
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.19
02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
2025.07.18
22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
2025.07.18
21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
2025.07.18
17:00
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
2025.07.18
16:08
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
2025.07.18
13:17
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2025.07.18
10:02
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
2025.07.18
05:15
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
2025.07.17
22:21
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
2025.07.17
21:35
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
2025.07.17
20:44
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
2025.07.17
18:25
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
2025.07.17
11:43
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
2025.07.17
06:25
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
2025.07.16
23:14
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
2025.07.16
23:11
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
ЩАСТЯ НИТЬ — дванадцятий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
ЩАСТЯ НИТЬ
І (XII)
Квітує ніжність в малиновім слові.
Ти говори, коханий, це – бальзам
Для серця спраглого. Обов’язково
Промов чарівно: "Відчинись, сезам".
Там персні срібні, стрази пречудові,
Ванілі ароматний фіміам.
Вервечки і намиста кольорові,
Обручки із сапфірами теж там.
Коштовні діадеми, бранзолети,
У скриньках брошки, кульчики лежать.
І на ласкаву долю амулети,
У щасті щоб довіку проживать.
Візьму на згадку орхідей букетик –
Безмежна, життєдайна благодать.
ІІ (XII)
Безмежна, життєдайна благодать,
В розчулених словах – велика сила.
Мені ж натхнення з губ твоїх черпать,
За красномовність щиро полюбила.
В немилозвучних фразах – бруду гать.
В злостиво зронених – сльози провина,
Бо слово може вбити, розтоптать,
Злукавити, встромити вила в спину.
Нікому я не вірила тоді –
Самотину таїла в серця схові.
Зі мною був у радощі й біді,
Даремно з прикрощів не хмурив брови,
А голубом у затишнім гнізді
На солодко-медову хіть умовив.
ІІІ (XII)
На солодко-медову хіть умовив,
Щоб в серце фібрами душі вросла.
Довкола жигуни* і Казанови,
Як на березі білій – омела.
Пастки понаставляли птахолови,
Отруйна блекота вінки сплела.
Пішла б в жіночий монастир, панове,
Якби хоч трохи праведна була.
Невже любов тілесна то – спокуса?
Усі на сяйво пристрасно летять.
Вже ватра обпалила косу русу,
Відпочиває в тиші сіножать.
Та як згадаю знов козацькі вуса,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
____________
Жигун* – пустий, легковажний чоловік
ІV (XII)
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
Не встояла перед любов’ю чемно.
Чому ж вона прийшла не в двадцять п’ять?
У кожного плода свій час, напевно.
То хай усім на вушко шепотять,
Ще поки у душі не стало темно.
Бо без кохання наше все життя –
Безглузде, беззмістовне і нікчемне.
Я довго відмовлялась від утіх,
Плекаючи тумани сутінкові.
Кохайте милих, закликаю всіх,
І молодість до вас вернеться знову!
Любов чудесна, віддана – не гріх,
Провини серця вибілить Покрова.
V (XII)
Провини серця вибілить Покрова.
Жоржини восени поб’є мороз,
Та в сьогоденні – радісно, святково,
Далеко до зими метаморфоз.
Вас запевняю я стовідсотково,
На майбуття – сприятливий прогноз.
Оракули вигукують промови,
Передбачаючи апофеоз!
Птахи віщують: "Буде все в нас добре!"
Розвіє небо прикрощів печаль.
Чи відійде у потойбіччя горе?
Вже качури над озером кричать.
Всі негаразди мужньо ми поборем,
Нас не торкнеться гаспида печать.
VІ (XII)
Нас не торкнеться гаспида печать,
Йдемо до Господа із покаянням.
Струсивши кіптяву шосе з плеча,
Зійшла благословенно зірка рання.
Нехай же відійде бісівська рать,
Угрузне в чорному багні страждання.
Хоча на сповіді слова гірчать,
Горить свіча Господня не востаннє.
Втішає грішних, праведних, бо хто ж
Так милостиво витре сльози вдо́ві
На євхаристії душевних прощ*?
Якби були всі мудрими, як сови,
То не висів би на хресті Христос.
Одягнемо ураз вінці тернові.
____________
Проща* – богомілля
VІІ (XII)
Одягнемо ураз вінці тернові,
Щоб теж митарствами здолати змрок.
Цвяхи іржаві, хрест – напоготові,
Й терниста стежка до ясних зірок –
Вершин галактики світобудови.
Проміння сонця золотий смичок
Впинається у вічності основу.
Тривожить потаємне рій думок.
Землі й небес творець – на п’єдесталі,
А нам би Землю-матір шанувать!
