багато племен і народів.
І ніщо не може стати їм на перешкоді.
Князі руські у Києві нараду збирають.
І надумали у поле вийти усі разом
Аби там орду монгольську, як належить, стріти.
Ярослав також дав слово у похід той вийти.
Але… довго щось збирався. Вийшов не одразу.
Та й в дорозі зупинявся аби відпочити.
У Чернігові зостались, кілька днів гуляли.
А тут якраз страшні вісті із поля примчали,
Що побили Русь монголи… Куди вже спішити?
- Що ж, на все то Божа воля! – сказав та й подався
Назад у свої болота. Не надто й хотілось
Йому в полі помирати. На тім і скінчились
Його битви з монголами. Хоч з ними й стрічався…
Та поки про Володимир мріяв - князем стати.
Але брат поки вмирати зовсім не збирався.
Отож він тоді на Київ із військом подався.
А Київ уже не той був, що «містам всім мати»
Приходили із Залісся князі гонористі
Та на Київ зазіхали і так сплюндрували,
Що не треба й ординської чужої навали.
Ярославу і схотілось у Києві сісти.
Сидів, правда не довго він, бо зима настала,
Прийшли вісті, що монголи на Рязань напали.
А потім і Володимир здобувати стали.
Все Залісся вогнем пройшли, усе сплюндрували.
Старший Юрій, що був князем на той час великим,
Володимир свій покинув, в болота подався
Там зібрати вдосталь війська нашвидку збирався,
Щоби дать достойну відсіч тим монголам диким.
Розіслав гінців повсюди, послав і до брата
Ярослава в Київ. А той, кажуть постарався
Й продав брата. Бо звідкіль ще той монгол дізнався,
Де в глухих лісах й болотах Юрій мав стояти?
Та ж дізнались і напали та всіх перебили.
Там і Юрій в колотнечі тій лютій загинув.
А Ярослав чимскоріше той Київ покинув,
Помчав «на стіл» доки брати на нього не сіли.
Як не дивно, саме йому той стіл і дістався.
І монголи ярлик йому найпершому дали.
Мабуть, щось про Ярослава нехороше знали.
А він уже під їх дудку танцювати взявся.
Прийшли на Рязань монголи, вдруге розоряти,
Він не став на перешкоді – нехай розоряють.
Баби підданих для нього нових нарожають,
Чого йому голову під ніж підставляти?
Дослужився. Долизався. Визнали монголи
І до хана у столицю в Сарай запросили,
Де ярлик на князювання велике вручили.
Радів дуже, гадав, що вже осідлав він Долю.
Дарма радів. То не Доля йому посміхалась.
То вже смертонька до нього так шкірила зуби.
Викликав його до себе Батий знову любий.
Ярослав разом з братами у Сарай дістались.
Там якісь діла рішали, хабарі носили.
Потім всіх їх відпустили, окрім Ярослава.
Його Батий аж в столицю монгольську відправив,
Де тоді великі хани справами вершили.
Начебто зустріли добре, хабарі забрали,
Запросили до матері великого хана.
Усе, що вона веліла, обіцяв старанно.
Вона йому із рук своїх, навіть пити дала.
А за тиждень посинів весь й віддав душу Богу.
Отруїли Ярослава ті, кому вклонявся.
А він же так вилизував, так уже старався.
Отак невгамовна Доля посміялась з нього.

Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.

Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
А пахне, наче молодий аїр.

Малюю світлим Словом неба струни,
І це моє покликання - не гра.
Висріблює життя на долі руни,
Жовтогарячі пагони добра.

Помежи квінт, октав, тріолей, терцій,
Війни, нещастя, часу пилюги -
Огорнуте вишиванкою серце
Освітлює моїм братам шляхи.

06.07.2025р.

Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Хоча впадаю трохи в сум
Від милувань лиш повсякденних, –
Люблю уроджену красу
І вплив прекрасної на мене.
Як дозволяє поруч йти,
То починаю відчувати
Від неї хвилі теплоти,
Або нових зв’язків початок…
06.07.25

стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна

підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
наче вістря списа в Божий Дім

облягає вибухами гніву
обіймає зашморгом боїв
градом б'є в налиті зерна ниви
в тихі груди матері моїй

неміччю з плечей солдат спадає
набирає світла в глухоту
та нічого в неї не питаю
на родинну ватру я іду

хай мене минає зла година
а як ні то проросту в ланах
паростком Чигирина прокинусь
і гірчитиме в мені війна

 
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
 
зажди хвилину бо не теє щось
ключ не відчиняє двері
о зажди, щось не теє
боже милий, як одчинить оці двері
що діється не дожену
у мене є зле передчуття
що бейбі більше тут не живе, ні
(усе гаразд, у мене ще є гітара, принаймні)
 
тому, напевно, я повернувся би
за пагорб, ізвідки брів
(маю справи атож)
о, напевно, я повернувся би
ген за пагорб, о туди
якщо моя бейбі розлюбила мене
є любов її сестри!
 
 
 
 
 
 
 
 

А моє серце ніжності так хоче,
Хоча ідуть до осені літа.
Та літечко ще у душі тріпоче
Й співає жайвором над нивою життя.

Яка так щедро віршами вродила
І на майбутнє задумів запас.
Лише б Всевишній дав здоров"я й сили,
Любові вогник довго ще не гас.

2018 р.

На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Уві сні сніданок ласий
І ведмежий сон вночі, –
Наяву – услід за м’ясом
Поховались всі харчі…
05.07.25

До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
Бо, небачено вродлива,
Ти всміхаєшся мені:
Я з тобою лиш щаслива
І тому не мовлю “ні”…
04.07.25

Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у мандри в час важкий,
Шукати у житті між них путі-стежки.
А світ, як темінь хитра, вічно крадне тих,
Хто сильно жити хоче й прагне висоти.
І прийде час, щоб нам також у вись піти.
Там догоряють світлом ті, хто тут не встиг.
Чи станем горді ми колись у їх рядки?
Підем святить любов, світити між зірки…

04.07.2025

Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Співає зоряних пісень.

Ми в цім раю, немов на крилах --
Крізь виск повітряних тривог
Веде увись любові сила,
Ярило, всемогутній Бог,

Дарує пестощі і щастя,
І хміль небесних насолод
Таке безцінне і нечасте --
Кохання справжнього тепло.

Хай буде лагідним проміння --
Живло любові золоте,
Живім, допоки в світлій сині
Буття нам радістю цвіте!

4 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Заповзялись ще й «поганих» в поміч закликати,
А для тих, окрім грабунку й радості немає.
Горять міста, горять села і земля пустіє,
Хто загинув, хто полоном має в степ рушати.
Нема кому бідну землю тепер обробляти.
І князь київський великий нічого не вдіє.
Розпалася Русь велика на дрібні князівства,
Кожен лише сам за себе та про себе дбає.
Була Русь колись могутня, а тепер немає.
А кожен князь рідню власну готовий поїсти.
Що про люд вже говорити – його не жаліли,
Не було де простим людям голову схилити.
Могли у полон забрати або просто вбити.
Хоч тікай в ліси дрімучі, щоби прихистили.

