Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Валерій Голуб

Інфо
* Народний рейтинг 4.782 / 5.48
* Рейтинг "Майстерень": 4.518 / 5.48
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Коефіцієнт прозорості: 0.738
Переглядів сторінки автора: 34514
Дата реєстрації: 2009-11-01 14:36:03
Звідки: Кременчук
Школа та стилі: Класична поезія, гумор, літ. пародії, афоризми
У кого навчаюсь: Ліна - український Шекспір! Висоцький - геніальний поет і бард ХХст.
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2016.05.08 23:13
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
За фахом педагог. Видав 3 поетичні збірки. Тусуюсь у Кременчуцькому літ. бомонді (спілка "Славутич"). Член Національної спілки журналістів України.

Найновіший твір
Вулиці наших міст у контексті історичної правди.

У більшості держав світу назви вулиць, площ, пам’ятників присвячені людям, які зробили видатний внесок у розвиток своїх країн, стали символами вартостей, які об’єднують суспільство. Зафіксовані у назвах імена історичних осіб мають важливий виховний ефект як приклад для наслідування і гордості за свою Батьківщину. Це чудово розуміли й очільники тоталітарних режимів. Тому в захоплених нацистами містах негайно з’являлись вулиці Гітлера і інших нацистських бонз, а міста і села СРСР рясніли вулицями Леніна, Сталіна, Троцького, Бухаріна, Берії і менших по рангу вождів. Час від часу когось із них оголошували ворогом народу, і тоді це ім’я назавжди зникало із топоніміки населених пунктів.
Змінити минуле неможливо, але мова йде про те, що із минулого нам потрібне в майбутньому? Які події та імена ми повинні пам’ятати, а які слід залишити назавжди на смітнику історії.
Велика частина наших вулиць носить імена діячів комуністичної партії і радянської влади. Хто ж були ці люди, і як вони прислужились Україні? В даній статті я спробую проаналізувати назви деяких вулиць Полтави і Кременчука, а беручи до уваги те, що майже в усіх містах України присутній цей «стандартний набір», то розраховую на широке коло читачів.
Отже, почнемо по порядку. Вулиця Артема. Артем (справжнє прізвище – Сєргеєв), уродженець Курська. Після проголошення незалежності Української Народної республіки (УНР) у 1918 році він ініціював створення сепаратистської Донецько-Криворізької республіки, яка проголосила про вихід зі складу України і приєднання до Росії. Як бачите, історія повторюється. І що ж нам, так і залишити цю назву на радість сепаратистам? А може «оновити», назвавши вулицею Гіркіна-Стрєлкова?
Вулиця Блюхера. Блюхер – радянський воєначальник. У 1919 році керував частинами російської армії, що вела бойові дії проти УНР. Як відомо, в результаті цієї війни Україна була захоплена більшовиками.
Воровський. Більшовицький діяч, за національністю поляк. У роки громадянської війни боровся проти незалежності Польщі та України. На батьківщині його вважають ворогом польського народу.
Дзержинський. Очолював сумнозвісний ВЧК. Запровадив політику «червоного терору» - одну зі складових частин ленінської ідеї про диктатуру пролетаріату. Теоретично це називалось «подолання опору експлуататорських класів», а щоб зрозуміти, як це робилось на практиці, наведу висловлювання підлеглих Дзержинському чекістів. Лаціс, один із його заступників: «…ЧК не суд и не трибунал. Не ищите на следствии доказательств того, что обвиняемый действовал против советской власти. Первый вопрос, который вы должны ему предложить, - к какому классу он принадлежит, какого образования, воспитания, происхождения… Эти вопросы и определят судьбу обвиняемого». А один із московських чекістів – Мізікін, цю тезу спростив ще більше: «…К чему даже эти вопросы о происхождении, образовании. Я пойду к нему на кухню и загляну в горшок. Если есть мясо – враг народа, к стенке»! Голова Кунгурського ЧК Гольдін відкрито заявив: «…Для расстрела нам не нужно ни доказательств, ни допросов… Мы находим нужным и расстреливаем, вот и все».
