Є красиві міста, і багатші, і, мабуть, тепліші,
В них живуть і сміються, щасливих чекають хвилин.
Тільки Харків для мене – колиска, тому найрідніший,
Тут побачила світ моя доня, а потім і син.

Харків’яни мої, харків’яни,
Це для нас мого міста краса

Я - рідновір. Мій Бог - це Україна,
А братик уподобав Іордан.
Стоїть щодня у храмі на колінах,
Поклони б'є мальованим жидам.

Усе чуже - і родовід Абрама,
І ладан, і молитви, і хрести...
Вчорнішала за це хохляцька карма,

Це віт судомне колихання –
Сміється місяць із небес.
Я задихаюсь від кохання,
Ним переповнений увесь.

Ох, розбудить би вікна сонні,
Явити давні їм дива –
Я б серенаду під балконом

Не кажи мені нічого
Про оте, чого нема
На вибоїстих дорогах
Між блукальцями двома.
Не жури серця минулим
І майбутнім не втішай,
Бо гіркотного сьорбнули
Вже обоє через край.

як на почат-
ку темою порушити,
Що по очах
Не прочитаєш душу ти?..
-та і не тре-
ба. Ти сама хотіла
Польоту в не-
бо... Таїн прагне тіло

Чи знаєш, що ми не окремо з тобою?!
Ніколи не були окремо…
Мов зшиті чи склеєні диво-любов’ю.
Наповнені сонцем, течемо –
Зливаємось ріками чудних мелодій,
Аби розчинитися потім
У пісні веселки, в любові негордій
За межами власної плоті.

У відносинах - наче колеги
А у подумках - свіжовичтаний реп
І бурлить, і штовхаємось - легко…
Крок за кроком роками - сонце і степ
Ні будівель тобі, ні криниці…
І ніякого плану, тим більш
А навіщо світ Неба без Птиці?
Чи поета на розстріл за вірш,

Вірш дочитано. Вигуки "Браво!",
Друг-руладник за плечі обняв.
Наче ловко і трішки лукаво,
Та насправді - одверта дурня.

Випрозорюю критики натяк,
Повизбирую гречку з пшонин:
Вштабелюють віршаток громаддя

Пробуджується знов земля
І по-весінньому радіє.
Готові до сівби поля,
Є думка про врожай та мрія.

Жадана мрія досягти
Шалених успіхів у справі!
Шляхи тернисті до мети,

Вітряний літній день.
Рівняються по стіні
дерево і його тінь.
І тінь цікавіш мені.
До ставу збіга стежа,
схоже, від батогів.
Ба, і це не межа
забавкам дітлахів.

Світочу, всміхнися, хмарки розтопи!
Променем ласкавим
сповивай безмежжя.
Світ збирає зорі в сонячні снопи,
золотим узором білоцвіт мережить.

Крильця у метеликів дивне -
рішельє,

В глибині душі, на самім денці,
Бережу повагу до основ,
Тих, що українські западенці
Пронесли віками через кров.

Майже всі виходили з криївок
До маржин, колиби і снопа.
За божницю клали стос листівок,

Віддай мені свій біль увесь,
Віддай мені усі страждання.
Хай сивина укриє рання –
Прийде здоров`я - днем чудес.
Віддай мені свій біль увесь.

Віддай мені усю скорботу,
Недуги тіла й серця – всі!

Чи збагненним стало невідоме,
Чи кохання добавляє сил, –
Легко так, немов тягар утоми
З пліч упав, як тиша із могил.
Легко так, що хочеться літати
І собі самому довести,
Що умію й можу ще затято
Зводити зруйновані мости.

– Что скажешь? – cпросил я Алексея, протягивая старое фото, когда почти через год мы наконец-то встретились снова на нейтральной территории. – А что тут скажешь? Юная и хорошенькая. Твоя в девичестве? – Нет. Но прочти, что написано на обратной стороне.

Коли мені наврочить ранок
будильника нечисту силу,
з пітьми завішених фіранок
пірну я в напрямку світила.

І, щоб не стати злу мішенню,
у заговорену кишеню
засуну заклинань детектор,