Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.17
09:15
Я не вмію давати життя - вмію лиш забирати.
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює піря та крила смертельний верстат.
Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, П
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює піря та крила смертельний верстат.
Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, П
2026.02.17
07:26
Хоч на гілках сріблястий іній зрана,
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє нап
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє нап
2026.02.16
22:56
Ти поміж мрій застряг навічно
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
2026.02.16
20:51
На зламі долі як і мій народ,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.
Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.
Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
2026.02.16
20:36
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2026.02.16
20:35
Зима тече струмками у весну,
Несе в моря корвети паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.
Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суворішим іще на зиму став,
Несе в моря корвети паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.
Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суворішим іще на зиму став,
2026.02.16
17:42
Стече переболілими обрАзами
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
2026.02.16
12:14
Я - контркультура, я хлопець із підворіття
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
2026.02.16
07:16
Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
2026.02.15
23:23
Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
2026.02.15
17:23
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
2026.02.15
16:58
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
2026.02.15
15:28
Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
2026.02.15
14:17
Із Леоніда Сергєєва
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
2026.02.15
11:44
Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
2026.02.15
10:46
Доброго вечора, шановні радіослухачі!
В ефірі щотижнева передача «Особистість - поруч!»
Сьогодні наш гість - переможець конкурсу короткого оповідання на таку всеосяжну тему, як «Мета мого життя», Іван Кочур.
Зараз ми сидимо у затишній однокімнатній ква
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
ЩАСТЯ НИТЬ — дванадцятий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
ЩАСТЯ НИТЬ
І (XII)
Квітує ніжність в малиновім слові.
Ти говори, коханий, це – бальзам
Для серця спраглого. Обов’язково
Промов чарівно: "Відчинись, сезам".
Там персні срібні, стрази пречудові,
Ванілі ароматний фіміам.
Вервечки і намиста кольорові,
Обручки із сапфірами теж там.
Коштовні діадеми, бранзолети,
У скриньках брошки, кульчики лежать.
І на ласкаву долю амулети,
У щасті щоб довіку проживать.
Візьму на згадку орхідей букетик –
Безмежна, життєдайна благодать.
ІІ (XII)
Безмежна, життєдайна благодать,
В розчулених словах – велика сила.
Мені ж натхнення з губ твоїх черпать,
За красномовність щиро полюбила.
В немилозвучних фразах – бруду гать.
В злостиво зронених – сльози провина,
Бо слово може вбити, розтоптать,
Злукавити, встромити вила в спину.
Нікому я не вірила тоді –
Самотину таїла в серця схові.
Зі мною був у радощі й біді,
Даремно з прикрощів не хмурив брови,
А голубом у затишнім гнізді
На солодко-медову хіть умовив.
ІІІ (XII)
На солодко-медову хіть умовив,
Щоб в серце фібрами душі вросла.
Довкола жигуни* і Казанови,
Як на березі білій – омела.
Пастки понаставляли птахолови,
Отруйна блекота вінки сплела.
Пішла б в жіночий монастир, панове,
Якби хоч трохи праведна була.
Невже любов тілесна то – спокуса?
Усі на сяйво пристрасно летять.
Вже ватра обпалила косу русу,
Відпочиває в тиші сіножать.
Та як згадаю знов козацькі вуса,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
____________
Жигун* – пустий, легковажний чоловік
ІV (XII)
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
Не встояла перед любов’ю чемно.
Чому ж вона прийшла не в двадцять п’ять?
У кожного плода свій час, напевно.
То хай усім на вушко шепотять,
Ще поки у душі не стало темно.
Бо без кохання наше все життя –
Безглузде, беззмістовне і нікчемне.
Я довго відмовлялась від утіх,
Плекаючи тумани сутінкові.
Кохайте милих, закликаю всіх,
І молодість до вас вернеться знову!
Любов чудесна, віддана – не гріх,
Провини серця вибілить Покрова.
V (XII)
Провини серця вибілить Покрова.
Жоржини восени поб’є мороз,
Та в сьогоденні – радісно, святково,
Далеко до зими метаморфоз.
Вас запевняю я стовідсотково,
На майбуття – сприятливий прогноз.
Оракули вигукують промови,
Передбачаючи апофеоз!
Птахи віщують: "Буде все в нас добре!"
Розвіє небо прикрощів печаль.
Чи відійде у потойбіччя горе?
Вже качури над озером кричать.
Всі негаразди мужньо ми поборем,
Нас не торкнеться гаспида печать.
VІ (XII)
Нас не торкнеться гаспида печать,
Йдемо до Господа із покаянням.
Струсивши кіптяву шосе з плеча,
Зійшла благословенно зірка рання.
Нехай же відійде бісівська рать,
Угрузне в чорному багні страждання.
Хоча на сповіді слова гірчать,
Горить свіча Господня не востаннє.
