В коментарях бажано залишати суто дворядкові композиції
___________________________________________________________

Гекза́метр, або Гекса́метр (грец. hexámetros — шестимірник) — метричний (квантитативний) вірш шестистопного дактиля (—UU), де в кожній стопі, окрім п'ятої, два короткі склади можуть змінюватися одним довгим, витворюючи спондей. Остання стопа завжди двоскладова — хорей. Як правило, гекзаметр має одну цезуру (після третього складу третьої стопи, а давньогрецький гекзаметр — і після другого складу третьої стопи) або дві (після другого складу другої та четвертої стоп), вона розмежовує вірш на два піввірші: перший — з низхідною ритмічною інтонацією, другий — із висхідною. Метрична схема гекзаметра з найуживанішою цезурою така:

—UU/—UU/—//UU/—UU/—UU/—U.

Гекзаметр застосовується в багатьох жанрах античної поезії (епос, ідилія, гімн, сатира, послання), а в сполуці з іншими розмірами (пентаметр) — в елегіях та епіграмах, до нього зверталися Гомер, Вергілій, Теокріт. У силабо-тонічному віршуванні гекзаметр передається сполученням дактилів (—UU) з хореями (—U), що замінюють спондеї, стаючи різновидом паузника.
--------------

Борис ТЕН. НОТАТКИ ПРО РИТМІКУ ГЕКЗАМЕТРА

Вироблена стародавніми аедами в грецьких поселеннях на малоазій­ському узбережжі поетична мова гомерівського епосу, як відомо, не збігається з якоюсь однією з живих давньогрецьких говірок (іонійською !
еолійською, аттичною). не становить і механічної їх суміші, — це органічний мовний сплав елементів різних елладських діалектів, що існує тільки в гомерівському гекзаметрі. Ця особливість гомерівських поем полегшує дослідницьку роботу щодо встановлення території, на якій вони створювались, часу їх поширення і збирання.
Мова елладського героїчного епосу «розвивалася в щільному зв’язку з розвитком епічного вірша — дактилічного гекзаметра. Не тільки фонетика і морфологія діалектів, які лежать в основі цієї мови, впливали на особливості метрики, але й, навпаки, фонетичні і просодичні його риси оформлялись у прямій залежності від метричних законів наспівного
вірша»*.
Вростаючи своїм корінням, з одного боку, в усну народну творчість, з другого — в храмові ритуали, грецький гекзаметр став формотворчим фактором при утворенні гомерівського епосу і самої мови епічних поем з характерними для неї граматичними формами, синтаксичною будовою, піднесеністю загального тону тощо. Отже, зв’язок поміж гомерівськими поемами і гекзаметром — не зовнішній і не випадковий, — він органічно властивий поезії Гомера і має глибоке коріння.
Уже з найглибшої давнини дослідники і коментатори гомерівського епосу визначили основні його художні властивості, які відповідали есте­тичним смакам перших його слухачів і в сукупності своїй створювали своє­рідний стиль гомерівських поем.
Великі труднощі чекали на перекладачів Гомера, труднощі, які ще збільшувались принциповою невідповідністю між метричною системою античного віршування, з одного боку, і силабічною та силабо-тонічною системами віршування сучасних європейських, у тому числі й слов’янських мов, з другого, що, як відомо, призвело багатьох перекладачів Гомера до практичного і теоретичного заперечення самої можливості перекладати його
гехзаметром.
Так є, наприклад, у польській, французькій мовах, для яких основну перешкоду в засвоєнні античного гекзаметра становить ста­лість наголосу (у французів — на першому, в поляків — на другому від кінця складі).
Леконт де Ліль та інші французькі поети перекладають Гомера про­зою. Андре Шеньє оспівує його в олександрійських віршах, навіть не на­магаючись відтворити образ Гомера в співучих гекзаметрах, які так при­родно з ним асоціюються.

