
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2024.05.20
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Анатолій Притуляк (1984) /
Поеми
Студень
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Студень
Колима… Тридцять сьомий…
На завісах замки.
Віє холод і ціде його в решето
Ще не мрець: напівкволий.
За стіною ж вовки.
Він ще чує, хрипить у рядно.
Захотіли м’ясця, темні діти землі?
Ні, не дамся: занадто терпів.
Де ж господар, що щедро залишив мені
Своїх діток, зубатих синів
Знов захрип чи заплакав? Невже то сльоза?
І не встигла покинуть глибин
Затремтіла і боляче так запекла
Та й розбилась, прощаючись з ним.
- Де ж ті сльози? - воздалось – В якому краю
Ну а зовні завило, вожак загарчав.
- Що не вірите, кляті, що й досі живу
Українець вовкам відказав
І, притихши, подався у роздум важкий
Як би нічку прожить, перебути біду
Адже цельсій, підступний, пекельний такий,
Заведе й не поверне із мертвого сну.
Враз полізли тривоги, руйнуючи все.
Без вагань і ідей заглянув в простоту
О надія! Вона і безкрилих несе.
Та невже поталанить і я долечу?
І на цьому підвівся, хоч сили малі.
Вирвав дошку поблизу в гнилому кутку
Перед себе прокинув старі сухарі
Та й просунув в щілини з ганчірки петлю
Зачаївся, щодуху мотузку тримав
Не в своїх шкуро - сірих руках
Прислухався і так божевільно чекав
Що почало ввижатись у снах
„Не засни!” - підсвідомість ввімкнула його.
І за мить над гулагом почулось виття
Щось так тихо підкралось і снігом гребло.
Й несподівано враз затягнулась петля.
Зшаленіло зірвався, немов народивсь,
І водночас неначе прощався з життям
Час урвався. Навіщо ж тоді він моливсь?
Аби пеклом безкраїм пройти навмання?
А воно ж лютувало у тій темноті
Скаженіло, перевертнем всюди кидало
Ноги в вовну безжально давили німі
Так, що те душогубство харчанням урвало
Й ним приборкане тихо до долу лягло,
Покидаючи вічність, частково прожиту.
Серце вовче навіки уже відгуло,
А вигнанця серденько стискалось від крику:
„Це, мов казка, яку мені мати давно
Ще в дитинстві про вепрів скажених казали.
Але це і не вепр, а дідькове зло,
Яке моїх братів із могил розривали.”
Так! Не вірив собі і про себе казав
Цей звуглілий від щастя. Яке його щастя?
В тридцять третьому батька, братів поховав
І від матері гайда в сніги колимчасті
Не сказавши ні слова, полишивши біль,
І дівча синьооке, і мрії, надії.
А на кого ж тоді виглядать звідусіль,
Коли милого землі сховають чужії?
А тим часом – один, і загублений страх
Він його подолав. Це відбулось таки!
Ще недавно та іскра жевріла в очах
А тепер вона здатна топити сніги
Підхопився: в запалі часу не втрачав,
Відшукав ще прихований ніж в давнину,
Черепок, із якого гидоту ковтав,
Та підсунув його під важку звірину
Заіржавлене лезо в горлянку вп’ялось
Й без надмірних зусиль розпороло її.
Струмком крові довкола усе залилось,
Наповняючи посуд блаженням своїм
Й теплотою подало червоних тілець,
Задурманило розум немов би вином
О пробач мені Боже! Всевишній Отець!
За з’єднання душі із слугою вовком
О пробач мені Земле! Мати пробач!
Все прохав до нестями, а після зробив:
У долонях підніс звірини свіжу кров
І в уста вічно спраглі її нахилив.
О тривав той бенкет невідомо чи день
Чи покірно застелену зорями ніч.
Без жироти, без ґвалту і диких пісень,
Без гріховної втіхи продажних облич
Так невже це бенкет і тим більше гульня?!
