ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Серго Сокольник
2018.08.16 00:21
сенсозмістовне. Андеграунд***

Ну що, дівчатко? Серце має... ?
Чи "...ться"?.. Чи ні?.. Тобі видніш...
Іди повз вий "шалалулаїв"
Обабіч вОгнищ (чи... вогнИщ?..)))

І недаремно... "Офіследі"-

Сонце Місяць
2018.08.15 23:30
серпень~місяць імлисті жнива жне
сягаючи за береги ахеронтські
поневіряння петельне~кружне
у воді сутінковій свинцеве сонце
філософи снять цикути & секс
під гіллям ялівцевим що мовби мощі
цвілий вітер здобич ламку несе
тіла марсіанські маршують крі

Вікторія Лимарівна
2018.08.15 22:08
Згадую вкотре життєвий свій шлях,
Інколи навіть сльоза на очах
Зрадливо блисне ще й згадка, що доля
Досі тримає в самотньому колі.

Так і живу все один – тільки ліс,
Рідний для серця, бо в ньому я зріс.
Він, як жива неповторна істота.

Тетяна Левицька
2018.08.15 21:40
Подала у суд дружина
Та й на чоловіка.
«Б'є, - жаліється, - скотина!
Вся розпухла пика».

Пан суддя її питає:
"За що потерпіла?"
«Не второпаю, кохаю...

Олена Багрянцева
2018.08.15 17:31
Усе послідовно. Все сходить колись нанівець.
Засохнуть жоржини і листя пожовкне на клені.
І стануть вершковими ночі колишні шалені.
Затихнуть розмови, сповільняться ритми сердець.

Усе послідовно. За втіху нам буде жура.
І кожна дрібниця чомусь надз

Ігор Деркач
2018.08.15 14:28
Кому цілуєш очі уві сні
і не літаєш феєю до мене,
як це не раз бувало навесні,
коли були ми юні і зелені?

Чому забула мрії чарівні
веселої моєї Мельпомени,
коли ми залишалися одні

Ластівка Польова
2018.08.15 10:34
Ігноруй мене, Боже, і вибачай за мат.
Я так, с*ка, не можу. Я далі піду сама.
Хай розхристана, боса – у душу мою не лізь.
Замальовує осінь усе, що лишилось із...

Ця ось втратила сина, а та он – уже вдова.
Що кричати у спину, які їм знайти слова?

Олександр Сушко
2018.08.15 09:38
Бачу острів журби. А довкруж море сліз,
Тут мій батько працює за плугом
Та цей берег не мій, бо володарі злі,
Люди втомлені мруть, наче мухи.

Нащо я прилетів? Ностальгія гризе?
Тут не феї панують, а орки.
Запах крадених благ просмердів тут усе,

Василь Кузан
2018.08.15 09:29
Друзі, оголошено 4 конкурс на здобуття поетичної Премії "Ордену Карпатських Лицарів"!!!
Поспішайте надіслати добірки віршів!
Детальні умови Конкурсу публікуємо нижче.

Положення
про поетичну премію «Ордену Карпатських Лицарів»:

1. Премія присудж

Іван Потьомкін
2018.08.15 09:20
без тебе
як без усмішки
похмурніє небо
сонце
встає так вільно
протирає очиці
заспаними долоньми
день –

Ігор Шоха
2018.08.15 08:15
Відмірює нам доля небагато,
та найсумніше у юдолі цій,
що мало віри у можливе свято
по доброті і щирості людській.

Червиве опадає. Та раніше –
із ким п’ємо, буває, на коня?
Лікують окаянного не вірші,

Микола Соболь
2018.08.15 06:13
Любов дешевого помелу
Дарує – «роги», а не крила.
А, як здавалося любила.
У вічі напустивши пилу.

Горіла ватра до світанку.
Кохання, присмак лісу, диму…
Перепліталися незримо.

