Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
2026.08.04
13:01
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
2026.08.04
13:00
Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
2026.08.04
10:32
Ольга Фадєєва (1906-1986)
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
Сповідь — чотирнадцятий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ВІНОК
СПОВІДЬ
І (XIV)
Дай золотитись у твоїй любові
Трояндою, коханий. Тільки ти
Для мене сяєш сонцем у розмові,
Заповнюєш провалля пустоти.
До тебе завше йду, немов на сповідь,
Тікаючи від смути самоти.
Ти – мрії теракотові, цукрові.
Світи для мене, зоряно світи!
Бо я загину від хандри і туги,
Збираючи пергу* на стелажах.
В жури нема ні ворога, ні друга,
Самотина в душі – постійний жах.
Не раз в житті спіткалась недолуго,
В багнюці грузнула, крихких снігах.
_________
Перга* – пилок, що збирають бджоли
ІІ (XIV)
В багнюці грузнула, в крихких снігах.
Слабкі лиш кидались на допомогу.
Не йшла по трупах і чужих слідах,
Не оббивала недругів пороги.
Лиш перед небом й Господом в боргах,
(Не завше віддавала серце Богу.)
Літала птахою у міражах
І лікувала душу віршем вбогим.
Вовчицею я вила уночі,
На місяць молодий, іще бідовий.
Губила у перелісках ключі,
Не укладала з дідьками умови.
Плекала непогожих днів плачі
І врунилася в котиках вербових.
ІІІ (XIV)
І врунилася в котиках вербових
На чистих сходинах у Божий храм.
Не брала участь в позовах судових,
Хоч не була у злагоді з життям.
Не так багато в долі днів святкових,
У райський диво-сад відкритих брам.
То громовиця спалахне раптово,
А то засяє сонях в небесах.
Мінливість неба нас дивує завше,
Світ змінює обличчя на очах.
Та кожен сподівається на краще,
Коли обійстя тоне в реп’яхах.
До рідної землі, в сльозах припавши,
Несла суму на згорблених плечах.
ІV (XIV)
Несла суму на згорблених плечах
І розуміла, що бувало й гірше.
Трагедії минають, злидні, крах,
І літепла пора – найзолотіша.
Зневіра – жереб скигліїв, невдах.
В свої можливості ураз повірте!
І птаха робить в небо перший змах,
Аби розправити крило в повітрі.
Та тягнемось губами до води,
Як мучить спрага – відчуваєм вбогість.
Не може світ уникнути сльоти,
Бо горю не властива веселковість.
Теж плакала від болю і біди,
Колола пальці об голки соснові.
V (XIV)
Колола пальці об голки соснові,
Редагувала зошити старі.
В них розставляла знаки розділові,
Гасила на світанку ліхтарі.
Не надсилала в чати злі, нервові,
Принизливо брудні – коментарі.
Поети теж безшкірі, сивочолі,
Та виснажені, наче шахтарі.
І сумніви буває серце крають –
Далеко в небесах блакитний птах.
У полум’ї поезії згораю.
Куди ж мене веде тернистий шлях?
Я наодинці у травневім гаю
Плекала долю на семи вітрах.
VІ (XIV)
Плекала долю на семи вітрах,
Благала в Бога мудрощів глибинних.
Шукала бригантини у морях,
Коралові рапани в шумовинні.
Знаходила, на жаль, скорботний прах
У цинковій, холодній домовині.
Не раз заносило на віражах
І потрапляла в пазурі звірині.
Хто ризикує, той шампанське п’є.
Підкорюють Тибет – шибайголови.
Життя теж ставить на зеро круп’є,
Та спершу чорну фішку хтось замовив.
Я рятувала з лиха будь-чиє
І відділяла зерня від полови.
VІІ (XIV)
І відділяла зерня від полови,
Й саджала на узбіччях аличу.
Господь в благословенні не відмовив,
Та ще коли до нього долечу,
Зали́шивши в снігах дірявий човен,
Задувши назавжди життя свічу.
Випещувала пуп’янки квіткові
І гаптувала зорями парчу.
Я роздавала з милости готівку
І не чекала від людей подяк.
Шкода, що батьківську пусту домівку
Здалека доглядала хтозна-як.
Шовковицю топтала на бруківках,
Душі не продавала за мідяк.
