ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2022.08.13 15:20
Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають

Ігор Герасименко
2022.08.13 15:06
Відкрилась дорога дорога

2
Шляховики асфальт поклали
так, що автівки, мов коали,

3
пересувалися – нерівна:

Микола Соболь
2022.08.13 07:52
Еротики потрібно більше віршу,
щоб не відмер навіки м’яз слабкий.
Нехай пробачать мені мову грішну!
Насправді я далеко не такий.
Не опишу принизливого блуду.
І те, як після сексу йде тютюн.
Тримає жінку чоловік за груди…
У нього ж не поруччя – риба

Віктор Кучерук
2022.08.13 05:30
Пахнуть столочені трави,
Дзвінко сюрчать цвіркуни.
Вітер то крила розправить,
То поринає у сни.
Топчем отаву духмяну
Вздовж гомінкого гайка, –
Не видається обманом
Спереду постать гнучка.

Микола Соболь
2022.08.13 04:55
Серпнева ніч розбудить цвіркунів.
Чи цвіркуни пробудять морок ночі?
Гадати я не буду і не хочу,
але до ранку не побачу снів.

Хай ватра пломеніє край води
і завмирає дим понад травою,
де вітер обіймає ніжно хвою…

Віктор Михайлович Насипаний
2022.08.12 22:54
Торгує пізнє небо снігом хмар,
І ріжуть хлібчик сонця ластів’ята.
Черешня біля хати вже сама,
І щиро молить тишу рута-м’ята.

Тримає пам'ять дні, як древній тин.
Вже сам, немов роса, почав сивіти…
У мені смуток хоче прорости,

Віктор Кучерук
2022.08.12 21:10
Побігло літо навстріч мжичці
І так прискорило цей біг,
Що аж заплуталися в гичці
Ступні його засмаглих ніг.
Ніяк позбавитись не в змозі
Від товстих стебел ботвини, -
Тепліє літо поруч досі,
Подарувавши день ясний.

Ольга Олеандра
2022.08.12 20:50
І знову бажання сильне, і знову палають щоки.
Можливо, я божевільна. Давно розминулись кроки
у різні боки, на різні системи і небокраї.
Напевно, я божевільна. Я все ще тебе кохаю.

Я все ще… ти хочеш знати? Це моління, не питання.
Не мусиш відповіда

Микола Соболь
2022.08.12 19:20
– Скажіть, Безрукове Сергію,
де Ваш акторський апогей?
– Про роль одну я дуже мрію…
зіграти хочу – Сашу Грей.
* * *
– Куме, чув такі я слухи у мистецькім світі –
в Моісеєва дитина з’явиться у квітні!
– Що Ви, куме, оце диво. Аж кусаю лікті.

Козак Дума
2022.08.12 19:08
Під жахливе сирен голосіння
та розриви снарядів, ракет –
посадили звитяги насіння
у надії на сходів букет.
Ми саджали своєї звитяги насіння,
зупиняли кривавий бенкет!

Ще трудились удень і ночами,

Микола Соболь
2022.08.12 05:57
Господи, ми грішні!
Та ніколи не зраджували хліба,
ні землі своєї не зраджували ніколи.
Борисфен тому свідок і зоряне небо,
могили пращурів і степові шляхи,
які ведуть до батьківської колисанки,
до хрестів на прадідівських могилах…
Звідти і сила на

Козак Дума
2022.08.11 20:53
В розірвані війною дні і ночі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.

Що серце полонить моє і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії чи прозі,

Євген Федчук
2022.08.11 19:12
Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.

Юрко Бужанин
2022.08.11 14:54
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх

Іван Потьомкін
2022.08.11 12:20
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує

Сергій Губерначук
2022.08.11 11:49
Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01

Евеліна Гром
2021.11.08

І Батюк
2021.10.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Левицька / Проза

 Сповідь
У великій трикімнатній квартирі не було чим дихати. Задушливе повітря змішалося з запахом ліків і гнійними пролежнями хворої. У спальні на великому ліжку лежала висохла до невпізнаванності п'ятидесятирічна Люба.
- Фелю, - слабким, виснаженим голосом вона тихо покликала жінку, яка її доглядала.
- Фелю, підійди...
Феля поралася на кухні, гриміла посудом і не чула, що її кличуть.
Через п'ять хвилин сама підійшла подивитися на хвору Любу. Червоне обличчя, (видно був високий жар),- палало. Крапельки поту вкривали її високе чоло. Глибокі, мов вуглики, очі запали у очицях і блищали нездоровим відблиском.
- Фелю, - повторила квола жінка, - поклич батюшку.
- Що, настільки погано? - сполошилася доглядальниця.
- Так, я помираю, хочу встигнути сповідатися і причаститися.
- Добре, - тихо сказала Феля і витерла очі носовою хустинкою.
Наступного дня прийшов священник. Старий батюшка з сяйними, добрими очима і сивою, рідкою борідкою у чорному підризнику, присів на стілець біля хворої.
- Дякую, що прийшли, я ніколи в житті не сповідалася, тому мені важко зараз говорити...- сумно промовила Люба і замовчала на деякий час.
- Мабуть, збирається з думками, - чекав священник і нічого не запитував.
Люба дивилася на стіну, де висіли портрети: чоловіка, сина і доньки. По щоці хворої потекла сльоза і вона почала сповідатися.
- Батюшко, я вбила свою доньку, її звали Софія. Священник, у церкві наслухався безліч історій, взяв мовчки сповідальницю за руку і співчуваючи зітхнув.
Люба продовжувала розповідати.
- Я грішна, я дуже грішна і не знаю, чи Бог простить мені мою провину. А ще п'ять років тому я думала, що я найщасливіша жінка у світі. У мене був чоловік, якого я дуже любила і двоє дорослих дітей. Анатолій і Софія. Я працювала на меблевій базі, тож могла дістати все, що тільки душа забажає. У мого чоловіка Василя, теж була прибуткова робота. Він працював ревізором. Самі знаєте, у радянські часи, все було по блату, а для нашої родини не існувало ні черг, ні зачинених дверей. Дуже часто, в квартирі, ми влаштовували генеральне прибирання. Василь натягував надворі декілька шпагатів і ми вивішували атласні ковдри, махрові рушники, кольорову постільну білизну.
Вибивали дорогі килими і всі нам заздрили, прості люди не могли тоді мати те, що було у нас. Румунські меблі, імпортна одежа, золото, все це у нас було. Кожного року ми їздили на море і
придбали нову - "Волгу." Донька навчалася в сільськогосподарській академії, а син на романо-германському факультеті в університеті Тараса Шевченка. Я дуже любила свого чоловіка, ще зі школи, і він мене також. Ми з одного села на Волині, (батьки ще й досі живі). Разом поступили в Торговельний інститут, обоє жили поряд в гуртожитку і бігали один до одного на побачення, а на третьому курсі одружилися. Він у мене перший і останній і я у нього, ну Ви знаєте про, що мова, - Люба глянула на духовника з повними очами сліз.
- Не переживайте, - священник легенько в підтримку стиснув руку хворої.
- На чому я зупинилася? - спитала Люба, а після згадавши почала продовжувати.
- Вася у мене був добрим, турботливим, гарним. Бувало скажу вагітною, що хочеться мандаринів, з під землі вночі дістане. Ось такий у мене був чоловік, і сина я дуже любила. Він - копія тата. Такі ж самі карі очі, довжелезні вії і русяве волосся. Красивий, талановитий, милосердний. Одного разу, в другому класі, він приніс додому блохасте цуценя, але хіба я могла йому дозволити його залишити? Боялася, що зіпсує нові килими і паласи, погризе меблі. Дитина плакала, говорила, що буде сама вигулювати собачку, та я не погодилася і викинула рудого песика надвір. Соня була молодшою на три роки, її ми більш балували, все ж таки, дівчинка. Та й, вона у нас, була тихою, сумирною, ми і не збагнули, як вона виросла. Це коли уже в академію поступила почалися проблеми, - перескакувала Люба пропускаючи відрізок життя, - стала нервовою і неслухняною. Коли я їй робила зауваження, що вона зі мною розмовляє роздратовано, то донька несподівано заявила, що вагітна. Я була шокована. А хто ж тато? - запитала я у Софії, а через місяць ми уже святкували весілля. Зять був її однокурсником, з непоганої родини, тож ми нічого проти не мали їхнього подружнього життя, - хвора раптово закашлялася і священник дав їй попити води, що стояла у склянці на тумбочці.
- У вас, мабуть запалення легень? - запитав стурбовано він.
- У мене запалення душі, - скорбно сказала жінка і знову заплакала.
- Заспокойтеся, Бог милосердний, - втішав священник.
Люба продовжувала.
- Того літа, було дуже спекотно, і ми вирішили усією родиною поїхати на Десну, двома машинами на вихідні. На той час, у Соні підростала п'ятирічна донька і вона була вагітна вдруге. Це було на мій день народження. Ми набрали з собою багато смачної їжі, знайшли прекрасний, затишний куточок на березі річки, поставили велику палатку і почали святкувати. Трохи випили, бо як же без цього у такий день. Я сиділа на складаному стільці, коло мене на розкладайці засмагав мій Василько і все було прекрасно. Онука будувала замок з вологого піску, а донька з зятем пішли купатися. Син ловив рибу, а я не могла не радіти. Дивилася по черзі, то на дітей, то на Десну і на серці було спокійно. Насолоджувалася життям, милувалася природою. Великі тінисті верби шуміли на вітрі, а навколо гуділи джмелі і бджоли. Комарі не дошкуляли. На небі ні хмарки. Як зараз пам'ятаю, - згадувала Люба, - волошкове небо і сліпуче біле сонце відбивалося з деревами у стрімкій річці. Вода переливалася сріблом і я ще тоді подумала, що річка схожа на ризи. Вагітна Соня з зятем пішли купатися, а я почала допомагати онуці носити мокрий пісок для замку. Зривали ромашки і прикрашали крихку споруду.
Соня з зятем плескалися в парній, як молоко, воді, бризкалися, вчинили галас, а коли син попросив їх не лякати рибу, відпливли трохи далі. Вони були майже на середині, я захвилювалася і крикнула, щоб поверталися назад, але мене ніхто не слухав. Донька не зважала і пливла все далі і далі. Соню, повертайтеся, уже панікувала знервована я і вони попливли назад. Тільки я заспокоїлася і відволіклася на онуку, як почула, що донька, несамовито кричить, задихається і тоне. Зять намагався їй допомогти, але плавав погано, тому, з його зусиль, користі було мало. Чоловік з сином кинулися в річку на допомогу. Почали рятувати тонувших. Я стояла на березі і молилася, бо зовсім не вміла плавати. Душею я була з ними. Бачила, як чоловік тягнув за коси Соню, як вона хапалася за нього, а він захлинався водою. Після Вася, з останніх сил, виштовхнув її на мілину, а сам пішов на дно. Я божевільно рвала на собі волосся, коли приблизно, те саме сталося з сином. Зять стояв живий на березі річки, а мій чоловік і син втопилися. Онука сильно кричала. Приступ задухи і кашлю заважав Любі говорити, вона ковтала повітря, як риба викинута на сушу, вся тремтіла, губи посиніли, жінка зробилася, як крейда. Ніби це вона тоді задихалася під водою, а не її син і чоловік. Духовник знову їй дав попити. Феля прибігла, накапала корвалолу, але Люба відсторонила ліки. Дивилася на світлини не мигаючи і не могла вимовити жодного слова.
- Дайте їй нашатирю, - звернувся священник до Фелі.
Люба вдихнула змочену їдку вату з аміаку і опритомніла.
Через деякий час знову почала сповідатися.
- Я втратила свідомість, коли побачила своїх рідних Василька і Толіка в домовині. Не пам'ятаю того дня, геть вивітрився з пам'яті. Прокинулася в лікарні з інсультом нерухома. Біля мене сиділа донька, а я не хотіла її бачити і чути. Через місяць лікування, мені не покращало, і лікарі виписали паралізовану додому. Софія допомогала чим могла. Приходила, а я її звинувачувала у смерті Толіка і чоловіка. Я страшно зненавиділа доньку, яку пестила і носила до п'яти років на руках. Влаштувала їй суще пекло. Виганяла з дому. Піднятися не могла, але запустити склянкою в неї сили вистачало. Обзивала її найстрашнішими, гидкими словами, проклинала, доводила до істерики, сказу, і врешті-решт, вона втратила дитину. Мені було й цього мало, я ніби, оскаженіла, збожеволіла. Кожне моє слово болісно ранило її душу, але вона жодного поганого слова мені не сказала у відповідь. Тільки просила пробачення, цілувала руки і плакала. Я попросила покликати сусідку, з дивним ім'ям Офелія, з якою раніше була у гарних стосунках, і при доньці заповіла їй квартиру, дачу, машину. Всі коштовності: золото, кришталь, килими я навмисне продала, щоб вони не дісталися Софії. Коли донька захворіла на лейкемію, я раділа і кричала їй в обличчя, так тобі і треба, гадюко, скотино, вбивце. Для мене найбільшого ворога ніж вона тоді не існувало. Адже через неї загинули ті, кого всім серцем любила. Я заспокоїлася лише тоді, коли рідну дитину - Соню зжила зі світу. Зять прийшов і сказав, що донька померла в лікарні від хімієтерапії, а я сказала: "ну і слава Богу, туди їй і дорога". Хіба Господь може таке пробачити? - запитувала Люба духовного отця на смертному одрі. Хіба таке пробачають?Той мовчав. На його очах виступили сльози.
- Ви все сказали, раба Божа Любове? Каєтеся у своїх гріхах?, - запитав сповідальницю, і коли та заридала, і сказала, - Так!, - накрив єпітрахіллю.
- Бог простить!
01.02.2021р.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2021-02-03 09:36:35
Переглядів сторінки твору 580
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.871 / 6  (5.292 / 5.9)
* Рейтинг "Майстерень" 5.870 / 6  (5.347 / 5.96)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.830
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2022.08.11 23:19
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2021-02-05 14:46:35 ]
Так, страшна драматична історія. Не можна перед біднішими сусідами хизуватися своїм добром - хтось позаздрив і прокляв! Це мала б усвідомити головна героїня, однак вона цього не зробила. Це - життєвий урок читачеві. Щось маєш, то сиди тихо і не хизуйся перед співвітчизниками, бо заздрість здатна на все. Страшна своїм драматизмом історія. Чимось нагадує новелу "Новина" Василя Стефаника. Як Гриць Летючий утопив свою доньку... Захоплююче-трагічно, Таню! Пиши ще! Проза дається тобі, не гірше, ніж поезія! Натхнення!))))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (Л.П./М.К.) [ 2021-06-04 21:18:26 ]
Дякую, дорогий Ярославе! Вибач, що пропустила твій коментар!))) Зворушена! Хто його знає, чому цю родину спідкало таке горе? Це були мої сусіди.