Як помер Мстислав Великий, то Київ по праву
Ярополкові дістався - брату, який правив
В Переяславі. Сміливий був і благородний.
Але управляти Руссю виявивсь не годний.
Знову Ольговичі стали носа задирати,
В Мономаховичів стали землі відбирати.
Ярополк дав Переяслав братові Андрію,
А Всеволод Чернігівський сам про нього мріяв.
Тож вирішив відібрати. Братів своїх скликав
Та ще орду половецьку покликав велику
Та і пішов Переяслав собі воювати.
Андрій, звісно не збирався місто віддавати.
За мурами зачинився. А ті обложили,
Стали місто штурмувати, узяти хотіли,
Поки поміч до Андрія з Києва прибуде.
Лізли на високі мури майже звідусюди.
І Єпископські ворота й Княжі штурмували.
Ні вдень, ні вночі спокою місту не давали.
А на третій день почули, що Ярополк близько.
Зібрав разом із братами він велике військо,
Спішить братові на поміч. Нема що робити,
Довелось йому від міста усе ж відступити.
Пішли вони недалеко, в верхів’я Супою,
Готуватися взялися уже там до бою.
Бо ж, як не крути, а сили у них було мало,
На половців сподівання не багато мали.
Ярополк же так на поміч поспішав до брата,
Хоч і війська чималенько встиг собі зібрати,
Але полки розтяглися за ним по дорозі,
А він вкупу їх зібрати, хоча і був в змозі,
Однак, ворога побачив та й не став чекати,
Поки полки братів його стануть прибувати.
«Не встояти, - крикнув воям своїм розпашілий, -
Тим Ольговичам буде проти лиш нашої сили!»
І кинув свою дружину і київських воїв
Без спочинку від дороги одразу до бою.
Налетіли на ворога, січа розгорілась.
Краще військо на половців зразу напосілось
Аби опір їх зламати. Ті і подалися,
Розвернулися й одразу втікати взялися.
А дружина ліпша слідом за ними погнала.
Уже, мабуть перемогу свою святкувала.
Ні, щоб половців прогнати та вдарити з тилу
На Ольговичів, тоді б точно військо їх побили.
А так половців вчепились, як реп’ях собаки,
Геть ті половці забили воєводам баки.
Ярополк же в малій силі на полі лишився,
З усім військом чернігівців і сіверян бився.
Налягли вони і мусив Ярополк втікати,
Навіть стяг на полі бою свій князівський втратив.
Брати коли підоспіли, то вже пізно було.
Отож, вони з Ярополком назад повернули.
Думали дружину ліпшу в полі зачекати,
А тоді уже всі разом нову битву дати.
Та дарма вони чекали, ще не знали того,
Що із ліпшої дружини не діждуть нікого.
Бо ті половців прогнали та стали вертати,
А Ольговичі Ярополків стяг змогли підняти.
Ті ж подумали, що князь їх на полі чекає,
З перемогою одразу ж їх і привітає.
А чернігівці у пастку тим їх заманили
Та багатьох похапали та і полонили.
Хто чинити опір брався, того убивали.
Тож багато бояр знатних у полон попали.
Навіть тисяцького київського отам пов’язали,
А вже простих дружинників і не рахували.
Зрозумівши, що на битву уже сил немає,
Ярополк тоді у Київ назад відступає.
Андрій пішов в Переяслав, далі захищати.
Але Всеволод, одначе не став нападати.
Він за Десну перебрався, Київ полякати.
Та дарма там довелося шість днів простояти.
До зими гінців ганяли – не договорились:
Не вирішили суперечки та не замирились.
А у грудні ті Ольговичі знов військо зібрали
Та половці їм у поміч ордою пригнали.
І пустошити взялися київську округу
Від Треполя під Вишгород. Зробилося туго
В стольнім Києві від того. Вже половці стали
Понад Либіддю і стріли на Київ пускали.
Ярополк зібрав багато до Києва сили,
Але вирішив, що досить людей погубили.
Досить землю плюндрувати, «поганих» водити.
Рішив всю ту ворохобню, врешті замирити.
Віддав Ольговичам те, що вони і просили.
І в Києві між «братами» мир проголосили.
І хрест святий цілували і клялися Богом.
Стачило, щоправда клятв тих зовсім ненадовго.

"По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Із ночі до ранку у снах любий син.