Так! Для в’язня такого це ліпше того.
На той час - то повітря, дилема життя,
Русло сили, яке піднімає чоло.
Справді, щастя підпало і вижив тому,
Немов свій серед тих по вербованих псів
Залишався все ж вірний, мав вдачу лиху
На призначені кроки розписаних днів.
. . . . . . . . . . . .
Сорок тисяч лісів, сорок тисяч боліт
Непролазних проліз і землі поклонився.
Перш за все, що побачив барвіночка цвіт
Занепавшу хатину, в якій народився.
Але більш здивувавсь, бо не вийшов ніхто:
Двері міцно заперті були на замок.
Підійшов, заглянув у старече вікно -
З темноти проглядався старий образок
Враз уяву його понесло по світах,
Страхітлива картина на серце лягла:
У гнилому болоті, в заметі, десь там,
Якби знав, то навіки б залишив ім’я.
- Рідна матір моя! Чом полишили ви,
Чом серденьку своєму не дали спокою?
Не сховали його від лихої біди?
Я так довго чекав, а тепер сиротою
По цім світі блукать без розради й тепла
І без ваших очей, які тугу знімають.
Чом невдячних синів із родини-гнізда
З-під батьківських обійм у кайдани вдягають?
Звинуватив себе. І на скронях його
Білим інеєм випала юнь-сивина,
Сам того не хотів, але горе пекло,
Ще до того спаливши чимало єства
Що тепер? Усе схоже на зговір віків
І не встигнеш дихнути, як слідом по тебе
Утікай, захлинайся від крові дідів,
Не мене, доведуть задарма без потреби
Як задумаєш греблею стати тримайсь
Повінь гір не зрівняється з тим, що побачиш
Хтось підкаже: "Здавайся!" - Не смій!
Не здавайсь,
Бо про тебе вже дбають і певно бояться.
А чи вартою є безрозмірна ціна
За непослух. А брат не послухався мало.
Проти течії важко гребти без весла
А якщо за весло служить воля і драма?!
Зупинився, подумав: чи є, що втрачать?
За неспокоєм спокій навряд-бо прийде
Все одно не підкорять, не прийдуть повчать,
Зазіхати на рідне близьке і святе.
Вибір зроблено. Тільки не ним, а тоді
В час, коли закладалися гени народу,
За всіляку ціну крізь горнило борні
Пронести оберіг рівноправного роду.
Не під ними пішов, а на днище заліг.
Сумував, був зациклений в власних тривогах -
Чи прийдеться ступити на батьків поріг,
Чи за вітром понестись по різних дорогах.
Так, від тину до тину, невдаха ходив,
Без користі вдивлявся в засмучені лиця,
А вони лиш впечуть, та пусте пережив
Бо як радість – всміхнеться бува молодиця.
Сам із виду нічого, орел на лиці,
А із боку, у парубки навіть годиться
То й не диво, коли усміхнеться йому
Гонорова, прекрасна, - відверто левиця
Мов з любові, здавалось... Не вірив і край!
Обійшла стороною і серце розбила.
Не здогнати її, не сказати віддай,
Адже мила так палко і ніжно любила.
І не так, як ось ці, що справляють нужду,
Хоча в’язень на рівні із ними, від тоді...
Але світ не повірить і варто йому
Ухилитись від пестощів в царстві убогім.
Бо ж не знає напевне чи є серед них
Сиротина-дівчина, яка помарніла.
Присягала на вірність в саду, перед тим,
Та, невдовзі, роса її личко омила,
Глибиною ярів по серденьку пройшла
Нагорнула, чимало старих верболозів.
Для можливого горя серденька нема,
Не витримує, певно, воно вже не в змозі
Подолати гіркоту, затримати плин
Аби хоч розібратися, що і до чого
Не втопитись у бруді багатих вітрин,
Не замекать вівцею в отарі лихого.