І жити в мирі, злагоді надалі,
Щоб світ не дихав куривом багать.
Надією й любов’ю нас вінчали,
Байдужості сльози не проливать.
VІІІ (XII)
Байдужості сльози не проливать.
Тож бережімо те, що є у домі,
Щоб не прокрався у скарбницю тать*,
Лукавий блазень не сидів на троні.
Нехай у небесах пісні дзвенять,
І в кожнім домі – веселкові, гойні.
На бережині стелиться латач**,
Квітує ніжний лотос у водоймі.
Дідусь годує бджілок із руки,
Гаптує сину мати сорочину,
І зріють на осонні гарбузи.
Всміхається до татуся дитина,
За тином визирають лопухи,
Плете павук зі срібла павутину.
____________
Тать* – злодій
Латач** – жабник, рослина
ІX (XII)
Плете павук зі срібла павутину –
Маленький у смородині гамак.
Троянди туляться до штахетини,
До моркви і петрушки – пастернак.
Блищить паєтками роса в ожині.
А на узбіччі ясень-одинак.
Він знав давно, що в неба очі сині,
Не вірилось, але це дійсно так.
Сіріють час від часу у зажурі,
Бувають чорні – від грози жахіть.
Узимку – каламутні та похмурі.
Мене в блакить на волю відпустіть!
Хтось у альтанці грає на бандурі –
Не втримає душі кремезна кліть.
X (XII)
Не втримає душі кремезна кліть,
Пройде крізь мури і залізні ґрати.
У кам’яну в’язницю посадіть –
Я буду й там поезію писати.
Злітати у бузкову верховіть,
На білосніжних крилах розіп’ята,
Щоб від любові й щастя захмеліть,
У вальсі з любим в небесах кружляти.
Рапсодія кохання душу рве.
Чи я достатньо випила трутини?
Не пізно віднайти життя нове –
Червоні грона в’яже горобина.
Нехай колючий кактус оживе,
Орфей співає пісню лебедину.
XІ (XII)
Орфей співає пісню лебедину,
Замовкла даль, і вітер онімів.
Летять ліричні звуки безупинно –
Такі легкі та чисті, ніби сніг,
Високі, тенорові та незримі.
Окрім рулад, у світі ми самі
Плескаємося, милий, в благостині.
Вже місяць одягає срібний німб.
Чому ж осмута снить і серце крає,
Сльозою непокірною щемить?
Лоскоче мрія ніч за небокраєм,
Приходить на світанку в дивні сни.
Розбурхує, роз’ятрює, ридає,
Струмком грайливим в горах жебонить.
ХІІ (XII)
Струмком грайливим в горах жебонить
Моя незвідана блакитна мрія.
Прийди, мій янголе, хоча б на мить –
Замучило безсоння, ностальгія.
Гірка печаль на денці студенить,
Тобою невигойно я хворію.
Гарячим поцілунком огорни
До млості, божевілля ейфорії.
Чи нам картати долю у журі
Аж до лютневої, любове, днини?
На дереві червоні снігурі,
Як яблука багряні в хуртовину.
Наспівує хуртеча попурі.
Міцніше обіймай мене, єдиний.
ХІІІ (XII)
Міцніше обіймай мене, єдиний,
До тебе мчала все життя крізь сон.
Зафарбувала пудрою сивини
І перейшла холодний Рубікон,
Щоб поряд бути у лиху годину,
Й серцями тріпотіти в унісон.
З тобою розділити біль, хлібину
І кобальтово-синій горизонт.
Одне для одного співаєм лунко,
Дуетом форте в терції бринить.
Ти мій чаклун, а я – твоя чаклунка.
Собою білий світ заполонив.
Плету з любові срібні візерунки,
Допоки не порветься щастя нить.
ХІV (XII)
Допоки не порветься щастя нить,
Ми будем одне одного плекати.
Півонією зірка мерехтить,
А у садах – квітучі аромати.
Стікає ніч у простір німоти,
Загоює обвуглені стигмати*.
Зникають у безодні всі чорти,
Сирени і валькірії** крилаті.
Світанок розігнав туман імли
І розчинився у листку кленовім.
Нарешті, ми зустрітися змогли,
І ти подарував мені левкої***.
Воркуєш голубом... Обійнялись,
Квітує ніжність в малиновім слові.
_________
Стигмати* – рани, що кровоточать
Валькірія** – у скандинавській міфології войовничі діви
Левкої*** – квіти
Магістрал (ХІІ)
Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові,
Байдужості сльози не проливать.
Плете павук зі срібла павутину –
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,
Струмком грайливим в горах жебонить.
Міцніше обіймай мене, єдиний,
Допоки не порветься щастя нить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЩАСТЯ НИТЬ — дванадцятий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
"Ти все моє мистецтво! Твоя сила
Невігласа мене творцем зробила!
І так ніщо не може вознести
Чи звергнути отак з небес, як ти!"
(Вільям Шекспір, переклад Д. Павличка)
ДВАНАДЦЯТИЙ ВІНОК
ЩАСТЯ НИТЬ
І (XII)
Квітує ніжність в малиновім слові.
Ти говори, коханий, це – бальзам
Для серця спраглого. Обов’язково
Промов чарівно: "Відчинись, сезам".
Там персні срібні, стрази пречудові,
Ванілі ароматний фіміам.
Вервечки і намиста кольорові,
Обручки із сапфірами теж там.
Коштовні діадеми, бранзолети,
У скриньках брошки, кульчики лежать.
І на ласкаву долю амулети,
У щасті щоб довіку проживать.
Візьму на згадку орхідей букетик –
Безмежна, життєдайна благодать.
ІІ (XII)
Безмежна, життєдайна благодать,
В розчулених словах – велика сила.
Мені ж натхнення з губ твоїх черпать,
За красномовність щиро полюбила.
В немилозвучних фразах – бруду гать.
В злостиво зронених – сльози провина,
Бо слово може вбити, розтоптать,
Злукавити, встромити вила в спину.
Нікому я не вірила тоді –
Самотину таїла в серця схові.
Зі мною був у радощі й біді,
Даремно з прикрощів не хмурив брови,
А голубом у затишнім гнізді
На солодко-медову хіть умовив.
ІІІ (XII)
На солодко-медову хіть умовив,
Щоб в серце фібрами душі вросла.
Довкола жигуни* і Казанови,
Як на березі білій – омела.
Пастки понаставляли птахолови,
Отруйна блекота вінки сплела.
Пішла б в жіночий монастир, панове,
Якби хоч трохи праведна була.
Невже любов тілесна то – спокуса?
Усі на сяйво пристрасно летять.
Вже ватра обпалила косу русу,
Відпочиває в тиші сіножать.
Та як згадаю знов козацькі вуса,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
____________
Жигун* – пустий, легковажний чоловік
ІV (XII)
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
Не встояла перед любов’ю чемно.
Чому ж вона прийшла не в двадцять п’ять?
У кожного плода свій час, напевно.
То хай усім на вушко шепотять,
Ще поки у душі не стало темно.
Бо без кохання наше все життя –
Безглузде, беззмістовне і нікчемне.
Я довго відмовлялась від утіх,
Плекаючи тумани сутінкові.
Кохайте милих, закликаю всіх,
І молодість до вас вернеться знову!
Любов чудесна, віддана – не гріх,
Провини серця вибілить Покрова.
V (XII)
Провини серця вибілить Покрова.
Жоржини восени поб’є мороз,
Та в сьогоденні – радісно, святково,
Далеко до зими метаморфоз.
Вас запевняю я стовідсотково,
На майбуття – сприятливий прогноз.
Оракули вигукують промови,
Передбачаючи апофеоз!
Птахи віщують: "Буде все в нас добре!"
Розвіє небо прикрощів печаль.
Чи відійде у потойбіччя горе?
Вже качури над озером кричать.
Всі негаразди мужньо ми поборем,
Нас не торкнеться гаспида печать.
VІ (XII)
Нас не торкнеться гаспида печать,
Йдемо до Господа із покаянням.
Струсивши кіптяву шосе з плеча,
Зійшла благословенно зірка рання.
Нехай же відійде бісівська рать,
Угрузне в чорному багні страждання.
Хоча на сповіді слова гірчать,
Горить свіча Господня не востаннє.
Втішає грішних, праведних, бо хто ж
Так милостиво витре сльози вдо́ві
На євхаристії душевних прощ*?
Якби були всі мудрими, як сови,
То не висів би на хресті Христос.
Одягнемо ураз вінці тернові.
____________
Проща* – богомілля
VІІ (XII)
Одягнемо ураз вінці тернові,
Щоб теж митарствами здолати змрок.
Цвяхи іржаві, хрест – напоготові,
Й терниста стежка до ясних зірок –
Вершин галактики світобудови.
Проміння сонця золотий смичок
Впинається у вічності основу.
Тривожить потаємне рій думок.
Землі й небес творець – на п’єдесталі,
А нам би Землю-матір шанувать!
І жити в мирі, злагоді надалі,
Щоб світ не дихав куривом багать.
