Влетіла скабкою в мізки - і нию гостро.
Я на оціночній межі - Діана Шоста.
Тому вдивлявся...
У мій причт пішов сміливо.
Вітряк хитався-шарудів...
Трамбуєш мливо.

Зелена зграйка горобців - у пива келих.
Забудь мене, на чистотіл повалиш Еллу.

На скибу маж словесний джем.
Таки пульсую?
Про шану мріяти мою - даремно-всує.

Поспівчуваю, лицемір хотів любові.
Такі влучання - в молоко - безособові.

Не отрій мажу, полуниць вродило рясно.
Змія пригрілася на пні, червоні ясна.
Мисткий вужака вишивав кошулі, сукні.
Біжу - блискуча, пломінка - між кіз і трутнів.


2019

І
Віко посіпується. Гортань
похлинається схлипами тиші. Європейські міста
здоганяють дне одне на станціях. Запах мила
заважатиме ошелешити мешканця джунглів їх ворогам.
І удоста матиме білих плям
мапа світу, де туфля твоя ступила.

В горлі першить. Подорожній жадає пить.
Діти, варті, щоб їх лупить,
верещать у дворі, як різані. Зо годину
віко посіпується. З-за колон, утім,
неодмінно хтось, та з’являється. Навіть на самоті,
навіть вві сні ви вгадуєте людину.

І назбирується в плювок уряди-годи:
"Дай папір, чорнило мені, а сам іди
геть!" І віко посіпується. Опостінь бувалі туристи
бубнять неугавно чимдуж (буцім моляться). І взнаки
до жахіть у мізку, куди не кинь
у геть незнайомій кімнаті, додаються знайомі риси.

ІІ
Зрідка в пустелі ти чуєш голос. І ти
дістаєш фотокамеру, те увічнити.
Ба – темніє. Присядь, додай обнадії
жартома за співучість говірки й сій
мавочці з пальми, що забула в палкій жазі
вилюднитись, збутись манер повії.

Ліпше на пароплаві, поблювавши у хвилі, та
вдатись до географії, блаватів, а не питань
історії – цього лепу, корости суші.
Ліпше Гренландію покраяти у журбі
лижами, полишаючи по собі
айсберги і тюленів туші.

Абетка застереже і тебе
з вихилясами щодо до мети – пункту "Б".
Там вороні не стати вороном, як не каркни;
гавкітня двірняг, злак тлумлять бур'яни;
там, що кушнір над шкур звірини,
офіцери Генштабу орудують в ржавих оривках карти.


ІІІ
Тридцять сім літ я дивлюсь в огонь.
Віко сіпається. Пори долонь
омиваються потом. Полісмен, гледячи в документи,
пропадає в сусідній кімнаті. Зведений швидкуруч
обеліск кінчається нехотя серед туч,
як удар по Евкліду, як слід комети.

Ніч; в силу сідин, вечерятимеш один,
сам собі бидло, пан і простолюдин.
Вобла лежить упоперек досить крупного кеглю речень
за виверження вулкану зо кілька діб,
в біса де, далебі, у чужій воді,
поправши хвостом "Заборони" і "Звід обмежень".

Я розумію все, що дзумить мухва
близькосхідних базарів! За крок чи два
від готелю, буцім та риба в сіті,
подорожній хапає ротом повітря, дим:
убивчий на цім, сильний біль і на тім
обіцяється світі.

IV
"І де це?" – питає, укоськуючи непокір-
ний чуб, небіж. І, пальцем пестячи складки гір,
"Онде" – згукнеться небога під вискрипи каруселі
у старім саду. На столі букет
фіалок. Сонце сліпить паркет.
Із вітальні лунають пасажі віолончелі.

Ніч у сяєві жовтого кавуна.
Брила сама відокремлює тінь слона.
Серебро ручая утіша мудрагеля.
В самітнім помешканні простиню
бгатиме біле (смагляве) і просто ню –
безіменного, звісно, пензля.

Навесні копошиться в багні муравель-трудар,
не бариться і грак, иншої крови твар;
листя застує стовбур у місці, де вітер вигнув.
Восени яструб дає круги
над селами, лічить курчат. І на плечах слуги
теліпається білий піджак сагибів...

V
А чи казалося слово? Назвете навкидь –
котрою мовою? Було хлоп’я? І скільки слід
льоду кинути в склянку, щоб укляк Титанік
думки? Ціле чи частка лягає ниць?
Що може уявити при виді птиць
в акваріумі ботанік?