Без образи, забути на мить чи на дві,
Прокаженим відбитись аби врятувати,
Загрібаючи попіл. ховати сліди,
Та ярмо споконвічне з рубців витягати,
Що так в’їлось ,немов би, сама чортівня
Під ярмом тим орала до скону і згину,
І благала смоли і молила Отця
Скоротити, відбавити муки годину,
Яка вкрай затягнулась і в кістку врослась,
Що крізь діри проходячи штучні заслони,
Запитаєш себе: „Мені воля далась ?
А навіщо повсюди блокади, кордони.”
Та забігав очима по різних кутах
Ненароком поглянув в безкрайні вершини:
Все сліпило й котилось по сірих дахах
Набираючи краплі, малі горошини,
Так зухвало, іскристим промінням з небес,
А у них така легкість й просторість польоту
Мов у казці. -А скільки у казці чудес?
Кожна казка то доля і тільки від злету
Чим по - більше набрати в долоні жаги
І пірнувши в глибини, по жилах пронести,
Та ламати до крові старі ланцюги.
Таким чином, зростають духовні протести.
Їх багато, а він, як билина один
У ганчір’ї собачому, бруді їдкому,
Не від того, що просто не має води,
А від того, що хліб заробляв у вибої.
Під землею завчасно таки побував:
Справжнє пекло. І ти і твої побратими,
А хвостатий, смоли не жалів, видавав,
Наковтався до бісу, таки, до могили.
Й хробакам ненаситним дістанеться ще
В вільних грудях, тієї зарази.
То подасть у боку, а то знову стрікне,
Похитнувся, ледь встояв, відразу
Зашуміло у скронях, огнем запекло,
Небозвід закрутило, мов дзиґу.
Небо сірим здалося, і в нім щось було,
Так, це тіні принесли відлигу -
І повсюди вони, дивовижні птахи
Пам’ятають ще рід мій прадавній,
Все гортають крильми сивини сторінки
І по ходу записують ранні
„Задля чого - одразу питає себе
На голоту папір витрачати ?
Гай, вороння! Куди тебе знову несе ?
І в цей раз, ти тіка від зізнання”.
Далеченько таки, все ж почуло воно
Та зуміло у слід закричати
Вперемішку „Кар – Кар”, з тихим дзвоном було
Під який поминали солдата.
Не вернувся, зіграв свою роль у житті.
У великій, трагічній, жорстокій,
Не дописаній п’єсі, потрібні кістки,
На кістках побудований спокій
І заспівано тихо, аж чути сюди
Долинають із пагорба співи церковні
А народу то тьма, то ж чи вдасться пройти,
- Запекти свої рани духовні?
Пощастило. Потрапив у спокій і гул:
Храм усе протилежне єднає в одному.
Він звертався, молився, а згодом збагнув,
Що шукає підтримку у Бога,
У святому письмі і у дійстві святих,
У гармонії з духом всесвітнім,
У молитвах відкритих й напрочуд простих,
Які зміцнюють й роблять помітним
Непомітне, але найцінніше завжди,
Особливо, у час перетворень,
В спрагу віри, коли помера без води,
Як без соку, і висохлий корінь
Через зовсім малу у камінні діру
Прагне знову відчути вологу,
Напоїти плоди, укріпити стебло,
Лише задля продовження роду.
Так і там, де христились, а поряд дивак
Переходив із ліва на право,
Бив поклони, й поволі, з свічками в руках,
По одній розставляв де попало
За усіх убієнних на грішній землі,
Що за правду боролись, але не дожили (у мирі)
За могили в степу і в промерзлій тайзі,
Які фабрика смерті без спину плодила
За справедливість, яка на кінець
Хоча лиш одному, та все ж, подарила:
Пускала у спину легкий вітерець,
Мить наближала, по рейкам котила...
«Залізні дракони» лишали сліди.
Одні віддалялись, одні наближались,
За обрієм прудко ховали сліди,
Та грізно з-за обрію знову з’являлись,
І так, неприборканно, гнались вперед
До пункту, щоб повні набрати вагони
Людських авантюрно-відважних тілець
І гнатись із ними у вічні полони
Потреб та бажань, і навіть страхів,
А як же без них, ніде не проходить
Зі страхом ішов, по пероні летів
Хтось поглядом грізним по ньому проводить,
Принаймні здалося. Злякався, чи що?
З-під лоба навколо усе обдивився,
Але в тім краю щось знайоме було.
Пригледів, можливо, таки помилився.
Впізнав... У цивільному, як в прикритті
Ховалось створіння, гріхом оповите.
Вбачаючи горе в його відбутті,
Хотілось сказати, хотілось спинити...
Нагода і фарт, і погляду стан:
Зустрілись на станції кривдник і біль
Хто перший пропаде, а хто буде пан?
Яким же словечко – їдке наче сіль.
Розгублений в позі катюга завмер.
Огранений „в’язень” вперед крокував,
А кат ще при комі очиці продер
І тихо-помалу назад відступав.
„Бачиш кате, колись ти по мені ходив
Та нацьковував вміло покірно-ламких.
Я для тебе всього лиш був табірний пил,
Але я не зносився, я гірше – прилип,
Бо був тінню тобі, і у слід заглядав...”
Лише встигнув сказати, як свист, загуло:
Кат у бік відступавши у прірву упав
І драконом величним кістяк замело.
Дивний збіг. І від тоді, не бачив ніхто
Ні його, а ні схожих на нього братів
Хто раніше, хто після. А сліз – о-го-го!
І заспівано було у храмі вогнів,
І палали ті храми червоним-червоним,
І приходили люди, і здіймали нові,
За впокій і за спомин, знищених, спомин.
І ховали в долонях з руїни свічу
В знак, про пам’ять і шану борцеві
В знак, про долю Вкраїнську, долю свою
Й невід’ємне майбутнє без неї.
Студентський грудень 2002 - го року, м. Вінниці
Присвята авторові твору «Тигролови»,
Івану Багряному
На завісах замки.
Віє холод і ціде його в решето
Ще не мрець: напівкволий.
За стіною ж вовки.
Він ще чує, хрипить у рядно.
Захотіли м’ясця, темні діти землі?
Ні, не дамся: занадто терпів.
Де ж господар, що щедро залишив мені
Своїх діток, зубатих синів
Знов захрип чи заплакав? Невже то сльоза?
І не встигла покинуть глибин
Затремтіла і боляче так запекла
Та й розбилась, прощаючись з ним.
- Де ж ті сльози? - воздалось – В якому краю
Ну а зовні завило, вожак загарчав.
- Що не вірите, кляті, що й досі живу
Українець вовкам відказав
І, притихши, подався у роздум важкий
Як би нічку прожить, перебути біду
Адже цельсій, підступний, пекельний такий,
Заведе й не поверне із мертвого сну.
Враз полізли тривоги, руйнуючи все.
Без вагань і ідей заглянув в простоту
О надія! Вона і безкрилих несе.
Та невже поталанить і я долечу?
І на цьому підвівся, хоч сили малі.
Вирвав дошку поблизу в гнилому кутку
Перед себе прокинув старі сухарі
Та й просунув в щілини з ганчірки петлю
Зачаївся, щодуху мотузку тримав
Не в своїх шкуро - сірих руках
Прислухався і так божевільно чекав
Що почало ввижатись у снах
„Не засни!” - підсвідомість ввімкнула його.
І за мить над гулагом почулось виття
Щось так тихо підкралось і снігом гребло.
Й несподівано враз затягнулась петля.
Зшаленіло зірвався, немов народивсь,
І водночас неначе прощався з життям
Час урвався. Навіщо ж тоді він моливсь?
Аби пеклом безкраїм пройти навмання?
