Анатолію К...
Минають дні, проходять тижні,
Зникають місяці й роки, –
Любити треба нині ближніх,
А не водити балачки.
Хоча ніяких заохочень
Ніхто для тебе не припас, –
Любов надалі не відстрочуй

Ніч збере у кошик зорі
у сувій Чумацький Шлях…
«Хай полежать у коморі
чи повісити на цвях?» –
отака дилема в ночі
тільки є одне але –
їхати вози не хочуть
ні в Маямі, ні в Кале.

                    І
Гадаю, що нікого не забув,
але уже ніколи не побачу.
У часі розминулися і... наче,
у просторі блукаємо. Я чув
не раз у тому світі, що минув, –
немає часу і... терпи, козаче.

Я викинутий
у снігову заметіль лісу.
Лежу, укратий снігами
і кригою, ніби забуттям.
Я ліг у вікову сплячку.
Крізь товщу снігу
проросте зелений паросток,
але він буде вбитий

Ти ніколи не зможеш роздивитися усе небо,
Спіймати його хмари чи місяць у воді, як один
З персонажів п’єси. Все, що ти можеш це
Стояти осторонь і передавати історію,
Що можливо розпочинається листівкою
Чиєїсь посмішки, або й шаленим реготом,
Як ц

                І
Де-не-де новішає епоха
і місцями стаємо людьми –
додаються звивини потроху...
розуміють слуги-скоморохи,
що земні господарі – це ми,
що не їм і сіяти, і жати,
і заради спокою душі

Небо, хмарами балухате,
Снігу щільний пустило рій.
Він узявся вербі старій
Чорні репини білувати.

Хутром білим укрив гілляку,
Що відламана з літа ще,
Й стала схожою на плече -

Скажи мені чому так млосно
Неначе в клітку всадовили
Лишивши праведної сили
І гнівно так одноголосно…

Ну не прогнувся, і не вгодив
А як же я міг поступитись?
То краще може би втопитись —

Не сплять вітри, шугають поза лісом,
Сміється день, охриплий з холодів.
Калини кущ з червоним дармовисом
Ховається між велетнів-дубів.

Усі стежки замовкли попід листом,
З боків їх оберегом є трава.
Кущі шипшини зі своїм намистом

Усе до крихти підберуть синички,
птахам сьогодні голодно – зима,
ні хліба в годівничці, ні водички,
ні сонечка зігрітися нема,
лишень метіль мете до горизонту,
сніжинки укривають божий світ
і церкви обважнілу снігом ґонту,
і туї не зів’ялий малахіт

Чую, на жаль, і бачу,
Вулицею ідучи, -
Тужне: Гей, плине кача...
І голосіння, й плачі.
Вдягнені в темне люди,
Прапором вкрита труна, -
Братися за розсудок
Досі не хоче війна.

… українців де краї
Бог дав разом два киї*,
їх тримає Київ-град –
стольне місто всіх громад…

… жезл**, чи посох, або шест –
для народів сили жест,
влади символ, булава** –

До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів

Ти тягнися, та не рвися, доле-ниточко.
Серце - кліточка,
а в ній та,
що тріпоче, заливає співом літечко
хтиве літечко
на устах.

По дорозі подорожником стелитимусь

Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...

Сидять вої при багатті між верб над рікою.
Прохолодою вже тягне від води легкою.
Жебонить тихенько річка, соловей співає.
Неголосно між собою вої розмовляють.
- А чи правда, що ти Могут, - один став питати, -
Ходив кілька років тому Царград воювати?