Втішає грішних, праведних, бо хто ж
Так милостиво витре сльози вдо́ві
На євхаристії душевних прощ*?
Якби були всі мудрими, як сови,
То не висів би на хресті Христос.
Одягнемо ураз вінці тернові.
____________
Проща* – богомілля
VІІ (XII)
Одягнемо ураз вінці тернові,
Щоб теж митарствами здолати змрок.
Цвяхи іржаві, хрест – напоготові,
Й терниста стежка до ясних зірок –
Вершин галактики світобудови.
Проміння сонця золотий смичок
Впинається у вічності основу.
Тривожить потаємне рій думок.
Землі й небес творець – на п’єдесталі,
А нам би Землю-матір шанувать!
І жити в мирі, злагоді надалі,
Щоб світ не дихав куривом багать.
Надією й любов’ю нас вінчали,
Байдужості сльози не проливать.
VІІІ (XII)
Байдужості сльози не проливать.
Тож бережімо те, що є у домі,
Щоб не прокрався у скарбницю тать*,
Лукавий блазень не сидів на троні.
Нехай у небесах пісні дзвенять,
І в кожнім домі – веселкові, гойні.
На бережині стелиться латач**,
Квітує ніжний лотос у водоймі.
Дідусь годує бджілок із руки,
Гаптує сину мати сорочину,
І зріють на осонні гарбузи.
Всміхається до татуся дитина,
За тином визирають лопухи,
Плете павук зі срібла павутину.
____________
Тать* – злодій
Латач** – жабник, рослина
ІX (XII)
Плете павук зі срібла павутину –
Маленький у смородині гамак.
Троянди туляться до штахетини,
До моркви і петрушки – пастернак.
Блищить паєтками роса в ожині.
А на узбіччі ясень-одинак.
Він знав давно, що в неба очі сині,
Не вірилось, але це дійсно так.
Сіріють час від часу у зажурі,
Бувають чорні – від грози жахіть.
Узимку – каламутні та похмурі.
Мене в блакить на волю відпустіть!
Хтось у альтанці грає на бандурі –
Не втримає душі кремезна кліть.
X (XII)
Не втримає душі кремезна кліть,
Пройде крізь мури і залізні ґрати.
У кам’яну в’язницю посадіть –
Я буду й там поезію писати.
Злітати у бузкову верховіть,
На білосніжних крилах розіп’ята,
Щоб від любові й щастя захмеліть,
У вальсі з любим в небесах кружляти.
Рапсодія кохання душу рве.
Чи я достатньо випила трутини?
Не пізно віднайти життя нове –
Червоні грона в’яже горобина.
Нехай колючий кактус оживе,
Орфей співає пісню лебедину.
XІ (XII)
Орфей співає пісню лебедину,
Замовкла даль, і вітер онімів.
Летять ліричні звуки безупинно –
Такі легкі та чисті, ніби сніг,
Високі, тенорові та незримі.
Окрім рулад, у світі ми самі
Плескаємося, милий, в благостині.
Вже місяць одягає срібний німб.
Чому ж осмута снить і серце крає,
Сльозою непокірною щемить?
Лоскоче мрія ніч за небокраєм,
Приходить на світанку в дивні сни.
Розбурхує, роз’ятрює, ридає,
Струмком грайливим в горах жебонить.
ХІІ (XII)
Струмком грайливим в горах жебонить
Моя незвідана блакитна мрія.
Прийди, мій янголе, хоча б на мить –
Замучило безсоння, ностальгія.
Гірка печаль на денці студенить,
Тобою невигойно я хворію.
Гарячим поцілунком огорни
До млості, божевілля ейфорії.
Чи нам картати долю у журі
Аж до лютневої, любове, днини?
На дереві червоні снігурі,
Як яблука багряні в хуртовину.
Наспівує хуртеча попурі.
Міцніше обіймай мене, єдиний.
ХІІІ (XII)
Міцніше обіймай мене, єдиний,
До тебе мчала все життя крізь сон.
Зафарбувала пудрою сивини
І перейшла холодний Рубікон,
Щоб поряд бути у лиху годину,
Й серцями тріпотіти в унісон.
З тобою розділити біль, хлібину
І кобальтово-синій горизонт.
Одне для одного співаєм лунко,
Дуетом форте в терції бринить.
Ти мій чаклун, а я – твоя чаклунка.
Собою білий світ заполонив.
Плету з любові срібні візерунки,
Допоки не порветься щастя нить.
ХІV (XII)
Допоки не порветься щастя нить,
Ми будем одне одного плекати.
Півонією зірка мерехтить,
А у садах – квітучі аромати.
Стікає ніч у простір німоти,
Загоює обвуглені стигмати*.
Зникають у безодні всі чорти,
Сирени і валькірії** крилаті.
Світанок розігнав туман імли
І розчинився у листку кленовім.