VІІІ (XIV)
Душі не продавала за мідяк,
А лікувала кішок в підворіттях.
Не підсипала недругам миш’як,
Підживлювала добривом суцвіття.
Трималася душею за кістяк
Родини не лише до повноліття.
Вона мені світила, мов маяк,
Осяйно у бентежнім лихолітті.
В її обіймах, наче в сяйві рамп
В театрі італійського Ла Скала.
Та від трагікомедій аж до драм
Минулі спогади у серці – жала.
Їх не виймала із синюшних травм,
Сполохані думки не відпускала.
ІX (XIV)
Сполохані думки не відпускала,
Не забувала звідки родом, й де
Моє казково-світле задзеркалля.
Тече масним молозивом з грудей.
Там залишилася цнотлива кала –
Світ обійду, та не знайду ніде.
На скелях мрій лиха біда спіткала,
Вже шовкопряд густий туман пряде.
На цвинтарі стоять хрести гранітні –
Вартують домовин кістляву плоть.
Так хочеться душею відігрітись,
Щоб все довкола знову ожило.
Минуле не відпустиш з серця кліті,
Неначе голубочків у зело.
X (XIV)
Неначе голубочків у зело –
Я не звільняла із душі в’язниці.
На волю поривались напролом
Ті спогади, щоб в сонці розчинитись.
Опіній віроломний Аквілон*,
Немов закуті в ланцюги синиці,
Приборкувала чарівним жезло́м,
Щоб у сльозах печалі не втопиться.
Минуле ластиком не витреш з дум.
Шукала у мережі ідеалу,
Та необачних б’є електрострум –
Сама свою планиду обирала,
Собі на муку, світові на глум.
Тупила в бур’янах залізні рала.
_________
Аквілон* – холодний вітер
XІ (XIV)
Тупила в бур’янах залізні рала,
Бувало проти течії пливла,
На паперті снаги сльозу ковтала,
Як серце поглинала темна мла.
Не раз від горя руки опускала,
З небес на тім’я сипалась зола.
Та несподівано ясним опалом
Моя зоря у небесах зійшла.
Тепер хвалу трубили лицеміри,
У лестощі їх раптом понесло.
Перемагає той, хто в себе вірить, –
Коней рятує від біди галоп.
Не всім щастило вибратися з прірви,
На довгій ниві безліч полягло.
ХІІ (XIV)
На довгій ниві безліч полягло,
Один – звитяжно, інший – від одчаю
А декого пожер лихий Циклоп* –
До старості не кожен доживає.
Марнує брость буття калейдоскоп.
Лише любов оздоби не втрачає.
Не зраджує коханню Ланселот**,
Крізь мури мчить з долини неокраю.
І я люблю, допоки ще живу.
Нарешті я жар-птицю наздогнала.
Хай небо ронить сльози в кропиву,
Збирає в жмені пелюстки фіалок.
Лелію втішне щастя наяву,
Хоч інколи для світу горя мало.
_________
Циклоп* – людожер з одним оком
Ланселот ** – вірний лицар кохання
ХІІІ (XIV)
Хоч інколи для світу горя мало.
Бентежать серце: сакура гнучка,
Пахучих трав зелене покривало,
В квітчастім полі – золота ріка.
Вже серце у гаях заколисала
Поезія Шевченка і Франка.
Пегас несеться по долині чвалом,
У небесах мелодія дзвінка!
Природі роздає святе причастя
Купави день, не шкода позолот.
За світло в душах Господом воздасться.
Над цвітом комашиння загуло.
Весна прийшла з надією на щастя,
Розбилося зими холодне скло.
ХІV (XIV)
Розбилося зими холодне скло,
Любов розквітла мальвами на грядці.
Травневе сонце в лузі припекло
І розтопилось у сльозі гарячій.
Ллє з неба абрикосовий сироп
На дім, садок і гойдалку дитячу.
Вдивляється небесний телескоп
У різнобарвний краєвид тремтяче.
Сканує день – блакитна висота,
Повсюди палахтять бузки махрові.
Ти стороною, пташе, не літай,
Коханий мій лелеко пелюстковий.
Цілує світ в кармінові вуста –
Дай золотитись у твоїй любові!
Магістрал (XIV)
Дай золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.
Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.
Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур’янах залізні рала.
На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало –
Розбилося зими холодне скло.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сповідь — чотирнадцятий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
"Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До Долі – моєї обраниці."
(Ліна Костенко)
ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ВІНОК
СПОВІДЬ
І (XIV)
Дай золотитись у твоїй любові
Трояндою, коханий. Тільки ти
Для мене сяєш сонцем у розмові,
Заповнюєш провалля пустоти.
До тебе завше йду, немов на сповідь,
Тікаючи від смути самоти.
Ти – мрії теракотові, цукрові.
Світи для мене, зоряно світи!
Бо я загину від хандри і туги,
Збираючи пергу* на стелажах.
В жури нема ні ворога, ні друга,
Самотина в душі – постійний жах.
Не раз в житті спіткалась недолуго,
В багнюці грузнула, крихких снігах.
_________
Перга* – пилок, що збирають бджоли
ІІ (XIV)
В багнюці грузнула, в крихких снігах.
Слабкі лиш кидались на допомогу.
Не йшла по трупах і чужих слідах,
Не оббивала недругів пороги.
Лиш перед небом й Господом в боргах,
(Не завше віддавала серце Богу.)
Літала птахою у міражах
І лікувала душу віршем вбогим.
Вовчицею я вила уночі,
На місяць молодий, іще бідовий.
Губила у перелісках ключі,
Не укладала з дідьками умови.
Плекала непогожих днів плачі
І врунилася в котиках вербових.
ІІІ (XIV)
І врунилася в котиках вербових
На чистих сходинах у Божий храм.
Не брала участь в позовах судових,
Хоч не була у злагоді з життям.
Не так багато в долі днів святкових,
У райський диво-сад відкритих брам.
То громовиця спалахне раптово,
А то засяє сонях в небесах.
Мінливість неба нас дивує завше,
Світ змінює обличчя на очах.
Та кожен сподівається на краще,
Коли обійстя тоне в реп’яхах.
До рідної землі, в сльозах припавши,
Несла суму на згорблених плечах.
ІV (XIV)
Несла суму на згорблених плечах
І розуміла, що бувало й гірше.
Трагедії минають, злидні, крах,
І літепла пора – найзолотіша.
Зневіра – жереб скигліїв, невдах.
В свої можливості ураз повірте!
І птаха робить в небо перший змах,
Аби розправити крило в повітрі.
Та тягнемось губами до води,
Як мучить спрага – відчуваєм вбогість.
Не може світ уникнути сльоти,
Бо горю не властива веселковість.
Теж плакала від болю і біди,
Колола пальці об голки соснові.
V (XIV)
Колола пальці об голки соснові,
Редагувала зошити старі.
В них розставляла знаки розділові,
Гасила на світанку ліхтарі.
Не надсилала в чати злі, нервові,
Принизливо брудні – коментарі.
Поети теж безшкірі, сивочолі,
Та виснажені, наче шахтарі.
І сумніви буває серце крають –
Далеко в небесах блакитний птах.
У полум’ї поезії згораю.
Куди ж мене веде тернистий шлях?
Я наодинці у травневім гаю
Плекала долю на семи вітрах.
VІ (XIV)
Плекала долю на семи вітрах,
Благала в Бога мудрощів глибинних.
Шукала бригантини у морях,
Коралові рапани в шумовинні.
Знаходила, на жаль, скорботний прах
У цинковій, холодній домовині.
Не раз заносило на віражах
І потрапляла в пазурі звірині.
Хто ризикує, той шампанське п’є.
Підкорюють Тибет – шибайголови.
Життя теж ставить на зеро круп’є,
Та спершу чорну фішку хтось замовив.
Я рятувала з лиха будь-чиє
І відділяла зерня від полови.
VІІ (XIV)
І відділяла зерня від полови,
Й саджала на узбіччях аличу.
Господь в благословенні не відмовив,
Та ще коли до нього долечу,
Зали́шивши в снігах дірявий човен,
Задувши назавжди життя свічу.
Випещувала пуп’янки квіткові
І гаптувала зорями парчу.
Я роздавала з милости готівку
І не чекала від людей подяк.
Шкода, що батьківську пусту домівку
Здалека доглядала хтозна-як.
Шовковицю топтала на бруківках,
Душі не продавала за мідяк.
VІІІ (XIV)
Душі не продавала за мідяк,
А лікувала кішок в підворіттях.
Не підсипала недругам миш’як,
Підживлювала добривом суцвіття.
Трималася душею за кістяк
Родини не лише до повноліття.
Вона мені світила, мов маяк,
Осяйно у бентежнім лихолітті.
В її обіймах, наче в сяйві рамп
В театрі італійського Ла Скала.
Та від трагікомедій аж до драм
Минулі спогади у серці – жала.
Їх не виймала із синюшних травм,
Сполохані думки не відпускала.
ІX (XIV)
Сполохані думки не відпускала,
Не забувала звідки родом, й де
Моє казково-світле задзеркалля.
Тече масним молозивом з грудей.
Там залишилася цнотлива кала –
Світ обійду, та не знайду ніде.
На скелях мрій лиха біда спіткала,
Вже шовкопряд густий туман пряде.
На цвинтарі стоять хрести гранітні –
Вартують домовин кістляву плоть.
Так хочеться душею відігрітись,
Щоб все довкола знову ожило.
Минуле не відпустиш з серця кліті,
Неначе голубочків у зело.
X (XIV)
Неначе голубочків у зело –
Я не звільняла із душі в’язниці.
На волю поривались напролом
Ті спогади, щоб в сонці розчинитись.
Опіній віроломний Аквілон*,
Немов закуті в ланцюги синиці,
Приборкувала чарівним жезло́м,
Щоб у сльозах печалі не втопиться.
Минуле ластиком не витреш з дум.
Шукала у мережі ідеалу,
Та необачних б’є електрострум –
Сама свою планиду обирала,
Собі на муку, світові на глум.
Тупила в бур’янах залізні рала.
_________
Аквілон* – холодний вітер
XІ (XIV)
Тупила в бур’янах залізні рала,
Бувало проти течії пливла,
На паперті снаги сльозу ковтала,
Як серце поглинала темна мла.
Не раз від горя руки опускала,
З небес на тім’я сипалась зола.
Та несподівано ясним опалом
Моя зоря у небесах зійшла.
Тепер хвалу трубили лицеміри,
У лестощі їх раптом понесло.
Перемагає той, хто в себе вірить, –
Коней рятує від біди галоп.
Не всім щастило вибратися з прірви,
На довгій ниві безліч полягло.
ХІІ (XIV)
На довгій ниві безліч полягло,
Один – звитяжно, інший – від одчаю
А декого пожер лихий Циклоп* –
До старості не кожен доживає.
Марнує брость буття калейдоскоп.
Лише любов оздоби не втрачає.
Не зраджує коханню Ланселот**,
Крізь мури мчить з долини неокраю.
І я люблю, допоки ще живу.
Нарешті я жар-птицю наздогнала.
Хай небо ронить сльози в кропиву,
Збирає в жмені пелюстки фіалок.
Лелію втішне щастя наяву,
Хоч інколи для світу горя мало.
_________
Циклоп* – людожер з одним оком
Ланселот ** – вірний лицар кохання
ХІІІ (XIV)
Хоч інколи для світу горя мало.
Бентежать серце: сакура гнучка,
Пахучих трав зелене покривало,
В квітчастім полі – золота ріка.
Вже серце у гаях заколисала
Поезія Шевченка і Франка.
Пегас несеться по долині чвалом,
У небесах мелодія дзвінка!
Природі роздає святе причастя
Купави день, не шкода позолот.
За світло в душах Господом воздасться.
Над цвітом комашиння загуло.
Весна прийшла з надією на щастя,
Розбилося зими холодне скло.
ХІV (XIV)
Розбилося зими холодне скло,
Любов розквітла мальвами на грядці.
Травневе сонце в лузі припекло
І розтопилось у сльозі гарячій.
Ллє з неба абрикосовий сироп
На дім, садок і гойдалку дитячу.
Вдивляється небесний телескоп
У різнобарвний краєвид тремтяче.
Сканує день – блакитна висота,
Повсюди палахтять бузки махрові.
Ти стороною, пташе, не літай,
Коханий мій лелеко пелюстковий.
Цілує світ в кармінові вуста –
Дай золотитись у твоїй любові!
Магістрал (XIV)
Дай золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.
Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.
Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур’янах залізні рала.
На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало –
Розбилося зими холодне скло.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