Тепер уявім собі цілковиту вже пустоту.
Місце без часу. Властиво, повітря. В ту
чи іншу – також навкидь, сторону. Ба, не дірка –
Мекка – кисневі, водневі звідусіль.
День за днем тремтить у нім од зусиль
усамітнене віко.

І це – записки натураліста. За-
писки натураліста. Крапелькою, сльоза
падає в вакуумі без жодних тобі прискорень.
Вічнозелений і невропагінний, вчувши жжж-у
це-це будучини, я тремчу,
вчепившись нігтями у власний корінь.






----------------

Мовчу як тінь після дощу
Вчорашнє вкопую
І згоден вже на нічию
Думками пробую…
Усі живі біля ставка
Соми підплигують
А липень жарить… близько ста
Мовчу відлигою…
20.06.2019.

Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
Сходилися в рукопашну,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Порожні рукави в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «німців» і «червоних».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили мене під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну вдруге...

P.S.
...Не грався у війну з синами.
Стачило тої, що поглумилась над дитинством.

Я одна тебе любити вмію,
та не маю права – тож не смію,
ніби на любов існує право,
ніби схожі – правда і неправда.
Не зоріє вогник твій – згасає,
і душа не квітне – засихає.
У знемозі прагне зливи, граду,
жде грози, а дощику – не рада.
Все ти розумієш, все ти знаєш,
подаруєш – миттю відбираєш.
Все я знаю, все я серцем чую,
біль твій заколисую, лікую…
Не побуду сильною, стійкою,
і грозою й бурею не стану…
Все мені пробачиш, всі омани,
крім цієї
доброти жорсткої.

Сьогодні дзвони (У) країні б’ють.
Свічки горять і сльози, сльози, сльози…
У кожного бійця життєва путь
Скінчилась у січневі ці морози.

Війни їх не зломив кривавий рок,
Ні «Сомалі», Кадирівці, ні «Вимпел».
У ДАПі смерть завжди була за крок.
І кожний з них її до денця випив.

Натомлені, немиті, у золі
Тримали героїчну оборону.
Вони живі. То просто на землі
Спинився час під тяжкістю бетону.
21.01.19р.

Дотики серця,
повне відерце
ягід солодких суниць.
Музика чуйна,
спогад відлунням
в сірих очах голубиць.
Сонце для світу,
море, для вітру,
а для коханого  - я.
Голубе світлий
щастям привітним
сяє усмішка твоя!
Не оминути,
тільки б почути -
срібні дзвіночки душі.
Радість невпинна,
неба світлина
сіє за лісом дощі.
Казка духмяна,
м'ятна поляна,
запах кохання п'янить.
Хай не розтане
в літечку травнем
ця аметистова мить.

2019р

Кривавий сніг обарвлює пастелі,
Пропахла димом--порохом трава.
Зі злом зійшовся ангел на дуелі,
Хоча ні разу ще не вигравав.

Гармати день і ніч плюються гнівом,
Командую: - По кацапурам - плі!
Невдаха цей - то я, крилате диво,
Останній, хто лишився на землі.

З мого безсмертя залишився присок,
Судилося сконать на цій війні.
Кричало небо: - Дурню, зупинися!
Ми віддали Вкраїну сатані!

Стоїть Кирпата поруч, зовсім близько,
Життя моє оцінює в мідяк.
Людей кладе в заплакані колиски,
А в ангела могила - забуття.

Нехай і так, але не маю ляку,
Тече руда під серцем із діри
Чекай, вдягну хутенько вишиванку,
Перехрещуся...ось тепер - бери.

20.06.2019 р.

Eco morgana

Десь там - у минулому - річка, березовий ліс,
Занесло піском чорториї під мостом Патона.
У кіптяві овид, від бруду вмира парадиз,
Доми-кам'яниці, як тюрми зі скла та бетону.

Останню хвилину живем на планеті у борг,
А далі - пацюча нора чи у склепі хатина.
Дніпром - не тумани, а сірий, задушливий смог:
Це - дух твій, оголена суть, нерозумна людино.

Не буде спасіння, Едему розчахнених брам,
Щасливе майбутнє поцуплено в людства із карми.
У променях сонця згорятимуть гори добра,
Хламіття, навергане ситими багатіями.

Русалі втекли в потойбіччя із чорних озер,
Учора останню за руку провів кавалькаду.
Смітник підгрібає бульдозер під вікна осель,
Ламає іржавими траками залишки саду.
Ї
І гримнула тиша,- немає пташок у гаю,
Масна пилюга засипає поета погруддя.
А Всесвіт долоню тримає гарячу мою,
Плеядами стелить дорогу у чисте безлюддя...

