Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Шон Маклех
Живу в м. Дублін (Ірландія). Колись - ще в молоді роки вивчав українську мову. Зараз деякі мої старі і нові твори виставляю на суд публіки...


Інфо
* Народний рейтинг 4.971 / 5.57
* Рейтинг "Майстерень": 4.810 / 5.53
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.766
Переглядів сторінки автора: 24996
Дата реєстрації: 2012-09-22 01:05:05
Школа та стилі: модернізм, авангард, футуризм
У кого навчаюсь: Барди давньої Ірландії
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2017.01.06 14:13
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Народився в Дубліні (Ірландія) у 1915 році і майже все життя прожив у цьому давньому і казковому місті - Темній Гавані (крім кількох років поневірянь). Хоча мої батьки родом з міста Леттеркенні (графство Донегол). За своє життя я перепробував багато професій - був моряком, вантажником, кухарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, проповідником істини, шукачем скарбів, помічником археолога, пожежником, кондуктором, журналістом, газетлярем, крамарем. На старість років, назбиравши трохи грошенят, відпочиваю від трудів праведних. Займаюсь літературною творчістю. Англійською мовою - мовою цих зайдів сасенех, які досі поневолюють частину моєї країни, мені писати не випадає. Вирішив писати вірші українською мовою. Цієї мови мене навчив один українець, що потрапив до Ірландії ще у 1922 році з Канади - колишній вояк першої світової війни. Крім того моє зацікавлення українською мовою пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд предки ірландців примандрували на Остів Долі з Русі - з берегів Борисфену, зі старої і сивої Скіфії. Крім руської мови використовую для віршування нашу ірландську мову - гелтахт. Пишу у різних жанрах, але лімеріки майже ніколи не писав - мої корені все таки з Донеголу, а це Улад. Лімеріки випадає писати все таки жителям Мунстера. Хоча всі ірландці диваки і як писав Зігмунд Фройд: "Ірланці це єдиний народ, який не піддається психоаналізу", диваком себе ніколи не вважав. Я ним був.

Найновіший твір
Срібні черевики
У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:

«Якщо світ білий чи то посріблений,
А копита коней білих дзвінкі й важкі,
І важко думати: а може я останній –
Лицар-алхімік і граф-чарівник
І просто мрійник – невже останній?
Я шукав золота – а знайшов срібло,
Я шукав світла – а навколо темрява,
Я шукав мудрості – а знайшов забобони,
Я був графом – а став вигнанцем,
Я шукав слави – а знаходив плаху,
Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,
Башту ґратовану-муровану для таких от
Шляхетних чи то гонорових – надто,
Для таких от неприкаяних-непотрібних,
Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.
І смерть на чужині у місті брудному-чужому,
Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви
І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.
І де вона істина? Серед літер покручених
Фоліантів старих важких і запилених?
Чи може на вістрі меча сталевого
Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?
А в очах людей страх – у зіницях синіх,
А в очах людей відчай – бо де вона,
Земля наша – чи там за пагорбами,
Чи тільки в жмені – і та між пальцями
Піском сухим…»