Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іван Потьомкін (1937)

Інфо
* Народний рейтинг 4.947 / 5.53
* Рейтинг "Майстерень": 5.028 / 5.71
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.749
Переглядів сторінки автора: 72137
Дата реєстрації: 2011-02-19 19:53:39
Звідки: Єрусалим,
У кого навчаюсь: Моїм літературним наставником і першочитачем був незабутній Григорій Порфирович Кочур
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2018.10.15 14:46
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Народився в селі Грищенці на Канівщині 1937 року. Виховувався в Заворицькому дитячому будинку. Закінчив педучилище та Київський держуніверситет.
Працював у різних видавництвах та в журналі "Старт".
З лютого 1991 року - в Єрусалимі.
Видав власним коштом такі книги: "Запорожець за Йорданом"(2007)- 770 івритських прислів'їв, приказок та крилатих висловів з їхніми українськими відповідниками,"Заплутавшись у гомоні століть" (2009)- вірші, переспіви, переклади, яку в перекладі Антона Паперного видано цього року.
Лауреат літературних премій імені Урі Цві Грінберга та Івана Кошелівця.

Найновіший твір
Заклад

«Поки ти отут стовбичиш,
Твій господар стільки випив,
Що скотився вже під лаву», –
Так орел коневі правив.
«Якщо так, то зо два тижні,
Буду я стоять, мов злидень».
«То ж часу, друже, не гаймо,
Та давай-но позмагаймось!»
«Од могили до могили,
Де й діди його спочили,
Сімсот верстов ще й чотири.
Хто домчить туди скоріш,
Той у серце всадить ніж».
Кінь біжить, аж вітер свище,
А орел все вище й вище.
Кінь примчав увесь у піні
І очам своїм не вірить.
І на радощах, що перший,
Копитами землю креше.
Три години вже минає,
Та орла чомусь немає.
Він з’явивсь лиш на четверту.
Білий весь, немов та крейда.
«Де це ти так забарився,
Що настільки опізнився?»
«Не мав сумніву в побіді,
То ж схотів сім’ю одвідать.
Позліталася малеча,
Позалазила на плечі.
Почала й жона благати
Більш сьогодні не літати».
«Гарно ти оповідаєш,
Та умову нашу знаєш...
Ніж у серце не ввітну,
А от крила обітну.
Знатимеш, як закладатись.
Стрибать будеш. Не літати», –
Заіржав кінь хижо-хижо,
Орлу крила відчикрижив. –
Вважав мене за придурка,
То ж сиди тепер, як курка».
Гірко-гірко орел плаче.
Кінь на радощах аж скаче.
«Скачи, скачи, дурню, –
Так орел в печалі дума. –
У погоні й на припоні
Що про волю знають коні?
Чи ж їм змога зрозуміти,
Яка радість свої діти?
То ж зберу останні сили,
Щоб скоріш здолать безкрилля.
І тоді, преглупий коню,
Ти нізащо не здогониш».