19.06.2019 р.

Марнота

Кажу сусіду правдоньку у вічі,,
Летять, мов камінці, слова гіркі:
- Без жінки - ти нікчема, чоловіче,
Живеш для себе, треба - навпаки.

Поглянь - цей світ у пречудових квітах,
Його любити людям Бог велів.
Жона ж твоя - смердюча оковита,
У хаті, наче спали москалі.

Чи відаєш яку біду накоїв?
Процвиндрив час відпущений дарма.
І дух змертвів, осипався шальгою -
Майбутнього у мертв'яка нема.

Ти чув хоч раз розстроєну віолу,
Як розпач рве мелодію м'яку?
Твоя кохана поламала долю,
Від горя віддалася чужаку.

В раю весна, пливе на луках повінь,
Пускають юнки водами вінки.
Едем цвіте, чекаючи любові,
Дбайливої садівника руки.

19.06.2019 р.

Вона виносить сміття уночі
Вдягнувши високі підбори
У брамі темно. Запах сечі,
Коти та нічні потвори.
Півпершоі. Завмирає життя
У кожній вітальні й кухні
Вона іде викидати сміття
У своїй вечірній сукні
Промінь єдиного ліхтаря
І на стіні графіті
Венера, яскрава псевдозоря,
Влаштовується в зеніті,
Мружиться, фокусуючи зір
І дивиться, як вона
Іде бруківкою через двір
Крокуючи «від стегна»
Навколо нікого нема, але
Хода у неї легка
Вона виконує дефіле
Подвір'ям до смітника.
А потім так само іде назад
Однаково, кожну ніч
Уже впродовж декількох декад
А може, хтозна, сторіч.
Лунають в один і той самий час
Кроки її ходи
І доки вона крокує, для нас
Все йтиме як мусить іти:
У полі буде рости трава
І будуть хмари і дощ,
Мед, що у вулику визріва,
Птахи і комахи тощо,
І будуть райдуги і роса,
І будуть каштан і бузок,
Велика Ведмедиця в небесах
Штовхатиме свій візок
З Малою Ведмедицею. А сніг
Вкриє її сліди
З початком грудня, а навесні
Розтане, як і завжди.

Він прийшов серед ночі
дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого,
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього
крізь сон кожна гілочка.
Юна яблунька цвіту ще зроду не відала...
Звідки він -- цей лякаючий шал, ці вогні в очах?
Ця бентежлива пристрасть, ця млість несподівана...

Ледь торкався кори
бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості.
Не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась,
то прагнула знову лавину ласк,
поки сон переміг у змаганні з повіками.
... Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами!

Складають рученята оригамі,
Об’єми замінили площину.
Я викликаю пам’ять на татамі,
І нині розкриваю таїну.
Це невідоме чи давно забуте,
Аморфні лінії минулих днів,
Що не бажає серце оминути,
Навіть якщо би дуже захотів.
І знаю, що буде у результаті,
Згадали руки, як я це робив,
Останні рухи, пальчики завзяті
На воду ставлять човник, аби плив.
І калабаня – це велике море,
Побита цегла – цілі острівці,
Дитя легенько рухом допоможе
Не збитися човну на манівці.
Як Посейдон, він хвилю підіймає,
Як капітан витримує маршрут,
І судно на ходу гілля минає,
Яке чаїлось, як великий спрут.
Пірати, бурі, береги далекі -
Уявою замінює буття.
Нема межі фантазії малечі,
Кордону, що обмежує життя.
Води дещиця має морем стати,
А час міняє напрямки свої,
Без мрії світ не буде існувати,
Зупинять люди поступ на Землі.
Складу і я кораблик-оригамі
І нехтую умовності та вік.
Аби не заблукати у тумані,
Полину у колись любимий світ.
2019

Мабуть хмари, то сліди дивної істоти...
Захотілось їй іти радо, без турботи.
І довгесенько вона небом мандрувала,
А хмариноньки-сліди сонце затуляли.
Притомилася, ой як!, хоче відпочинку,
І спустилась до землі - моститься в затінку...

Сонце сяє, бо йому вітерець шепоче:
Той, хто в небесах гуляв спати дуже хоче.
А ти ясно приголуб квіти і травини,
Ластовинно поцілуй личико дитини.
Той, хто небом ходить вправно, хмарослід лишає
Довго спить, тож я хмариння геть пороздуваю!

Він мене рятував від пустелі,  наруги,
і жури безнадії, набридливих злив.
Простягав дружню руку над прірвою туги
і сльозу відчайдушну цілунками змив.