 
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
 
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
стрінемось ізнову й знову
 
кажи мені про вільний рай
де улиці не умирають
мене ти навіть не питай
ти радше плачеш ~ а я літав би
 
ось корабель із кришталів
і тисяча дівчат & сліз
мільйон ідей зайняти час
а ще вернутись і щось писать
 
 
 
 
 
 
 
 

У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…

Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пунктів літак
ще вистачило майже останньої сили…
І висота.

Легені пронизує холодне повітря,
внизу під тобою із хмар вінок…
А там вдалині крізь тужливий вітер
махає рукою малятко-синок.

2025 рік

Коні проскакали -
Гриви золоті,
Це літа промчали
Наші молоді.

З ярмарку вертають -
Котяться згори.
Де поділась радість
Тієї пори?

Тішимося все ж ми
Внуками й дітьми,
Значить недаремно
На світі жили.

Добрих справ немало
Залишаєм їм,
Щоб про нас згадали
Й вдячнії були.

2018 р.

Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
Люблю в оці хвилини ранні
Думок нечуваний політ, –
Благословляю на світання
Привабний зору милий світ.
Лиш не знайду ніяк палітру,
Щоб залишилися на ній
Медові запахи повітря
І чутних звуків різнобій.
03.07.25

На кого лишив Ти, га́дe?
Повні груди, пишний за́де -
Літру назбирала сліз,
В бу́льбашках забило ніс.

Сповідаласі три ра́зи,
Щоб позбутисі за́рази.
Як мене поплутав біс,
Жеби йти з тобою в ліс?

А воно не віпусти́ло.
Мов блоху, тяб задави́ла.
Баба з воза - кінь ірже́,
Хлоп у гречці каже вже...

Вила, вила... тай за ви́ла -
Де Твоя козацька си́ла?
Тільки чути - "ох", то "рох".
Хлоп лежит... і "бобік" здох.

Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Влаштуються на ґанку
І, без утішних слів,
Гудуть безперестанку,
Як у саду джмелі.
Щовечора дебати
Влаштовує юрма, –
Порадників багато,
Сподвижників – нема...
02.07.25

Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!

Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
І поставлю на двері засув.

Вдудлим чарку, а мо` і горнє,
Загойдаю ті просто на нє.
А ти йойкнеш - такого конє
Завше хтіла!

Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.

Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Мінялися смаки, убрання й час.

Одне питання мучить повсякчас
Улюбленців непевного народу:
Чи чесно, незлостиво, без прикрас
Дала жорстоку Доля нагороду
Подвижникам, що втрачено їх лік, –
Хвилина слави, забуття – навік?

На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,
Імпульси космічного вай-фаю
Шле на землю цяточка червона.
Я небесним піднімаюсь плаєм
В гори-хмари, повні див і таїн.
Там вечірка зір у Оріона.

Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручником речей,
з якими серце світить і не гасне.

З якими ми ніколи не впадем,
яким підвладні і моря і скелі,
які є ворогом існуючих систем,
які є річкою у цифровій пустелі.

Вони не потребують навіть уст,
вони стріляють влучно як пістолі.
Ті речи - розум, правда, глузд,
а головніше Воля! Воля! Воля!

Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай,- оповідають,-
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом".
"Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас
Хтось-таки зурочив.
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в України
Дорога до Бога».

Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої.
Сонце освітлює рівну дорогу,
Що по душі моїй і по літах, –
Як не любити даровані Богом
Миті прекрасні земного життя.
01.07.25

Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
Саджають липу біля хат, як захист
кохання, миру у родині.
І ллється аромат щоднини,
радіють люди і бджола, і птаха.

 
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
 
Сторчма усе волосся, а зуби гублять блиск
І абрикоси сіються в загущені вершки
З неясної причини хронометр озвавсь
Хоча благаю я тебе, ти кажеш, ще не час
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
 
У шибу сонце лине, дізнати, ми чи мертві
Чому не кинуть світла у цей морок, при постелі
О чверть на першу дзвін дверний & кран тече співаючи
Резони не римуються, і все для тебе ще не час
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
О, визнай – щось не то