Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Заповзялись ще й «поганих» в поміч закликати,
А для тих, окрім грабунку й радості немає.
Горять міста, горять села і земля пустіє,
Хто загинув, хто полоном має в степ рушати.
Нема кому бідну землю тепер обробляти.
І князь київський великий нічого не вдіє.
Розпалася Русь велика на дрібні князівства,
Кожен лише сам за себе та про себе дбає.
Була Русь колись могутня, а тепер немає.
А кожен князь рідню власну готовий поїсти.
Що про люд вже говорити – його не жаліли,
Не було де простим людям голову схилити.
Могли у полон забрати або просто вбити.
Хоч тікай в ліси дрімучі, щоби прихистили.

Як помер Мстислав Великий, то Київ по праву
Ярополкові дістався - брату, який правив
В Переяславі. Сміливий був і благородний.
Але управляти Руссю виявивсь не годний.
Знову Ольговичі стали носа задирати,
В Мономаховичів стали землі відбирати.
Ярополк дав Переяслав братові Андрію,
А Всеволод Чернігівський сам про нього мріяв.
Тож вирішив відібрати. Братів своїх скликав
Та ще орду половецьку покликав велику
Та і пішов Переяслав собі воювати.
Андрій, звісно не збирався місто віддавати.
За мурами зачинився. А ті обложили,
Стали місто штурмувати, узяти хотіли,
Поки поміч до Андрія з Києва прибуде.
Лізли на високі мури майже звідусюди.
І Єпископські ворота й Княжі штурмували.
Ні вдень, ні вночі спокою місту не давали.
А на третій день почули, що Ярополк близько.
Зібрав разом із братами він велике військо,
Спішить братові на поміч. Нема що робити,
Довелось йому від міста усе ж відступити.
Пішли вони недалеко, в верхів’я Супою,
Готуватися взялися уже там до бою.
Бо ж, як не крути, а сили у них було мало,
На половців сподівання не багато мали.
Ярополк же так на поміч поспішав до брата,
Хоч і війська чималенько встиг собі зібрати,
Але полки розтяглися за ним по дорозі,
А він вкупу їх зібрати, хоча і був в змозі,
Однак, ворога побачив та й не став чекати,
Поки полки братів його стануть прибувати.
«Не встояти, - крикнув воям своїм розпашілий, -
Тим Ольговичам буде проти лиш нашої сили!»
І кинув свою дружину і київських воїв
Без спочинку від дороги одразу до бою.
Налетіли на ворога, січа розгорілась.
Краще військо на половців зразу напосілось
Аби опір їх зламати. Ті і подалися,
Розвернулися й одразу втікати взялися.
А дружина ліпша слідом за ними погнала.
Уже, мабуть перемогу свою святкувала.
Ні, щоб половців прогнати та вдарити з тилу
На Ольговичів, тоді б точно військо їх побили.
А так половців вчепились, як реп’ях собаки,
Геть ті половці забили воєводам баки.
Ярополк же в малій силі на полі лишився,
З усім військом чернігівців і сіверян бився.
Налягли вони і мусив Ярополк втікати,
Навіть стяг на полі бою свій князівський втратив.
Брати коли підоспіли, то вже пізно було.
Отож, вони з Ярополком назад повернули.
Думали дружину ліпшу в полі зачекати,
А тоді уже всі разом нову битву дати.
Та дарма вони чекали, ще не знали того,
Що із ліпшої дружини не діждуть нікого.
Бо ті половців прогнали та стали вертати,
А Ольговичі Ярополків стяг змогли підняти.
Ті ж подумали, що князь їх на полі чекає,
З перемогою одразу ж їх і привітає.
А чернігівці у пастку тим їх заманили
Та багатьох похапали та і полонили.
Хто чинити опір брався, того убивали.
Тож багато бояр знатних у полон попали.
Навіть тисяцького київського отам пов’язали,
А вже простих дружинників і не рахували.
Зрозумівши, що на битву уже сил немає,
Ярополк тоді у Київ назад відступає.
Андрій пішов в Переяслав, далі захищати.
Але Всеволод, одначе не став нападати.
Він за Десну перебрався, Київ полякати.
Та дарма там довелося шість днів простояти.
До зими гінців ганяли – не договорились:
Не вирішили суперечки та не замирились.
А у грудні ті Ольговичі знов військо зібрали
Та половці їм у поміч ордою пригнали.
І пустошити взялися київську округу
Від Треполя під Вишгород. Зробилося туго
В стольнім Києві від того. Вже половці стали
Понад Либіддю і стріли на Київ пускали.
Ярополк зібрав багато до Києва сили,
Але вирішив, що досить людей погубили.
Досить землю плюндрувати, «поганих» водити.
Рішив всю ту ворохобню, врешті замирити.
Віддав Ольговичам те, що вони і просили.
І в Києві між «братами» мир проголосили.
І хрест святий цілували і клялися Богом.
Стачило, щоправда клятв тих зовсім ненадовго.

"По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Із ночі до ранку у снах любий син.

 
поки
сковзнеш оце в безпам’ятство
іще цілунка одного
блаженства невимовного
ще одного ще одного
 
у день ясний і болю повний
мене твій ніжний дощ огорне
цей безум ~ утікати годі
себе найдем ізнову й знову
 
кажи мені про вільний рай
що улиці не умирають
мене ти навіть не питай
до чого плач ~ літати краще
 
ось корабель із кришталів
і тисяча дівчат і сліз
мільйон ідей зайняти час
а ще вернутись і щось писать
 
 
 
 
 
 
 
 

У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…

Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пунктів літак
ще вистачило майже останньої сили…
І висота.

Легені пронизує холодне повітря,
внизу під тобою із хмар вінок…
А там вдалині крізь тужливий вітер
махає рукою малятко-синок.

2025 рік

Коні проскакали -
Гриви золоті,
Це літа промчали
Наші молоді.

З ярмарку вертають -
Котяться згори.
Де поділась радість
Тієї пори?

Тішимося все ж ми
Внуками й дітьми,
Значить недаремно
На світі жили.

Добрих справ немало
Залишаєм їм,
Щоб про нас згадали
Й вдячнії були.

2018 р.

Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
Люблю в оці хвилини ранні
Думок нечуваний політ, –
Благословляю на світання
Привабний зору милий світ.
Лиш не знайду ніяк палітру,
Щоб залишилися на ній
Медові запахи повітря
І чутних звуків різнобій.
03.07.25

На кого лишив Ти, га́дe?
Повні груди, пишний за́де -
Літру назбирала сліз,
В бу́льбашках забило ніс.

Сповідаласі три ра́зи,
Щоб позбутисі за́рази.
Як мене поплутав біс,
Жеби йти з тобою в ліс?

А воно не віпусти́ло.
Мов блоху, тяб задави́ла.
Баба з воза - кінь ірже́,
Хлоп у гречці каже вже...

Вила, вила... тай за ви́ла -
Де Твоя козацька си́ла?
Тільки чути - "ох", то "рох".
Хлоп лежит... і "бобік" здох.

Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Влаштуються на ґанку
І, без утішних слів,
Гудуть безперестанку,
Як у саду джмелі.
Щовечора дебати
Влаштовує юрма, –
Порадників багато,
Сподвижників – нема...
02.07.25

Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!

Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
І поставлю на двері засув.

Вдудлим чарку, а мо` і горнє,
Загойдаю ті просто на нє.
А ти йойкнеш - такого конє
Завше хтіла!

Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.

Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Мінялися смаки, убрання й час.

Одне питання мучить повсякчас
Улюбленців непевного народу:
Чи чесно, незлостиво, без прикрас
Дала жорстоку Доля нагороду
Подвижникам, що втрачено їх лік, –
Хвилина слави, забуття – повік?

На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,
Імпульси космічного вай-фаю
Шле на землю цяточка червона.
Я небесним піднімаюсь плаєм
В гори-хмари, повні див і таїн.
Там вечірка зір у Оріона.

Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручником речей,
з якими серце світить і не гасне.

З якими ми ніколи не впадем,
яким підвладні і моря і скелі,
які є ворогом існуючих систем,
які є річкою у цифровій пустелі.

Вони не потребують навіть уст,
вони стріляють влучно як пістолі.
Ті речи - розум, правда, глузд,
а головніше Воля! Воля! Воля!

Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай,- оповідають,-
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом".
"Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас
Хтось-таки зурочив.
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в України
Дорога до Бога».

Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої.
Сонце освітлює рівну дорогу,
Що по душі моїй і по літах, –
Як не любити даровані Богом
Миті прекрасні земного життя.
01.07.25

Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
Саджають липу біля хат, як захист
кохання, миру у родині.
І ллється аромат щоднини,
радіють люди і бджола, і птаха.

 
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
 
Сторчма усе волосся, а зуби гублять блиск
І абрикоси сіються в загущені вершки
З неясної причини хронометр озвавсь
Хоча благаю я тебе, ти кажеш, ще не час
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
 
У шибу сонце лине, дізнати, ми чи мертві
Чому не кинуть світла у цей морок, при постелі
О чверть на першу дзвін дверний & кран тече співаючи
Резони не римуються, і все для тебе ще не час
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
О, визнай – щось не то
 
 
 
 
 
 
 
 

А соловейка вже не чути в лузі,
Зозуля перестала теж кувать,
Запахло сіном по усій окрузі,
Маківку літа зустрічаєш так.

Петро й Павло пройшлися берегами,
Лише синіють їхні батоги,
Біля воріт злітають вгору мальви,
Мов різнокольоровії птахи.

Збирають полуницю й вишні стиглі
Дбайливі господині про запас.
Спекотне літечко у розпалі якраз
Та багатенько ще зробити встигне.

2019 р.

Двічі не ввíйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила́ –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
Думав, що я і ти –
звук однієї ноти?
Спробуй біль самоти
серцем на смак і дотик.
Тиша — німа сестра,
та поріднися з нею,
літепла мішура
сплине за течією...
Світ не пекельний, ні,
люди у нім жорстокі...
Вічність у курені
спалює зайві ро́ки.
В пляшці сухе вино:
зріле, терпке, ігристе,
в оцет уже давно
перетворилось, скисло.
Вруниться виноград
у запашному листі,
чом на губах гірчать
ягоди променисті?
Хмари лоскочуть даль,
легіт заграв на лірі,
в стислій душі, на жаль,
спогади посивілі.
В'яне щаслива мить
квіткою м'яти-рути.
Легко любов убить,
важко її забути.


Вертоград* — сад

30.06.2025р.

Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Неможливо знайти в аморальності совість,
У розрізнених звуках - гармонії повінь.

Ти пірни у криницю німих парадоксів,
Ніби в трюм до розгнузданих диких матросів.

Не знайшовши там сенсу, ти вийдеш на волю,
Відкарбуєш у скелі призначену долю.

Але як подолати лиху аритмію,
Від якої і розум безсило німіє?

Мабуть, ніяк, бо час відбиває нещадно
Аритмію, в якій не написано щастя.

9 квітня 2023

Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.

Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
і полином полине аж до хмар…

Насипе щедро у траву суниці,
прикрасить килим рясно чебрецем
і оберіг на вході у світлицю
почепить, як у пам’ять нам про це…

Але сьогодні червень ще смакую
далеко од лугів та рідних нив
і тішуся плодами… маракуї.
Як час життя безжалісно змінив!.

На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.

На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
неймовірна благодать.

В кожнім затишнім куточку
згарди перлів чарівних.
Сів на вишиту сорочку
щедрик-бедрик. Вітер стих.

Небеса на видноколі
п'ють молозиво з ковша.
У духмяній матіолі
причаїлася душа.

Хоч на неї зливу вилий —
сонце впало у траву...
невідомо, Боже милий,
чи до ранку доживу?

Я б хотіла біль змахнути,
як метелика з чола,
та ковтала сльози смути
і до хати не зайшла.

29.06.2025р.

Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Безклопітно, довірчо
Йдуть до осель скоріш,
Немов єдиновірці
В церкви одні і ті ж.
Але це, певно, щастя,
Без будь-яких умов, –
Отак уміти скласти
Екзамен на любов.
30.06.25

Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.

Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Що із лайна черпає хист.

Світ огортає «русскій» дух –
Лайна смердючого сопух.

Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити, десь у центрі раю...
Та дихаю лиш димом сигарети,
ціджу вино губами вже чужими,
а хтось за мене шкрябає сонети,
їх помах крил впізнав - це херувими.
І зараз в небо хочуть забирати,
та що мені робити там самому, -
у центрі раю теж існують грати,
несіть мене пошвидше до Содому!
І там в купелі горя і розпусти
я крила на копита проміняю.
Господь мене пробачить і відпустить,
та більше не повернуся до раю.
Із серця вкрав тебе диявол підло,
так не віддасть, бо обрана у світі!
І не продасть за золото та срібло,
навік закриє у залізній кліті.
І лише через ліфт гріхопадіння
туди проникну, втовплюся десь скраю...
Там бути передбачено Творінням, -
з тобою в пеклі, ніж без тебе в раю ..



17.06.25

Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.

І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.

Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.

Ця трава закриває красу,
Поховавши у путах ясу.

Філософський камінь впаде
У траву, не здійснившись ніде.

І гарячі сльози впадуть
У траву, не зьагнувши суть.

Що тепер ми шукаємо в ній?
Сенс, який заніс сніговій.

Чи збагнемо її письмена
У стихії, де править мана?

Ця трава поглинає усе,
Що натхнення святе принесе.

Ми б'ємося об ґрати її,
Об темниці її вікові.

8 квітня 2023

 
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
 
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
 
Зупинюся без порад, візьму яєчню і шинки шмат
Візьму в тих, яким до лямпи, хто я там
О, Альбукерке
Альбукерке
 
 
 
 
 
 
 

Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і журитись!
- Та ж дивилась. Він здавався тоді таким милим.
Один одного так палко ми тоді любили.
Я так думала… Та й був він, наче адекватний,
Поки йому не вдалося депутатом стати.
Ото тоді його, мамо, наче підмінили.
З’явилися в нього гроші. Та тільки зажили,
Як він завів собі зразу молоду коханку.
А ночами ресторани, сауни і п’янки.
Він не був таким ніколи! Точно підмінили!
- Та ні, доню. Душа в нього давно уже гнила.
Поки жив доволі бідно – гниль потроху їла.
А, як гроші появились, то все, що сиділо
Глибоко в душі, нагору швидко піднялося.
- А звідки ж воно в людині, скажи, узялося?
- О, то давня історія. Колись її чула.
Розкажу й тобі я, доню, доки не забула.
Було то в часи Творіння. Як світ вже зробився,
То творити і людину Господь заходився.
Узяв глини, свою з неї виліпив подобу.
Зліпив тулуб, руки, ноги та й залишив, щоби
Іще голову зліпити. Зліпив та й зібрався
До тулуба приліпити. Тут ангел де й взявся:
- Господи, проблеми знову. Дощ не випадає!
Кругообіг води, мабуть, якісь вади має.
- Добре, зараз розберемось! – Господь отвічає.
Та й за ангелом подався скоренько із раю.
А диявол за тим усім із кущів дивився.
Не хотів, щоб чоловік той гарним появився.
Зіпсувати Боже діло йому закортіло.
Поки голову Господь ще не приклав до тіла,
Виліз із кущів диявол, підкравсь до людини
Й став плювати чорну слину йому всередину.
Потім ще набрав грязюки й тіло все обмазав.
Тоді, правда вже скумекав, що Господь одразу
Отой бруд увесь помітить. Можливо, покліпа.
Потім викине і нову собі з глини зліпить.
Отож, лапу впхав у тулуб, навиворіт тягне.
Заховати отой бруд весь від Господа прагне.
Доки Господь повернувся, той уже й сховався.
Перевірити, чи так все, Він не здогадався.
Голову приставив, дунув Божий дух у неї.
І з грязюкою людина зосталась тією.
Її ж зовні і не видно, сидить всередині
І по-божому вестися заважа людині.
Хтось зуміє грязь ту чорну у собі тримати.
А у когось на те духу людського не хватить.
І полізе та грязюка, з неї, як гнояка.
І тоді уже людина робиться ніяка.
Дума, що подоба Бога, що вона - еліта.
А, насправді, грязь, що липне весь час до корита.
Те диявольське поріддя вже не врятувати.
Доводиться його тільки до чорта послати.

А півонія рожева
Розквітає під вікном,
Світить сонечко із неба,
Позолоту сипле знов.
Приспів:
Рожева, рожева, рожева
Півонія пахощі шле
Весь день і для мене й для тебе,
Серця у полон забере.

На пелюсточках чудових
Намистинками роса.
Хай квітує вона довго
Ніжна квітонька-краса.
Приспів:

2025 р.

Там, де куриться туманом
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
Дуже важко без надії
Братися до справ, –
Чом у смертній веремії
Мовчки ти пропав?
Круговерть війни затята
Часу губить лік
І числа не має втратам
Всюди споконвік.
Та гадаєм без упину:
Де і мужньо як
Захищає Україну
Молодий козак?..
29.06.25

Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.

Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Палаючого розуму, що ночі
Спалив для праведних палких дерзань,
Пожертвувавши маревом бажань.

Цей текст згубився на полях просторів
Комп'ютерних чи, радше, бісівських.
Рукопис не горить, а тоне в морі
Новітніх технологій нищівних,
Які змішали доброту і гріх.

6 квітня 2023

В лузі серед конюшини
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
І рожевій конюшині
Всі дзвіночки друзі нині.

Усе життя, по суті – пошук істини,
як путь у невідоме, в один бік.
А сенс буття – не має часу й відстані,
йому байдуже, миля, день чи вік…

І живемо, немов у невагомості,
де гаємо години, де роки.
У митях так, на рівні підсвідомості,
втрачаємо хвилини і віки…

Ще губимось у мареві буденності,
не бачим лиць, не чуєм голосів…
Ми на порозі краю нескінченності!
У чому суть? – питання всіх часів.

День Конституції є в Україні,
то ж хочеться усім, щоби закони
оберігали, захищали нині,
щоб ворог не порушував кордони.
Ми суверенні, вільні, незалежні
і знаємо обов'язки і право.
Гарант життя, щоб був завжди належний
для кожної людини від держави.
І Прапор, Герб і Гімн, як іскра Божа
ведуть до світла, майбуття, до миру.
Найкращі українці все спроможні:
щоб із воєнного урятувати виру,
щоб захистити матір і дитину
від нелюда рашистського щоденно.
Їх подвигом пишається країна.
Вклоняємось захисникам доземно.
Ми віримо у юне покоління,
що берегтиме землю українську
і мову рідну, мов ясне проміння
і Конституцію, щоби - надійна.

Задихаюсь від запахів літа, –
Потопаю в тих барвах цвітінь,
Де цвірінькають несамовито
Коноплянки й чижі: Дзінь-дзінь-дзінь.
Де постійно засліплює вічі
Тепле сонце промінням своїм, –
Де турботи і клопоти вічно
Послідовно оточують дім.
Де в бесідці, затіненій садом,
Відпочити люблю після справ, –
Де повік прислуговую радо
Тій, яку почуттями обрав.
Де проймаюся щастям щомиті
І, допоки на мене жде тлінь,
Наповняюся запахом літа,
Потопаючи в барвах цвітінь.
28.06.25

Маленьке місто,
оточене кукурудзою й соняхами,
загубилось посеред степу.
Зі сходу на захід – сорок хвилин,
з тобою разом за руку.

Всі знайомі з дитинства,
влучили в юні серця стріли –
дружба коханням стала.
Лиш перший світанок удвох зустріли,
і місто нас вже посватало.

У дворах серпневих місячні ночі,
падають яблука й тіні.
Ловимо в небі очима зорі,
мріємо про міста великі – нові.

Кінець літа, автобусна станція,
з першим містом ми нашим прощаємось.
Я – в Одесу, ти – до Києва,
пообіцяй мені, що скоро побачимось.
. . . . . . . . . . .
Кінець літа, автобусна станція,
я – до Києва, ти – в Одесу.
Ким з тобою ми станемо,
один одному?

2025

Раптовий сніг, немовби кара неба.
Раптовий сніг, такий раптовий сніг.
Нам кари іншої уже не треба.
Сама ненависть падає до ніг.

Раптовий сніг, немов парад ілюзій.
Раптовий сніг, як марення вві сні.
Раптовий сніг крізь марево алюзій
Явився парадоксом навесні.

Що нам робити з цим нежданим ритмом?
Куди втекти від Господа гримас?
Космічний холод падає нестримно
У хаотичність й невгамовність мас.

2 квітня 2023

Смарагдом ваблять очі свіжі луки
і таємниче зеленіє ліс,
а небу до осінньої багнюки
іще полити доведеться сліз…

Вже ночі обернули на додаток
і убувати стали теплі дні,
що обіцяють трударю достаток,
а у часи непевні – певно ні…

Але іще не середина літа,
скоріше це лише його зачи́н,
і за Купайлом подарує світу
коралі із усталених личин.

У кожної традиції і віхи,
що цебенять з минувшини часів.
Чи третій Спас покличе на горіхи
й обжинками утішаться усі?

Мов очманілі хороводять бджоли,
несуть пропахлі порохом меди,
а доля України бродить колом –
кінці з кінцями силиться звести…

Я дякую Богу, що жити велів,
ходити навшпиньках по сталій землі,
та вірити в диво чудесне.
Змивати цілунки липневих засмаг
у волошковому озері благ,
щоб в купелі серце воскресло.

Радіти жар-птиці та літеплу теж,
гасити любов'ю багаття пожеж
у злій галабурд* колотнечі.
Повірити знову в дитячі казки,
полоти свідомості чагарники
і гнати молитвою нечисть.

Шкодую, що падала ницо у гріх,
немов у звабливо пухкий білий сніг,
втрачаючи цноту зрадливу.
Та серед огуди пекучих лещат
ятрилася свічкою чуйна душа —
небесно-блакитна, красива,

що вміла на крилах злітати у вись
і плавитись воском в обіймах, колись,
надію плекати в долонях.
За обрієм літ пломеніють жита,
ромашки зриває пора золота
і лускає зернята сонях.

Галабурда* — сварка.

26.06.2025р.

Знову вибухи у нічному Києві,
вкотре прагнуть нас залякати,
щоб, нарешті, ми всі заскиглили,
що готові уже все віддати…

Ось лунають заяви безбашенні
правителів руськіх:
«Де стає нога - це вже наше…»
Дзуськи!

Це наша земля - навічно!
У молитвах благаємо Бога,
запалюючи щодня свічку:
«Господи, ниспошли допомогу!».

2025 рік

Хоча ноги давно відходив
І свій вік доживаю по суті, –
Колискової пісні мотив
Я донині не можу забути.
Чую голос матусин і ритм
Не втихає старого мотиву, –
Ніби щедро плачу за візит
Колисковій оцій незрадливій:

Спи, мій маленький, сил набирайся,
Спи і до раночка не просинайся, –
Сон твій спокійний охороняю,
Більшого щастя за тебе не маю…

Заохочує жити вона,
Бо оспівує землю і небо, –
Робить все, щоб, неначе луна,
До того докотитись, хто треба.
Довіряю крилатим словам
Не убитої пам’яттю пісні,
І тому колискова жива
Та звучить, наче гімн, благовісно:

Спи, мій маленький, сил набирайся,
Спи і до раночка не просинайся, –
Сон твій спокійний оберігаю,
Більшого щастя за тебе не маю…
27.06.25

Дикі маки забігли поміж пшениці,
І стоять край дороги, неначе ченці.
Мов легенда відома ураз ожила –
Червоніють поля край старого села.

Мак – не квітка, то спогад, то пам’ять, то знак,
Навіть в тиші є голос, допоки є мак.
Кажуть, маки червоні з’явились тоді,
Як судилося долею статись біді.

Коли крові краплина скотилась у пил,
Коли світ захитався, став дуже крихким,
Коли шабля козацька впала з руки,
Тоді стали червоними і пелюстки.

Кожен мак, як могила, котра без хреста,
Кожен мак, наче спомин про тих, хто не встав.
Проростає коріння в чорнозем сухий,
Мак на вітрі тріпоче тривожний, тонкий.

Бачить поле ще в снах і коней, і шаблі,
Хоч і бігають діти по ньому малі.
Та яке в них майбутнє: чи мир, чи війна,
Чи земля пам’ятатиме їх імена?

Чи насіється маку ще більше, ніж трав?
Чи захочуть у рабство піти? Боже, збав!
Незалежність вони оберуть, чи навспак?
Хай подумає той, хто зриватиме мак.

26.06.2025 р.

Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть.

Неспокійно в Галичі та й по всій землі.
Скрізь полки формуються, у похід збираються.
Хто на славу, хто на здобич гарну сподівається.
Сам Роман Мстиславович буде на чолі.
Всі в похід збираються, хоч ніхто не зна
Проти кого їхній князь буде воювати.
І розмов навколо цього між люду багато.
Та не знати, чи правдива з них хоча б одна.
Одні кажуть, начебто князь в похід іде
Проти Лєшка Білого й проти його брата,
Що Конрадом Мазовецьким, наче було звати.
І жорстока битва всіх попереду жде.
Другі в то не вірили. Як так може буть?
Вони ж з батьком тих братів, начебто дружили,
Разом проти ворогів в походи ходили?!
Тож подібні речі всі не бажали й чуть.
Тоді чутки хтось пустив, що Роман бажає
У них землі відібрать, що давно хотів.
Мовляв, Лєшку відправляв, начебто послів,
Але той віддати землі бажання не має.
Тут ще хтось почав казать, що Владислав винен
Лясконогий, що тепер в Кракові сидів.
Лєшку повернути Краків він не захотів,
А той з братом розпочав проти нього війни.
Тож Владислав і звернувсь тоді до Романа,
Щоб той йому допоміг. Тому князь і йде,
Бо той в Кракові сидить і помочі жде.
Тому Роман і збира всі полки негайно.
Треті, всупереч тому інше говорили.
Що Владислав та не той винен у всьому.
Той Владислав, що Кормильчич князю свойому
Нашептав на братів так, що того й розізлило.
І про дружбу він забув, і про спільні справи,
Вирішив помститися, а за що - Бог зна.
Невже такі речі, що ріша лиш війна?
Хтось з розумним виглядом всіх отих поправив,
Наче він все краще зна. Справа не у тому,
Казав він, і Польща тут зовсім не при чім.
Бо зібрався князь Роман із військом своїм
До Німеччини іти, помогти одному
З королів, що боротьбу веде за корону.
Його жінка - є сестрою князевій жоні.
Тож і виплакала, видно, поміч у війні,
На яку Роман й збирає тепер ті загони.
Хоч розмов було багато, але князь мовчав,
Тільки хитро посміхався, коли чув щось нове.
Але так жодного разу не сказав ні слова.
І, як перший літній місяць в Галич завітав,
Підняв стяги та і рушив з військом у дорогу.
По дорозі підбирав він ще нові полки,
Що стояли і чекали на місцях, поки,
Доєднатись вони зможуть війська основного.
І зміїлось по дорозі військо день за днем.
То на північ, то на захід скоро повернуло.
Скоро уже і Червенські землі проминули.
Скоро і село останнє галицьке мине.
Врешті, Польща, хоч різницю мало хто вловив.
Земля Люблінська. Тут, врешті до справи взялися.
Двоє міст, що по дорозі, князеві здалися.
Але князь їх грабувати війську не велів.
Йшли вперед, поки й до Вісли, врешті-решт дійшли.
Річка стрімка та широка, так не подолати.
Довелося на березі всім табором стати,
А тут посланці від Лєшка раптом прибули.
Про щось вони в шатрі з князем довго говорили.
Потім назад подались, а князь наказав,
Щоби табір над Віслою ніхто не лишав.
Тож воїни лиш за річку на той бік гляділи,
Де виднівся Завихвост –невелике місто.
Десь там далі Сандомир, де Лєшко чекав,
Звідкіля і посланців він до Романа слав.
Мабуть, саме там тримали вони з братом військо.
Десь із тиждень поміж ними перемови йшли.
Певно, про щось домовлялись: чи щоб пропускали,
Чи, щоб землі, що князь хоче, чимскоріш віддали.
Про усе то прості вої знати не могли,
Що безвилазно в своєму таборі сиділи.
Князь, напевно теж занудивсь в таборі сидіти,
Вирішив навкруг місцевість трохи поглядіти.
Не став брати із собою великої сили.
Сказав, трохи пополює в лісах навколишніх,
Заодно й броди за Віслу, може пошукає.
Бо ж попереду дорога нелегка чекає.
Хоч бояри й стерегтися казали не лишнє,
Та Роман їх не послухав, узяв три десятки
Собі воїв та й вздовж Вісли берегом подався.
Стріти силу тут ворожу він не сподівався,
Просто узяв охорону так, задля порядку.
Від’їхали далеченько, до пущі забрались,
Взялися сліди шукати якоїсь звірини.
У таких лісах дрімучих вона буть повинна.
І тут раптом якісь таті зусібіч напались.
Хто такі – не було часу в князя розбиратись.
Бо вже стріли перших воїв з коней поскидали.
Вої в нього досвідчені, зразу в коло стали,
Витягли мечі, щитами взялись прикриватись.
Бійня почалась кривава, таті нападали,
Вої вміло відбивались. Та тих же багато.
Тільки й лізли з усіх боків – встигай убивати.
З коней довелось злізати, бо ті підрізали
Коням жили, підлізали їм аж під копита.
Та і пішим було важко. Ті все напирали.
Вже багато хто із воїв мертвими лежали.
Ріг тривожний кликав поміч. Князь ревів сердито,
Відбиваючись, аж очі потом заливало.
Меч кривавий його разом з воями старався.
Піднімався й на голову комусь опускався.
Вої князя, скільки можна з боків прикривали.
Але їх все менше й менше. Вже й ріг не гукає.
Мусив воїн ріг той кинуть, меча в руки взяти,
Аби зі спини Романа-князя захищати.
Бо ж уже навколо князя нікого немає.
Відчував князівську спину, прикривався нею,
Захищав тим самим князя. Все ще сподівався.
І раптом відчув спиною, що вже сам зостався.
Повернувся, щоб зі смертю стрітися своєю.
Князь лежав в калюжі крові і уже не дихав.
Рука з мечем опустилась, завмер, як убитий.
Не зумів вберегти князя – нема чого й жити.
Лише шепотів молитву передсмертну тихо.
Не відчув зовсім удару, мов не його тіло,
Упав мовчки зверху князя, востаннє прикривши.
Вже не бачив, коли ворог галяву полишив.
Не чув, коли княже військо раптом прилетіло.
Вої кинулись до князя, мертвого підняли.
Кинулись кругом шукати, кому відомстити.
Та, видно, що вже ті таті забралися звідти.
Тільки що сліди криваві десь та полишали.
Пішли тоді галичани, убитих забрали,
Попереду свого князя понесли в жалобі.
Не знали, кого скарати, відомстити щоби.
Так в скорботному мовчанні й додому вертали.

Столичними відкосами –
Підйомами, узвозами –
Дорога непроста.
Самотній серед натовпу…
І не хотів, а на́ тобі:
Публічна самота.

Ніку́ди не сховатися –
Усе одно снуватиме
Навколо тебе люд.
Та всі вони – як ро́боти:
Зашорені, озлоблені,
Руки́ не подадуть.

Бував у чистім полі я, –
Від обрію до обрію
Немає ні душі́, –
Але повірте скептику,
Що за́тишно і те́пло там,
Бо там я – не чужий.

У полі знав: як стрінемось
Із іншою людиною, –
Хоч рідко, а бува, –
Ми чемно привітаємось
Та для розмови знайдемо
І привід, і слова.

Там гарний люд у більшості
І те́пло не від щільності –
Від щирості в серцях.
Добро – усім за правило,
Любов і віра правлять там
З початку до кінця.

А в цьому мегаполісі –
Тут за людей аж болісно:
За течією плин,
Молекули і атоми
У броунівськім натовпі,
Де кожен – сам-один.

Лютий 2025 року

 
О, Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице
 
Ріто-паркувальнице
Що стало би на заваді
Увечері ваше серце викрасти
 
При лічильнику я нидів
Ріту я ураз примітив
Як вона писала у блокнотикові
 
При суворій кепці личко
Був у неї ще наплічник
Надававши вигляд мілітарної мем
 
Ріто-паркувальнице
Чи запитати смію
Мали би час попити чаю ми
 
Ріто!
 
Прогулятись, певне діло
Жартувати за обідом
Їй казати, ось би вас побачить іще
 
По рахунку Ріта платить
Йдемо до неї, як порядні
На софі присісти із сестрою-двома
 
О, Ріто-паркувальнице
Як же тепер нам бути?
Ще підморгніть, я житиму оцим
 
Ріто-паркувальнице
Ріто-паркувальнице . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Як же швидко минають літа,
А думки багатіють лиш сумом, –
Самота закувала уста
Найяскравіших спогадів тлумом.
Самота оточила мене
І від тіла, на жаль, не відходить,
Бо від неї вже ліками тхне
Будь-якої пори чи погоди.
Самота накладає печать
Оцієї гнітючої тиші
На осібно проведений час
І на мрії усі найчистіші.
Самота і гірчить, і пече,
І зневірою в людяність мучить, –
Порожнечею тисне на честь
І породжує настрій гнітючий.
Самоти безкінечної плин
Напрям руху змінити не хоче, –
Із думками один на один
Залишаюсь щораз проти ночі…
26.06.25

Зима сувора до застиглих вуст
Торкнулася холодною рукою.
Усім, що є, і радістю, й журбою
Не серце править, а здоровий глузд.

На шиї камінь. Залишки вогню
Стрибнуть зі мною у холодну воду.
Звитяжний крик стає шматочком льоду
І падає під ноги, на стерню.

Не тане на волоссі білий сніг.
Добро та зло - невизначені, хибні.
Навіщо взагалі життя потрібно,
В якому ми втрачаємо близьких?

Не пиши мені, не шукай мене,
Не збивай з пантелику, благаю.
Не руйнуй моє вже життя нове.
Твої звістки чомусь так лякають.

Твої руки не ті, і ти сам не той,
Твоє тіло змінилось дуже.
І ти сам не свій, з нею п'єш вино,
А ми просто з тобою друзі.

Твої губи теж помінялись вже
Ніжно їй поцілунок дарують.
І чомусь мені ніби все одно...
Якби ж ти не писав мені, чуєш...

Якщо я із ним та ти з нею вже,
То чому тобі так не йметься?
Написав мені, цього не зітреш,
Як і того, на що здається.

Добре нам обом, розвели мости.
Розділяють нас океани.
Та чомусь узяв та й цієї весни
Вирив сам і тобі, й мені яму.

Мені байдуже теж, що вона твоя,
А тобі - що із ним засинаю.
І не мрію я, як твоя рука
Не її, а мене обіймає.

Просто так, як ти сам тоді сказав:
"Весна завжди для нас особлива".
І напевно тому у блакитних очах
Моїх туга на хвильку застигла.

Ти такий далекий, але не чужий
І весна для нас буде вічна.
Навіть хай не зійдуться ніколи мости...
Та її пам'ятаю щорічно.

Тільки не пиши, не тривож мене,
Не зведи з пантелику, благаю.
Нехай вже це життя нове
Принесе нам щось схоже до раю.

Я собі з ним тут, а ти з нею там,
Океани нас розділяють
І мостам отим не зійтись ніяк.
Не пиши, 
не тривож,
благаю...


травень, 2020

Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.

У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
Що це диявольський вінець.

І у вершині є низина,
В багатолюдді - самота.
Так відкололась половина
Від тебе, де цвіли жита.

Ця діалектика вершиться
У душах і на небесах.
І справедливість не здійсниться,
Поки у клітці буде птах.

12 березня 2023

Кілька років не з"являлася на цьому давньому ресурсі. Прощаюся знову.
Поширювала на власну сторінку співані поезії. Переглядати чи оминути - вибір кожного.
Не потребую повчань, коментарів.
Пояснила:
Цей проєкт є яскравим прикладом того, як ШІ може слугувати потужним інструментом для розширення творчих можливостей людини, дозволяючи реалізувати ідеї, які раніше вимагали значно більших ресурсів або специфічних навичок.

Почався неприхований тролінг з боку анонімних авторів, напевно, творчих імпотентів, хай їм легко хикнеться.
Хто ж вони? У когось навіть немає текстів, не лишається у їхньому профілі по тому надісланих мені коментарів.
Для таких сайт? Це не поетична майстерня?
"Преподобний Никодим" пише не лише мені бридоту, на його сторінці О текстів. Для цькування профіль. Нападав на Б. Костирю.
Автори гризуться з тими сутностями, певно, їм перебувати тут ще корисно.
А мені зайве. Згаяла час на гастролі, сцену оглянула тутешню.
Створені для тролінгу, газлайтингу профілі. Ось красномовний "інтелектуальний" коментар троля під цим дописом - профіль новий, сьогодні. Бачу, те стерто модератором.
Це давній поетичний сайт, а визнані поети повагом пішли.

Чи потрібний мені цей сайт? Звісно, ні, в такому бабратися бридко. Я - з доробком, зібрання творів видане у Львові ("Сполом"), я членкиня НСПУ з 2016, лавреатка міжнародної літературної премії ім. Пантелеймона Куліша.
Це для необізнаних. Статті, відгуки визнаних митців - у зібранні творів. Сайтове плесо збурила неабияк, повискакували заслинені буйні "шанувальники". Ожили нудьгуючі. Несуть мені пригощання, хто на що здатен.

Хтось із ПМ на ел.пошту написав бридоту, свій словесний "виперд" лишив. Так і написав з каналізаційного люка дигер: пропонує "перднути у власну долоню і мені піднести".
Люди, в якому середовищі ми перебуваємо? Нести у світ гармонію чи чадіти від випарів болота - риторичне.
Сказати щось у відповідь - опуститися до рівня того.
Я слугую Поезії. Борщ теж варити умію, посилати мене на кухню - зайве, жевжики. Це сексизм.
Модерую кілька років поетичну групу з відбором поезій на фейсбуці, там ошатно, тролінг заборонений.
На цьому сайті роздолля для тролізму.
Кому потрібні ці профілі? Для збурення уваги до ще діючого сайту? Але це тенденція регресу.

На сайті не бачу відомих поетів, лише кілька витривалих авторів та вигаданих імен на головній.
Сенсу перебувати тут - жодного.
Дякую за натхнення, написала поезію "Про споконвічне".

Певно, і Ліна Костенко мала подібний досвід, адже писала "Як легко плюнути в велике...".


Розвинула тему поезії Ліни Костенко на свій лад.

Ліна КОСТЕНКО

Як легко плюнути в велике –
У нього точно попаде.
Усе бридке й усе безлике
Тоді собі ціну складе.
..................

Про споконвічне

Маленька людина шукала велику,
Кривила з оскоми занедбану пику,
Вмочала перо в майонез і варення,
Ховала за маскою носа та ймення.

- Так зручно, безпечно - сміялася підло.
Підносили ближні - подібненькі - їдло,
Пускали крізь дудку обшмульгані жарти,
Себе уявляли у ложах Монмартру.

Гниляві ті сутності, запахи сучі,
Обмотують піки ліани, онучі.
Не варто ходити на бал до маленьких:
Хоча і дрібні, та кусючі обценьки.

Смішать мелодизми, можливості музи.
Женуть щось кошлате у прірви та лузи,
Замащені пальці торкаються тоги...
Верблюдів обходимо, правимо роги.
2025