Ярослав Чорногуз
2018.08.14 23:41
Над моєю долею – ніжно-білі лебеді
Розпустили крилонька попід небеса.
Як в саду напровесні зацвіла магнолія
Квітом приголубивши і мої літа.

Приспів:

А я стою у диві тім,

Володимир Бойко
2018.08.14 23:15
Торкатися тілами зголоднілими,
Здаватися не в міру знахабнілими
Усупереч пристойностям усім.

При світлі чи то сонця чи то місяця
Ті почуття колись та перебісяться
Як той скиталець, що знаходить дім.

Сонце Місяць
2018.08.14 21:38
знамення ~ їхня відсутність присна
пекельний присмерк тліє на стелі
& тишу годує у ветхім костелі
сивіла з мармизою мони лізи

вершники мчать через пустелю
час неблизький, шлях надто пізній
& зіркові недогарки зносять до тризни

Микола Соболь
2018.08.14 14:03
Не вживаю «Амарето»,
Теща наложила – вето.

А – С2Н5ОН* –
Це напій одвіку наш!

Гей, ви, хлопці! Гулі-гулі,
(до зарплати загулі)!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Маланюк / Критика | Аналітика / ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ

 Вступ. Ідеологія. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
Слово б о л ь ш е в и з м, таке актуальне від самого початку так званої російської революції, – з кінцем другої світової війни зникає й ось зникає майже цілком.
Про це подбали не так, може, володарі совєтської імперії, як ті замасковані міжнародні чинники, які за всяку ціну намагаються гальванізувати офіційну ідеологію Москви, себто марксівський соціялізм-комунізм, як панівну ідеологію сучасности, як візію майбутнього, як «нову віру» і, передусім, як єдину контрідеологію ненависного націоналізму (коментар: Ці ж самі чинники – від самого початку реставрованої большевизмом імперії вперто називали й називають її «Росією», мимо конституційних в ній змін, всупереч офіційній назві СССР. Ця «Росія», видно, більше відповідає їх сентиментам, а одночасно лоскоче імперіялістичні амбіції большевиків, що стали «дворянами» совімперії.)
Немає сумніву, тим більше по надто переконливих досвідах останнього часу, що комунізм Москви, як і очолювана нею імперія – без помочі тих зовнішніх чинників – давно вже перестали б існувати. І то не лише наслідком активного спротиву органічних сил всередині СССР, а й просто наслідком абсурдальности самої механічної конструкції совімперії, яка тримається лише мільйоновою поліційною внутрішньою армією, пляновим нищенням органічности в людині й систематичним витереблюванням духового життя у підбитих і обернених в рабство народів. «Комунізм» тут відіграє ролю своєрідного о п р а в д у в а н н я совєтської системи постійного терору і періодичного «геноциду», бо, мовляв, великі цілі («комунізм») вимагають великих жертв. Це є характеристичне «підведення» під злочин захисної ідеології. В результаті маємо по другій світовій війні таку цинічну пресову термінологію, як «комуно-корейці», «комуно-німці», «комуно-чехи» і т. інше, так ніби на тих теренах не існує звичайна імперіялістична окупація Москви, а щось ніби більш «ідеологічне»... (ком.:До речі, походження цієї термінології чисто большевицьке, лише «обернене». Адже ж в роках збирання імперії (1917–1922 та й пізніше) большевики, провадячи війну з Україною, з Фінляндією, Польщею, інакше не називали своїх ворогів, як «контрреволюціонерами», «білими», «білофінами», «білополяками» іт. п.) Розуміється, справа підпирання СССР-«Росії» зовнішніми чинниками не обмежується лише систематичною реклямою, а й має характер більш реальний, як матеріяльна поміч, позички, дипломатична співпраця, а головне п о л і т и ч н а допомога в додушуванні підбитих Москвою народів. Це останнє робиться з огляду на к о л о н і я л ь н і м о ж л и в о с т і в сучаснім СССР і, ще більше, з огляду на колоніяльні п е р с п е к т и в и, що непереможно ваблять роз’ятрений апетит анонімового паразитального Капіталу, оспіваного в свій час і леґендаризованого та мітологізованого саме Карлом Марксом.
Комуністична л е г е н д а Москви з її «інтернаціоналізмом» та «будовою соціялізму» (очевидно, марксівського), хоч яким важливим знаряддям в загальнім арсеналі Москви не є, одначе не вичерпує проблеми, і, як нам видається, істотної ролі не відіграє. Найскорше, як всяка вимізкувана ідеологія, є вона лише свого роду димовою завісою, якою маскується реальну істоту явища, що зветься б о л ь ш е в и з м.
Большевизм бо – поняття значно ширше за комунізм, що становить лише один (може найзручніший) з п с е в д о н і м і в большевизму. Ані «соціялізм», ані «марксизм», ані «диктатура проетаріяту» і інші абстрактні окреслення не можуть віддати конкретного сенсу й змісту історичного явища, яке започаткувало в історії «Росії» добу, що триває вже більш як третину століття. Це історичне явище не можна зредукувати до одного з багатьох промивальних «ізмів?». Як явище історичне, воно не може не бути органічним, отже зв’язаним з певним географічним тереном, з певним населенням, з певним історичним типом людини, з історією певного народу, з умовинами певного культурного «клімату». Пояснювати бо большевизм приїздом р. 1917 в «запльомбованім вагоні» емігранта Н. Ульянова (Леніна) чи «стратегічним генієм» журналіста Л. Бронштейна (Троцького), ба навіть – досить мутними літературними творами самого «пророка» К. Маркса – було б наївно і тому недоцільно.
Залишмо все це тим, раніш згаданим, чинникам, які, під псевдонімом «знавців комунізму», ба й «спеців від Росії», свідомо чи підсвідомо займаються редукцією большевизму раз до економіки, раз до пролетарської революції, раз до т. зв. матеріалістичного розуміння історії, марксизму, соціял-талмудизму і т. д. Словом, до тієї чи іншої «дискусії».
Ми на це все не маємо ані місця, ані часу, ані бажання.