А воно ж лютувало у тій темноті
Скаженіло, перевертнем всюди кидало
Ноги в вовну безжально давили німі
Так, що те душогубство харчанням урвало
Й ним приборкане тихо до долу лягло,
Покидаючи вічність, частково прожиту.
Серце вовче навіки уже відгуло,
А вигнанця серденько стискалось від крику:
„Це, мов казка, яку мені мати давно
Ще в дитинстві про вепрів скажених казали.
Але це і не вепр, а дідькове зло,
Яке моїх братів із могил розривали.”
Так! Не вірив собі і про себе казав
Цей звуглілий від щастя. Яке його щастя?
В тридцять третьому батька, братів поховав
І від матері гайда в сніги колимчасті
Не сказавши ні слова, полишивши біль,
І дівча синьооке, і мрії, надії.
А на кого ж тоді виглядать звідусіль,
Коли милого землі сховають чужії?
А тим часом – один, і загублений страх
Він його подолав. Це відбулось таки!
Ще недавно та іскра жевріла в очах
А тепер вона здатна топити сніги
Підхопився: в запалі часу не втрачав,
Відшукав ще прихований ніж в давнину,
Черепок, із якого гидоту ковтав,
Та підсунув його під важку звірину
Заіржавлене лезо в горлянку вп’ялось
Й без надмірних зусиль розпороло її.
Струмком крові довкола усе залилось,
Наповняючи посуд блаженням своїм
Й теплотою подало червоних тілець,
Задурманило розум немов би вином
О пробач мені Боже! Всевишній Отець!
За з’єднання душі із слугою вовком
О пробач мені Земле! Мати пробач!
Все прохав до нестями, а після зробив:
У долонях підніс звірини свіжу кров
І в уста вічно спраглі її нахилив.
О тривав той бенкет невідомо чи день
Чи покірно застелену зорями ніч.
Без жироти, без ґвалту і диких пісень,
Без гріховної втіхи продажних облич
Так невже це бенкет і тим більше гульня?!
Так! Для в’язня такого це ліпше того.
На той час - то повітря, дилема життя,
Русло сили, яке піднімає чоло.
Справді, щастя підпало і вижив тому,
Немов свій серед тих по вербованих псів
Залишався все ж вірний, мав вдачу лиху
На призначені кроки розписаних днів.
. . . . . . . . . . . .
Сорок тисяч лісів, сорок тисяч боліт
Непролазних проліз і землі поклонився.
Перш за все, що побачив барвіночка цвіт
Занепавшу хатину, в якій народився.
Але більш здивувавсь, бо не вийшов ніхто:
Двері міцно заперті були на замок.
Підійшов, заглянув у старече вікно -
З темноти проглядався старий образок
Враз уяву його понесло по світах,
Страхітлива картина на серце лягла:
У гнилому болоті, в заметі, десь там,
Якби знав, то навіки б залишив ім’я.
- Рідна матір моя! Чом полишили ви,
Чом серденьку своєму не дали спокою?
Не сховали його від лихої біди?
Я так довго чекав, а тепер сиротою
По цім світі блукать без розради й тепла
І без ваших очей, які тугу знімають.
Чом невдячних синів із родини-гнізда
З-під батьківських обійм у кайдани вдягають?
Звинуватив себе. І на скронях його
Білим інеєм випала юнь-сивина,
Сам того не хотів, але горе пекло,
Ще до того спаливши чимало єства
Що тепер? Усе схоже на зговір віків
І не встигнеш дихнути, як слідом по тебе
Утікай, захлинайся від крові дідів,
Не мене, доведуть задарма без потреби
Як задумаєш греблею стати тримайсь
Повінь гір не зрівняється з тим, що побачиш
Хтось підкаже: "Здавайся!" - Не смій!
Не здавайсь,
Бо про тебе вже дбають і певно бояться.
А чи вартою є безрозмірна ціна
За непослух. А брат не послухався мало.
Проти течії важко гребти без весла
А якщо за весло служить воля і драма?!
Зупинився, подумав: чи є, що втрачать?
За неспокоєм спокій навряд-бо прийде
Все одно не підкорять, не прийдуть повчать,
Зазіхати на рідне близьке і святе.
Вибір зроблено. Тільки не ним, а тоді
В час, коли закладалися гени народу,
За всіляку ціну крізь горнило борні
Пронести оберіг рівноправного роду.
Не під ними пішов, а на днище заліг.
Сумував, був зациклений в власних тривогах -
Чи прийдеться ступити на батьків поріг,
Чи за вітром понестись по різних дорогах.
Так, від тину до тину, невдаха ходив,
Без користі вдивлявся в засмучені лиця,
А вони лиш впечуть, та пусте пережив
Бо як радість – всміхнеться бува молодиця.
Сам із виду нічого, орел на лиці,
А із боку, у парубки навіть годиться
То й не диво, коли усміхнеться йому
Гонорова, прекрасна, - відверто левиця
Мов з любові, здавалось... Не вірив і край!
Обійшла стороною і серце розбила.
Не здогнати її, не сказати віддай,
Адже мила так палко і ніжно любила.
І не так, як ось ці, що справляють нужду,
Хоча в’язень на рівні із ними, від тоді...
Але світ не повірить і варто йому
Ухилитись від пестощів в царстві убогім.
Бо ж не знає напевне чи є серед них
Сиротина-дівчина, яка помарніла.
Присягала на вірність в саду, перед тим,
Та, невдовзі, роса її личко омила,
Глибиною ярів по серденьку пройшла
Нагорнула, чимало старих верболозів.
Для можливого горя серденька нема,
Не витримує, певно, воно вже не в змозі
Подолати гіркоту, затримати плин
Аби хоч розібратися, що і до чого
Не втопитись у бруді багатих вітрин,
Не замекать вівцею в отарі лихого.
Без образи, забути на мить чи на дві,
Прокаженим відбитись аби врятувати,
Загрібаючи попіл. ховати сліди,
Та ярмо споконвічне з рубців витягати,
Що так в’їлось ,немов би, сама чортівня
Під ярмом тим орала до скону і згину,
І благала смоли і молила Отця
Скоротити, відбавити муки годину,
Яка вкрай затягнулась і в кістку врослась,
Що крізь діри проходячи штучні заслони,
Запитаєш себе: „Мені воля далась ?
А навіщо повсюди блокади, кордони.”
Та забігав очима по різних кутах
Ненароком поглянув в безкрайні вершини:
Все сліпило й котилось по сірих дахах
Набираючи краплі, малі горошини,
Так зухвало, іскристим промінням з небес,
А у них така легкість й просторість польоту
Мов у казці. -А скільки у казці чудес?
Кожна казка то доля і тільки від злету
Чим по - більше набрати в долоні жаги
І пірнувши в глибини, по жилах пронести,
Та ламати до крові старі ланцюги.
Таким чином, зростають духовні протести.
Їх багато, а він, як билина один
У ганчір’ї собачому, бруді їдкому,
Не від того, що просто не має води,
А від того, що хліб заробляв у вибої.
Під землею завчасно таки побував:
Справжнє пекло. І ти і твої побратими,
А хвостатий, смоли не жалів, видавав,
Наковтався до бісу, таки, до могили.
Й хробакам ненаситним дістанеться ще
В вільних грудях, тієї зарази.
То подасть у боку, а то знову стрікне,
Похитнувся, ледь встояв, відразу
Зашуміло у скронях, огнем запекло,
Небозвід закрутило, мов дзиґу.
Небо сірим здалося, і в нім щось було,
Так, це тіні принесли відлигу -
І повсюди вони, дивовижні птахи
Пам’ятають ще рід мій прадавній,
Все гортають крильми сивини сторінки
І по ходу записують ранні
„Задля чого - одразу питає себе
На голоту папір витрачати ?
Гай, вороння! Куди тебе знову несе ?
І в цей раз, ти тіка від зізнання”.
Далеченько таки, все ж почуло воно
Та зуміло у слід закричати
Вперемішку „Кар – Кар”, з тихим дзвоном було
Під який поминали солдата.
Не вернувся, зіграв свою роль у житті.
У великій, трагічній, жорстокій,
Не дописаній п’єсі, потрібні кістки,
На кістках побудований спокій
І заспівано тихо, аж чути сюди
Долинають із пагорба співи церковні
А народу то тьма, то ж чи вдасться пройти,
- Запекти свої рани духовні?
Пощастило. Потрапив у спокій і гул:
Храм усе протилежне єднає в одному.
Він звертався, молився, а згодом збагнув,
Що шукає підтримку у Бога,
У святому письмі і у дійстві святих,
У гармонії з духом всесвітнім,
У молитвах відкритих й напрочуд простих,
Які зміцнюють й роблять помітним
Непомітне, але найцінніше завжди,
Особливо, у час перетворень,
В спрагу віри, коли помера без води,
Як без соку, і висохлий корінь
Через зовсім малу у камінні діру
Прагне знову відчути вологу,
Напоїти плоди, укріпити стебло,
Лише задля продовження роду.
Так і там, де христились, а поряд дивак
Переходив із ліва на право,
Бив поклони, й поволі, з свічками в руках,
По одній розставляв де попало
За усіх убієнних на грішній землі,
Що за правду боролись, але не дожили (у мирі)
За могили в степу і в промерзлій тайзі,
Які фабрика смерті без спину плодила
За справедливість, яка на кінець
Хоча лиш одному, та все ж, подарила:
Пускала у спину легкий вітерець,
Мить наближала, по рейкам котила...
«Залізні дракони» лишали сліди.
Одні віддалялись, одні наближались,
За обрієм прудко ховали сліди,
Та грізно з-за обрію знову з’являлись,
І так, неприборканно, гнались вперед
До пункту, щоб повні набрати вагони
Людських авантюрно-відважних тілець
І гнатись із ними у вічні полони
Потреб та бажань, і навіть страхів,
А як же без них, ніде не проходить
Зі страхом ішов, по пероні летів
Хтось поглядом грізним по ньому проводить,
Принаймні здалося. Злякався, чи що?
З-під лоба навколо усе обдивився,
Але в тім краю щось знайоме було.
Пригледів, можливо, таки помилився.
Впізнав... У цивільному, як в прикритті
Ховалось створіння, гріхом оповите.
Вбачаючи горе в його відбутті,
Хотілось сказати, хотілось спинити...
Нагода і фарт, і погляду стан:
Зустрілись на станції кривдник і біль
Хто перший пропаде, а хто буде пан?
Яким же словечко – їдке наче сіль.
Розгублений в позі катюга завмер.
Огранений „в’язень” вперед крокував,
А кат ще при комі очиці продер
І тихо-помалу назад відступав.
„Бачиш кате, колись ти по мені ходив
Та нацьковував вміло покірно-ламких.
Я для тебе всього лиш був табірний пил,
Але я не зносився, я гірше – прилип,
Бо був тінню тобі, і у слід заглядав...”
Лише встигнув сказати, як свист, загуло:
Кат у бік відступавши у прірву упав
І драконом величним кістяк замело.
Дивний збіг. І від тоді, не бачив ніхто
Ні його, а ні схожих на нього братів
Хто раніше, хто після. А сліз – о-го-го!
І заспівано було у храмі вогнів,
І палали ті храми червоним-червоним,
І приходили люди, і здіймали нові,
За впокій і за спомин, знищених, спомин.
І ховали в долонях з руїни свічу
В знак, про пам’ять і шану борцеві
В знак, про долю Вкраїнську, долю свою
Й невід’ємне майбутнє без неї.
Студентський грудень 2002 - го року, м. Вінниці
Присвята авторові твору «Тигролови»,
Івану Багряному
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію