І сходить зірка...

До першої збірки поети йдуть по-різному – хтось легко і випадково, хтось довго і важко збирає краплі болю та гіркого життєвого досвіду дорогами рідного і чужого краю, виливає їх у віршах, а час, справедливий і невблаганний, висушує зайве, випаровує випадкове, конденсує посутнє, перетворюючи слово на густу бурштинову краплину. Бо лише вона має право називатися “Краплею Всесвіту”.
Поезія Юрія Лазірка прилетіла до нас на журавлиному крилі нерозривності зв’язку душі поета з рідною землею, усвідомлення себе та ваги свого слова у Всесвіті, ствердження права на спробу перелити стук серця у віршовані рядки.
Автор веде читача тими дорогами, якими водила його доля, нічого не приховуючи і не намагаючись видатись кращим, аніж є насправді. Наша щедра мати Україна густо засіяла своїми зернятами-дітьми неозорість світу. У долі та слові Юрія Лазірка, мов у краплині всесвітнього болю, відбилися очі всіх матерів, що чекають, всіх дітей, що виглядають, всіх коханих, що навіки втратили... Його слово – скупе, концентроване, чоловіче, пронизливо-гостре бачення свого шляху. Він уміє затиснути в жменю і серце, і біль, і сум, і поетичний рядок, і перон, политий сльозою прощання.
Продзеленькала кроком кишеня,
Оббивала валіза боки.
Як перон затиснувся у жменю,
Так припало вікно до щоки.
Скільки всього у поетовій валізі! Тут і спогади про рідний Львів, що «очима сірих стін веде до брами», і непереборність усвідомлення себе українцем – «десь на споді нажитого лантуха вишиванка, що в хрестик, лягла», і замальовки з натури довколишнього Нового Світу – «Наркотик», “Безпритульний”, «Пияк» - «А дійду-не-дійду - знають лиш калабані. Як трясеться рука - віда чарка і хміль”, і скупа, але така знайома багатьом картинка знемоги після важкого трудового дня – “розлізлий черевик будовою прокиснув”.
Але фаза зупинки серця читача (особливо жінки) настає у розділі інтимної лірики: “Ми такі, що вогонь з долонь” – і запалюється уява навіть найкрижанішої з королев:
"Камасутри" експертиза
витіка по синім склі.
Глибина почуттів і вроджена повага до образу жінки не дозволяє авторові схибити, і навіть у полоні найполум’янішої пристрасті він залишається словом у високому вимірі поезії:
Ховалася від тіні
Запамороч двох тіл,
Скотившись по коліну
В розквітлий переділ.
Пошуки істини чи бодай ключа від істини ведуть шляхом заглиблення у сутність речей, і шлях то підносить його до неба, то водить підземними лабіринтами, то змушує замислитися над породженням та походженням гріха:
Коли світ у гріхах
І лиш крапля надії...
І нанизує страх
На мовчання події.
“Мені не байдуже, коли мій друг в потребі”, - заявляє автор, і йому віриш, бо саме цим бажанням обігріти світ перейнята уся філософія слова Юрія Лазірка:
“За все єство, котре вбира Вселенську Душу,
Мені не байдуже - бо я її люблю».
Роздуми над своїм місцем у світі, над шляхом душі до вічності приводять до таких рядків:
Окреслено межу... обіцяне безсмертя знає,
Де важіль перекинуто на бік від тіла та гріха.
І каторжно, не в крок, дорога в рай без крил витає –
Де босоніжжя душ вогонь очищення вдиха.
Чимдалі – тим густішим стає слово, тим різнобарвнішим образний ряд, тим багатшою палітра метафор. Обшир думки розбиває ланцюги усталених рамок. Пошуки нового слова кличуть на межу мов, і англійська, якою автор володіє бездоганно, подекуди підказує шлях до створення прикметника, прислівника чи мовного звороту, українській непритаманного, але органічного, не чужого, бо схибити не дозволяє нерозривність зв’язку із рідним словом.
Хтось може закинути авторові надмірне ускладнення образного ряду, зависоку густину метафоричності, від якої рядок перестає дихати, і в поезії «раціо» починає переважати «емоціо». Заважкі розміри, які доводиться пережовувати, ледь ковтаючи зайві склади. Іноді прагнення дослідити суть явища виводить у площину суто технічного стеження за процессом, і тоді Юрій Лазірко переміщує читача у безповітряний простір технології творення, позбавляючи його отієї легкості, невагомого лету небом поезії, насолоди образами, якою повні його ранні твори, і починаєш сумувати за отим Лазірком, який умів пронизати душу стрілою простого до геніальності:
Яка ж то чайка, що за морем не кигиче?
Яке ж то море, що не чує чайки плач?
Експерименти зі словом, до яких вдається поет, іноді заводить його на неходжені стежки, не завжди барвисті, не щоразу вдалий його маршрут, але в тім і сенс творення, у тім шлях митця до його власної істини, до його власної картини Всесвіту.
Шлях поета до всесвітнього, розуміння себе у контексті загальнолюдського пролягає через пізнання іншомовного тексту і корекцію власного рядка критерієм сучасності. Найдосконаліший із перекладів не спроможний передати глибини й особливості іншої мови, тим паче такої місткої та влучної, як англійська, лише розуміння її сутності, опанування на рівні законів словотворення дозволяє вийти на інший рівень, у вимір наповнення українським змістом всесвітнього стандарту форми. Це важка праця, це – шлях через біль і кров душі, але автор цей шлях долає. Долає, даруючи нам краплини всесвітньої любові своїх віршів.

Леся Романчук