Відмовляється від них і сучасний польський дослідник і перекладач (Гомера Ян Парандовськнй. «Гекзаметр нам чужий, — пише він,— ми не знаємо коротких і довгих голосних, навіть не можемо їх ясно собі уявити.
Заміняємо їх акцентом, який навіть і наближено не дає тієї якості ритму і мелодії» .
Такого ж погляду дотримується і український теоретик перекладу О. Кундзич. «Природним для нас гекзаметр не став і не стане, бо він не адекватний грецькому: один з його неодмінних компонентів, мова, там і
тут занадто різнозначний»
Більше того, деякі дослідники Гомера приходять до висновку, що античний дактилічний гекзаметр взагалі не належить до тридольних роз­мірів. бо давній елладський дактиль вимірюється не трьома, а чотирма оди­ницями часу, так званими морами, отже, наш гекзаметр ні в якій мірі античному не відповідає.

Все це цілком справедливо. Але в тім-то й річ, що
невідповідність між системами віршування в античних і нових мовах все ж існує, і в силу цієї невідповідності ми неспроможні уявити собі справжнє звучання
давньогрецького або латинського вірша і сприймаємо його лише в нашому силабо-тонічному ключі.
Спроба Мелетія Смотрицького. який намагався в своїй граматиці
застосувати до «словенського языка» поділ елладських голосних на довгі та короткі, тому й не дала наслідків, що це була спроба накинути невла­стиві новим мовам норми метричного віршування, через що ритм гекзаметра в перекладі став би, може, й арифметично точним, але, по суті, мертвим,
закам’янілим «зліпком».
Читаючи елладських і римських поетів в оригіналі, ми не можемо не абстрагуватися від принципової невідповідності між античною і новими системами віршування і сприймаємо їх звучання, їх ритміку тільки в на­шому силабо-тонічному ключі.
Отже, тут має бути не «зліпок», а тільки аналогія між стародавнім і новим віршем, яка відтворювала б у перекладі ритмічну різноманітність оригіналу. Якщо це дозволяє нам разом з цим відчувати й емоційну від­мінність, наприклад, між близькими до мовних інтонацій ямбами і стрім­кими анапестами в творах грецьких трагіків або хвилеподібну течію дак­тилів у героїчному гекзаметрі, то така умовність цілком виправдана.
Надзвичайну різноманітність і ритмічну гнучкість елладського,
а слідом за ним і латинського гекзаметра, який справді можна уподібнити то спокійній і плавній, то поривчасто набігаючій хвилі, вже кілька сто­літь тому помітили наші попередники в засвоєнні античної поезії, перші вітчизняні теоретики поетичного мистецтва. Маю на увазі київських уче­них, які в XVII—X V III ст. читали в оригіналі "грецьких" і римських авторів і відчували насолоду з ритмічної виразності античного гекзаметра.
«Будь-яке дослідження про квантитативний гекзаметр буде неповним без згадки про «Поетику» Феофана Прокоповича», — пише один з найновіших захід­них літературознавців 5. У курсі лекцій «Про поетичне мистецтво», прочи­таних Феофаном Прокоповичем у 1705 р. студентам Києво-Могилянської
’ Homer, Odysseja, przekład Jana Parandowskiego, Warszawa, 1956; див. також:
Parandowski, Homervckie boje, у зб.: «О sztuce tłumaczenia», Wrocław,1966, стор. 301.
Кундзич, Стан художнього перекладу на Україні, у зб.: «Питання пере­паду», к .§ 1957, crop. 20; його ж. Слово і образ, К., 1966, стор. 108.
4 А. Егунов, Гомер в русских переводах XVIII — XIX вв., М. — Л., 1964, стоР- 423 і далі.
*• A History of tbe .Russian Hexameter, Connecticut, USA, 1964, академії, є цілий розділ, де висловлювання автора вражають тонкістю і оригінальністю спостережень над гекзаметром і вимог, які він до нього ставить.
«Гекзаметр вважається найбільш добірним, коли вірш відповідав
змістові і співзвучний йому якимось музичним прийомом, — пише Феофан Прокопович. —- Щоб це вдало вийшло, — провадить він далі, — треба взяти до уваги у вірші такі три сторони: звучання слів, ритм і кількість стіп, а також сполучення двох перших, тобто звучання і ритму» °.
Феофан Прокопович підкреслює необхідність стилістичного добору слів і виразів у залежності від характеру зображуваних явищ, яким по­винен відповідати і ритм гекзаметра. Говорячи про кількість складів і ритм стіп, він пише, що ритм «буває то повільний, то швидкий, то мішаний.
Повільний ритм виникає з самих спондеїв, швидкий — з самих дак­тилів, а мішаний — із одних і других.
Отже, якщо предмет розмови буде скорботний, значний, величний, неквапливий, разючий і т. д., то вірш повинен рясніти спондеями. Навпаки, частими будуть дактилі, якщо треба буде описати щось радісне, стрімливе, часте. Змішувати ж дактилі із спон­деями треба тоді, коли трапляється щось зіяюче, як перерване, ніби не­рішуче, сумнівне, недомислене або викликаюче вагання в обидві сторони»
7.
Всі ці вимоги до ритму гекзаметра Феофан Прокопович підкріпляє цілою низкою прикладів з творів античних авторів, переважно з Вергілієвої «Енеїди». Ось деякі з цих прикладів.

Вулкан прибуває до Сіцілії, до кузні кіклопів, і наказує їм зараз же кинути всі справи і викувати щит для Енея…
Кіклопи підкоряються на­казу: вони поспішають, готуючись до дорученої їм роботи. Цій поспішності відповідає швидкість і легкість вірша:

Ocius incubuere omnes, partiterque laborem.
Зразу на труд налягли, розділивши його між собою.

Помахи їх молотів виражені скрізь самими спондеями, бо ці помахи повільні й вагомі.

ІШ inter sese multa vi brachia tollent.
В чергу так вони з зусиллям руки здіймають.

В іншому місці зображені корабельники, що змахують веслами:

Adnixi torquent spumas et caerula verrunt.
Міцно впершись, котять піну, гребуть голубизну.

В цих зауваженнях Феофана Прокоповича до ритміки античного гек­заметра вражає надзвичайно тонка його спостережливість, глибина аналізу і вміння відчути безпосередній зв’язок між внутрішнім змістом та емоцій­ним забарвленням того чи іншого уривка тексту і ритмічною його струк­турою.
Може, саме через трудність відтворити всю ритмічну різноманітність гекзаметра в перекладі ні Феофан Прокопович, ні його сучасники не пере­кладали античних гекзаметрів і у власній творчості вдавалися під впливом польської силабіки переважно до тринадцятискладника.
Цікаво відзначити, що навіть стародавні римляни, які дали в творчості Вергілія, Горація, Овідія блискучі зразки латинського гекзаметра, да­леко не відразу його освоїли, а Лівій Андронік, який поклав початок римської літератури своїм перекладом Гомерової «Одіссеї» (III ст. до н. е. ???)*
переклав її не гекзаметром, а стародавнім сатурновим віршем. І тільки в І ст. н. е. (???) Аттій Лабеон, використовуючи творчий досвід римських поетів, переклав обидві поеми Гомера латинським гекзаметром.
Ф е о ф а н Прокопович, Соч., «О поэтическом искусстве», М. — Л*»
Вид-во АН СРСР, 1961, стор. 396.
’Там же.
14 Нотатки про ритміку гекзаметра
II
У слов янські країни першим увів поезію Гомера Ян Кохановський’ польським перекладом третьої пісні «Іліади», надрукованим у 1585 р.,
коли про відтворення розмірів і ритмів оригіналу не було ще й мови і грунт для гекзаметра — ні теоретично, ні практично — ще не був підго­товлений .
Уникають гекзаметра і перші російські перекладачі Гомера, починаючи з ‘М. Ломоносова, який дав у своїй «Риториці» (1748) віршований переклад кількох уривків з «Іліади», а також з Вергілія та Овідія, оле­ксандрійським віршем, — хоч раніше М. Ломоносов і звертався до гек­заметра.
Російські переклади Гомера у XVIII й на початку XIX ст. виконані або прозою (К. Кондратович, П. Єкимов, Д. Попов, І. Мартинов), або — під впливом поетичної практики у французькій літературі — олександрій­ським віршем (Є. Костров, М. Карамзін та ін.).
Проте застосування до перекладу Гомерової поезії чужого, невласти­вого їй розміру, характерного для французького класицизму, ховало в собі небезпечні наслідки. Адже одиницю виміру в олександрійському вірші становить пара рядків, об’єднаних обов’язковою римою, або, враховуючи