Нарешті, ми зустрітися змогли,
І ти подарував мені левкої***.
Воркуєш голубом... Обійнялись,
Квітує ніжність в малиновім слові.
_________
Стигмати* – рани, що кровоточать
Валькірія** – у скандинавській міфології войовничі діви
Левкої*** – квіти
Магістрал (ХІІ)
Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові,
Байдужості сльози не проливать.
Плете павук зі срібла павутину –
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,
Струмком грайливим в горах жебонить.
Міцніше обіймай мене, єдиний,
Допоки не порветься щастя нить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЩАСТЯ НИТЬ — дванадцятий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
"Ти все моє мистецтво! Твоя сила
Невігласа мене творцем зробила!
І так ніщо не може вознести
Чи звергнути отак з небес, як ти!"
(Вільям Шекспір, переклад Д. Павличка)
ДВАНАДЦЯТИЙ ВІНОК
ЩАСТЯ НИТЬ
І (XII)
Квітує ніжність в малиновім слові.
Ти говори, коханий, це – бальзам
Для серця спраглого. Обов’язково
Промов чарівно: "Відчинись, сезам".
Там персні срібні, стрази пречудові,
Ванілі ароматний фіміам.
Вервечки і намиста кольорові,
Обручки із сапфірами теж там.
Коштовні діадеми, бранзолети,
У скриньках брошки, кульчики лежать.
І на ласкаву долю амулети,
У щасті щоб довіку проживать.
Візьму на згадку орхідей букетик –
Безмежна, життєдайна благодать.
ІІ (XII)
Безмежна, життєдайна благодать,
В розчулених словах – велика сила.
Мені ж натхнення з губ твоїх черпать,
За красномовність щиро полюбила.
В немилозвучних фразах – бруду гать.
В злостиво зронених – сльози провина,
Бо слово може вбити, розтоптать,
Злукавити, встромити вила в спину.
Нікому я не вірила тоді –
Самотину таїла в серця схові.
Зі мною був у радощі й біді,
Даремно з прикрощів не хмурив брови,
А голубом у затишнім гнізді
На солодко-медову хіть умовив.
ІІІ (XII)
На солодко-медову хіть умовив,
Щоб в серце фібрами душі вросла.
Довкола жигуни* і Казанови,
Як на березі білій – омела.
Пастки понаставляли птахолови,
Отруйна блекота вінки сплела.
Пішла б в жіночий монастир, панове,
Якби хоч трохи праведна була.
Невже любов тілесна то – спокуса?
Усі на сяйво пристрасно летять.
Вже ватра обпалила косу русу,
Відпочиває в тиші сіножать.
Та як згадаю знов козацькі вуса,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
____________
Жигун* – пустий, легковажний чоловік
ІV (XII)
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
Не встояла перед любов’ю чемно.
Чому ж вона прийшла не в двадцять п’ять?
У кожного плода свій час, напевно.
То хай усім на вушко шепотять,
Ще поки у душі не стало темно.
Бо без кохання наше все життя –
Безглузде, беззмістовне і нікчемне.
Я довго відмовлялась від утіх,
Плекаючи тумани сутінкові.
Кохайте милих, закликаю всіх,
І молодість до вас вернеться знову!
Любов чудесна, віддана – не гріх,
Провини серця вибілить Покрова.
V (XII)
Провини серця вибілить Покрова.
Жоржини восени поб’є мороз,
Та в сьогоденні – радісно, святково,
Далеко до зими метаморфоз.
Вас запевняю я стовідсотково,
На майбуття – сприятливий прогноз.
Оракули вигукують промови,
Передбачаючи апофеоз!
Птахи віщують: "Буде все в нас добре!"
Розвіє небо прикрощів печаль.
Чи відійде у потойбіччя горе?
Вже качури над озером кричать.
Всі негаразди мужньо ми поборем,
Нас не торкнеться гаспида печать.
VІ (XII)
Нас не торкнеться гаспида печать,
Йдемо до Господа із покаянням.
Струсивши кіптяву шосе з плеча,
Зійшла благословенно зірка рання.
Нехай же відійде бісівська рать,
Угрузне в чорному багні страждання.
Хоча на сповіді слова гірчать,
Горить свіча Господня не востаннє.
Втішає грішних, праведних, бо хто ж
Так милостиво витре сльози вдо́ві
На євхаристії душевних прощ*?
Якби були всі мудрими, як сови,
То не висів би на хресті Христос.
Одягнемо ураз вінці тернові.
____________
Проща* – богомілля
VІІ (XII)
Одягнемо ураз вінці тернові,
Щоб теж митарствами здолати змрок.
Цвяхи іржаві, хрест – напоготові,
Й терниста стежка до ясних зірок –
Вершин галактики світобудови.
Проміння сонця золотий смичок
Впинається у вічності основу.
Тривожить потаємне рій думок.
Землі й небес творець – на п’єдесталі,
А нам би Землю-матір шанувать!
І жити в мирі, злагоді надалі,
Щоб світ не дихав куривом багать.
Надією й любов’ю нас вінчали,
Байдужості сльози не проливать.
VІІІ (XII)
Байдужості сльози не проливать.
Тож бережімо те, що є у домі,
Щоб не прокрався у скарбницю тать*,
Лукавий блазень не сидів на троні.
Нехай у небесах пісні дзвенять,
І в кожнім домі – веселкові, гойні.
На бережині стелиться латач**,
Квітує ніжний лотос у водоймі.
Дідусь годує бджілок із руки,
Гаптує сину мати сорочину,
І зріють на осонні гарбузи.
Всміхається до татуся дитина,
За тином визирають лопухи,
Плете павук зі срібла павутину.
____________
Тать* – злодій
Латач** – жабник, рослина
ІX (XII)
Плете павук зі срібла павутину –
Маленький у смородині гамак.
Троянди туляться до штахетини,
До моркви і петрушки – пастернак.
Блищить паєтками роса в ожині.
А на узбіччі ясень-одинак.
Він знав давно, що в неба очі сині,
Не вірилось, але це дійсно так.
Сіріють час від часу у зажурі,
Бувають чорні – від грози жахіть.
Узимку – каламутні та похмурі.
Мене в блакить на волю відпустіть!
Хтось у альтанці грає на бандурі –
Не втримає душі кремезна кліть.
X (XII)
Не втримає душі кремезна кліть,
Пройде крізь мури і залізні ґрати.
У кам’яну в’язницю посадіть –
Я буду й там поезію писати.
Злітати у бузкову верховіть,
На білосніжних крилах розіп’ята,
Щоб від любові й щастя захмеліть,
У вальсі з любим в небесах кружляти.
Рапсодія кохання душу рве.
Чи я достатньо випила трутини?
Не пізно віднайти життя нове –
Червоні грона в’яже горобина.
Нехай колючий кактус оживе,
Орфей співає пісню лебедину.
XІ (XII)
Орфей співає пісню лебедину,
Замовкла даль, і вітер онімів.
Летять ліричні звуки безупинно –
Такі легкі та чисті, ніби сніг,
Високі, тенорові та незримі.
Окрім рулад, у світі ми самі
Плескаємося, милий, в благостині.
Вже місяць одягає срібний німб.
Чому ж осмута снить і серце крає,
Сльозою непокірною щемить?
Лоскоче мрія ніч за небокраєм,
Приходить на світанку в дивні сни.
Розбурхує, роз’ятрює, ридає,
Струмком грайливим в горах жебонить.
ХІІ (XII)
Струмком грайливим в горах жебонить
Моя незвідана блакитна мрія.
Прийди, мій янголе, хоча б на мить –
Замучило безсоння, ностальгія.
Гірка печаль на денці студенить,
Тобою невигойно я хворію.
Гарячим поцілунком огорни
До млості, божевілля ейфорії.
Чи нам картати долю у журі
Аж до лютневої, любове, днини?
На дереві червоні снігурі,
Як яблука багряні в хуртовину.
Наспівує хуртеча попурі.
Міцніше обіймай мене, єдиний.
ХІІІ (XII)
Міцніше обіймай мене, єдиний,
До тебе мчала все життя крізь сон.
Зафарбувала пудрою сивини
І перейшла холодний Рубікон,
Щоб поряд бути у лиху годину,
Й серцями тріпотіти в унісон.
З тобою розділити біль, хлібину
І кобальтово-синій горизонт.
Одне для одного співаєм лунко,
Дуетом форте в терції бринить.
Ти мій чаклун, а я – твоя чаклунка.
Собою білий світ заполонив.
Плету з любові срібні візерунки,
Допоки не порветься щастя нить.
ХІV (XII)
Допоки не порветься щастя нить,
Ми будем одне одного плекати.
Півонією зірка мерехтить,
А у садах – квітучі аромати.
Стікає ніч у простір німоти,
Загоює обвуглені стигмати*.
Зникають у безодні всі чорти,
Сирени і валькірії** крилаті.
Світанок розігнав туман імли
І розчинився у листку кленовім.
Нарешті, ми зустрітися змогли,
І ти подарував мені левкої***.
Воркуєш голубом... Обійнялись,
Квітує ніжність в малиновім слові.
_________
Стигмати* – рани, що кровоточать
Валькірія** – у скандинавській міфології войовничі діви
Левкої*** – квіти
Магістрал (ХІІ)
Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові,
Байдужості сльози не проливать.
Плете павук зі срібла павутину –
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,
Струмком грайливим в горах жебонить.
Міцніше обіймай мене, єдиний,
Допоки не порветься щастя нить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
