Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватці Казанківського району, Миколаївської області, в родині хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Учасник Великої Вітчизняної війни. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського
педагогічного інституту ім. О. М. Горького. У 1950 — 1961 рр. — заступник головного редактора журналу “Перець”, згодом заступник головного редактора
журналу “Мистецтво”. Друкується з 1940 року. Окремими виданнями вийшли: поема “Слався, Вітчизно моя!” (1958), поетичні збірки сатири та гумору “Великі цяці”
(1956), “Карикатури з натури” (1963), “Коротко і ясно” (1965), “Щоб вам весело було” (1967), “Мініатюри та гуморески” (1968), жартівлива поема “Куміада” (1969), “Усмішки” (1971), книжки для дітей “Пушок і Дружок” (1957) та “Старі друзі” (1959), написані в співавторстві з Ф. Маківчуком, “Про відважного
Барвінка та Коника-Дзвоника” (1958) — у співавторстві з Б. Чалим, “Іванець-Бігунець” (1963), “Як сторінка, то й картинка” (1964), “Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу” (1965), “Перченя” (1966)... та багато іншого - гарного і достойного.

Помер на 82-му році життя.

Сміху іскорки ясні...
Їх залишив по собі класик сучасного українського гумору, справді-бо народний улюбленець Павло Глазовий
Знаю: славі, що прийшла до нього, він не прагнув запобігати. Пошуковцем посад, звань, нагород ніколи не був. Тим надійнішою постає ця слава тепер. А народна шана - це передовсім природне відлуння на добро, яке ніс Павло Глазовий у світ...
Високий, поставний, з красивим відкритим обличчям, що ледь-ледь (наче здалеку) підсвічувала тепла усмішка, навіть на людях він здавався самітником, зосередженим на своїх думках - наче над отією книгою, що кожен Майстер пише все життя. Павло Глазовий створив у своїх творах строкату й різноманітну галерею персонажів, що самі промовляють за себе, живуть своїм життям, постають такими, якими є: не кращими й не гіршими, але скрізь - справжніми. Котрі, то на жаль, то на радість, втілюють риси, характерні для свого часу і свого народу.
У гумористиці Павла Глазового, в єдності віршованих історій, ситуативних подробиць, постає широка картина народного життя та його особливості: духовні, моральні, етичні й побутові...
Про все це автор веде мову з усмішкою, іронією, часом легким сарказмом (гуморист!). Але ширше й важливіше - з великим і щирим уболіванням за людину. Її життя, мову, Батьківщину... З гарячими думками про майбутнє: чи збережуть українці своє рідне - слово, культуру, пам'ять, звичаї?
Ці тривоги чим далі сильніше переймали старого-старого письменника, поставали у нових і нових віршах.Він поспішав і - встиг! Останнє десятиліття стало прощальним злетом. Благословенна доля берегла пам'ять, талант, гострий розум, зацікавлення до сущого навколо - і до останніх днів на землі.
Вісімдесятидволітній мудрець (не лише письменник, а й великий читач з назавжди для душі обраним Шевченком) Павло Прокопович пам'ятав усе життя:
«Раз добром зігріте серце
вік не прохолоне...»
...Нехай ці слова завжди звучать услід добрій пам'яті про нього, хай вплітаються у них «сміху іскорки ясні», які Павло Глазовий лишив по собі. Добрий чоловік - добрим людям.
Життя ж - вогонь. У тім вогні
Серця людські палають,
А сміху іскорки ясні
Над полум'ям літають:
Смішні пригоди і слова,
Події та картини.
Я сам згоряю у вогні
Й збираю ті іскрини.
Якби не міг збирати я
Веселого й смішного,
Давно розпалась би душа
Під тягарем страшного...

Анатолій Скрипник
http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=91