
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2022.07.07
06:22
Горобина ніч минула
І безсоння відійшло, –
Перед досвітом заснуле,
Снами тішиться село.
Лиш мені чомусь не спиться
На світанні з усіма,
Хоч вже й духу громовиці
Поміж хмарами нема.
І безсоння відійшло, –
Перед досвітом заснуле,
Снами тішиться село.
Лиш мені чомусь не спиться
На світанні з усіма,
Хоч вже й духу громовиці
Поміж хмарами нема.
2022.07.06
22:25
Ступає Цар Господь убогою землею,
скаравши всіх і всяк за первородний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!
Регоче Сам Творець над власними думками!
І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.
скаравши всіх і всяк за первородний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!
Регоче Сам Творець над власними думками!
І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.
2022.07.06
13:11
Я сина вчив мовчати біля моря.
Не говорив йому: “Дивись,
Он Кара-Даг напруживсь аж до тріщин,
Щоб море до плюскоту найтоншого вловить”.
Не говорив:
“Дивись, як зависа над морем Кара-Даг.
Мовби збирається забрати клаптик суші,
Колись так необачно да
Не говорив йому: “Дивись,
Он Кара-Даг напруживсь аж до тріщин,
Щоб море до плюскоту найтоншого вловить”.
Не говорив:
“Дивись, як зависа над морем Кара-Даг.
Мовби збирається забрати клаптик суші,
Колись так необачно да
2022.07.06
08:33
Переселю свій тенор у сопрано…
Від цього ж не закінчиться життя?
Приходить ніч, а слідом свіжий ранок
І кожен з нас вгрузяє в забуття…
Це якщо я, чи ви… чи зовсім інші…
Каприз на те й існує, що каприз…
Проціджуються вистраждані вірші
Від цього ж не закінчиться життя?
Приходить ніч, а слідом свіжий ранок
І кожен з нас вгрузяє в забуття…
Це якщо я, чи ви… чи зовсім інші…
Каприз на те й існує, що каприз…
Проціджуються вистраждані вірші
2022.07.06
07:31
Позолочений сонечком обрій
Розчиняється в сутінках синіх, –
Підкотилось під серце недобре
Щось таке невідоме донині.
Вечоріє небачено швидко
І минає в могильній мовчанці, –
Заяложена мухами шибка
Не вилискує весело глянцем.
Розчиняється в сутінках синіх, –
Підкотилось під серце недобре
Щось таке невідоме донині.
Вечоріє небачено швидко
І минає в могильній мовчанці, –
Заяложена мухами шибка
Не вилискує весело глянцем.
2022.07.06
06:31
Мовчать світанки, ніби оніміли.
І небо не розродиться дощем.
Вишукуючи уцілілі цілі,
летять ракети гаспида бичем.
Усе живе паде відразу мертвим.
Шматує плоть гартована шрапнель.
Людина все вигадує для смерті
та руйнування створених осель.
І небо не розродиться дощем.
Вишукуючи уцілілі цілі,
летять ракети гаспида бичем.
Усе живе паде відразу мертвим.
Шматує плоть гартована шрапнель.
Людина все вигадує для смерті
та руйнування створених осель.
2022.07.06
01:05
А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому,
2022.07.05
11:55
Тримаюсь, не чіпай… А ти забудь. До себе:
Та боронь Боже, край… та скільки того неба
А хто-небудь зітре? Cлова вам не розсада
Не голосом арен… ой не сміши досада
Встарілий стиль, хіба, шматочками осилим
Іржа, забув? труба… усе своє під килим…
Таке ж
Та боронь Боже, край… та скільки того неба
А хто-небудь зітре? Cлова вам не розсада
Не голосом арен… ой не сміши досада
Встарілий стиль, хіба, шматочками осилим
Іржа, забув? труба… усе своє під килим…
Таке ж
2022.07.05
11:10
Якщо захворію,
лікарям докучати не стану,
звертаюсь до друзів
(не вважайте, що, може, звихнувсь):
постеліть мені степ, завісьте вікна туманом,
в узголів’ї поставте
зорю осяйну.
Я ходив напролом.
лікарям докучати не стану,
звертаюсь до друзів
(не вважайте, що, може, звихнувсь):
постеліть мені степ, завісьте вікна туманом,
в узголів’ї поставте
зорю осяйну.
Я ходив напролом.
2022.07.05
09:03
Допоки мізки промивала клізма
дядьки сурйозні, певно, із обкома
на трьох ділили благо комунізма
і піонерку, що завжди готова.
Вона була підкована ідейно,
у комсомол чекаючи посвяти
уся наука цінностей сімейних –
вождям комуни треба догоджати.
дядьки сурйозні, певно, із обкома
на трьох ділили благо комунізма
і піонерку, що завжди готова.
Вона була підкована ідейно,
у комсомол чекаючи посвяти
уся наука цінностей сімейних –
вождям комуни треба догоджати.
2022.07.05
08:40
Миті щастя в яві знов є --
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.
Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.
Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
2022.07.05
05:20
Затоплює сонячне сяйво
Опівдні навколишній світ, –
Над жовтими нивами жайвір
Здійнявся в співучий політ.
Засліплений світлом, вглядаюсь
В обпечену ніжно блакить, –
Лиш синь невимовно безкрая
На обширах неба лежить.
Опівдні навколишній світ, –
Над жовтими нивами жайвір
Здійнявся в співучий політ.
Засліплений світлом, вглядаюсь
В обпечену ніжно блакить, –
Лиш синь невимовно безкрая
На обширах неба лежить.
2022.07.04
23:13
У місті тиша, як в селі,
Та не літають журавлі
І солов'я не чути.
Вишневі зорі вдалині,
Чомусь нагадують мені,
Сюїти незабутні.
Вертає думка повсякчас,
Та не літають журавлі
І солов'я не чути.
Вишневі зорі вдалині,
Чомусь нагадують мені,
Сюїти незабутні.
Вертає думка повсякчас,
2022.07.04
16:20
Зайнялася трава,
Спалахнули дров
І згоріла москва.
Здичавілий шойгу
Дременув у тайгу
І замерз у снігу.
Спалахнули дров
І згоріла москва.
Здичавілий шойгу
Дременув у тайгу
І замерз у снігу.
2022.07.04
14:15
Поранені, нескорені, побиті
І зрадою, й підступністю русні.
Що танками по зеленавім житі
Й смертями в цій неназваній війні.
Отій, де плаче нині кожна мати,
Яка чекає вісточки синів.
Міста розбиті і згорілі хати,
І зрадою, й підступністю русні.
Що танками по зеленавім житі
Й смертями в цій неназваній війні.
Отій, де плаче нині кожна мати,
Яка чекає вісточки синів.
Міста розбиті і згорілі хати,
2022.07.04
13:49
Війна – це не лише коли «Ура!»,
але й коли і рани, й руйнування,
і, втративши душевну рівновагу,
плетешся ночувати до метра.
А там навколо мармур і граніт.
І трохи менше чути,
як гримить.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...але й коли і рани, й руйнування,
і, втративши душевну рівновагу,
плетешся ночувати до метра.
А там навколо мармур і граніт.
І трохи менше чути,
як гримить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Лазірко /
Рецензії
Юрій Лазірко: лірично-драматичний епос свободи
Плюскіт... і вічність гойдається кволими колами –
брижами дихають сутінки, мліє у тремі ріка.
Хлипає тиша - розхлюпана, вкрай невдоволена...
Плином торочиться місяця, витканий сріблом, рукав.
Всесвіт хвилюється, крається, гусне настояно –
оку не випити стільки, цей трунок хмільніший за сон.
Видно до голки, збирай що на килимі зорянім...
Спокій, здогадкою зораний, серце бере у полон.
(«Плюскіт», 29 Листопада 2007)
...Так, чорно-червоно, тонко вишиває словом Юрій Лазірко.
Українськомовний поет, який живе в околицях Нью-Йорка.
Особисто ми незнайомі: подати один одному руки не було нагоди. Заочно познайомила нас Леся Романчук, яка має смак у житті і в літературі. Випадково (?) зустрічав його фото- і текстографію на літературних Інтернет-сайтах, де він, до речі, доволі активно спілкується і з творчими побратимами, і з не менш креативними читачами.
Що ж, поезія у наш час із площ та барикад загнана у віртуальну реальність. Наелектризовується від суспільних гроз, як шерсть заповідних вовків від оголених електричних сторожів із червоними прапорцями. Вірніше, кольорова гама прапорців та прапорів, яких не так то просто переступити поету, при тому зоставшись поетом, значно барвистіша.
У різні часи під прапорами інших країн творили справжню українську літературу Тарас Шевченко, Євген Маланюк, Іван Багряний, Василь Барка...
І все ж мені важко зрозуміти (легше відчути) життєвий вибір Юрія, хоч я сам майже рік прожив і пропрацював у тій же Америці. Зостатися не хотів, бо не міг... Навіть образився на одного колишнього поета (тепер, наскільки знаю, він успішний бізнесмен), який покинув Україну і запитав мене: «Як ти там живеш?!. Там же неможливо!».
Врешті, не знаю, як і де має жити поет.
«У кожного своя доля і свій шлях широкий»...
Тому й хочу зрозуміти, відчути Юрія Лазірка, який живе в Америці вже 18 років. «Приїхав – працював з 5-ї ранку до 5-ї вечора на будові, а вечорами вчився в університеті – на комп’ютерника-програміста. Так було 6 років. Потім довго працював, щоб якось стати на ноги. Довго нічого не писав – не до того було», – пише він про себе.
Ще мене із Юрком єднає сирітство – смерть мами. У мене дуже раннє, у нього пізніше...
Він за освітою технар, я також навчався в інженерному військовому вузі.
Така от доленосна вища математика, яка, прийнято вважати, – також поезія: музика, тільки писана цифрами, а не словами.
Нею (поезією) він, західноукраїнський міський хлопець, не захищається від долі. Він нею захищає саму свою (як знаємо, не завжди прихильну) долю: книжку ось назвав: «Парасоля для долі».
Що ж, це багато дає для розуміння філософсько-психологічної системи координат автора, для прослуховування «звукової картини нутра», зовнішньої суєти і болотних вогнів капіталістичного реалізму, в якому, як я розумію, кожен справжній поет рано чи пізно абсолютно самотній.
Виїхавши іще з радянського минулого, яке, на жаль, зостається українським сьогоденням, Юрій Лазірко, завдяки поезії («парасолі для долі») душевно не обамериканізувався. Його лірика по-плужниківськи пронизлива, місцями навіть немодно сентиментальна (вірш «Сирітка») і формозмістовно українська.
Зупинімось, наприклад, на строфах:
А планета летить, мов направлений постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.
(«Недоношені ягідки»),
Час відбув
і проник
потаємно
у крок перехожих –
через поспіхи ніг,
під падіння
перевтомлених вій.
І за безцінь пішли...
безпритульного сни
та вельможі
за словами,
де шпальти,
роздиралися
вітром подій.
(«Урбаністична Рефлексія»),
Або ж перша і остання строфи з вірша «Відхід»:
Загнеться час – загасну сам не свій,
По мідяку на око ляже спокій.
Не чутиму я дзвонів перебій
І стане лунко, де було глибоко.
––––––––––––––––––––––––––––––
Зацвяхне серце стуком молотка,
Вінки, два метри, яма і лопата.
І буде сипатись життя в грудках...
Так пригортають лиш земля та мати.
Така от сумно-легка і глибока сучасна українська поезія в Америці – про вічне, архетипове, а значить – нетипове.
Вона не дає відповіді на практичні та й філософські питання заморського і вселюдського буття, бо ніщо так не псує ціль, як попадання… Вона просто пульсує і маячить, маячить для пілігримів серед громів і тиш.
Матеріально забезпечене життя, якого він відносно досяг поза батьківщиною, як бачимо, не гарантує душевної рівноваги, яку дає поезія, релігія, поезія релігії і поезія як релігія. Не знаю, що первинне для Юрія, але що не матеріальні цінності – то однозначно.
Як і у всіх вроджених поетів, основні теми його віршів (хоча, до речі, Ю. Лазірко пише і цікаву іронічну прозу (див. на сайті «Поетичні майстерні») – кохання, космос і батьківщина... дитинства.
Дивно (хоча, мабуть, для чоловіків закономірно: вірші мінорні (така печаль очищує кров), а проза – мажорна (така іронія здоровить душу).
Складається враження, що зовнішні (та й внутрішні) символи, знаки, коди, атрибути, міфи американізованої цивілізації не проникли в ядро авторового музикально-слов’янського слова, яке зберігає наші кольори, звуки, запахи. Досі пахне полином, львівським високозамковим туманом, храмовим ладаном і зовсім трохи – технічним димком короткого замикання бездротової комп’ютерної «мишки». Може, саме в цю закономірно нервову мить американського комп’ютерного програміста українського походження Юрія Лазірка пробиває на вічнодорожнє, одкровенне, як-от:
Не шукай у дорозі щастя,
Бо тим щастям дорога є.
У розлуці, чи на причасті
Хай душа молитовність п’є.
Хто не жив – той не чув насправді,
Бо глухим видавався кут.
A по два береги – дві правди,
І на кожному боці бруд.
І не ангел, не біс, а люди
Переходять, мовчать, плюють.
То від них розтискає груди,
Через них розриває лють.
День за днем відлягає вічність,
Не терпиться i небесам –
Вітре путній та вітре стрічний,
Проведіть у Господній храм.
Не віщуй нам біди, тривого, –
Хай терновий вінок сплетуть.
Серцем вишито цю дорогу –
Щастя вкладене стуком тут.
(«Дорога», 18 Жовтня 2007)
Чимось генотипно нашим, василевосимоненківським віддає ця неекспериментальна, чесна поезія, якій направду не загрожують «ні Америки, ні Росії».
Тобто Україна в Америці завжди з Юрієм Лазірком. У ньому. У його, захищеній Поезією, від кислотних дощів глобального потепління клімату і похолодання душ, чужих зірок, долі. Такою, формально традиційною, як наша народна пісня, а змістовно несподіваною (як усе органічно справжнє), вона зостанеться і в космосі часу і простору.
Вона прасвідомо кличе ніжно-ножове людське серце до суворої боротьби за свободу від усього, крім долі, трансформуючись на шляху в епос свободи.
Адже свобода, як і доля, щастя, поважно люблять сильних.
Де-де, а в Америці це знають і відчувають історично...
Юрій Лазірко, судячи з усього, завоював Америку, не втративши Україну.
Це гідне загальнолюдської і родової поваги.
Добре було би широко розповсюдити цей «Парасоля для долі» серед усього світового українства, як один із символів стійкості сучасного українського поетичного слова в ноосфері, обов’язково додавши на другій сторінці деталізовану біографію автора, з якої постає доля і справжні вірші.
Ігор Павлюк.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Юрій Лазірко: лірично-драматичний епос свободи

брижами дихають сутінки, мліє у тремі ріка.
Хлипає тиша - розхлюпана, вкрай невдоволена...
Плином торочиться місяця, витканий сріблом, рукав.
Всесвіт хвилюється, крається, гусне настояно –
оку не випити стільки, цей трунок хмільніший за сон.
Видно до голки, збирай що на килимі зорянім...
Спокій, здогадкою зораний, серце бере у полон.
(«Плюскіт», 29 Листопада 2007)
...Так, чорно-червоно, тонко вишиває словом Юрій Лазірко.
Українськомовний поет, який живе в околицях Нью-Йорка.
Особисто ми незнайомі: подати один одному руки не було нагоди. Заочно познайомила нас Леся Романчук, яка має смак у житті і в літературі. Випадково (?) зустрічав його фото- і текстографію на літературних Інтернет-сайтах, де він, до речі, доволі активно спілкується і з творчими побратимами, і з не менш креативними читачами.
Що ж, поезія у наш час із площ та барикад загнана у віртуальну реальність. Наелектризовується від суспільних гроз, як шерсть заповідних вовків від оголених електричних сторожів із червоними прапорцями. Вірніше, кольорова гама прапорців та прапорів, яких не так то просто переступити поету, при тому зоставшись поетом, значно барвистіша.
У різні часи під прапорами інших країн творили справжню українську літературу Тарас Шевченко, Євген Маланюк, Іван Багряний, Василь Барка...
І все ж мені важко зрозуміти (легше відчути) життєвий вибір Юрія, хоч я сам майже рік прожив і пропрацював у тій же Америці. Зостатися не хотів, бо не міг... Навіть образився на одного колишнього поета (тепер, наскільки знаю, він успішний бізнесмен), який покинув Україну і запитав мене: «Як ти там живеш?!. Там же неможливо!».
Врешті, не знаю, як і де має жити поет.
«У кожного своя доля і свій шлях широкий»...
Тому й хочу зрозуміти, відчути Юрія Лазірка, який живе в Америці вже 18 років. «Приїхав – працював з 5-ї ранку до 5-ї вечора на будові, а вечорами вчився в університеті – на комп’ютерника-програміста. Так було 6 років. Потім довго працював, щоб якось стати на ноги. Довго нічого не писав – не до того було», – пише він про себе.
Ще мене із Юрком єднає сирітство – смерть мами. У мене дуже раннє, у нього пізніше...
Він за освітою технар, я також навчався в інженерному військовому вузі.
Така от доленосна вища математика, яка, прийнято вважати, – також поезія: музика, тільки писана цифрами, а не словами.
Нею (поезією) він, західноукраїнський міський хлопець, не захищається від долі. Він нею захищає саму свою (як знаємо, не завжди прихильну) долю: книжку ось назвав: «Парасоля для долі».
Що ж, це багато дає для розуміння філософсько-психологічної системи координат автора, для прослуховування «звукової картини нутра», зовнішньої суєти і болотних вогнів капіталістичного реалізму, в якому, як я розумію, кожен справжній поет рано чи пізно абсолютно самотній.
Виїхавши іще з радянського минулого, яке, на жаль, зостається українським сьогоденням, Юрій Лазірко, завдяки поезії («парасолі для долі») душевно не обамериканізувався. Його лірика по-плужниківськи пронизлива, місцями навіть немодно сентиментальна (вірш «Сирітка») і формозмістовно українська.
Зупинімось, наприклад, на строфах:
А планета летить, мов направлений постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.
(«Недоношені ягідки»),
Час відбув
і проник
потаємно
у крок перехожих –
через поспіхи ніг,
під падіння
перевтомлених вій.
І за безцінь пішли...
безпритульного сни
та вельможі
за словами,
де шпальти,
роздиралися
вітром подій.
(«Урбаністична Рефлексія»),
Або ж перша і остання строфи з вірша «Відхід»:
Загнеться час – загасну сам не свій,
По мідяку на око ляже спокій.
Не чутиму я дзвонів перебій
І стане лунко, де було глибоко.
––––––––––––––––––––––––––––––
Зацвяхне серце стуком молотка,
Вінки, два метри, яма і лопата.
І буде сипатись життя в грудках...
Так пригортають лиш земля та мати.
Така от сумно-легка і глибока сучасна українська поезія в Америці – про вічне, архетипове, а значить – нетипове.
Вона не дає відповіді на практичні та й філософські питання заморського і вселюдського буття, бо ніщо так не псує ціль, як попадання… Вона просто пульсує і маячить, маячить для пілігримів серед громів і тиш.
Матеріально забезпечене життя, якого він відносно досяг поза батьківщиною, як бачимо, не гарантує душевної рівноваги, яку дає поезія, релігія, поезія релігії і поезія як релігія. Не знаю, що первинне для Юрія, але що не матеріальні цінності – то однозначно.
Як і у всіх вроджених поетів, основні теми його віршів (хоча, до речі, Ю. Лазірко пише і цікаву іронічну прозу (див. на сайті «Поетичні майстерні») – кохання, космос і батьківщина... дитинства.
Дивно (хоча, мабуть, для чоловіків закономірно: вірші мінорні (така печаль очищує кров), а проза – мажорна (така іронія здоровить душу).
Складається враження, що зовнішні (та й внутрішні) символи, знаки, коди, атрибути, міфи американізованої цивілізації не проникли в ядро авторового музикально-слов’янського слова, яке зберігає наші кольори, звуки, запахи. Досі пахне полином, львівським високозамковим туманом, храмовим ладаном і зовсім трохи – технічним димком короткого замикання бездротової комп’ютерної «мишки». Може, саме в цю закономірно нервову мить американського комп’ютерного програміста українського походження Юрія Лазірка пробиває на вічнодорожнє, одкровенне, як-от:
Не шукай у дорозі щастя,
Бо тим щастям дорога є.
У розлуці, чи на причасті
Хай душа молитовність п’є.
Хто не жив – той не чув насправді,
Бо глухим видавався кут.
A по два береги – дві правди,
І на кожному боці бруд.
І не ангел, не біс, а люди
Переходять, мовчать, плюють.
То від них розтискає груди,
Через них розриває лють.
День за днем відлягає вічність,
Не терпиться i небесам –
Вітре путній та вітре стрічний,
Проведіть у Господній храм.
Не віщуй нам біди, тривого, –
Хай терновий вінок сплетуть.
Серцем вишито цю дорогу –
Щастя вкладене стуком тут.
(«Дорога», 18 Жовтня 2007)
Чимось генотипно нашим, василевосимоненківським віддає ця неекспериментальна, чесна поезія, якій направду не загрожують «ні Америки, ні Росії».
Тобто Україна в Америці завжди з Юрієм Лазірком. У ньому. У його, захищеній Поезією, від кислотних дощів глобального потепління клімату і похолодання душ, чужих зірок, долі. Такою, формально традиційною, як наша народна пісня, а змістовно несподіваною (як усе органічно справжнє), вона зостанеться і в космосі часу і простору.
Вона прасвідомо кличе ніжно-ножове людське серце до суворої боротьби за свободу від усього, крім долі, трансформуючись на шляху в епос свободи.
Адже свобода, як і доля, щастя, поважно люблять сильних.
Де-де, а в Америці це знають і відчувають історично...
Юрій Лазірко, судячи з усього, завоював Америку, не втративши Україну.
Це гідне загальнолюдської і родової поваги.
Добре було би широко розповсюдити цей «Парасоля для долі» серед усього світового українства, як один із символів стійкості сучасного українського поетичного слова в ноосфері, обов’язково додавши на другій сторінці деталізовану біографію автора, з якої постає доля і справжні вірші.
Ігор Павлюк.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію