У великій трикімнатній квартирі не було чим дихати. Задушливе повітря змішалося з запахом ліків і гнійними пролежнями хворої. У спальні на великому ліжку лежала висохла до невпізнаванності п'ятидесятирічна Люба.
- Фелю, - слабким, виснаженим голосом вона тихо покликала жінку, яка її доглядала.
- Фелю, підійди...
Феля поралася на кухні, гриміла посудом і не чула, що її кличуть.
Через п'ять хвилин сама підійшла подивитися на хвору Любу. Червоне обличчя, (видно був високий жар),- палало. Крапельки поту вкривали її високе чоло. Глибокі, мов вуглики, очі запали у очицях і блищали нездоровим відблиском.
- Фелю, - повторила квола жінка, - поклич батюшку.
- Що, настільки погано? - сполошилася доглядальниця.
- Так, я помираю, хочу встигнути сповідатися і причаститися.
- Добре, - тихо сказала Феля і витерла очі носовою хустинкою.
Наступного дня прийшов священник. Старий батюшка з сяйними, добрими очима і сивою, рідкою борідкою у чорному підризнику, присів на стілець біля хворої.
- Дякую, що прийшли, я ніколи в житті не сповідалася, тому мені важко зараз говорити...- сумно промовила Люба і замовчала на деякий час.
- Мабуть, збирається з думками, - чекав священник і нічого не запитував.
Люба дивилася на стіну, де висіли портрети: чоловіка, сина і доньки. По щоці хворої потекла сльоза і вона почала сповідатися.
- Батюшко, я вбила свою доньку, її звали Софія. Священник, у церкві наслухався безліч історій, взяв мовчки сповідальницю за руку і співчуваючи зітхнув.
Люба продовжувала розповідати.
- Я грішна, я дуже грішна і не знаю, чи Бог простить мені мою провину. А ще п'ять років тому я думала, що я найщасливіша жінка у світі. У мене був чоловік, якого я дуже любила і двоє дорослих дітей. Анатолій і Софія. Я працювала на меблевій базі, тож могла дістати все, що тільки душа забажає. У мого чоловіка Василя, теж була прибуткова робота. Він працював ревізором. Самі знаєте, у радянські часи, все було по блату, а для нашої родини не існувало ні черг, ні зачинених дверей. Дуже часто, в квартирі, ми влаштовували генеральне прибирання. Василь натягував надворі декілька шпагатів і ми вивішували атласні ковдри, махрові рушники, кольорову постільну білизну.
Вибивали дорогі килими і всі нам заздрили, прості люди не могли тоді мати те, що було у нас. Румунські меблі, імпортна одежа, золото, все це у нас було. Кожного року ми їздили на море і
придбали нову - "Волгу." Донька навчалася в сільськогосподарській академії, а син на романо-германському факультеті в університеті Тараса Шевченка. Я дуже любила свого чоловіка, ще зі школи, і він мене також. Ми з одного села на Волині, (батьки ще й досі живі). Разом поступили в Торговельний інститут, обоє жили поряд в гуртожитку і бігали один до одного на побачення, а на третьому курсі одружилися. Він у мене перший і останній і я у нього, ну Ви знаєте про, що мова, - Люба глянула на духовника з повними очами сліз.
- Не переживайте, - священник легенько в підтримку стиснув руку хворої.
- На чому я зупинилася? - спитала Люба, а після згадавши почала продовжувати.
- Вася у мене був добрим, турботливим, гарним. Бувало скажу вагітною, що хочеться мандаринів, з під землі вночі дістане. Ось такий у мене був чоловік, і сина я дуже любила. Він - копія тата. Такі ж самі карі очі, довжелезні вії і русяве волосся. Красивий, талановитий, милосердний. Одного разу, в другому класі, він приніс додому блохасте цуценя, але хіба я могла йому дозволити його залишити? Боялася, що зіпсує нові килими і паласи, погризе меблі. Дитина плакала, говорила, що буде сама вигулювати собачку, та я не погодилася і викинула рудого песика надвір. Соня була молодшою на три роки, її ми більш балували, все ж таки, дівчинка. Та й, вона у нас, була тихою, сумирною, ми і не збагнули, як вона виросла. Це коли уже в академію поступила почалися проблеми, - перескакувала Люба пропускаючи відрізок життя, - стала нервовою і неслухняною. Коли я їй робила зауваження, що вона зі мною розмовляє роздратовано, то донька несподівано заявила, що вагітна. Я була шокована. А хто ж тато? - запитала я у Софії, а через місяць ми уже святкували весілля. Зять був її однокурсником, з непоганої родини, тож ми нічого проти не мали їхнього подружнього життя, - хвора раптово закашлялася і священник дав їй попити води, що стояла у склянці на тумбочці.
- У вас, мабуть запалення легень? - запитав стурбовано він.
- У мене запалення душі, - скорбно сказала жінка і знову заплакала.
- Заспокойтеся, Бог милосердний, - втішав священник.
Люба продовжувала.
- Того літа, було дуже спекотно, і ми вирішили усією родиною поїхати на Десну, двома машинами на вихідні. На той час, у Соні підростала п'ятирічна донька і вона була вагітна вдруге. Це було на мій день народження. Ми набрали з собою багато смачної їжі, знайшли прекрасний, затишний куточок на березі річки, поставили велику палатку і почали святкувати. Трохи випили, бо як же без цього у такий день. Я сиділа на складаному стільці, коло мене на розкладайці засмагав мій Василько і все було прекрасно. Онука будувала замок з вологого піску, а донька з зятем пішли купатися. Син ловив рибу, а я не могла не радіти. Дивилася по черзі, то на дітей, то на Десну і на серці було спокійно. Насолоджувалася життям, милувалася природою. Великі тінисті верби шуміли на вітрі, а навколо гуділи джмелі і бджоли. Комарі не дошкуляли. На небі ні хмарки. Як зараз пам'ятаю, - згадувала Люба, - волошкове небо і сліпуче біле сонце відбивалося з деревами у стрімкій річці. Вода переливалася сріблом і я ще тоді подумала, що річка схожа на ризи. Вагітна Соня з зятем пішли купатися, а я почала допомагати онуці носити мокрий пісок для замку. Зривали ромашки і прикрашали крихку споруду.
Соня з зятем плескалися в парній, як молоко, воді, бризкалися, вчинили галас, а коли син попросив їх не лякати рибу, відпливли трохи далі. Вони були майже на середині, я захвилювалася і крикнула, щоб поверталися назад, але мене ніхто не слухав. Донька не зважала і пливла все далі і далі. Соню, повертайтеся, уже панікувала знервована я і вони попливли назад. Тільки я заспокоїлася і відволіклася на онуку, як почула, що донька, несамовито кричить, задихається і тоне. Зять намагався їй допомогти, але плавав погано, тому, з його зусиль, користі було мало. Чоловік з сином кинулися в річку на допомогу. Почали рятувати тонувших. Я стояла на березі і молилася, бо зовсім не вміла плавати. Душею я була з ними. Бачила, як чоловік тягнув за коси Соню, як вона хапалася за нього, а він захлинався водою. Після Вася, з останніх сил, виштовхнув її на мілину, а сам пішов на дно. Я божевільно рвала на собі волосся, коли приблизно, те саме сталося з сином. Зять стояв живий на березі річки, а мій чоловік і син втопилися. Онука сильно кричала. Приступ задухи і кашлю заважав Любі говорити, вона ковтала повітря, як риба викинута на сушу, вся тремтіла, губи посиніли, жінка зробилася, як крейда. Ніби це вона тоді задихалася під водою, а не її син і чоловік. Духовник знову їй дав попити. Феля прибігла, накапала корвалолу, але Люба відсторонила ліки. Дивилася на світлини не мигаючи і не могла вимовити жодного слова.
- Дайте їй нашатирю, - звернувся священник до Фелі.
Люба вдихнула змочену їдку вату з аміаку і опритомніла.
Через деякий час знову почала сповідатися.
- Я втратила свідомість, коли побачила своїх рідних Василька і Толіка в домовині. Не пам'ятаю того дня, геть вивітрився з пам'яті. Прокинулася в лікарні з інсультом нерухома. Біля мене сиділа донька, а я не хотіла її бачити і чути. Через місяць лікування, мені не покращало, і лікарі виписали паралізовану додому. Софія допомогала чим могла. Приходила, а я її звинувачувала у смерті Толіка і чоловіка. Я страшно зненавиділа доньку, яку пестила і носила до п'яти років на руках. Влаштувала їй суще пекло. Виганяла з дому. Піднятися не могла, але запустити склянкою в неї сили вистачало. Обзивала її найстрашнішими, гидкими словами, проклинала, доводила до істерики, сказу, і врешті-решт, вона втратила дитину. Мені було й цього мало, я ніби, оскаженіла, збожеволіла. Кожне моє слово болісно ранило її душу, але вона жодного поганого слова мені не сказала у відповідь. Тільки просила пробачення, цілувала руки і плакала. Я попросила покликати сусідку, з дивним ім'ям Офелія, з якою раніше була у гарних стосунках, і при доньці заповіла їй квартиру, дачу, машину. Всі коштовності: золото, кришталь, килими я навмисне продала, щоб вони не дісталися Софії. Коли донька захворіла на лейкемію, я раділа і кричала їй в обличчя, так тобі і треба, гадюко, скотино, вбивце. Для мене найбільшого ворога ніж вона тоді не існувало. Адже через неї загинули ті, кого всім серцем любила. Я заспокоїлася лише тоді, коли рідну дитину - Соню зжила зі світу. Зять прийшов і сказав, що донька померла в лікарні від хімієтерапії, а я сказала: "ну і слава Богу, туди їй і дорога". Хіба Господь може таке пробачити? - запитувала Люба духовного отця на смертному одрі. Хіба таке пробачають?Той мовчав. На його очах виступили сльози.
- Ви все сказали, раба Божа Любове? Каєтеся у своїх гріхах?, - запитав сповідальницю, і коли та заридала, і сказала, - Так!, - накрив єпітрахіллю.
- Бог простить!
01.02.2021р.