Судячи по «одкровеннях» цих патологічних головорізів, на їхній совісті, як і на совісті «залізного Фелікса» сотні тисяч жертв, лише мала частка з яких можливо була в чомусь винна.
Свердлов Яків Михайлович (справжнє ім’я – Янкель Мойшевич). Голова ВЦВК. Один з ініціаторів розстрілу царської сім’ї. Автор директиви від 24 01 1919 р. про жорстокі каральні заходи проти повсталих донських козаків. Недавно в архіві політбюро знайшли лист голови ГПУ Ягоди до Сталіна (датований 1935 роком), в якому той повідомляв, що на складі виявлений особистий сейф Свердлова, який відкрили через 16 років після його смерті. Там були золоті царські монети на астрономічну суму (108525 рублів) і більше семисот золотих виробів з дорогоцінними каменями. От і вір тепер у казку про «криштальну чесність» більшовицьких лідерів.
Димитров. Болгарський «Ленін». Прив’язав Болгарію до сталінського СРСР так, що її вважали сімнадцятою республікою. У 1999 році болгари винесли з мавзолею у центрі Софії мумію комуністичного вождя. Того ж року мавзолей висадили в повітря.
Наші партійні боси чомусь особливо полюбляли німецьких комуністичних діячів. Мабуть ЦК ВКП(б) розсилав на місця циркуляри з вимогою називати вулиці іменами Ернста Тельмана, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург, Клари Цеткін, бо майже у всіх українських містах є такі вулиці. Може ці німці боролись за Україну, чи своєю діяльністю залишили вагомий слід в її історії? Та ні, їхня діяльність обмежувалась Німеччиною, і ніяких фундаментальних праць про Україну вони не залишили. До того ж, німецькі імена настільки незвичні для української вимови (особливо Карл Лібкнехт), що можуть позмагатися із відомою фразою «Карл у Клары украл кораллы». Недарма мешканці Полтави «свою» вулицю Карла Лібкнехта як називали колись Тригубівською, так зовуть її і тепер.
Пархоменко. Уродженець Луганська. Командував червоною кавалерією у боротьбі проти України. Вбитий повстанцями Нестора Махна.
Примаков. Командир харківського полку, який одночасно з наступом російських військ Мурав’йова підступно вдарив у тил армії УНР, щоб повалити уряд Михайла Грушевського.
Постишев. Один з головних організаторів Голодомору 1933 р в Україні. За його підписом вийшли постанови «Про боротьбу з саботажем у хлібозаготівлях» та «Про занесення на чорну дошку сіл, що злісно саботують хлібозаготівлі». Занесення на «чорну дошку» означало повну ізоляцію села з припиненням підвозу продуктів і промтоварів. Такі села вимирали майже повністю.
Павлик Морозов. Історію цього «правильного» піонера знає кожен. Віковічна людська мораль засуджує будь-які дії дітей, направлені проти своїх батьків. Ще у Біблії слово «батькопродавець» вважається синонімом ганьби. Але радянська влада намагалась прищепити нам іншу мораль, перетворити кожного у покірного гвинтика тоталітарної системи, для якого такі поняття, як совість і духовність є другорядними. Мабуть частково їй це вдалось, раз у нас до сих пір красується провулок ім. Павлика Морозова.
Обмежений формат газетної статті не дає можливості згадати всіх, чиї імена носять наші вулиці. Сподіваюсь, що ця публікація не остання. Очікую, що наведений фактаж доповнять інші автори. Але вже зараз вимальовується загальна картина: багато з названих осіб були ворогами української незалежності, а деякі ще й відвертими душогубами. Колись ми вірили міфам радянської пропаганди і вважали цих діячів героями. Але після розпаду СРСР відкрились архіви і ми дізнались правду про події тих часів і про жахливу кількість жертв, яку втратив наш народ від репресій, воєн і штучних голодоморів. Чи маємо ми право забути про це? Наші діти довідуються на уроках історії про злочини радянського режиму, а вийшовши зі школи, прямують по вулиці імені чергового ката України, діяння якого не тільки не засуджені, а навіть прославлені в назві. Чому ми тоді дивуємось, що діти нерідко байдужі до проявів несправедливості і брехні. Якщо ми не зробимо висновків із власної історії, то нові покоління будуть знову і знову наступати на ті ж самі граблі, не засвоївши істини, що є Добро, а що Зло.

Валерій Голуб. 6 липня 2015р.