Йдемо у церкву. Жити – не умерти.
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.

Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась

Посивіла душа, відблудила,
І покинула зморене тіло.
Полетіла у вирій до раю,
А Бог каже: — "тебе не чекаю!
Ще не всі ти гріхи відмолила,
Не для тебе копають могилу.
Ще не все позбирала каміння,
Вирви з серця пирій із корінням,

Поети – ної. Є ще роль така –
ковчеги перед бурею смолити
і рятувати душі гордовиті,
коли життя не варте п’ятака.

Вони поводирі... і неофіти...
у пору смути місія тяжка –
вичавлювати із людей совка,

Своя сорочечка до тіла ближче,
та вже навчилася терпіти біль.
Глянь, скільки бідолах на попелищі,
без рук і ніг... Не сип на рану сіль...

Недосконала, стомлена, самотня,
і зморшка невигойна на чолі.
Старіють всі, процес невідворотний,

Як то файно, що ми не герої
і не мічені поміж людьми –
у Європі одною ногою,
а на другу кульгаємо ми.

Рідна влада одною рукою
показала кудою іти,
але другою, від параної,

Шляхетний чоловік і жіночка тендітна,
Зустрілись восени на тротуарі долі.
В минулих спогадах життя одноманітне,
Здавалося, відіграні важливі ролі.

Вона таїлася у мушлі від облуди,
А він шукав взаємності в очах блаженних.
Боялась осуду, завжди, що

                       І
Яке химерне є оце, – ніколи,
коли його уявиш уночі,
у присмерки, у сутінки ранкові,
у дні війни... воюють орачі
і кров'ю поливають власне поле
укотре за історію... і знову
орала поміняли на мечі

Виноград здичавів, повсихали груші,
І корінням вишні з вербами сплелись.
Лиш бузок духмяний огортає душу
Ніжним розоцвітом, як було колись.

Висохла криничка, заросла стежина,
Клен, давно зів'ялий, Богу відмоливсь.
Тільки черемшини біла хуртовина

Я не бачу тебе більше поряд зі мною.
Ми, як небо й земля, та навіщо, чому?
Ти розбурхав смиренне повіддя струною,
Ув очах очеретових знову тонув.

В воду камінь шубовснув, немає і сліду,
Розпливлись колом брижі по плесі живім.
Невідомо коли я сюди

на майдані коло церкви
не встигають класти жертви
ні прощати – ні прощатись
по земельці шрам хрещатий
не затягнеться віками…
… не мовчіть так страшно, мамо…

2

Не встигла впасти вранішня роса, як сонце розтопило залишки вологи на полуничній грядці. Ганна схилилася з мискою, підіймаючи різьблене листя, вишукуючи стиглі ягоди. — Тьотю Аню, дайте півлітрову баночку, прийшла до церкви, хочу набрати свяченої води, а

Слова-кентаври
Танцюють навколо вогнища,
Сови дивляться вниз
З верховіть наших снів
Вниз – на книгу розкриту ріки,
Що тече в незбагненне
З пагорбів досвіду.
У Римі коштовних ілюзій

Моє чорне крило, - моя ніч оксамитова, зорі, -
прошепчу тобі тихо - "Чекаю не "для", а "так..."
Просто так буду вписана в сяйво твоїх історій...
що прозорі, мов крапля дощу, хоч гіркі на смак.
Прошепчу тихо-тихо... - "Будь світлом чи, хочеш, тьм

            І
Імперія щезає у імлі,
а заодно і нелюди ординці.
Шукають долю нації малі,
виборюючи волю наодинці,
і сіються, і родять на землі
пасіонарні люди... українці.
            ІІ

Мотивом честным падает воля на дно,
цепляясь за небо пеплом сгоревших крыльев.
И алым теплом возрождается - светом во мне самой.
Ты - воздух в лёгких. Пусть, мир между нами пылью.
Мы придумаем сами свою реальность. Без слов.
Пыталась, но память тянет

Увы, я не верю в фортуну, не верю в случай.
Знаю точно, что только мы вольны создавать.
Полагающихся на звёзды, ждут только пески зыбучие.
В сказках бывает иначе, но в них умеют красиво лгать.

Мы ставим сами себе запреты, условия, грани.
Ищем смысл