(Всі коментарі в зносках під сторінками вставлено в дужках у текст в місцях позначення, що, безперечно ускладнює сприйняття тексту, але позбавляє зайвої плутанини - Б.Г.)


ІДЕОЛОГІЯ

І
Чужинці не розуміють нічого з того, що робиться в Росії.
М. Літвінов (Валлах)

Ми не почнемо від дефініції. Явище большевизму занадто складне, многолике й несхопне більш або менш науково-подібним словництвом, як, взагалі, більш або менш рацоналізованим р о з с у д к о м. І на цім полягало вийняткове щастя большевиків (як, додамо, попередніх еліт Москви й Росії, бо «умом Рассії не обнять, аршіном общім не ізмєріть», як сказав визначний поет Росії – Федір Тютчев). Раціоналістичний розум Західньої Европи, справді, ніколи (за парою вийнятків) большевизму «зрозуміти» не міг.
Почнім від звичайного особистого спогаду.
Осінь 1917 року в досить спустілих російських окопах 1-ої світової війни. По просторах фактично розчленованої імперії буяє керенщина. З балькону палацу балерини Кшесінської лунає голос Леніна, що на всі лади повторює те саме слово «совєти». Дисципліна у вже розкладеній армії існує лише інерційно. В мою сотню скорострілів (значний відсоток земляків) команда полку прислала телефоніста: типовий москаль, десь з-під Рязані, рудий, хитруватий і верткий. Через телефон він жадібно ловить усі політичні новини, ними лише живе й ними обдаровує кожного вояка. Особливо смакують йому виповідження Леніна та його оточення. Симпатії його – явні. Але молодший старшина, прапорщик з інтелігентів (абсольвент консерваторії й початкуючий оперовий тенор), мавши симпатії ліберально-демократичні і закоханий у Керенському, намагається того телефоніста переаґітувати. Тільки й чути: «свабодная Рассія», «дємократіческоє правітєльство», «верность саюзнікам» ну й «вайна до побєдново конца». Рудий і кирпатий телефоніст слухає, намагаючись заховати сяку-таку ввічливість (бо то все ж ніби якась тінь начальства), але раптом вибухає:
– «Та киньте ви, нарешті, те «Керенський» та «Керенський» та «ємакратія». Обридло слухати. Не Керенський нам потрібний, а влада, розумієте? От большевики, Ленін, – то є влада, а не адвокатик-брехунець. Ленін – то хазяїн. Мені товариші передають по телефону, що він говорить народові, – одразу чуєш: то є воно. Те, що нам – робітникам і крестьянам – треба. Ясна річ – не вам, панам та інтелігентам».
Цей рудавий, між іншим немолодий, москаль, розуміється, про жадного Маркса не чув, соціялістом не був, в партії не фігурував. Але він уже був б о л ь ш е в и к о м. І треба було чути, з якою солодкою побожністю вимовляв він це слово. Може воно нагадувало йому слово «большой», може, освячене побутовою традицією слово «большак» (старший в московській родині)... Але всі родовиті москалі в моїм полку, що мав значний відсоток «інородців» (м. ін. українців і казахів), на осінь року 1917 були вже поголовно большевиками, незалежно від клясової приналежности, большевиками не в партійно-ідеологічнім значенні цього слова, а власне в тім невловнодуховім сенсі цього поняття, що його дуже трудно схопити якоюсь раціональною дефініцією, піддати якійсь соціологічній аналізі.
В першім же подуві большевизму, з першою ж промовою Леніна, люд московський – крізь «марксистичну» фразеологію – відчув традиційний дух а в т о к р а т і ї, дух і с т о р и ч н о г о ц а р и з м у, дух істотно москалеві р і д н и й.
«Єсть в Лєнінє кєрженскій (ком.: Синонім істотно-московського «старообрядчества», «расколу», цебто допетровської і досинодальної національної релігії. В Керженських лісах (над Волгою) переховувались старообрядці від церковного терору Петра І, ба й кривавих «церковних реформ» ще його батька Алексія. В тих «реформах», як виправлювачі церковних книг, брали участь, до речі, наші київські богослови.) дух, ігуменський окрік в «декретах», – співав трохи згодом Ніколай Клюєв, московський народній поет, старовір і селянин з походження. В аспекті р є л і г і й н о-національної свідомости зустріли большевизм не лише талановитий поет Московії, селянин Сергій Єсєнін (що напередодні революції р. 1917 друкував був вірші, присвячені останній цариці), а й син професора, рафінований поет-ерудит Андрій Бєлий (Буґаєв), останній великий поет імперії – Олександр Блок (поема «Двенадцать»), критик-публіцист Іванов-Разумнік і багато інших родовитих москалів, що були серцем і мозком свого народу, а не приблудами з «южнорусскіх» босяків (як славнозвісний Маяковський), чи з півінтелігентних хахлів (як Дем’ян Бєдний), не кажучи вже про хмари «одеситів», що, як сарана, злетілись на жир до большевицької Москви. «Большевиками» буквально на очах (кажу це, як наочний свідок) робилися в старій армії найвидатніші старшини генерального штабу і дали большевицькій армії фаховий генералітет на чолі з Брусіловим. (ком.: До «білих» з царських генштабістів пішов, щонайбільше, «третій сорт». Корнілов, не зважаючи на російське прізвище, безумовно був «інородцем» (туркменом, або калмиком). Денікінську армію складали старшини типу «росіян» (малороси, малогрузини і навіть малополяки), комплектована вона була, в значній мірі, українцями. Ядром «бєлих» були козаки – армії Донська й Кубанська. Зрештою є річчю аксіоматичною, що з большевиками воювали лише т. зв. окраїни, але не національна Московщина.) Не думаю, щоб переконаним марксистом був родовитий аристократ і царський шарже д’аффер (у Лондоні) Ґ. Чічерін, що не випадково став першим большевицьким міністром закордонних справ.
Справи ці досить висвітлені у відповідній документальній літературі, щоб на них тут довше зупинятись. Можна лише, навіть без зайвої аргументації, ствердити, що т. зв. російська революція, бувши в істоті своїй розпадом імперії, знайшла в большевиках з м і н у о б с л у г и і м п е р с ь к о ї м а ш и н и, її вже не встані були обслуговувати здегенеровані нащадки історичного, поважно ослабленого культурно-чужими «окраїнними» домішками, «служилого дворянства». Та ще й в такім критичнім моменті для імперії, коли вона в блискавичнім темпі тратила заграбовані колонії й опинялася в стані «голої» етнографічної Московщини. (ком.: Публічною таємницею є факт, що апарат і кадри ославленої царської «Охранки» (департамент таємної поліції) большевики одідичили безпосередньо по перевороті. Хто знав таємниці царської Охранки з її Азефами, Дубасовими, Гапонами й Богровими (убійник прем’єр-міністра Столипіна, отже свого найвищого шефа), для того такий «революційний крок» царської таємної поліції не був жодною несподіванкою.)
Існує анекдотичний епізод з тих днів і годин, коли большевики завойовували владу. Ті години, часом, бували драматичні. Отже, один з претендентів на всеросійську владу, що мав псевдонім «Зінов’єв», перестрашений подіями, висловив був Ленінові свій сумнів, чи зможе, мовляв, їх нечисленна група обняти й зорганізувати уряд. На що Ленін, не задумуючись, впевнено заявив: «Якщо царською Росією правило 140 тисяч дворян, то чому наша партія, яка налічує вже десятки тисяч, не зможе тією Росією правити».
Жадним «генієм» Ленін, розуміється, не був, але одне йому треба признати (опріч характеру, без якого, річ ясна, він Леніним ніколи б не став) – ця людина чудово знала: 1) п с и х і к у московського народу, 2) м е х а н і к у московської історії, 3) коріння м о с к о в с ь к о ї к у л ь т у р и і 4) п р и р о д у влади.
А цим останнім – Ленін, який либонь, більше студіював «Фом Кріґе» Карла фон Клявзевіца, аніж «Дас Капіталь» другого Карла – Маркса, був, розуміється, на десять голів вище від наших центрально-радянських Грушевських і Винниченків, що були в тій області майже немовлятами.

II
Не треба бути містиком, щоб відчути, що живемо в добі, коли присутність і активність Зла є майже наочна.
Ми, спеціяльно українці-ізгої, відчуваємо не лише присутність, а й саму п р и р о д у Зла з такою госторотою, з якою сатану відчували хіба тільки люди Середньовіччя. Наявність демонізму в комплексі большевизму не підлягає сумніву, хоч як фальшиві «знавці», прикриваючись ніби професійним раціоналізмом, стараються «раціонально» пояснити його при помочі політичної економії, соціялізму, соціології і, розуміється, марксизму, марксизму «наукового»...
«Знавці», «науковці», новоявлені «історіософи» – а серед них значний відсоток так чи інакше платної совєтської пропаганди – впевнюють, напр., що терор, концентраційні табори (смерти, чи рабської роботи), масове переселення, біологічне підтинання народів і т. п. – це, мовляв, винахід німецьких «нацистів», які, як це кожній нормальній людині відомо, були лише нездарними учнями большевиків, спізненими на яких два десятки літ. Такі пляновані і масові катівства большевиків, як два зорганізовані большевиками голоди на нашій Батьківщині – рр. 1922 і 1933, що коштували нашому народові 30 % його живої сили, «знавці» або просто старанно замовчують, або, коли це вже занадто незручно, нахабно і абсолютно безпідставно твердять, що то був голод на терені «ц і л о г о» Союзу («цілої Росії»), ба що той голод був викликаний конечністю, якщо не «будови соціялізму», то, щонайменше, необхідністю «індустріялізації», або просто потребою зброєння перед загрозою «капіталістичного оточення». Цю цинічну брехню «знавців», по довгих дискусіях («на високім рівні»), підхоплюють інші «знавці» (і просто большевицька каналія з п’ятиколонників), друкують в сотнях томів з многотисячними накладами, розголошують через радіо, «студіюють» по університетах. І пекельна машина працює далі. Бо, як знає кожний християнин: сатана є батьком брехні.
Нам приходиться, з багатьох причин, усунути з наших розважань над большевизмом складник ірраціональний, складник сатанізму, який в нім, поза всяким сумнівом, міститься. Аналіза бо цього складника вимагала б іншого підходу, іншого аналітичного інструментарію і навіть іншого словництва. Але явища ірраціональні в дійсності так тісно сплітаються з раціональними, містика так часто просякає реальність, що сумлінний дослідник як же часто мусить переконуватись в обмеженості т. зв. позитивної науки, що, до речі, протягом технопоклонницького XIX ст., сама набула ціх своєрідної і чисто поганської (табу «ненауковости») містики.
При розважаннях на нашу тему не можна оминути, хоч коротко, теорії, чи пак «науки» Маркса. Будь-що-будь, та ідеологія офіційно лягла в основи філософії та ідеології комунізму, отже й большевизму, що мав би бути національно-московською формою марксизму.
Карл Маркс (син надрайнського адвоката-вихреста і внук рабина, походженням либонь з старої рабинічної родини, що виемігрувала з Волині десь за часів Богдана), народився 1818 р., студіював у Бонні й Берліні. Університетська праця його була присвячена Демокритові, античному філософові-матеріялістові. Займався фахово журналістикою. Вкоротці виеміґрував до Парижу, де на спілку із знаним поетом Гайнріхом Гайне видавав журнал «Форвертс». З вибухом революції 1848 р. Маркс вертається до Німеччини, але вже від р. 1849 осідає в Лондоні, де в грошевих турботах, у постійній залежності від матеріяльної допомоги рідні, жив і вмер р. 1883.
Загальна «популярність» марксизму (в СССР марксизм викладається примусово в школах, де він замінив науку релігії) звільняє нас від переповідження тут основних засад теорії Маркса, що міститься в тритомовім творі «Дас Капіталь» (вид. в Гамбурзі в рр. 1867–1894). Ту теорію характеризує «економічний детермінізм» аж до затрати всякої міри науковосте, на що звертали увагу й сучасники, і навіть марксисти. Це не перешкоджало (й не перешкоджає) голосам заінтересованих проголошувати, що К. Маркс був великий учений, що він перший дав наукові підстави під економіку, отже й ніби під закони історії, що його теорія є верхом логіки, ба що він (як за наших часів – Айнштайн щодо клясичної механіки) перевернув світ старих понять догори ногами, відкрив нову еру в історії людства і є, як сказав один совєтський поет (навіть українською мовою): «Нового світу Саваоф». Деякі апологети Маркса (з числа його соплемінників), з типовою затратою чуття міри і несвідомим блюзнірством, ставлять його, як «реформатора», поруч... Христа.
«Наукова вартість» марксизму, розуміється, є значно скромніша в порівнянні з єрихонським галасом совєтської й просовєтської реклями. Теорія К. Маркса давно справжніми науковцями проаналізована, зважена й умісцевлена в часі й просторі. Навіть справжні марксисти над її науковими вальорами не зупиняються тепер, не дискутують і не боронять її: в справжній науці К. Маркс вже давно є «голим королем» з казки Андерсена.
Але, як ми вже підкреслили, раціональне переплітається з ірраціональним і метафізика з фізикою. В мутній, заплутано-талмудистичній і, кінець-кінцем, з її «клясовістю», «додатковою вартістю» та «надбудовами» – безмежно п р и м і т и в н і й «науковій теорії» К. Маркса було, одначе, щ о с ь, що суґеровало, заражало, по-своєму запалювало – і, в консєквенції, зв’язало ім’я автора «Капіталу» з морями сліз і крови, передусім на нашій Батьківщині, що була також... батьківщиною предків цієї фатальної людини. В цій «теорії» було щось, що не піддається лише-но раціональній аналізі. Було, може, між її рядками щось демонічне, щось – не вагаюсь цього вимовити – сатанинське.
В теорії Маркса – навіть беручи чисто формально – вражає цілковитий брак складника духового, морального. Трактуючи ніби про добро людини (пролетаря, робітника), автор теорії замінює людину на істоту якогось переходового спрощено-дарвіністичного порядку. Всяка духова творчість виключена. Всяке явище духа – не існує. Всі закони життя зведено до мінімальних півтваринних-півзвірячих функцій. Ця теорія, коротко кажучи, вражає своїм, мало сказати, антигуманізмом, але просто відчоловічненням, ба й злобно-консеквентним, яскраво підкресленим к о н т р г у м а н і з м о м. Теорія та є не лише безбожна, що є в стилі «науковости» XIX ст., але й н е л ю д с ь к а. А людина, що б там «наука» не казала, є перш за все образ Божий, а не робот чи нумер з концентраку. То не матеріялізм тільки. Матеріялізм, як філософська система, не був перед Марксом жадною новиною. Той самий Демокрит (V ст. до Христа), якому Маркс присвятив свою університетську працю, творець атомістичної теорії і автор понад 72 творів з области космології, етики й теорії пізнавання, був ученим фізиком і першим з (нам знаних) творців системи матеріялізму, але це не перешкоджало йому писати спеціяльні трактати про духовість.
Матеріялістом і то до наївносте брутальним – і по-німецьки простолінійним – був перед Марксом такий Людвіґ Фоєрбах, який договорився був до того, що «дер Менш іст, вас ер іст» (ком.:-?)(що не врятувало його від закидів Маркса й Леніна в «ідеалізмі»). Але ця сентенція в порівнянні з добою, в якій живемо, і з тією реалізацією матеріялізму, яку бачимо, видається тепер лише анекдотичним белькотінням п’яного психопата.
Ні, думаю, що в ядрі марксизму корениться не тільки матеріялізм, як певна філософічна система, але й щось значно глибше, значно страшніше. Бо, остаточно, коли людину представлено в той спосіб, як в цій теорії, без зв’язку з родиною, з нацією, з природою, з космосом, з духом, з Богом, – тоді вже людини немає цілком. Марксизм не лише безбожний, він, історично беручи, є а н т и х р и с т и я н с ь к и й в повнім розумінні цього слова. Отже й антихристовий. І в цім безперечний сатанізм Марксової доктрини, в якій клекоче він під покришкою науковоподібних формулювань.
Правдоподібно, першим, хто звернув на це увагу, був наш великий Іван Франко, що року 1898 писав про марксизм: «...ще не довго ждати, а будемо мати (а, властиво, вже й маємо) формальну р е л і г і ю, основану на догмах ненависти та клясової боротьби».
По нім відомий тепер філософ – М. Бєрдяєв в одній з ранніх своїх статтей, що носила вимовний наголовок «Соціалізм як релігія» (р. 1906) підкреслив в марксизмі «брехню», «в’язницю духа» і «зло майбутнього». Бєрдяєв вже відчув демонізм марксизму, культ безособовости, безобличности, небуття й пророчо передбачав в нім «релігію навиворіть»: безсумнівний його антихристиянізм.