Надією й любов’ю нас вінчали,
Байдужості сльози не проливать.
VІІІ (XII)
Байдужості сльози не проливать.
Тож бережімо те, що є у домі,
Щоб не прокрався у скарбницю тать*,
Лукавий блазень не сидів на троні.
Нехай у небесах пісні дзвенять,
І в кожнім домі – веселкові, гойні.
На бережині стелиться латач**,
Квітує ніжний лотос у водоймі.
Дідусь годує бджілок із руки,
Гаптує сину мати сорочину,
І зріють на осонні гарбузи.
Всміхається до татуся дитина,
За тином визирають лопухи,
Плете павук зі срібла павутину.
____________
Тать* – злодій
Латач** – жабник, рослина
ІX (XII)
Плете павук зі срібла павутину –
Маленький у смородині гамак.
Троянди туляться до штахетини,
До моркви і петрушки – пастернак.
Блищить паєтками роса в ожині.
А на узбіччі ясень-одинак.
Він знав давно, що в неба очі сині,
Не вірилось, але це дійсно так.
Сіріють час від часу у зажурі,
Бувають чорні – від грози жахіть.
Узимку – каламутні та похмурі.
Мене в блакить на волю відпустіть!
Хтось у альтанці грає на бандурі –
Не втримає душі кремезна кліть.
X (XII)
Не втримає душі кремезна кліть,
Пройде крізь мури і залізні ґрати.
У кам’яну в’язницю посадіть –
Я буду й там поезію писати.
Злітати у бузкову верховіть,
На білосніжних крилах розіп’ята,
Щоб від любові й щастя захмеліть,
У вальсі з любим в небесах кружляти.
Рапсодія кохання душу рве.
Чи я достатньо випила трутини?
Не пізно віднайти життя нове –
Червоні грона в’яже горобина.
Нехай колючий кактус оживе,
Орфей співає пісню лебедину.
XІ (XII)
Орфей співає пісню лебедину,
Замовкла даль, і вітер онімів.
Летять ліричні звуки безупинно –
Такі легкі та чисті, ніби сніг,
Високі, тенорові та незримі.
Окрім рулад, у світі ми самі
Плескаємося, милий, в благостині.
Вже місяць одягає срібний німб.
Чому ж осмута снить і серце крає,
Сльозою непокірною щемить?
Лоскоче мрія ніч за небокраєм,
Приходить на світанку в дивні сни.
Розбурхує, роз’ятрює, ридає,
Струмком грайливим в горах жебонить.
ХІІ (XII)
Струмком грайливим в горах жебонить
Моя незвідана блакитна мрія.
Прийди, мій янголе, хоча б на мить –
Замучило безсоння, ностальгія.
Гірка печаль на денці студенить,
Тобою невигойно я хворію.
Гарячим поцілунком огорни
До млості, божевілля ейфорії.
Чи нам картати долю у журі
Аж до лютневої, любове, днини?
На дереві червоні снігурі,
Як яблука багряні в хуртовину.
Наспівує хуртеча попурі.
Міцніше обіймай мене, єдиний.
ХІІІ (XII)
Міцніше обіймай мене, єдиний,
До тебе мчала все життя крізь сон.
Зафарбувала пудрою сивини
І перейшла холодний Рубікон,
Щоб поряд бути у лиху годину,
Й серцями тріпотіти в унісон.
З тобою розділити біль, хлібину
І кобальтово-синій горизонт.
Одне для одного співаєм лунко,
Дуетом форте в терції бринить.
Ти мій чаклун, а я – твоя чаклунка.
Собою білий світ заполонив.
Плету з любові срібні візерунки,
Допоки не порветься щастя нить.
ХІV (XII)
Допоки не порветься щастя нить,
Ми будем одне одного плекати.
Півонією зірка мерехтить,
А у садах – квітучі аромати.
Стікає ніч у простір німоти,
Загоює обвуглені стигмати*.
Зникають у безодні всі чорти,
Сирени і валькірії** крилаті.
Світанок розігнав туман імли
І розчинився у листку кленовім.
Нарешті, ми зустрітися змогли,
І ти подарував мені левкої***.
Воркуєш голубом... Обійнялись,
Квітує ніжність в малиновім слові.
_________
Стигмати* – рани, що кровоточать
Валькірія** – у скандинавській міфології войовничі діви
Левкої*** – квіти
Магістрал (ХІІ)
Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові,
Байдужості сльози не проливать.
Плете павук зі срібла павутину –
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,
Струмком грайливим в горах жебонить.
Міцніше обіймай мене, єдиний,
Допоки не порветься щастя нить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію