Війна порушує кордони не лише держави, а й літератури. Російське вторгнення у Крим і Донбас стало також вторгненням теми війни на територію літератури – вона породила десятки, якщо не сотні книг, а на авансцену сучасного літературного процесу вийшли свідк

Коли майже вся Європа перебувала в доісторичній колисці, на берегах Дніпра вже постала трипільська цивілізація: предки українців зводили городища, які вражають своїми розмірами сучасних археологів. Але географія вступила у боротьбу з історією. Два світи з

Ця безголоса тінь, цей голос, що без тіла,
це тіло, що зі снів свою спиває силу,
і горнеться незграбно й неуміло,
струнке, як підняте над водами вітрило.
Раптовість пізнання подібна до згорання
речей і образів. Незвідане як спалах,
рожевим цвітом ви

Не буде перебільшенням сказати, що поезія для дітей в Україні найменш поцінована сучасними критикою та літературознавством, попри те, що проблема художності та змістовності творів, написаних для наймолодших, – можливо, одна з визначальних. Інше питання, к

Наші страхи не зостаються на горищах, разом із покошлаченими Вінні й безрукими Барбі – вони ростуть, заховані так добре, що побачити чи почути свій страх далебі чи можливо. Незахищені та ранимі, ми насолоджуємося власними страхами і стаємо їх жертвами й з

Пісок огортає тебе шерхким покривалом, і ти прагнеш пірнути, розчинитися, щезнути в ньому, вимкнувши телефон і МР3плеєр, розсипатися і пливти між водою і часом, які чи не єдині зосталися тим, чим були завжди. Пісок огортає тебе шорстким саваном, і поволі

Жди меня. Я не вернусь
это выше сил.
Если ранее не смог
значит — не любил.
Но скажи, зачем тогда,
уж который год,
я Всевышнего прошу,
чтоб тебя берег.

Страх зміни, як привид, переслідує тебе щоосені. Зміни місця, де ти мешкаєш, людей, із якими спілкуєшся, речей, до яких звикаєш. Світ гармонії, у якому все знайоме, розхитується, аби зникнути в багряному хаосі міста, піти на дно, як щогла корабля. До змін

Я не прощаюся з тобою, не відпускаю тебе, бо вірю: навіть якщо люди не зустрілися в часі, це не означає, що вони не зустрілися зовсім. Ми зустрілися з тобою в дуже тісному часі, на вінницькому мосту, що об’єднує лівий і правий береги міста. Я повертався з

Не певен, що є сенс писати що-небудь про рік, який за день щезне, хоча за всіма астрологічними (й не лише) прогнозами він мав бути далеко не найгіршим. Та якби мені довелося якось означити 365 днів, об’єднаних під цифрами 2015, я сказав би, що це був рік

У місті залюдненім, що над рікою, у місті великім
бачиш ти те, що не бачив,
і те, що від тебе далеко,
чуєш того, хто мовчить,
і безмовно говориш
з пташкою, рибою, звіром, вологим камінням.
Знаєш, що криється там,
де не можна ступати,

Оповіданє з гуцульського житя. Старий, хорий Микола Кучеранюк дожидав смерти. Ще два тижні тому він у-останнє; керманичував на Черемоші, відігнав чотиротаблову дарабу* до Кут і відси вернув пішки до дому. Нічого йому не бракувало, а проте був бл

Небо вдосвіта змовкне і стане як брила - камінне,
Щойно води озвуться до смерті стома вояками...
І зостануться в річці дві тіні - тремкі, безгомінні,
І зачують обидві як трісне під водами камінь.

І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні,
Ві

Кілька моїх публічних виступів про «мовну політику» в українській літературі, як виявилося, стали неочікуваним «ударом» для деяких адептів і жертв російського колоніалізму. Місцеві малороси роздмухали ці вислови в «бульварних» газетах і на деяких україноф

«Заки море перелечу, крилоньки зітру…» Богдан Лепкий, «Журавлі» (1910 р., Краків) Олекса Гай-Головко (псевдоніми Петро Жарина, Олесь Сурмач) (1910 – 2006) належить до найтрагічнішого покоління українців. Шістдесят років зі своїх дев’яноста шести пись

Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек
І до ранку стекли. Озиваючись болем у жилах,
Ти ворожиш на віск. Із долоні годуєш лелек,
Що приходять у сни. Даленіють, даліють од тіла

Теплі дотики губ і пливуть. Потривати б ще мить,
Але голос холоне і