Пригадую собі яскраве враження від випадково прочитаного уривку з якоїсь статті (чи листа) К. Маркса. Справа була не в змісті, але в с т и л і (текст був німецький). То був виразно біблійний стиль, стиль старозавітніх пророків, з прирівнянням пролетаріату до «вибраного народу», з натяком на власну ролю вождя й Мойсея. Недарма сказано, що стиль – це сама істота автора. І той короткий уривок розкрив багато і дав ніби ключ до зрозуміння, прихованої під маскою «науковости» і «економіки», істоти речі, як і відповідь на питання, чому, серед інших соціялістичних теорій, теорія Маркса мала в собі стільки заразливого, містила в собі якусь дивну енергію, якесь електричне наснаження, що збудило такий величезний, будь-що-будь, рух.
Думаю, що все це коренилось, передусім, в самій о с о б о в о с т і Карла Гайнріха Маркса, в його єстві, що було міцніше за умовини освіти й виховання, способу життя чи офіційної національносте. Ті спогади сучасників, листування й документи, які заховались, свідчать, що людина, яка ніби була втіленням раціоналізму, в дійсності була людиною типу «одержимого», робила, справді, враження старозавітнього пророка, навіть зовнішньо, і природного вождя. І то вождя не в значенні партійного лідера, а в значенні саме «ірраціональному», в значенні задивлености в якусь далеку мету, чи міт, в далекий і д е а л... Ця людина була тяжка в особистім житті, гостро-нетерпима, деспотична, що не зносила жадної дискусії. Опанована комплексом своїх ідей (чи, властиво, духовою підосновою їх), вона вміла упокорюючо впливати на сучасників і на оточення, одержуючи від них часом сліпий послух. Це була людина несамовитої духової (а не «матеріялістичної») енергії, енергії, очевидно, досить темного походження, але саме ця енергія – в його «науковій» праці, в його публіцистиці, в його кипучій організаційній діяльності («Комуністичний Маніфест» 1847 р.) дала, не могла не дати, жахливі в своїх наслідках речі.
І те, що тереном реалізації теорії Маркса стала саме Російська імперія, а не, логічно беручи, індустріалізовані вже за його часів Німеччина чи Англія, не належить уважати за випадок, чи, мовляв, історичне непорозуміння. Фанатичний зір комуністичного Мойсея вже давно був зауважив на сході Европи ту таємничу країну, як свідчать його нотатки й статті. Співробітник і соратник Маркса – Г. Гайне, як поет і досить бистрий спостерігач, обдаровував саме Росію не лише недвозначною симпатією, а й в’язав з нею певні конкретні надії.
Потрібний був лише духовий міст, лише метафізичний контакт з певним пунктом в комплексі «Росії» і психіці її духової еліти.
Цим пунктом став російський м е с і я н і з м, бой марксизм є й був лише науковоподібною формою месіянізму.
І зовсім не випадково останній найбільший поет російської літератури – Олександр Блок привітав був большевицький переворот голосною блюзнірчо-месіяністичною поемою «Дванадцять», де на чолі дванадцяти большевицьких червоноґвардійців умістив постать «Ісуса Христа», себто в дійсності, розуміється, Антихриста.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-11-17 16:03:43
Переглядів сторінки твору 4524
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 4.799 / 6  (4.139 / 5.63)
* Рейтинг "Майстерень" 4.799 / 6  (4.170 / 5.67)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.764
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми Соціум
Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2009.11.17 16:03
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-11-17 16:10:23 ]
Ось, нарешті, маємо це в українському Інтернеті.
Фундаментальна, як на мене, праця, в якій автор намагається докладно зрозуміти трагічні моменти в нашій нещодавній та давнішій історії, і намагається поглибити розуміння тих, які цього бажають.

Євген Маланюк. "ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ".

Дякуємо Авторові, а також тим, хто долучився до публікацій книги в Україні, а потім і до перекладу тексту в електронний формат, передусім Максимові Стрісі та Богдану Гордасевичу.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-11-18 13:03:21 ]
"Ні, думаю, що в ядрі марксизму корениться не тільки матеріялізм, як певна філософічна система, але й щось значно глибше, значно страшніше. Бо, остаточно, коли людину представлено в той спосіб, як в цій теорії, без зв’язку з родиною, з нацією, з природою, з космосом, з духом, з Богом, – тоді вже людини немає цілком..." - чи не це саме можна сказати і про нинішню науку, чи нинішній вигляд владних інституцій, чого дивуватися, що загрози стають все більшими...