чергування чоловічих і жіночих римованих пар, четверовірш
8.
Розгорнута гомерівська оповідь при перекладі олександрійським
віршем неминуче розпадається на двовірші і четверовірші, причому не­відповідні до них за кількістю рядків фрази і речення повинні або вти­скувати в них свою смислову єдність, або заповнювати утворені пустоти словесними «затичками», що цілком деформує інометричний текст і при­зводить до м лявої симетричності, синтаксичної скутості і розбухання перекладу.
От чому М. Гнєдич, який теж починав перекладати «Іліаду» олексан­дрійським віршем, дуже швидко переконався в його непридатності до пе­редачі гомерівської епопеї.
В передмові до першого видання свого перек­ладу (1829) він писав: «Про причини, які примусили мене для перекладу
«Іліади» обрати гекзаметр, сказати кілька слів за потрібне вважаю… Закінчивши шість пісень, я переконався на досвіді, що переклад Гомера, як я його розумію, у віршах олександрійських неможливий, принаймні для мене, що залишається для цього один спосіб, кращий і певніший — гекзаметр.
Полонений образом оповіді Гомера, якої очарування нероздільне- з формою вірш а, я почав досліджувати, чи нема можливості справити ро­сійським гекзаметром враження, яке здобув я, читаючи грецький. Люди освічені схвалили мою спробу»
М. Гнєдич має тут на увазі насамперед С. Уварова, якому в дискусії про гекзаметр, що тоді розгорталася, належало вирішальне слово. У ві­домому «Письме» своєму, надрукованому в № 13 «Чтений в Беседе люби­телей русского слова» за 1813 р., С. Уваров писав: «Чи можливо впізнати екзаметр Гомера, коли, стиснувши його в олександрійський вірш і залишаючи саму лиш е думку, ви відкидаєте розмір, зворот, розподіл слів, епітети, одним словом, усе, що становить красу оригіналу? Коли замість
плавного, величного екзаметра я чую скудний і сухий олександрійський вірш, римою прикрашений, то мені. здається, що я бачу божественного Ахіллеса у французькім одягу…
Якщо німці, володіючи мовою вельми непокірною, досягли того, що мають хороші й певні метричні переклади, то чому ж нам, росіянам, не мати, зрештою, перекладів Гомера гекзаметром.
8 Див.: А. € г у н о в, зазнач, праця, стор. 90.
8 Г о м е р, Илиада, пер. Н. Гнедича, 2-е изд., 1892, стор. XXI.
Правда, пізніше, в листі від 15 березня 1815 р., він зауважує,
«Я не сподіваюсь, проте, щоб можна було умкнути у греків їх екзаметп з усією суворістю Правил, ЯКИХ ВОНИ дотримують, тут і Відлуння прийнятні
Саме таким відлунням античного гекзаметра і є наше силабо-тонічне його відтворення.
За аналогією з безпосереднім відчуттям античного вірша і ритмічних змін у ньому при читанні Гомера в оригіналі, на що звернув увагу ще Феофан Прокопович, відповідне враження виникає і від російських та і українських гекзаметрів; читаючи їх, ми підсвідомо враховуймо збіги наголосів з більшою довготою наголошуваних складів.

Справа в тому, що, незважаючи на глибоку невідповідність між ан­тичною і новими системами віршування, непрохідної безодні поміж ними нема.
Уже М. Ломоносов, полемізуючи з Аіелетієм Смотрицьким, підкре
слив зв’язок, який існує в російській мові між наголошеністю голосного звука і його тривалістю. В своєму «Письме о правилах российского стихо­творства» М. Ломоносов писав; «В российском языке те только слоги долги над которыми стоит сила, а прочие все кратки. Сие самое природное произношение нам очень легко показывает»
11. Звичайна річ, це спостереження
стосується й інших східнослов’янських мов — української і білоруської.]
Пізніше, в кінці XIX — на початку XX ст., з застосуванням експериментального методу при вивченні російської та української мов, зв’язок поміж наголошеністю і протяжністю голосних у східнослов’янських мовах здобув експериментального підтвердження.
Визнання цього зв’язку стало тепер панівним як у російській, так і в українській мовознавчій літературі. Так, вузівський курс загальної фонетики М. Матусевич, визнаючи, що «російський словесний наголос звичайно вва­жається динамічним і, справді, в основі своїй і є ним», підкреслює, що] «він має, крім того, і характер квантитативності, оскільки наголошений] голосний в російській мові завжди трохи довший за ненаголошений в аналогічному положенні»
13. Того ж погляду дотримується і М. Івченко, підтверджуючи, що і в українській мові наголошений склад «вимовляється]
з більшою силою і довготою, ніж інш і»14, тобто визнає за ним певну долю квантитативності.
Підсумовуючи ці висловлювання лінгвістів і заперечуючи думку]
Б. Ординського, який не визнавав факту існування в нових мовах довготності і короткості, а разом з тим і правомірності російського гекзаметра, С. Шервінський цілком обгрунтовано зауважує: «Гекзаметр тому й виявився] стійким у російській поезії, що саме протяжність наголошеного складу
забезпечила йому належне звучання»
16.
Перший німецький переклад «Одіссеї» датується 1538 p., «Іліади» — 1610 р. Після ряду перекладів, виконаних то прозою, то ямбами, то спробами гекзаметра, загального
визнання набувають гекзаметричні переклади П. Г. Фосса «Одіссеї» (1781) та «Іліади» (1793). Правда, 1. Франко критично ставився до Фоссового перекладу, називаючи його
(в передмові до «Омирової Ільйоняики» С. Руданського) «вихваленим надміру, але немилосердно напущеним та манерованим».
11 М. Ломоносов, Соч.,М. — Л.,Изд*воАНСССР.т. VII, 1950—1957,стор. 10.1
11 М. И. М а т у с е в и ч, Введение в общую фонетику, Л., Учпедгиз, 1948, стор. 72.
14 М. П. Івченко, Сучасна українська літературна мова, Вид-во КДУ, 1962,
crop. 165.
“ С. В. Ш е р в в н с к и ft, Ритм и смысл, М., Изд-во АН GCCP, 1961, стор. 259.
16 Нотатки про ритміку
З цього зовсім не випливає, що ми повинні повертатися до давно забутих теорій елліністів XVII ст. Фосса і Геннінга, які вважали, що "грець­кий" склад треба вимовляти квантитативно, незважаючи на тонічний акцент. або що нам треба відновлювати кількісні співвідношення античного
вірша в сучасних перекладах Гомера, безпосередньо перегукуючись з висловлюванням Феофана Прокоповича про різноманітність гекзаметричних ритмів, М. Гнєдич, що, безперечно, був знайомий з його «Поетикою» як виучень полтавської семінарії та хар­ківського колегіума, розробляє 16 ритмічних схем гекзаметра для свого перекладу» надаючи йому властивої оригіналові ритмічної різноманітності.
Цьому відповідав і загальний стиль перекладу М. Гнєдича, який
«яскраво відтворює мужній і життєрадісний дух оригіналу, повен того внутрішнього руху, пафосу і енергії, якими дише поема»1″, і його мова, що становить свого роду «енциклопедію російсько? мови» в усіх її ш арах від архаїзмів до провінціалізмів (в тому числі й очевидних українізмів), відповідно до панеллінського характеру гомерівської мови.
В цьому стилістичному багатстві і ритмічній гнучкості — величезна перевага «Іліади» М. Гнєдича перед «Одіссеєю» в перекладі В. Жуков­ського з його прикрашуванням Гомера, з безперебійною монотонністю його суцільно дактилічних гекзаметрів, «стомливу одноманітність і стуко­тіння» яких відмітив ще І. Тургенев, з їх «присипляючою», «снотворною» плавністю, яка завдала стільки клопоту відомому радянському чи­тцеві Сурену Кочаряну в його «шуканнях ключа до читання гекзаметрів» з естради.
Хоча при всій поетичній вартості свого перекладу В. Жуковський, незважаючи на різноманітність ритміки Гомера, віддавав перевагу безпе­рервним дактилям з одним лише обов’язковим хореєм в останній стопі І дуже рідко відхилявся від цієї схеми, проте художнє чуття підказало йому, наприклад, що сцену важкої праці Сізіфа в XI пісні «Одіссеї» слід відтво­рити в уповільненому ритмі, даючи замість дактилів хореї, які виразно того обтяжують. В останньому рядку ритм переходить в стрімкий потік дактилів, зображаючи зворотний рух каменя, який котиться з гори вниз.
^Коментатори давно зауважили, що цей останній рядок становить досить рідкісний у Гомера випадок суцільних, безперервних дактилів.

Після ряду то часткових, то повних російських перекладів Гомерових поем, виконаних то амфібрахіями (Джунковський, «Одіссея», 1840), то прозою (Б. Ординський, «Іліада», 1853), з ’являється переклад «Іліади», виданий Н . Мінським у 1796 р. Звільняючи «Іліаду», від слов’янізмів М. Гнєдича, намагаючись відтворити її доступною для читачів, тобто більш
звичайною мовою, Н.Мінський відмовляється при цьому від ритмічної різноманітності М. Гнєдича і робить свої гекзаметри суцільно дактиліч­ними, наближаючись у цьому відношенні до В. Жуковського, але відсту­паючи від справжнього Гомера.
Минає ще півстоліття, перше ніж з’являються майже одночасно пе­реклади обох поем Гомера, що належать перу відомого російського письмен­ника В. Вересаева і доцента Уральського університету П. Шуйського.
Першим з них виходить з друку переклад «Одіссеї», виданий П. Шуйським 1948 р. в Свердловську (його «Іліада» залишилась невиданою).
Безперечна вартість перекладу П. Шуйського полягає в тому, що він збе­рігає розмір оригіналу і відмовляється від властивого В. Ж уковському при­крашування Гомера, привнесення в переклад рис придворного побуту.
За відгуком акад. І. Толстого, переклад П. Шуйського незрівняно точніші.
!! Гомер. Илиада, пер. В. Вересаева, М.—Л., 1949, передмова перекладача crop. 5.
И. С. Тургенев, Письма, М., Изд-во АН СССР, т. II, 1961, стор. 28.

Проте цінність перекладу П. Шуйського, як відзначає критика (3окрема А. Тахо-Годі), знижується тим, що він послугувався застарілими виданнями грецького тексту, не враховуючи новіших досягнень гомерівіської науки. Крім того, прагнення перекладача «зберігати розмір оригіналу», тобто скрупульозно відтворювати всі відхилення від дактилічного ритму точнісінько в тих самих місцях, де вони трапляються в грецькому тексті поеми, незалежно від його смислового та емоційного змісту, надмірно обтяжило гекзаметри П, Шуйського і художнього ефекту не дало.
Перекладені В. Вересаєвим «Іліада» (1949) і «Одіссея» (1953) завершують довгий ряд російських перекладів Гомера не тільки хронологічно, але й принциповим ставленням до методу самого перекладу. На відміну від попередніх перекладачів, які побоювались виявитись у чому-небудь схожими «на когось із своїх попередників» і прагнули «напружувати всі зусилля, щоб сказати хоч гірше, але інше», В. Вересаев вважає, що «вддале перекладач повинен повною жменею брати з попередніх перекладів».
Отже, його переклад синтезує кращі досягнення російських перекладачів Гомера, починаючи з М. Гнєдича і В. Жуковського, «органічно перероб­ляючи їх у свій власний стиль, точніше в стиль оригіналу» у сприйманні В. Вересаева. Звичайно, й щодо ритму гекзаметрів В. Вересаев відновлює традицію М. Гнєдича, широко відтворюючи відповідно до оригіналу їх ритмічну різноманітність.
Таким чином, питання про те, чи відтворювати в перекладі грецькі гекзаметри з їх ритмічною різноманітністю, остаточно розв’язане в ро­сійській літературі, причому вихідним моментом тут була розробка гекза­метра та його ритміки ученими Києво-Могилянської академії, відбита в "Поетиці" Феофана Прокоповича.

Категорія: Журнал "Мовознавство"