Дарував  зорепад, зачаровані вірші,
осипав первоцвітом зворушливих слів,
серенади співав соловейком, у тиші
очеретовій вітром вночі шепотів.

Ніс мій хрест, коли сили втрачала,свідомість,
осіняв шлях чумацький і нищив пітьму,
піднімав до небес спраглу душу. Натомість
чим віддячу йому? Чи віддячу йому?

2019р

Що не царі, то у твоїй короні.
За очі карі і за голубі
лукава доля вибілила скроні.
І як не потонути у журбі?

Он повновидий сяє з оболоні
як вишитий цілунок на габі.
І лоскотно, і солодко тобі,
коли торкаю лінії долоні.

І сьоме небо бачимо здаля,
і зоряні смакуємо суниці,
і очі в очі заясніли лиця...

Гадаємо, що буде опісля,
якщо тримаєш у руці синицю,
чекаючи у небі журавля.

06/19

А на лугу кінь гнідий
Пасся собі усю ніч
До самого ранку.
У село тоді помчав
Та біля воріт він став
І б"є копитами.

Господаря виклика,
Щоби вийшов до Гнідка
Та забрав до стайні.
А ще краще осідлать,
В чисте поле поскакать
Все далі і далі.

Де зелен-трава густа,
Не торкалась ще коса,
Хоч буяло літо.
Вже господар у сідлі,
Мчить галопом кінь гнідий
Навперейми з вітром.

2019 р.

Душа болить. І серце крає щем.
Любити так нелегко Україну.
Де я такого дурня ще зустріну?
Щоби пройти у двох над вирвищем.

Кумпаняться зросійщені брати.
Не та їм віра, влада, ненька, мова…
Мене зовуть, не ладиться розмова.
Бо – гекаю, і говорю на – Ти.

Іду туди, де вітер гомонить.
Росою п’ється вільна Україна.
Косити час - травиця по коліна.
Люблю тебе, о, невблаганна мить!

На все любов і воля Божа є.
Що принесе мені прийдешня ера?
Та правильно казав Степан Бандера:
«У боротьбі Держава постає.»
20.01.19р.

Від сумних думок солоні нюні
Ллються у долоні шкарубкі.
От чому жінки - усі розумні,
А мужі - тупезні глупаки?

Все що зароблю - несу до кралі,
Сам ходжу в полатаних штанах.
Благовірна днину тралі-валі,
Уночі від "щастя" - "Ох!" та "Ах!".

А мені хоча би дрібку ласки!
Утекти б на день в команду "ЗЕ"...
Копченої багнеться ковбаски,
Ні, не можна,- жінка загризе.

Їй потрібно шпаклювати личко
І на фітнес бігати щодня.
Економлю, п'ю одну одну водичку,
За розтрату набіжить пеня.

Називаю любу ніжно "Киця",
А вона мені: - Іди, працюй.
Жінка - як вгодована лошиця,
Я ж - кістлявий, висохлий пацюк.

З рурки пахне натуральна кава,
Глас жони знервовано: - Ти де?!
Вже біжу! Інакше буде вава,
Й так за планом щиглі кожен день.

17.06.2019 р.

Р-р-р-р-рятуйте-е-е-е!

Я - одинак. Ніхто не тішить душу,
Нема жони - і в цьому вся біда.
Якби ж була - трясла б мене як грушу,
Щоденно сокотіла "куд-кудах!".

Сусіда пані кличе до обідні,
В правиці замашний дубовий кий.
А я лежу, неначе в домовині -
Ні вереску, ні гвалту - супокій.

Дівки за тином хлопаків маніжать -
І я б гріха солодкого вкусив...
Напарниця ж моя - холодна тиша,
Як реп'яшок вчепилась у труси.

Мені із кожним роком тяжче й тяжче,
Забув коли уже терзала хіть.
А в кого жінка - той ще не пропащий,
Є з ким про житіє погомоніть.

А за вікном трояндові бутони
Пахтять і мужа зводять із ума.
Агов, персисті звабливі мадонни!
Візьміть мене! Без вас життя нема!

18.06.2019р.

Мапуй мене, та до екватору,
Забудь південні експедиції.
Маршрути: доля гладіатора
Або посвята Дона в лицарі.

Даремно стрілки каруселили,
Лякали вироком дозиметри.
Манили лунами веселими...
Помпеям лаву цю не стримати.

Аборигенів свариш - згамають.
Куди ж такому дітись норову?
Мілій і млій в обіймах гавані.
Як Айртон, вдячним стань Таборові.

2019

• •
А поїзди летять у невідомість
до різних станцій круговерті волі
і безупинно ти пересідаєш,
а там і на ходу - з одного в інший,
з одної долі в іншу, знову й знову.
аж раптом, як в дитинство, відлітаєш
на павутинці сонної вітрилі

• •
Краплини суму з перламутру часу –
ефірно, мірно, вірно, так собі
неспішно линучи від парастасу
в потойбіч пристрастям і суєті,
кришталиками тверднуть: «я прожив!» -
і по нових зіницях ллються сльози
в обійми сяйні і такі знайомі

Ось моя радість… Дві радості – гордості,
Закутані ковдрою, линуть у сні.
Ніч романтично співає акордами,
Зірками записує небо пісні.
У кого є щастя? А я маю двічі!
Милуюся ними, жадаю життя.
І світові можу казати у вічі,
Що істину знаю у колі буття.
2019

А десь громи стинають спеку дня.
Їх чути за надривами гучними.
Здіймаюся у прислуханні я.
Та ось він, дощ - краплини, ріки, злива,
аж лячно.
В небі крешуть блискавки,
неначе змії.
Можуть укусити.

Твоєї доторкнутися руки
і, хай там що,
у піднебессі жити…
Чи в наднебессі?
Зараз, бо коли?
В рожевих мріях ніжитися зранку.
Ми – білі перевтомлені воли
чи небом переповнені орли?
П’ємо сонця, ще молоді, у дзбанках.

А десь громи стинають спеку днів
і так зухвало крешуть блискавиці.
А ми… А нам сам Бог в серця наспів.
Для почувань.
У легкокриллі.
Птиці.

Так сумно покидати
Місто до якого звик.
Повертатися додому не охоче,
Немов твій слід зник.

Знаю, повернуся
Та уже не без змін.
Уявляти, мріяти
Єдине, що залишилося мені.

Вірю, що буду сумувати,
Але за чим?
За містом, людьми
Та скоріше за моментами,
Які були.
18.06.2019

Не знаю чи побачу ще
Надіюсь зустріч не остання,
Бо на мить повірила в кохання.
Та дарма я це роблю
Тільки серце розіб'ю
Тобі, собі чи комусь
Слова тут не вагомі.
Просто хотілось знати,
Що будеш пам'ятати,
Цей перший погляд
Й незручне мовчання,
Перший поцілунок
І нічне зітхання.
Можливо зміниться на мить
Життя якого не спинить,
Чого тут вже гадати
Потрібно просто відчувати.
18.06.2019
(Маршрутка Рівне-Острог)

Ти знаєш, а я придумала тебе?
Твій образ та твою посмішку.
Ти не знаєш та я думала про тебе,
Чи день, чи ніч не пригадую.
А я придумала роман
Притаманний тільки нам.
Ти знаєш, а я придумала любов,
Якої й не було.
Я придумала зустріч і не одну
Та для чого, досі не збагну.
15.06.2019

…уповноважений Христа?
Ось відновлюсь і запитаю
Невпинний ріст мого хвоста -
Чи впустять з ним мене до Раю?
Чи впустять з прикусом божка?..
Не від народження - присадка!!!
Вона, по правді, не важка
Всього лиш навсього як крапка…
А ще із гонором в очах -
Своєї правди настоятель
Від помилок потроху чах
Спасала глина, батьків шпатель
А ще мозолі… кілька скринь
Вагон всіляких безліч шрамів
А щодо Раю, номер скинь -
Передзвоню як випруть з Храму…
17.06.2019.

У країні, де правлять пейса -
Звично сваряться хохлаки.
Цуплять гріш тямковиті бевзі
У глупеньких розумаків.

Гостра шпичка сідницю муля,
Потішаються Цур і Пек:
Вийшла з томосу пишна дуля -
Обманув українця грек.

Від політиків в роті кисло
(не лякає їх Божий суд),
У реформах не бачу смислу -
Утікає із раю люд.

Від любові забило подих,
Краля ж вибрала монастир.
Народити дитину - подвиг,
Шепче втомлено: - Відпусти...

А от воїни в нас хоробрі,
Длані грубшають від "АК".
Вухо чує: " Все буде добре!"
...хочу в "Голос" Вакарчука.

17.06.2019 р.

Коли знайомець лізе у багно,
порушує табличні заборони,
промовчу - хай забрьохається гном.
Топтатиму пісок, врунисті гони...

Хай сом відчистить п'явок, слимаків,
приймає душ Шарко, змиває сажу...
Перестороги Майї заслабкі.
Для містечкових надто мало важу.

2019

Твій погляд захмарений –
серце стискається.
Диму сигарного
пасма гойдаються,
тягнуться, сизіють,
тануть під стелею.
Ранок безсилий
блукає оселею.
Думка не гріє,
діла відкладаються,
марно безцінне життя
витрачається.
Може, здається лиш,
може, лиш мариться,
що у житті жодне диво
не станеться…
Гірко сумую:
на що спроможна?
Чого вартую? –
місце порожнє.
З любов’ю моєю
на що надіюсь? –
Я врятувати тебе
не вмію!

Салют, моя зоре! Я – у дорозі,
а ти сіяй, не забувай, пиши.
І я тобі, і ти мені у змозі
побути половинкою душі.

Одному і одній у цьому світі
одна відрада – ладо і листи.
Роби як я, пиши мені привіти
і будьмо разом 👫 як волієш ти.

Одредагуй мої думки у вірші
і прозою поета забавляй 😊.
Дверей у свій фіґвам не зачиняй.
Пиши частіше, обіймай міцніше...
Ніхто як ти не розуміє більше,
яка стежина поведе у рай.

06/19

Клечана Неділенька
В зеленім віночку
Та й під руку з літечком
Йдуть хитким місточком.

На березі річечки
Назбирали м"яти,
Разом з татар-зіллячком
Будуть дарувати

У оселю кожную,
Долівку встеляти
На Трійцю Господнюю,
Щоб запахло святом.

2019 р.

Знову цвітуть ярих весен рожеві каштани,
сонце в зеніті запалює все навкруги.
Поруч із милим солодкою ватою тану,
айсберг у морі небесному губить сніги!

На отоманці розлуки - червона помада,
чайна троянда розсипалась. А чи збереш?
В лоні душі загорілася ватра   свічада -
не загасити багаття сердечних пожеж.

Будемо зустрічі наші в отавах шукати,
де загубили вночі оксамитовий  рай.
Тільки, натхненний, любові яскраві цукати
на роздоріжжі бажання ти більш не лишай.

2019р

Равлик суне вздовж доріжки,
мов антени в нього ріжки.
На спині несе хатинку,
в ній м’яку ховає спинку.
Хтось нагнав малому страху,
обігнав він черепаху
і тепер його малятам
буде важко наздогнати.
Та якщо настигне пташка –
він мерщій у черепашку
і замкнеться на крючок,
знаний хатник-слимачок!

Мани мене, мани
Кудись у дивокраї,
Неначе до мани,
До тебе я звикаю.

Допоки не мине
Манлива насолода,
Не стримають мене
Ніякі перешкоди.

Манитимеш мене
В магічному тумані,
Аж поки шмагоне
Одвічна тема «money».

Грішу... улітку про кохання не пишу,
ношу його в торбинці, у кишені,
у жмені стискаю жадібно! Лишень
мішень для рук чужих - моя любов,
немов те райське яблуко із саду,
чи винограду перше гроно п'янке,
таке крихке, немов кришталь.
Мораль? Чия мораль мене судити буде?
Люди? Моралі вищої немає за любов,
оков її не зняти до суду смертного,
відвертого тоді лиш діжде слова
й розмови - той, хто над нами тримає ніж.
Хоч ріж, душа, немов пташа, боїться втрати!
Кохати! До смерті, до кінця останніх днів!
Вдів і вдівців щоб статусу не знати,
страта на ешафоті легша, ніж життя
без забуття, у тиші темної кімнати.
За грати сховаю я кохання, й не пишу,
грішу... у літню ніч про тайну промовчу,
лечу до місяця, зірок дороговкази
до екстазу нам вкажуть путь,
мабуть... колись... той, що тримає ніж,
пізніш захоче плати, і нехай,
кохай! Хіба ж йому не знати,
віддати всі багатства за любов
і знов, і знов, людина буде рада,
баладу про любов трагічну менестрель
до осель знов понесе, й співати буде
про чудо вічного кохання... я ж... мовчу,
свічу любові глибоко сховаю,
знаю... грішу... улітку про кохання не пишу.

17.06.2019

За мотивами телевізійних новин

Новини невтішні наразі з Волині:
Наляканий кіт розгубивсь, як дитина.
Зненацька, чомусь він заліз на смереку:
В халепу жахливу потрапив, ще й в спеку.
Смерека – це дерево надто високе,
Так, поверхів дев’ять, прикинувши оком.
Вже декілька днів, притулившись до гілки,
Жалкує та згадує рідну домівку:
Водичка там, їжа смачна у тарілці,
Турбота від рідних та безліч гостинців.
Очікує мріями: де ж порятунок?!!!
Бо час не стоїть , вже на дні йде рахунок!
Зібрались спецслужби, прийшли альпіністи.
Поради даються всілякі й корисні.
Охочих зібралося дуже багато:
Водою кота почали поливати.
Втікач з переляку сягнув на верхівку:
А звідти побачив маленьку хмаринку.
Звернувся до неї, їй ближче до Бога,
Надасть у спасінні йому допомогу.
Почувши, напевне, ці слізні прохання,
Підмога з’явилась в хвилини останні:
Розв’язка була цілковито щаслива:
Чуттєві емоції, надто бурхливі.
Включається швидко до справ Антоніна,
Та й зрушує з місця ось цю плутанину.
Залучені вишки із парубком гарним,
Провів операцію він бездоганно:
Сміливо, рішуче та вміло, блискуче!
Кота врятували, вже совість не мучить!
Та тільки не кіт-альпініст, як здавалось,
Це з кішкою лихо хвилююче сталось.
Радіємо разом, лікуючи кицю,
Піклуються люди, бо це не дрібниці.
Поважна подія, розчулила душу.
Для всіх небайдужих, сказати це мушу.
Нагода з’явилася – чуйними бути.
Історію й досі не можу забути.
Ось так пізнаються і друзі, напевне.
Подібне щось трапитись може щоденно.

16.06.2019
Свидетельство о публикации №119061704095

Я назвала бевзя козлом,
вельми соромно: треба ж цапом.
Між пошани салютів, злом
протискаю-таки пікапа.

Помаранчево-жовтий бант
прикрашає коробку з чаєм.
Відмічатиму сотню дат.
Хай не в мене куля влучає.

Ні грильяжних див... ні піску...
Нахапаю ще цвіту липи.
Гуси - надзирці: скуб та скуб...
"Стань, із нами калюжку випий..."...

2019

Друга в мене є матуся,
а ім’я її – бабуся.
Бабця казочку розкаже,
в косу стрічечку зав’яже.
Пиріжками почастує,
запіканку приготує.
Зв’яже теплі рукавички,
і для мене, й для сестрички.
З нами грає у квача,
не цурається м’яча –
цілий день вона у русі.
Я люблю свою бабусю!

Лиш прокинусь вранці-рано,
я спішу мерщій до крану,
щоб почати з куражу –
умиватися біжу!

Добре зубки я почищу,
вмию вічки, мию щічки,
сполосну ще добре ротик –
не болітиме животик!

Для фізичної культури
варті водні процедури –
тож пірну на мить під душ,
аж лунає в вухах туш!

У рушник я загорнуся,
потім шпарко розітруся
Кожен ранок цей обряд –
сили й жвавості заряд!

Весна! Гуде кульбабчине весілля!
Зима - навтьоки, з вирію - бузьки.
У вогнептаха - пік жаги! Розкрилля!
Гніздечко в'ю у витоках ріки.

Упав з розгону в Ладині лабети,
Знімаю розум, постоли, жабо...
Це - час, коли рождаються аеди,
Цвіте дурман і мріється любов.

Стрясає Всесвіт музика органна,
Сьогодні в душ утомлених Різдво.
Напоєний амітою кохання
І сам стаю всесильним божеством.

Зовуть у рай святенниці на мітлах,
У захваті дивлюся на апсар.
Танцює дух ув океані світла!
Летіть і ви за нами в небеса.

16.06.2019 р.

На пелюстки пухкий лягає сніг.
Прийшла метіль, мабуть, уже востаннє.
Я залюбки зігрів би вас диханням,
Морелеві дівчатка, якби міг.

Ні бджіл, ні сонця, вітер і зима
Свої фінальні, білі акварелі
Розкидує на ніжний цвіт морелі
І виходу, здається, що нема.
18.01.19р

Наближається вечір… Помалу
Гусне сутінь на сірій воді, –
У притишених вербах пропали
Їхні тіні, хитливі й руді.
Починається вечір… Смеркає
І туманиться в мороці зір,
Хоч і небо, глибоке й безкрає,
Скрізь ясніє вогнями сузір.
Віддаляється вечір… Нечутно
Ніч верстає ним пройдений шлях, –
Плин життя, наче вир каламутний,
Наче сліду недавнього прах…
16. 06.19

Дивлюсь на світ холодними очима…
Слова принишкли, з голоду мовчать…
Заплутана подій першопричина
В уяві Ти… і смажене курча...

Дивлюсь. Мовчу і Травнем щастя зичу
Цікаво би дізнатись власний чин?..
Роки… роки… набрякли як гнилички
Вітрами пе… підсказую - як тин…

Дивлюсь і заздрю сам собі по вірі
Хіба що не встрічався осьминог…
І хочеться сказати: люди - звірі
Як би ж не зупинив той поштовх… Бог

Ласкавий день… і сонце апельсине
Хтось свердлить… б’є… і гупає… димить
Я повернусь народжувати сина
Ще рік… чи два… а може й через мить
15.06.2019.

І тільки пітьма покаже шлях,
Куди піти тобі зі мною,
Як довго бути тільки там,
Де серце спалахне любов’ю.

Сьогодні, завтра чи завжди
У сумерках страшної ночі,
Ти будеш бачити мене
В очах безмежної любові.

І повернешся знов туди,
Де ти відчуєш страх любові
Та не наважишся піти,
Бо це завдасть достатньо болі.
16.06.2019

Ти ритуалу вірний свято,
що ж, серце слухати – не гріх.
Боїшся слів, але не варто
переоцінювати їх.
Твого сум’яття не торкаюсь,
я розумію в чому річ,
і також мовчки обіймаю,
і мовчки поспішаю пріч.
Осилиш сумніви й вагання,
не відгукнешся на мій спів.
Але правдивіше – мовчання,
бо відчайдушніше од слів.
Усе ніжніше, без тривоги,
я жадібно милуюсь ним,
і не очікую нічого,
і не шкодую ні за чим!

Житейський океан заглиблений у спомин
Висотує слова, вихлюпує жалі...
Житейський балаган, пустопорожній гомін
Піднятись не дає над плінтусом землі.

Безжалісні слова такі безповоротні,
Що годі віднайти початок і кінець.
І спробуй, осягни, у контурі безодні
Багатозначність фраз і ритміку сердець.

1

Чудна весна-любов: мана маною.
Співали горобці над бузиною.
Прожекти - пароплавами гучними...
Крилом сяйним черкало нездійсниме...

2

Імлисте молоко. Рожеві хмари.
Внизу - полин альпійський, пал Сахари.
І був щербет... і мушмула кислюща...
Сховався шлях за дикорослий кущик.

3

А оь і літо...
Молочай, ставочки.
Висить часник ліловий на гвіздочках.
Наповнені верейки, вірші, верші.
...безсмертником на дні цебра - найперше.

2016

Зайнялася пожежна блакить,
З рідним краєм забулось прощання.
Перший раз в моїй пісні дзвенить
Не скандалу надрив, а кохання.

Був я ніби занедбаний сад,
Ласий був до жінок і пиятик.
Та гульба мені більше не в смак,
І не хочу хмелів аніяких.

Все б дивився у очі твої,
В злото-каре у них темноводдя,
Щоб в минулі любові і дні
Не зронити тебе із «сьогодні».

Легкість поступу, ніжний стан.
Горде серце твоє чи пробудить
Те, як ніжним стає хуліган
І смиренно, слухняно любить?

Я б забув про шинки навік,
Віршування б одрікся зовсім,
Задля доторку рук тонких
І волосся твого, мов осінь.

Я б пішов за тобою услід --
Хоч у землі чужі -- без вагання.
Перший раз в моїй пісні дзвенить
Не скандалу надрив, а кохання.

2019

На лікарняне йде мій сум
Сльоза зібралась теж на виїзд
Вже від ума у горі ум
І самота ось-ось і виїсть…

Куди - куди?… подамся в ліс
За відстань зла і златаславих
Щоб навіть очі, навіть ніс
Не чув, не бачили дво-главих

Візьму одне із фоток- фот
Де ти така двадцятилітня...
І сонця краєць-бутерброд
І милуватимусь повітрям…
06.06.2019.

Ходить сонечко в зеніті,
в розпалі гаряче літо.
Жаркувато, та нехай
достигає урожай.
Вийшли в поле мама з татом
у жнива пшеницю жати.
Колос в’яжуть у снопи –
склали вже аж три копи!
Із дозрілої пшениці
будуть гарні паляниці,
засмагатимуть в печі
круглобокі калачі.
Люблять всі: дорослі, діти
пору дивну – тепле літо!

Кує зозуля і віщує літо
гарячі ночі, а не самоту,
якою не умію обігріти
не іншу, не чужу, а саме ту.

Кінчаються сонети і привіти,
осипалися липи у саду.
І думаю, що у юдолі світу
до осені такої не найду.

Хіба що уві сні, у хороводі
ідуть знайомі пасії – і горді,
і ті, що не жаліли полину...

Усіх імен уже й не пригадати
і майже кожну можна обіймати,
але у кожній впізнаю одну.

06/19